7.

ТИПОЛОГІЯ

видавничої продукції

7.1. Поняття про типологію

Типологія — це розділ будь-якої науки, в якому досліджують розчленування множини обстежуваних об'єктів на основі логічної операції ділення та об'єднання цих об'єктів у групи за певними ознаками. Виконання таких операцій називають типологізацією. Її використовують з метою дослідження суттєвих ознак, властивостей, зв'язків, функцій, відношень, рівнів організації об'єктів. Різновидами типології є класифікації, систематики, таксономії¹. Крім того, на основі отриманого результату типологія повинна містити означення тих об'єктів, які вона досліджує.

У кожній науці типологій може існувати безконечна кількість. Якщо вони виконані з дотриманням логічних правил ділення, всі вони мають право на існування (інша річ, наскільки вони продуктивні для практики чи розвитку теорії).

У логічній операції ділення виокремлюють два її різновиди: класифікування й ділення цілого на частини. Крім таких традиційних методів, типологізацію можна виконувати також методами математичної статистики (методами кластерного аналізу), які ґрунтуються на дослідженні властивостей об'єктів і об'єднанні їх у групи за цими властивостями залежно від різних величин, виміряних за встановленими шкалами.

Класифікування. Логічна операція класифікування — це ділення в уяві множини матеріальних об’єктів на підмножини за видовими ознаками, що визначаються їх природою. Наслідком операції класифікування є утворення класифікацій.

У теорії видавничої справи об'єктами множин є видання й види акцидентної продукції.

Під час класифікування потрібно дотримуватися чотирьох правил.

● Ділення множини об’єктів потрібно здійснювати на підставі лише однієї основи.

При цьому бажано, щоб основою ділення була обрана суттєва ознака.

Приклад. Порушення цієї норми при діленні понять: Газети України поділяють на україномовні, російськомовні та Автономної Республіки Крим. Тут одночасно застосовані дві основи ділення, а саме: за ознакою мови та за ознакою території. Отже, таке ділення є помилковим.

Під час ділення на підставі однієї основи можна отримувати двочленні (дихотомічні) та багаточленні поділи. Двочленні (дихотомічні) поділи передбачають ділення за наявністю чи відсутністю лише якоїсь однієї ознаки. Багаточленні поділи передбачають ділення множин об’єктів за градацією ознаки на більшу від двох кількість підмножин. Треба враховувати, що вказана вище норма зовсім не заперечує можливості послі­довного ділення понять за кількома основами, тобто спочатку — за однією основою, потім — за другою, далі — за третьою і т. д., але тільки послідовно, не одночасно.

Приклад. Проведемо одномірне ділення видань за однією основою, наприклад їх обсягом: листівки (2 або 4 с.), брошури (5-48 с.), книги (49 і більше сторінок). Тепер проведемо багатомірне (фасетне) ділення видань за кількома ознаками (обсягом, кількістю фарб (колірністю), форматом сторінки): видання у формі листівки (2 або 4 с.), брошури (5-48 с.), книги (49 і більше сторінок); видання однокольорові (чорно-білі) й кольорові; видання з великим, середнім, малим, мініатюрним і мікро- форматом сторінки. Такий поділ можна представити у формі тривимірного простору в координатах X (обсяг) , Y (колірність) , Z (формат сторінки).

Іноді класифікування на базі лише однієї основи не можна виконати однозначно.

Приклад. Спробуємо поділити видання на газети й журнали за ознакою періодичності (основа ділення — вихід видання не рідше, ніж раз на тиждень). Відповідно видання, які виходять раз у тиждень і частіше, будемо вважати газетами, а видання, що виходять рідше — журналами. Але таке ділення буде неправильним, бо, як відомо, існують журнали, які виходять раз на тиждень. Отже, за такою основою ділення виокремити газети й журнали неможливо.

Порушення вимоги щодо однієї основи ділення може виникати за таких умов: а) об’єкт дослідження ще недостатньо вивчений (наприклад, як сучасні електронні видання); б) кількість об’єктів у множині — нескінченна; в) наявні практичні обмеження (наприклад, після ділення є 17 підмножин, а розділів, як, наприклад, в Універсальній десятковій класифікації, на кожному рівні лише 10). В останній ситуації виконують не класифікування, а поділ цілого на частини (див. про нього далі).

● Кількість об’єктів, що ввійшли в підмножини після ділення, повинна дорівнювати кількості об’єктів, що були в множині перед діленням.

