3.
ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ
Й РОЗВИТКУ
КНИГ І ПЕРІОДИКИ
Виникнення книг і періодики не можна розглядати окремо від попереднього розвитку суспільства, а саме окремо від виникнення письма й рукописних книг. Адже без письма й конструкції рукописних книг було б неможливо отримати друковану книгу.
В історії інформаційного розвитку суспільства виникнення письма й рукописних книг відносять до періоду напівмасової передачі інформації, а появу друкованих книг — до початку періоду масової передачі інформації1.
3.1. Виникнення письма
На початковій стадії свого розвитку „письмо” було не знаковим, а предметним. Типовим прикладом такого письма є вузликове. У давнину воно було в широкому вжитку в китайців, мексиканців, персів та інших народів (рис. 3.1).
Рис. 3.1. Зразок перуанського вузликового письма
На пізніших стадіях розвитку письмо стало графічно-символьним. Відомі чотири різновиди такого письма.
Піктографічне письмо виникло близько 8-6 тис. р. до н. е. Пам’ятки такого письма (раннього шумерського з 3-го тисячоліття до н. е.) дійшли до нашого часу. У цьому письмі тексти фіксували за допомогою малюнків (піктограм), які відображали окремі події, іноді — речення. Наприклад, рисунок людини, яка сидить на березі річки й ловить рибу, відповідає текстові Я ловив рибу; рисунок людини, що несе з річки рибу, відповідає текстові Я упіймав рибу.
Піктограми не мали нічого спільного зі звуками, складами, часто й зі словами, їх послідовностями та граматичними категоріями (рис. 3.2).
Рис. 3.2. Зразок давньоєгипетського піктографічного письма
Ідеографічне письмо (інші його назви — логографічне, словесне, ієрогліфічне). Цей вид письма базується на виділенні в мовленні слів або їхніх коренів. Основою ідеографічного письма є графічні символи (ідеограми), за якими закріплене певне значення. Іноді такі ідеограми виникали з відповідних піктограм. Наприклад, знак, що нагадує ногу, означав „ходити”, „стояти”, „приносити”, але не „ступня”, оскільки для цього вже був інший знак. До цих ієрогліфів, при потребі, додавали спеціальні позначки, що вказували на усну вимову, граматичні категорії, особливості значення.
За допомогою ієрогліфічного письма забезпечувалася можливість спілкування незалежно від діалекту мови чи навіть від самої мови. Прикладами можуть служити давнє єгипетське (4 тис. до н. е.), шумерське (3 тис. до н. е.), протоіндське (3 тис. до н. е.), китайське (2 тис. до н. е.) чи майя (1 тис. н. е.) письмо. Серед усіх цих письмен лише китайське збереглося до нашого часу.
Прикладами використання ієрогліфів в українській мові є цифри, знаки в формулах тощо.
Силабічне (складове) письмо. Наступним кроком у вдосконаленні писемної мови був перехід від позначення слів до позначення складів. Таке письмо вже повністю передавало усну вимову слова. При цьому виділяли такі типи складів: приголосний + голосний; голосний + приголосний; приголосний + голосний + приголосний; приголосний + приголосний + голосний; приголосний + голосний + приголосний + голосний (два склади одночасно).
Іноді в таких письменах виділяли також окремі приголосні чи голосні. Кількість знаків у таких письменах досягала 100-300.
Прикладом такого письма є деванагарі (санскрит). Зараз таке письмо використовують в Індії.
Літерно-звукове письмо. Наступним кроком у розвитку письма був перехід від позначення складів до позначення звуків. Це реалізувало принцип: позначати одним знаком приблизно одну фонему. Історично відомі два різновиди цього письма — консонантне й вокалізоване.
У консонантному письмі символами позначали переважно приголосні звуки. Прикладами служать фінікійське, протосинайське, давньоєврейське, арамейське, арабське й древньогрецьке письмо. Час виникнення цього письма — 1,5 тис. р. до н. е. Першими таке письмо (22 приголосні звуки) застосували фінікійці. При такому письмі голосні звуки доводилося вгадувати. Потім для полегшення читання над чи під приголосними почали ставити спеціальні знаки (наприклад, як в арабському письмі — одну, дві чи три крапки).
