48. Форми державного устрою

Форма державного устрою – це територіально-організаційна структура держави, яка характеризує співвідношення різних територіальних сегментів держави, цілого і частин держави, центральних і регіональних органів влади. Мається на увазі те, на які частини (адміністративно-територіальні одиниці) поділена держава і як вони співвідносяться між собою, як організована державна влада з урахуванням внутрішнього поділу держави на територіальні одиниці. Безперечно, на форму державного устрою великий вплив мають рівень соціально-економічного розвитку країни, культурного розвитку, історичні традиції, національний склад населення, особливості географічного положення тощо. За цією ознакою розрізняють унітарні (прості, національні), федеративні (союзні, багатонаціональні), конфедеративні держави та імперії.

Унітарна держава – політично однорідна організація держави, що складається з таких територіально-адміністративних одиниць (області, комуни, округи, департаменти, провінції), які не мають власної державності. Така держава характеризується наявністю для всієї країни єдиних вищих органів влади і управління, єдиної конституції і громадянства, єдиних правових норм і єдиної правової системи, єдиних збройних сил. Унітаризм властивий переважно для країн з мононаціональним населенням. Унітарні держави бувають централізованими: місцеві органи влади тут не мають автономії і безпосередньо підкорюються центральній владі (Великобританія, Данія, Швеція, Україна). У децентралізованих унітарних державах регіони користуються широкою автономією і навіть формують власні адміністративно-управлінські структури; вони мають права у вирішенні певних питань стосовно освіти, комунального господарства тощо (Франція, Італія, Іспанія). Слід відзначити, що унітарний тип, який ґрунтується на одноманітності адміністративно-державних органів, в достатній мірі не може врахувати різноманіття природно-географічних, соціально-економічних, етнонаціональних, конфесійних та інших факторів. Йому не завжди вистачає гнучкості, динамічності, здатності оперативно реагувати на проблеми, які виникають на місцях, тобто на ті проблеми, які зручніше і оперативніше вирішувати там, де вони виникають. Тут важче вирішуються також проблеми дотримання прав і інтересів різних етнонаціональних, мовних, культурно-історичних й інших груп. Тому багато унітарних держав йдуть шляхом децентралізації, надання місцевим органам влади більш-менш широких повноважень у вирішенні місцевих проблем.

Федерація – це форма територіального устрою, за якого в одну союзну державу об’єднані окремі державні утворення (штати, землі, кантони), самостійні у межах компетенцій, розподілених у федеральній конституції між ними і центром. Федерації створюються в багатонаціональних країнах згідно з федеральним принципом державного устрою, який має забезпечувати вільне об’єднання і рівноправну взаємодію відмінних одна від одної спільнот, створити оптимальні можливості для саморегуляції регіонів і етнічних меншин. Федерації можуть бути утворені за територіальним принципом, як у США і ФРН, або ж за національно-територіальним принципом, як в Індії або Російській федерації. Однак, як свідчить світовий досвід, федерації, засновані на територіальному принципі, продемонстрували більшу стійкість, ніж ті, що засновані на національно-територіальному підґрунті, які або розпалися (СРСР, Чехословаччина), або терплять великі труднощі. Особливість федеративного устрою полягає у тому, що в ньому «загальна воля» або «загальний інтерес», який об’єднує усіх громадян держави в єдине ціле, формується немов би з двох джерел: з одного боку, волевиявлення усіх громадян, що мешкають на території, на яку розповсюджується юрисдикція даної держави, а, з іншого боку, державних утворень-членів або суб’єктів федерації. Тобто, джерелом влади і суб’єктами державного суверенітету є великі територіальні утворення і весь народ на відміну від унітарної держави, в якій лише один суб’єкт суверенітету – народ. Крім того, члени федерації, як співучасники загальнодержавного суверенітету, не мають права одностороннього виходу із союзної держави. Державні утворення федерації поряд з загальними вищими органами влади і загальною союзною конституцією мають власні законодавчі, виконавчі і судові органи, власну конституцію і подвійне громадянство. Союзна конституція чітко фіксує розподіл функцій між суб’єктами федерації і центром: частина питань є компетенцією союзних органів, інші питання – суб’єктів федерації, а частина питань знаходиться у спільній компетенції. Тобто, центр і суб’єкти діють на різних аренах, у них різні предмети ведення, вони не мають права втручатися у питання компетенції один одного, вони рівні, їх рішення в межах їх повноважень і поля ведення питань обов’язкові для всіх. Перевагою федеративного устрою є те, що він може забезпечити господарську і політичну єдність країни з різноманітними, часто-густо відмінними між собою, природно-географічними регіонами, багатонаціональним складом й іншими характеристиками, які важко підлягають ефективному управлінню з певного центру. Він успішно поєднує переваги державної єдності і централізованої влади зі збалансованою самостійністю членів, які мають певні повноваження самим вирішувати безліч питань. Федеративний устрій існує у США (до речі, це одна з перших федерацій – у 1787 нараховувала 13 штатів, зараз їх 50 плюс округ Колумбія), Австралія (6), Австрія (10) Аргентина (23), Бельгія (3), Індія (25), Канада (13), Німеччина (18), Швейцарія (22). Загалом, у 23 країнах світу.

Конфедерація – це тимчасовий політичний союз держав, створений для координації спільних дій у певній сфері (економічній, воєнній, оборонній, дипломатичній тощо) за умов повного збереження їх незалежності і державного суверенітету. Це не окрема держава. В ній немає загального законодавства, громадянства, загальної судової системи, єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету. Як правило, конфедеративне об’єднання виникає в кризових, екстремальних ситуаціях, коли держави вбачають в конфедерації засіб для захисту від зовнішньої небезпеки або виходу з кризи. В межах конфедерації діють певні загальні правила, які визнаються всіма державами-членами конфедерації, на час існування союзу члени конфедерації можуть домовитися про єдину грошову систему, єдині митні правила, міждержавну кредитну політику тощо. Однак, це нетривка, нестабільна форма державного устрою, яка може бути або проміжною ланкою до федерації, або взагалі розпадається. Наприклад, Швейцарська конфедерація за 500 років свого існування поступово перетворилася у федерацію. А для Співдружності Незалежних Держав, яка об’єднує деякі колишні республіки СРСР, а нині – це окремі суверенні держави, вже зараз властиві слабкі зв’язки конфедеративної взаємодії, тому імовірність розпаду є досить високою.

Імперія – державне утворення з етнічно різнорідним складом населення, сформоване на основі великих територій, з асиметричними відносинами домінування і підкорення між центром та периферією. Імперія складається з метрополії і колоній. Метрополія – ядро імперії, центр, з якого починалося завоювання, приєднання і підкорення територій. Ядром могло бути як окреме місто (Рим), так і ціла національна держава (Великобританія). Життєвий цикл імперій недовготривалий, оскільки велику роль у їх збереженні відіграє такий ненадійний засіб влади як насильство, без якого складно утримувати різноманітне за національно-етнічними ознаками населення колоній. Тому колонії завжди намагалися здобути свободу, незалежність від метрополії. Опір їх набуває відкритого характеру і, як свідчить історія, імперії рано чи пізно руйнуються, вони приречені на розпад.