2. Характеристика основних принципів історичної школи.

Історична школа виникла у першій половині ХІХ ст. та поширилась в Англії, Франції, США, але найвизначніші праці були створені німецькими економістами теоретиками. У середині XIX ст. надзвичайно загострилася класова боротьба на європейському континенті, у тому числі в Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848 – 1849 рр. У 40-х рр. на політичну арену виступають К.Маркс і Ф.Енгельс. За цих умов німецька політекономія одним із головних своїх завдань ставить боротьбу проти марксизму. Історична школа виникає як реакція на марксизм і класичну школу. Критикують класиків за надмірне захоплення абстракціями і узагальненнями, недооцінку значення фактів і спостереження, пов’язаних з минулим і сьогоденням; за абсолютизацію принципів економічного лібералізму, прихильність універсальній економічній науці і вузькість індивідуалістичних доктрин, трудову теорію вартості. Не сприймають марксистських ідей щодо приватної власності, класової боротьби.

Свою назву цей напрям дістав завдяки методу, який її теоретики намагалися ввести в політекономію. Використовуючи факти з історії народного господарства, представники цієї школи виправдовували "законність" і вічність існуючих виробничих відносин. Представники історичної школи заперечували загальні закони суспільно-політичного розвитку, їх об’єктивний характер, обмежувалися описом конкретно-історичних форм економічного розвитку окремих країн.

Основні методологічні засади історичної школи:

1. „Економічна людина” є виробником і споживачем, але також належить до певної нації, і повинна узгоджувати індивідуальні інтереси з інтересами всієї нації за сприяння держави. Класики ж розглядали індивіда як частину глобального економічного всесвіту, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави.

2. Предметом політичної економії є дослідження народного господарства певної країни. Національні особливості приведені в абсолютний принцип.

3. Керуючись історичним методом, в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні (природно-географічні, національно-історичні та ін.). В історичному контексті зупинились на соціально-економічних проблемах, усій сукупності суспільних відносин.

У процесі еволюції історичної школи Німеччини виділяють три етапи:

Перший етап охоплює період 40-60-х рр.. ХІХ ст., він отримав назву «стара історична школа»;

Другий етап припадає на 70-90-і рр.. ХІХ ст.. – нова історична школа; третій етап мав місце протягом першої третини ХХ ст.. – новітня школа; основні автори – В. Зомбарт, М.Вебер.

Недоліком історичної школи є відмова від методу наукової абстракції. Вона вийшла за рамки суто економічної теорії, вдавшись у галузь історії народного господарства.

3. Економічні погляди представників історичної школи.

Лідером історичної школи був професор Вільям Рошер (1817–1894). Відомі праці – „Система політичної економії” у п’яти томах (1854 – 1894), „Історія національної політичної економії в Німеччині” (1874).

Намагається встановити причини національних особливостей. Рошер був поборником еволюційного шляху розвитку. Критикує класиків за те, що вони, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошували їх незмінними і вічними. Вважав, що немає загальних законів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних фактів.

Вартість Рошер звів до споживної вартості. Капітал – це "всякий продукт, призначений для подальшого виробництва; а прибуток – результат "праці" капіталіста як організатора виробництва.

Виразником ідей історичної школи був Бруно Гільдебранд (1812 – 1878). Метою його головної роботи „Політична економія сучасного і майбутнього” було „відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії” і перетворити її на теорію економічного розвитку народів. Політекономія, на його думку, мала бути наукою про закони економічного розвитку нації.

Рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму.

Захищав приватну власність, без якої суспільство "залишилося б мертвою однорідною масою, без індивідуальної різноманітності і розвитку". На його думку, всякий прогрес у суспільстві пов'язаний з приватною власністю.

За основу еволюційного розвитку суспільства взяв проблему обміну, історію грошей. Створив тристадійну модель: „природне” (натуральне) господарство до сер. ХІІІ ст.; „грошове” або міське господарство до к. ХVІІІ ст.; кредитне або народне господарство поч.. ХІХ ст. Вершиною прогресу економіки є кредитне господарство, яке базується на справедливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші. Цю форму господарства Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

У праці Карла Кніса (1821 – 1890) „Політична економія з погляду історичного методу” (1853) чітко проглядає критика класичної школи та необхідність розвитку національної політекономії.

Засобами пізнання економічних явищ Кніс визнає статистику й історичні дослідження.

.Він вважав, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, котрі його відображають, є результатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до дальшого прогресу. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку суспільства, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. На підставі вивчення історії суспільства доходить до висновку про одвічність приватної власності.

Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, розробили і історичний метод дослідження і заснували новий напрям у політекономії, що стало основою для вивчення закономірностей розвитку національного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі, поставили в центр економічної науки конкретну людину з національними рисами.

Слід відмітити, що доктрина історичної школи виникла саме в період, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати суспільний уклад, щоб вивести економіку із кризи.

Формування альтернативних напрямів у розвитку економічної теорії пов’язане з особливим, перехідним періодом у розвитку національних економік. Тому альтернативні моделі розвитку є мобілізаційними, основними умовами їх реалізації є активна роль держави та інших інституціональних суспільних структур.

