Text 9. З журналістського блокнота: Український борщ у сибірському "шинку"

«ЗАПОРІЗЬКА ПРАВДА», п'ятниця, 19 листопада 2010

За три місяці літератор, етнограф і краєзнавець Володимир Супруненко подолав на велосипеді та автостопом… дванадцять тисяч кілометрів від Запоріжжя до Владивостока! Під час науково-спортивної експедиції "Слов'янська широта" наш земляк зустрів багатьох українців, які живуть за межами історичної батьківщини, але не забувають про своє коріння. Ми друкуємо подорожні нариси Володимира Супруненка, в яких ідеться про нашу "рідню" аж десь за Уралом, а то й на березі Тихого океану.

…Охоронці дозволили мені ночувати прямо на баштані, вказавши на вагончик посеред поля. Насамперед, я вибрав середніх розмірів кавун (кілограмів на десять), розрізав його навпіл і поклав половинки на лавку поряд із тапчаном. Уночі, прокидаючись щогодини, відрізав по величезній скибці, виходив із вагончика, сідав на сходинки й ковтав солодкий м'якуш. Через хмаринку виглянув місяць, і мені здалося, що за деревами уздовж дороги висвітилися білобокі хатини. Я їв кавун, насолоджувався теплом, тишею, спокоєм і думав про Україну. Далеко вона – на іншому кінці євразійського континенту, та водночас постійно поруч.

Хоч і кажуть у народі, що домашня дума в дорогу не годиться, саме рідне українське мислення часто визначало напрямок і хід моїх подорожніх думок. А інакше й бути не могло. Адже одна з цілей моєї велоекспедиції "Слов'янська широта" – знайти й позначити осередки українства від Запоріжжя до Владивостока, прослідкувати розселення українців від Атлантики (а мій сонячний Азов – частина її) до Тихого океану.

Із цим нічого не поробиш. Слова "побут" і "буття" в дорозі стають синонімами. Вельми істотна частина мого дорожнього побуту й буття – їжа. Купуючи хліб у великих містах, я мимоволі звертав увагу на назву сортів. Приємно було відзначити, що майже скрізь присутні паляниці "українські", "дарницькі", "київські". Мимоволі, правда, штрикнула образа, що "українські" етикетки, як правило, прикрашають буханці із нижчого сорту борошна (зазвичай, житнього). Мені ж відомо, що споконвіку Україна славиться своїми пшеничними паляницями й калачами. Собі купував я, здебільшого, саме "українські" сорти. І зовсім не з патріотичних міркувань. Щільний сірий хліб менше кришиться й краще зберігається в дорозі. Його, до речі, і з салом (воно у мене завжди в запасі) краще вживати.

Між іншим, виявилося, що наш козацький куліш (у нас в Подніпров'ї його ще називають "зливаною кашею") – найкраща похідна їжа. Увечері я вливаю в себе не менше літра (це мій майже повний солдатський казанок) цього густого гарячого варива. Куліш – молодший брат найголовнішої української страви – борщу, який присутній в меню придорожніх кафе на всьому євразійському просторі. До Уралу з ним іноді намагаються змагатися щі (їх у деяких місцевостях називають "білим борщем"). У Сибіру ж, а особливо на Далекому Сході, борщ (часто з добавкою "український") панує під зовсім різними дахами.

У Монголії, де я побував, прагнучи побачити в натурі дикі таврійські степи, що нині повсюдно розорані, ледь я заїкнувся про борщ, як господиня, бажаючи задовольнити мою примху, почала кришити в казанок із м'ясом цибулю, капусту, моркву. Подумала й додала туди свіжі огірки.

Українська кухня, що поєднує в собі слов'янські й східні рецепти й традиції приготування різних страв, "випробувана" багатьма народами. Весь український народний "харчовий" колорит виявився престижним для сибірських ресторанів. Під Маріїнським ресторанчик при дорозі був ще без назви, проте його господиня Зоя Павлова, закохана в Україну, де прожила багато років, уже облаштувала в дворі колодязь і тин, і горщики повісила, й соняшники посадила, й рушниками прикрасила інтер'єр. "Хочеться більше свята, квітів, - сказала мені на прощання, обдарувавши шматком ніжного домашнього сала з рожевими прошарками. – Тут, у Сибіру, хоч і розмах, але все якесь сіре, бліде, не те, що в Україні… Вона для мене, немов писанка, - світла, весела, яскрава".

На Байкальському тракті, за дванадцять кілометрів від Іркутська, є ресторан "Шинок", що спеціалізується на українській кухні. У меню – її традиційні страви: борщ, холодець, вареники, горілка з медом і перцем. А просторий зал із тином, за яким – жовті соняшники, дозволяє, як написано в рекламному проспекті, "хороводити по-українському – із розмахом і без штовханини".

До речі, на околиці Білогорська в Приамур'ї, коли в одній родині, що пригріла мене, я розімлів від борщу й привітності та почав згадувати (мимоволі, звичайно, нахвалюючи!) садові й городні дари України, господар зупинив мене: "Краще не треба, бо моя Таня зараз розплачеться. Я – місцевий, а вона з Краматорська. Скільки років тут разом, а вона Україну забути не може". (Володимир Супруненко)

Lexik zum Einprägen und zum Aktivieren:

1. der Heimatkundler (-) – краєзнавець

2. per Anhalter fahren; trampen – подорожувати автостопом

3. der Ursprung (-sprünge) – коріння

4. das Melonenfeld (-er) – баштан

5. schlucken – ковтати

6. das Fruchtfleisch – м’якуш

7. die Richtung (-en) – напрямок

8. die Lebensweise (-n) – побут

9. das Sein; das Dasein – буття

10. der Speck (-e) – сало

11. die Steppe (-n) – степ

12. die Laune (- n) – примха

13. das Rezept (-e) – рецепт

14. die Sonnenblume (-n) – соняшник

Beantworten Sie die Fragen:

1. Was ist Volodymyr Suprunenko von Beruf ? 2. Wie war die Reiseroute von Volodymyr? 3. Wo hat er übernachtet? 4. Wie heißt die Expedition? 5. Was ist das Ziel der Expedition? 6. Warum ist es besser, das Roggenbrot mit auf den Weg zu nehmen? 7. Wie kocht man Borschtsch in der Mongolei? 8. Warum hat der Hauswirt in Belogorsk Volodymyr darum gebeten, über die Ukraine nicht zu sprechen?