Приклад. Порушення цієї норми: видавничу продукцію ділять на паперові й електронні видання (при діленні пропущений ще один вид видавничої продукції, а саме — акцидентна продукція).

● Після ділення кожен об’єкт може входити тільки в одну підмножину.

Кажучи іншими словами, не може бути такого, щоб якийсь об’єкт або увійшов одночасно в дві чи більше підмножин. Проте слід пам’ятати, що може бути підмножина, яка після ділення виявиться порожньою.

Приклад. Порушення цієї норми: Періодичні видання ділять на газети, журнали й інші часописи (часописи — це і газети, і журнали; тому газети входять і до газет, і до часописів; а, якщо так, то навіщо тоді писати про часописи?).

За наявності в повідомленні родовидових зв’язків необхідно перевірити, чи всі видові поняття мають відповідну родову ознаку.

Приклад. Серед видань виокремимо одноразові, періодичні, продовжувані, а також шкількі зошити й щоденники тощо (річ у тім, що шкількі зошити й щоденники виданнями не є; вони належать до акцидентної продукції).

● Під час ділення об’єктів не можна оминати вид і відразу переходити до підвиду.

Приклад. Порушення цієї норми: Видання ділять на одноразові та періодичні, а періодичні — на ті, що мають оправу, й ті, що її не мають (тут помилка полягає в тому, що періодичні видання найперше ділять на газетні й журнальні, а це в тексті упущено).

Іноді під час ділення можуть порушувати одночасно кілька норм.

Виділяють класифікації природні та допоміжні. Природна класифікація передбачає вибір такої основи класифікування, яка визначається природними властивостями самих об’єктів, а допоміжна — угодою чи практичними міркуваннями авторів класифікацій.

Приклад. Природною є класифікація хімічних елементів за періодичним законом, відкритим Д. І. Менделєєвим, а допоміжною — класифікація прізвищ у телефонному довіднику.

Свого часу шведський природознавець К. Лінней запропонував класифікувати рослини за кількістю тичинок у їх квітках. Як наслідок, злакові культури ввійшли у різні класи, а дуб і різновид осоки — в один клас. Пізніше з'ясувалося, що ця ознака не є суттєвою для класифікації рослин, тобто не є природною.

Приклад. У теорії видавничої справи природних класифікацій немає, всі вони є допоміжними, зокрема класифікації видань за гарнітурами шрифтів, за форматими, за видом паперу, за видам скріплення зошитів, за видом палітурок тощо.

Ділення цілого на частини. Діленням цілого на частини називають таке уявне розчленування множини об'єктів на підмножини, яке не ґрунтується на використанні основи поділу. Ця логічна операція лежить в основі такого методу наукового дослідження, як аналіз.

Під час ділення цілого на частини необхідно дотримуватися двох правил.

● Кількість об’єктів, що ввійшли в підмножини після ділення, повинна дорівнювати кількості об’єктів, що були в множині до ділення.

● Після ділення кожен об’єктів може входити тільки в одну підмножину.

7.2. Виникнення й розвиток типології видавничої продукції

Типологія видавничої продукції — це частина едитології, яка описує основні групи (класи) видавничої продукції, отримані під час її класифікування або поділі цілого на частини.

Типологія видавничої продукції виникла не відразу, оскільки самі твори в рукописних книгах були синкретичними, тобто об'єднували, наприклад, і мистецтво, і науку (наприклад, Платонові «Діалоги», Мономахові «Повчання» тощо).

З ходом суспільного розвитку змінювалися і самі твори, які оприлюднювали в книгах, зокрема їх почали спеціалізувати. Як результат, стали виокремлюватися різновиди видань. Так, у 17 ст. навчальну літературу започаткував відомий педагог епохи Відродження Ян Коменський. Пізніше у 18 ст. виникла література виробничо-технічна, довідкова й науково-популярна.

Спершу питаннями типології займалися літературознавці. Проте вони вивчали лише художню літературу. Типологією нехудожньої літератури почали займатися видавці та книгорозповсюджувачі, які були безпосередньо причетні до її створення й збуту. З часом типологією книги почали займатися також бібліографи, історики книги, теоретики публіцистики, художники-графіки.