У вокалізованому письмі символами позначали як приголосні, так і голосні звуки. Вперше у VIII ст. до н. е. на основі фінікійського таке письмо застосували в Греції. Далі давньогрецьке письмо розділилося на західне (у VII ст. до н. е. виникли італійська й латинська абетки) й східне (у V ст. до н. е. — класична грецька абетка, а далі — візантійське письмо).
У часи середньовіччя абетки поширювалися разом з релігіями (наприклад, арабська абетка — в країнах ісламу; гебрейська — в країнах іудаїзму; латинська — в країнах християнства; арамейська — в країнах зороастризму).
В Європі латинська абетка набула поширення разом із поширенням католицизму. При цьому виникали певні труднощі: для позначення відсутніх у латинській мові звуків доводилося використовувати бі-, три- й тетраграми, а також літери з діакритичними знаками.
У IV ст. н. е. були створені абетки для мов народів Кавказу.
На основі східногрецького письма в IX ст. було створене кириличне письмо (до 24 грецьких літер додано ще 19 слов’янських). У ньому використано також елементи складового письма (літери я, ю, є, ї), лігатури (щ), позначення пом’якшення, або палаталізації (ь). У сербській мові для позначення м’яких приголосних використовували окремі літери (наприклад, љ, њ).
До появи кириличного письма у слов’ян існувало інше письмо — глаголиця (рис. 3.3). Вона повністю збігається з кирилицею за кількістю літер, їх порядком в абетці й відповідністю фонемам1.
Досліджує розвиток знаків писемності такий розділ мовознавства як палеографія.
Рис. 3.3. Деякі літери глаголиці (верхній ряд) порівняно з тими ж літерами кирилиці (нижній ряд)
3.2. Виникнення рукописних книг
Основні поняття. Науку про рукописні книги називають кодикологією. Кодикологія (від лат. codex — кодекс і давньогрецького λογοζ — слово, знання, вчення) — це допоміжна історична наука, яка вивчає виникнення, розвиток і функціонування рукописної книги. Рукописна книга — це кодекс, що містить текст або збірку текстів, написаних вручну. Кодексом у Древньому Римі називали скріплені з одного боку пластини (навощені дощечки або папірусні аркуші) однакового розміру. Рукописні книги оздоблювали ілюстраціями, виконаними так само вручну. Текстами книг були твори древніх авторів найрізноманітнішого змісту.
За традицією кодикологія вивчає не тільки книги, що мають форму кодексу, а й книги, написані на пластинах, у формі сувоїв, а також поліптихів.
Книга на пластинах — це форма книги, яка складається з окремих не скріплених між собою пластин. Пластини виготовляли з глини, дерева, пергаменту.
Сувій — це форма книги на смузі відповідного матеріалу, згорнутого в рулон. Якщо однієї смуги було замало, докупи зшивали кілька таких смуг. На сувоях писали, як правило, з одного боку.
Поліптих — це форма книги, що складається з множини пластин, послідовно скріплених з протилежних боків одна до одної так, що вони утворюють смугу, яка складається на границях пластин, утворюючи "гармоніку". На поліптихах писали з двох боків.
Пластини рукописних книг (глиняні, дерев'яні) з метою тривалого зберігання спеціальним чином захищали (поміщали в скрині, кошики), а аркуші (папірусні, пергаментні, паперові) скріпляли (наприклад, зшивали, склеювали) й так само захищали (перед першою та після останньої сторінки прилаштовували з твердого матеріалу обкладинки, обгортали в оправи, вставляли у футляри).
Рукописна книга передбачає, що існують:
— система письма певної мови (її становлять графіка, орфографія та напрям письма);
— матеріал, на якому пишуть (папірус, глиняні чи дерев'яні пластини, шкіра (пергамент), шовк, пальмове листя, кора, папір тощо);
— інструмент, яким пишуть (стилос, перо, олівець тощо);
— людина (автор, переписувач), яка знає систему письма певної мови, має належний для письма матеріал і вміє користуватися інструментами письма;
— люди (читачі), які знають систему письма певної мови й можуть читати книги.
Процес виготовлення кожної книги був копітким і тривалим, а самі книги — дорогими, оскільки їх виготовляли в одному примірнику. Користувалися ними, як правило або найзаможніші громадяни, або служителі культів, або правителі держав.
Рукописні книги, на відміну від настінних написів, вже можна було передавати не тільки в часі (через покоління), а й у просторі (на різні території, суттєво віддалені одна від одної).
