5. Європейський континенталізм

Геополітичні школи європейських держав вирізняються меншою гло­бальністю, саме тому провідними течіями є внутрішня геополіти­ка, "нові праві", неконфронтаційна геополітика, які становлять ос­нову європейської континентальної геополітики.

Засновником французької географічної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (1845—1918). Беззаперечним є вплив на формування його поглядів Ф. Ратцеля, однак з багатьма ідеями німецької геополітики В. де ля Блаш не погоджувався. Зокрема, він вважав перебільшеною роль природних факторів (грунту) у розвитку держав. За де ля Блашем, "найважливішим географіч­ним фактором" є людина, її воля. Автор пропонував розглядати географічне положення як "можливість", що може стати дійсним політичним чинником. У цьому ракурсі він розробив концепцію "посибілізму". Згідно з цією концепцією, політична історія біль­шою мірою залежить від суб'єктивного фактора — людини.

6. Українська школа

У геополітичній літературі нашої держави можна віднайти ідеї, влас­тиві різним геополітичним течіям. Се­ред найвизначніших геополітиків можна назвати Юрія Липу, Степана Рудницького, Дмитра Донцова, Д. Базіва, В. Дергачова, М. Дністрянського, Є. Кисельова, С. Андрущенко, М. Багрова, В. Мадіссона, П. Харченка. Останнім часом переважають державницькі проєвропейські погляди, поступово витісняючи ворожі до всього українського ідеї неоєвразійства.

Наведемо цитату з праці Є. Кисельова "Методологія геополітики" (2002): «Україна за своїм ментальним індексом, психологічними та геополітичними характеристиками не належить ні до таласократії, ні до телурократії».

Отже, у найбільш спрощеному варіанті геополітичні ідеї минулого і сучасності можна поділити на радикальні та непримиренні між собою англосаксонський [нео]атлантизм і російське «[нео]євразійство; більш поміркований і багатогранний європейський континенталізм та [нео]мондіалізм; геополітику ре­алістичну та ідеалістичну. Важливим моментом у розвитку гео­політики є поступове розуміння необхідності переходу від гео­політики конфронтації до геополітики взаємодії. Геополітична карта Європи характеризується суттєвими змінами у відносинах європейських держав зі своїм стратегічним партнером — Сполученими Штатами Америки. Суть тенденції, яка все більше набирає сили, полягає в тому, що епіцентр конструктивності перемістився зі США до Європи. Зовнішня політика Китаю на початку XXI ст. має підпорядковане значення стосовно внутрішньої, спрямованої на економічну й соціальну трансформацію. Зовнішня політика зорієнтована на стратегічний виграш часу для створення економічної та військової могутності, перетворення Китаю на потужну наддержаву. Геополітика Японії і тепер віддзеркалює особливості її географічного й політичного становища. Острівне розташування, перенаселеність, нестача природних ресурсів, з одного боку, а з іншого — могутня промисловість, що динамічно розвивається, гостра потреба в ринках збуту визначили прагнення Японії посісти у світовій будові місце, гідне її потенціалу. Одна з проблем — налагодження добросусідських відносин з Росією. Геополітика країн Близького Сходу (Ірану, Саудівської Аравії, Іраку) визначається своєю антиамериканською спрямованістю, конфронтаційним ставленням до Ізраїлю. Негативне ставлення США до Іраку та Ірану пояснюється тим, що Ірак відкрито виступив проти безцеремонного накидання не тільки йому, а й усьому світові чужих інтересів, світогляду, способу життя. Геополітика країн Африки і Латинської Америки характеризується своєю калейдоскопічністю. У геостратегічному плані Африка більше тяжіє до Заходу, хоча цей процес складний, динамічний і суперечливий. В історичному контексті в міру зміцнення економічної, військової, фінансової могутності й політичної ваги США Латинська Америка поступово втягується в геополітичне поле північного сусіда.