Нова історична школа.

Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині був пов’язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства – монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обґрунтування способів розв’язання соціальних проблем.

Відмінність з класичною школою:

1. Проблема соціальної рівноваги розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарант такої рівноваги держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними.)

2. Індивідуальний добробут є похідним від загальносуспільного. За класиками: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства – це сума добробуту індивідів.

Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х рр. XIX ст., Г. Шмоллер (1838 – 1917), Л. Брентано (1844 – 1931) і К. Бюхер (1847 – 1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь – основи соціальної політики. Вони виходили з того, що:

• політична економія є наукою про соціальне господарство;

• детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;

• сприятливе соціальне середовище базується на соціальній справедливості, його формування – функція держави;

• розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;

• можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом'якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;

• основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.

Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний.

Реформування має починатися з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку. Впертий консерватизм урядів приводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ознака кадетер-соціалізму).

Шмоллер, який очолив консервативне крило „нової історичної школи”, був запеклим монархістом. Вважав, що ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Першим запровадив в історію економічної науки „етичний принцип” – господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами.

Пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі „соціальної солідарності” з капіталістами.

Брентано – представник ліберально-буржуазного крила. Найвідоміші праці – „Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.

Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в суспільстві.

Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.

К. Бюхер – автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.

Розробив періодизацію економічної історії людства, де головним критерієм є обмін:

• замкнуте домашнє господарство (без обміну);

• міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);

• народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Новітня школа. В. Зомбарт (1863 – 1941) і М. Вебер (1864 – 1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв'язати нагальні соціальні проблеми.

Зомбарт розглядав проблеми соціальної психології нації. Капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства. Намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної , національної за сутністю психології, яка є основою істинної конкуренції – протистояння держав і націй. Нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі „життєвий простір”. В економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму.

Вебер присвятив свою роботу „Протестантська етика і дух капіталізму” дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Суспільство своїм поступальним розвитком завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов’язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення до збагачення.

Праці Вебера давали найповніше уявлення про особливості національної політекономії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.

До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагались узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Це напрям отримав назву соціального. Представники – Р. Штаммлер (1856 – 1938) та Р. Штольцман (1852 – 1930).

На відміну від катедер-соціалізму, де ідеться про соціальну сферу і питання соціальної справедливості та способах її досягнення, представники соціального напрямку намагались показати, як можна „примусити” економічні закони служити інтересам суспільства (належне законодавство, раціональна державна політика).

Слід зазначити, що економічні категорії та закони також вважають похідними від державної політики, підпорядкованими їй. Отже, і це напрям не порушував засадничих принципів історичної школи.

Висновок: ідеї старої та нової історичних шкіл мають виражений інституціональний характер – визначають примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль суспільних інституцій (права, моралі, ідеології, менталітету тощо), порівняно з економічними.

• Становлення неокласичної традиції в економічні теорії. Маржиналізм.

1. Виникнення теорії маржиналізму, його методологічні принципи .

2. Перший етап маржиналізму. Австрійська школа.

3. Кембриджська школа маржиналізму. Економічні ідеї Маршалла.

4. Дж. Б. Кларк та американська школа маржиналізму.

5. Шведська (Стокгольмська) школа.

6. Математичний напрямок маржиналістської теорії.

В останній третині ХІХ ст. відбулися значні зміни в суспільно-економічному житті розвинутих країн заходу, а саме: монополізація економіки, формування більш складних форм господарювання та взаємодії між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків, величезний прогрес науки, особливо природничих і гуманітарних галузей.

Засновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер, англієць В. Джевонс і француз Л. Вальрас.

Основна ідея маржиналізму (marginal – граничний) – це дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка)

З погляду методології головними принципами маржиналізму є:

1) ідеологічна нейтральність аналізу. Замість терміну „political economy” почали вживати більш нейтральний – „еconomics”;

2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів. Класики ж вивчали зростання суспільного багатства в залежності від темпів нагромадження капіталу і темпів зростання населення;

3) методологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупності індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб’єктів господарювання, а економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб’єктів;

4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона влаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами. Класична школа досліджувала поведінку економіки на тривалих інтервалах часу;

5) рівноважний підхід

6) економічна раціональність – максимізація корисності для споживачів та максимізація прибутку для виробників. Трудовій теорії вартості протиставили теорію корисності, відповідно до якої величина мінової цінності виводиться з інтенсивності потреби. Теорія корисності існувала з ХVІІІ ст.;

7) граничний аналіз. Класики користувалися лише характеристикою суті економічних явищ, виражених у середній або сумарній величині.

8) математизація, широке використання математичних методів, зокрема диференціального обчислення..

Головні принципи: ідеологічна нейтральність аналізу; предметом дослідження є раціональний розподіл обмежених ресурсів; методологічний індивідуалізм, статичний підхід; рівноважний підхід; економічна раціональність; граничний аналіз, математизація.