Поява рукописних книг відбувалася паралельно з появою перших держав. Ці держави — як і тепер — висували до інформації дві основні вимоги: по-перше, зберігати її якомога довше (розміщення інформації на спеціальних носіях таку можливість суспільству вже давала), а, по-друге, передавати її для потреб управління з одного місця в інше якомога швидше. Перша вимога сприяла появі бібліотек, а друга — поштових служб.
Книги народів Єгипту. За наявними історичними даними появу першої книги (папірусного сувою, підготованого для письма) датують 3 тисячоліттям до н. е. (знайдений у гробниці Єгипту, що відносять до часу правління фараонів 1-ї династії). Перший папірус із нанесеним на ньому текстом датують серединою 26 — кінцем 25 ст. до н. е. Текст наносили чорною фарбою за допомогою тростинового пензлика шириною 1,2—2,5 мм (його довжина сягала 16—23 см). Для рубрик застосовували червону фарбу. Розгортали сувої згори вниз (ри. 3.4).
Найдовший сувій (12 ст. до н. е.) має розмір 42,5 см × 40,5 м і зберігається в бібліотеці Британський музей.
Писали книги спеціальні писарі. Спершу тексти писали згори вниз, а потім так, як це прийнято зараз у Європі (зліва направо). Найвідомішими книгами є культові книги "Книга пірамід", "Книга саркофагів" і "Книга мертвих".
Книги, написані на папірусі, вивчає допоміжна історична наука папірологія.
Рис. 3.4. Фрагмент сувою на папірусі
Для допитливих. Папірус виготовляли з водно-болотяної рослини (папірусу), яка належить до родини осокових (рис. 3.5). Папірус ріс у долині дельти Нілу.
При виготовленні матеріалу для письма стебла папірусу очищали від кори, серцевину розрізали впоздовж на тонкі смужки. Отримані смужки розкладали паралельно на рівній поверхні. На них викладали під прямим кутом ще один шар смужок, клали зверху великий гладкий камінь і залишали під палючим сонцем. Після сушіння смуги папірусу оббивали молотком і вигладжували. Смуги папірусу приклеювали один до одного. Отримані смуги мали форму довгих стрічок і тому їх зберігали у сувоях (в пізніший час — з'єднували в кодекси). Сторона папірусу, на якій волокна йшли горизонтально, була лицьовою. За потреби текст з папірусу могли зчищати або змивати й записувати новий.
Рис. 3.5. Папірус
Книги народів Шумеру та Вавилону. У Шумері та Вавилоні книги писали на прямокутних чи овальних сирих глиняних пластинах — табличках (рис. 3.6 і 3.7). В якості інструменту письма застосовували стилос (рис. 3.8), яким у глині видавлювали потрібні знаки — трикутники.
Рис. 3.6. Глиняна табличка із записом шумерською мовою
Рис. 3.7. Глиняна табличка (2041 чи 2040 р. до н. е.)
Рис. 3.8. Стилос
Текст наносили клинописним письмом. Для того, щоб текст було написано рівно, на напівсиру глину попередньо мотузкою наносили паралельні горизонтальні лінії. Таблички з нанесеними на них текстами висушували або обпалювали.
Найбільш відомою книгою тих часів, яка дійшла до нас, є книга про Гільгамеша (18 ст. до н. е.).
Книги, написані на глиняних табличках, зберігали у скринях, кошиках, а самі скрині та кошики — у тогочасних бібліотеках. У бібліотеках таблички, що належали до однієї книжки, мали спеціальні помітки. Існування таких бібліотек історики виявили в Еблі (середина 3 тисячоліття до н. е.), Ніппурі (19—18 ст. до н. е.), Ашпурі (13—12 ст. до н. е.) та Ніневії (7 ст. до н. е.). Бібліотека в Ніневії, яка існувала в часи царя Ашшурбаніпала, мала навіть каталог.
Книги народів Далекого Сходу. У Китаї виникнення книг відносять до 11—3 ст. до н. е. Книги мали форму дерев'яних або бамбукових розрізаних паличок, на зрізах яких писали чорним лаком (рис. 3.9). Ієрогліфічні тексти писали пензликом. Оскільки розмір текстів часто перевищував довжину палички, то зверху в паличках робили дірки, а тоді через ці дірки всі палички скріплювали в одну книгу. Читали кожну паличку згори вниз. Зразки таких віднайдених книг історики датують 25—220 р. н. е.
