Економічна думка Стародавнього Сходу

Єгипет – «Послання гераклеопольського царя своєму сину»

Вавилонія – «Кодекс законів царя Хаммурапі»

Індія –«Артхашастра»

Китай – конфуціанство, «Гуань-цзи»

Греція – Ксенофонт –«Домострой»;

Платон – «Держава», «Закони»;

Аристотель – «Нікомахова етика», «Політика».

Рим – Катон Старший, Варрон, Колумелла «Про сільське господарство»

Економічна думка античного світу

Рис. 2.1. Економічна думка стародавнього світу

Єгипет – це одна з перших країн , на території яких розклад первісного ладу призвів до створення держави . Наприкінці 4 тис . до н. е. виникло ранньокласове суспільство. Економічна думка була обкутана релігійною оболонкою, але залишені адміністративно-господарські документи дають можливість охарактеризувати механізм управління державним господарством у Стародавньому Єгипті.

Здійснювався суворий облік матеріальних і трудових ресурсів. З цією метою проводилися переписи населення. До нас дійшли документи, в яких наведені результати періодично здійснюваного обліку державних земель, оцінка норм валового збору зерна в залежності від типу землі. Виділялися три типи земель в залежності від родючості.

У Стародавньому Єгипті існувала складна процедура доказу прав приватної власності на об’єкт. Господарство було натуральним , тому мінова торгівля виникла лише між окремими виробниками. Вартість товарів виражалась у міді, зерні й сріблі.

Стародавніми пам’ятками були роботи: "Повчанні гераклеопольського царя своєму сину" (ХХІІ ст. до. н. е.), де відображено економічні функції голови держави та „Мовлення Іпусера”(початок ХVІІІ ст. до н.е.)

Єгипетська держава мала високий ступінь централізації. Очолював її фараон, влада якого була безмежна. Існувало три базових галузі: фінансове відомство, військове відомство та відомство суспільних робіт. Останнє охоплювало систему зрошення, яка забезпечувала функціонування землеробства та розбудову царського некрополя.

У межиріччі Тигра та Євфрату виникло багато стародавніх цивілізацій. Одним із найвідоміших було Вавилонське царство. У ХVІІІ ст. до н.е. царем Хаммурапі було створено кодекс законів, де правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, захищали права приватної власності, „впорядковували” масштаби лихварства (межа грошової позики не перебільшувала 20%, натуральної – 35%) та боргового рабства (тому, хто віддав за борги дружину чи дітей в рабство , закон гарантував їх повернення після трьох років з анулюванням боргів)

До числа пам’яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VІ – ІІІ ст. до н. е у Стародавньому Китаї та в ІV – ІІІ ст. до н. е. у Стародавній Індії.

Стародавній Китай. Центральною постаттю старокитайської економічної, суспільної та філософської думки є Конфуцій (Кун Фуцзи), ідеї якого, висунуті у праці «Бесіди та судження», не втратили актуальності й сьогодні.

• в основі суспільного устрою лежить божественне начало, яке визначає долю кожного та суспільний порядок. Поділ суспільства на «благородних» і «простолюдинів» є природним;

• держава копіює сім’ю. В „сім’ї” в результаті вільних ”дій” керівника більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки „власній” поміркованості. Таким чином, у народу буде достаток, якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Особливу увагу приділяв мистецтву керувати народом;

• праця приумножує багатство народу і того, хто ним володіє;

• вважає природно виправданим існування різних форм власності, перевагу надає особистій власності;

• визначає правила, на основі яких, регулюються відносини між рабами і рабовласниками. Ці відносини не повинні зводитись виключно до примусу, а мусять базуватись на моральних нормах. Потрібно виховувати у рабів довіру до рабовласників.

Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах Мен Цзи, який пов’язав соціальну нерівність з „небесною волею”, виправдовував протилежність між розумовою та фізичною працею. Виступав проти посилення рабовласницького гніту, виступав на захист общин. Основні форми експлуатації населення – податки і трудові повинності селян на користь держави.

З критикою конфуціанства виступили моїсти (Мо Цзи). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і привілеї знаті. Моїсти обґрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

У ІV – ІІІ ст. до н.е. набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату "Гуань-цзи". Автори , вивчивши дію товарно-грошових відносин пропонували використовувати їх при створенні механізму стабілізації натурального господарства. Золоту відводиться роль грошей, з одного боку, а з іншого – золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави. Праця проголошується джерелом багатства держави.

Для регулювання економіки автори проповідують створення в державі запасів хліба, введення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль, тобто розповсюдити податки на товари, що виробляються з їх використанням.

Утопічність ідей авторів "Гуань-цзи" проявляється у висновках щодо створення багатої держави і задоволеного народу. Пропонують більш рівномірний розподіл національного багатства без збагачення купців і особливо лихварів. В той же час стверджують: не було б „знатних” – країна залишилася б без прибутків, але стати „знатними” усім – неможливо, бо „нікому буде працювати”.

Стародавня Індія. Економічні ідеї знайшли своє відображення у ведах, які є збіркою молитов, гімнів та заклинань (ХХІІ – ХVІ ст. до н.е.). Індійська держава мала варновий устрій, що передбачало існування замкнених станів: брахмани – жерці та вчителі; кшатрії – військові та правителі; шудри – обслуговуючі вищих станів.

Важливу роль у розвитку економічних стосунків відіграли закони Ману (ІІІ тис. до н.е.), які складалися протягом декількох століть. Це звід розпоряджень, які отримали люди від «божественного законодавця» Відбиваючи погляди рабовласників, у даних законах встановлювалися правила найму, купівлі-продажу, ціноутворення тощо. Крім цього, обґрунтовувалось перетворення вільної людини на раба і закріплювалось її становище в суспільстві. Крадіжки засуджувались. Головна роль у дотриманні законів відводилась державі, на яку покладались зобов'язання з регламентації господарського життя.

Найбільш видатною пам’яткою економічної думки стародавньої Індії є трактат „Артхашастра” (кінець ІV – початок ІІІ ст. до н.е). „Артха” – користь, вигода, „шастра” – наука, науковий твір, автором якого є Каутілья – радник царя Чандрагупти. У трактаті дається характеристика соціально-економічного та політичного устрою стародавньої Індії, розкриваються принципи внутрішньої і зовнішньої політики. У творі особливо підкреслюється роль керівника держави у розробці і реалізації „правильної” економічної політики. Державотворень мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюджету.

Рабство – природне явище. Хто не сплачує борги та належні податки за одержану в користування землю нехай розділяє долю нижчого стану суспільства .

Державне багатство складається з результатів праці населення, і тому винагорода за неї має бути збіжною із загальнодержавними потребами – будівництво і охорона іригаційних споруд, пільгове землекористування, освоєння джерел руди, будівництво шляхів боротьба з купцями-лихварями тощо.

В „Артхашастрі” відображена проблема „вартості речей”. Величина вартості визначається кількістю днів роботи, а винагорода має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат виробництва, а й з торговельних витрат.

Висновок: у центрі економічної думки стародавніх Східних суспільств було:

• організація державного господарства і керування ним;

• захист рабовласницького ладу;

• державна регламентація товарного виробництва (фіксування цін, монополізація окремих галузей, зміна рівня оподаткування, продаж частини державних запасів);

• приватне господарство не стало предметом дослідження;

• описовий характер