Свого часу класифікацію книг прив’язували до класифікації наук, оскільки книгу розглядали як засіб фіксації та збереження знань (такий підхід до типології видавничої продукції називають галузевим). Зараз такого ж підходу в основному дотримується й розроблена на міжнародному рівні "Універсальна десяткова класифікація" (УДК).

До 70-х років 20 ст. в Україні, якого входила до складу СРСР, літературу поділяли:

— у бібліотеках — на основі «Бібліотечно-бібліографічної класифікації»;

— у мережі державної статистики — на основі «Класифікації литератури в органах державної бібліографії»;

— у книжковій торгівлі — на основі «Єдиної схеми класифікації літератури в книжковій мережі».

Проте таке різне класифікування створювало значні труднощі для обліку й опрацювання видавничої продукції.

З метою усунення вказаного недаліку в 1977 р. в СРСР була опублікована «Єдина схема класифікації літератури для книговидання в СРСР»¹. Ця класифікація передбачала наявність 50 розділів: 1-й — марксизм-ленінізм, 2 — суспільні науки в цілому, 3-й — філософські науи, соціологія, психологія … 48-й — дитяча література, фольклор, 49-й — мистецтво, мистецтвознавство, 50-й — література універсальног змісту. У 1978 р. в рамках цієї концепції було прийнято стандарт ГОСТ 16447-78 «Видання. Терміни й визначення основних видів». Проте така схема класифікування була явно заполітизованою, стосувалася лише однієї країни (СРСР), а тому не мала перспектив розвитку. Той самий недолік стосувався й розробленої в СРСР "Бібліотечно-бібліографічної класифікації" (ББК).

Після здобуття Україною незалежності в нашій державі вперше було випущено переклад УДК (у 2 т.) українською мовою. Так само після здобуття незалежності наприкінці 20 ст. в нашій державі вперше було прийнято власний стандарт, який ввів класифікування видань і дав цим виданням означення. Хоча до цього стандарту й висловлюють багато критичних зауважень, проте, назважаючи на наявні недоліки, він продовжує функціонувати.

Іноді до типології видавничої продукції зараховують і її поділ за жанрами. Проте, на нашу думку, такі поділи більше стосуються тієї сфери, яка описує перехрещення едитології з літературознавством. Такий сегмент типології назвають жанрологією (типології видавничої продукції він стосується опосередковано, а тому далі розглядатися не буде).

7.3. Типологія паперових видань²

7.3.1. Види видань за цільовим призначенням

Офіційне видання — це видання матеріалів інформаційного, нормативного чи директивного характеру, що публікується від імені державних органів, відомств, установ чи громадських організа­цій.

Наукове видання — це видання результатів теоретичних досліджень, а також підготованих науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів.

Науково-популярне видання — це видання відомостей теоретичних та/чи експериментальних досліджень в галузі науки, культури і техніки, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям.

Науково-виробниче видання — це видання відомостей результатів теоретичних та/чи експериментальних досліджень, а також конкретних рекомендацій щодо їх впровадження у практику.

Виробничо-практичне видання — це видання відомостей з технології, техніки й організації виробництва, а також інших галузей суспільної практики, призначене фахівцям певного профілю та відповідної кваліфікації.

Нормативне виробничо-практичне видання — це видання норм, правил і вимог з конкретних сфер виробничо-практичної діяльності.

Виробничо-практичие видан­ня для аматорів — це видання відомостей з технології, техніки та організації виробництва, окремих його галузей, а також інших сфер суспільної практики, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям. Іноді такі видання називають ще ужитковими.

Навчальне видання — це видання систематизованих відомостей наукового або прикладного характеру, викладених у зручній для вивчення і викладання формі.

Громадсько-політичне видання — це видання твору громадсько-політичної тематики. Іноді такі видання називають ще світоглядними.

Довідкове видання — це видання коротких відомостей наукового чи прикладного характеру, розміщених у порядку, зручному для їх швидкого пошуку, не призначене для суцільного читання.

Видання для організації дозвілля — це видання популярно викладених загальнодоступних відомостей щодо організації побуту, дозвілля, різноманітних форм самодіяльної тнорчості, різних видів захоплень.

Рекламне видання — це видання відомостей щодо виробів, послуг, заходів, культурино-історичиих об'єктів, творчих колективів тощо, у формі, яка привертає увагу, сприяє реалізації товарів і послуг, запрошує до озна­йомлення чи відвідування.

Літературно-художнє видання — це видання твору художньої літератури.