Рис. 3.9. Книга на бамбукових паличках
Через громіздкість з 3 ст. до н. е. замість паличок в якості матеріалу для писання починають використовувати шовк. На його смугах з одного боку записували текст і прикріпляли до круглого дерев'яного стержня. Читаючи книгу, сувій поступово розкручували зліва направо. Сам текст записували у стовпці згори вниз.
З 2 ст. н. е. після винайдення паперу книги починають виготовляти на папері у формі сувоїв.
Для допитливих. Папір — матеріал у формі аркушів, який отримують із целюлози. Целюлозу виготовляють з деревини, ганчір'я тощо.
Китайські літописи повідомляють, що папір був винайдений в 105 р. н. е. Цай Лунем. Проте в 1957 р. в печері Баоця північної провінції Китаю Шаньси виявлена гробниця, де були знайдені клапті паперових аркушів. Папір дослідили і встановили, що він був виготовлений в 2 ст. до н. е.
До Цай Луня папір в Китаї робили з прядива, а ще раніше з шовку, який виготовляли з пошкоджених коконів шовкопряда.
Цай Лунь розтовкав волокна шовковиці, дерев'яний попіл, ганчірки і прядиво. Усе це він змішував з водою і масу, що вийшла, викладав на форму (дерев'яну раму й сито з бамбука; рис. 3.10). Після сушіння на сонці, цю масу він розгладжував за допомогою каменів. У результаті виходили цупкі аркуші паперу.
Після винаходу Цай Луня процес виробництва паперу стали швидко удосконалювати. Для підвищення міцності паперу до суміші додавали крохмаль, клей, природні барвники тощо.
На початку 7 ст. спосіб виготовлення паперу стає відомим в Кореї та Японії. А ще через 150 років через військовополонених він потрапляє до арабів.
У 6—8 ст. папір виготовляли в Середній Азії, Кореї, Японії та інших країнах Азії. У 9—12 ст. папір з'явився в Європі, де незабаром ним замінила пергамент. Папір виготовли дуже примітивно — шляхом ручного помолу маси дерев'яними молотками в ступі. З 15—16 ст., у зв'язку із запровадженням книгодрукування, виробництво паперу швидко зростає.
Велике значення для розвитку виробництва паперу мав винахід у другій половині 17 ст. розмелювального апарату — рола. У кінці 18 ст. роли вже давали змогу виготовляти велику кількість паперової маси, але ручне відливання паперу затримувало зростання виробництва. У 1799 Н. Л. Робер (Франція) винайшов папероробну машину, механізувавши відливання паперу шляхом застосування нескінченної сітки, що рухається. В Англії брати Г. і С. Фурдріньє, купивши патент Н. Л. Робера, продовжували працювати над механізацією відливання і в 1806 р. запатентували папероробну машину. До середини 19 ст. папероробна машина перетворилася на складний агрегат, який працює безперервно і значною мірою автоматично. У 20 ст. виробництво паперу стає великою високомеханізованою галуззю промисловості з безперервно-потоковою технологічною схемою.
Рис. 3.10. Виготовлення паперу за Цай Лунем
В Японії перші книги з'явилися в 5—6 ст. н. е. Ці книги писали на папері. Вони мали три форми: сувою, кодекса й поліптиха. Текст наносили тушшю згори вниз, а стовпці — справо наліво. Кількість знаків у стовпці й стовпців на сторінці в книзі на всіх сторінках була однаковою. Сторінкам у книгах давали пагінацію (нумерували). З 10 ст. в Японії виникає текстологія, а з 12 ст. — розробляють методи описання книг, призначених для укладання їх списків.
В Індії для написання книг використовували глиняні й дерев'яні таблички, бамбук, шовк, шкіру, металеві пластини, пальмове листя (збереглися книги на пальмовому листі 11 ст.). Перші рукописні книги Індії до нашого часу не збереглися, очевидно, через специфічні кліматичні умови. Першою книгою, яка дійшла до нашого часу, є книга ведів "Рігведа" ("Книга гімнів"). Текст цієї книги містить 1028 гімнів у 10 книгах. Особливого розквіту в індійській книзі досягла мініатюра.