• Вплив Литви і Польщі на економічне становище українських земель у другій половині XIV — хvi ст.

У другій пол. XІV ст., коли в Західній Європі утворились централізовані держави, більшу частину українських земель – Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля, східну частину Волині було приєднано до Великого князівства Литовського; Галичину і Західну Волинь, Поділля загарбала Польща; Закарпаття захопила Угорщина; Буковину – Молдавське князівство.

Загарбання українських земель привело до змін у земельних відносинах. Виникла і збільшувалась земельна власність іноземців. Велика кількість земель в Україні перейшла у володіння польського короля та польської шляхти. За „Віслицьким статутом” (1347 р.) і Кошицьким привілеєм (1374 р.) польська шляхта була звільнена від податків, земля вважалася повною її власністю. Назву „боярин” було замінено на „пан”.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Господарем землі вважався князь, волосні землі віддавалися удільним князям. Після ліквідації в XІV ст. уділів, землю отримували князівські намісники (старости), ті в свою чергу розподіляли землі між місцевими князями і боярами. Володар землі міг передати її в спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Права феодалів закріплювались у Литовських статутах (1529, 1566, 1588 рр. )

Зростання феодального землеволодіння супроводжувалося перерозподілом загарбаних земель на користь магнатів. Латифундії (величезні ділянки землі) становили економічну базу магнатів в їхній боротьбі з королівською владою. У першу чергу, зростало велике феодальне землеволодіння князів, бояр. Не відставала від них і церква. Магнатські латифундії інтенсивно витісняли середнє і дрібне шляхетське землеволодіння

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначилося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були пов’язані також з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок – почала складатися так звана фільваркова система господарювання (замість поняття „панський двір”).

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялись на різні категорії: данники (землероби, які вели своє господарство самостійно, мали право передавати свій наділ у спадок, сплачували дань, мали право переходу в інше місце (похожі), „тяглові”, або ”работні” селяни (колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, були „непохожі”), службові (ремісники, бо бровники, стрільці, об’єднувались в сотні і обслуговували двір феодала), використовувалася також праця „наробків” (невільна челядь, слуги феодала).

Зростання кріпосної залежності та національного гноблення викликало потужній опір з боку народу у вигляді повстань (1490 – 1492 рр. під проводом Мухи та Борулі), втечі цілих сімей, поселень. Розпочалася колонізація малозаселеної Степової України. У другій пол. XV на поч. XVI ст. на обох берегах Дніпра з’явилося багато козацьких слобод і хуторів. Козаки започаткували у степовій Україні землеробство, розорювали цілину, займались скотарством, ремеслом, промислами, торгівлею, будували мости.

• Давньоруське місто. Розвиток ремесла.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівля призвели до утворення на Русі міст. У VІ – ІХ ст. це були „гради” – невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на ремісничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри руських земель.

Уже в ІХ – Х ст. у літописах згадується 20 давньоруських міст, а в XIII ст.— близько 300. Серед них — столиці земель-князівств, які на той час були великими населеними пунктами площею в кількасот гектарів. Розквіт середньовічного міста Київської Русі припадав на XII-XIII ст., коли на зміну вотчинному ремеслу приходить вільне, посадське.

Міста поділялися на дві головні частини: город, тобто замок (резиденція князя, князівської і церковної адміністрації), і місто у прямому значенні цього слова, де проживало ремісничо-торговельне населення. Економічним осередком міста був "торг". Одночасно він правив за центр громадського життя. Деякі великі міста, зокрема Київ і Новгород, поділялися на так звані "кінці" і окремі поселення, де зосереджувалися ремісники певної спеціальності.

XІV – XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить швидко зростала чисельність міст і в Україні. Київ зберіг за собою провідне значення. Після звільнення з-під золотоординського іга в 60-х рр. XІV ст. українські землі зазнавали значних нападів кримськотатарських орд. В цей час було збудовано цілу систему оборонних замків (будували з дерева), багато з яких переросли в міста. З XVI ст. починають споруджувати мури і будинки з каменю.

Середньовічні міста на Русі не стали такою політичною силою, як західноєвропейські, мали аграрний характер (подібно містам Візантії, Італії), потрапили в феодальну залежність від короля та магнатів. Державі належало близько 20% міст, церкві та феодалам – 80%. Однією з особливостей розвитку українських міст було те, що духовні та світські феодали володіли великими ділянками землі в королівських містах (володіння називались юридиками і не підпорядковувались міській адміністрації та суду). В Україні королівська влада виступала на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній Європі. Однак, щоб забезпечити мінімальні умови розвитку міст феодали надавали містам можливість обмеженого самоврядування. Починаючи з XІV ст. українські міста стали отримувати „Магдебурзьке право”, за яким населення звільнялося від управління й суду королівського намісника, створювалося міське самоврядування – магістрат на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургомістрами (адміністративний орган і суд у цивільних справах). Протягом XІV – XV ст. магдебурзьке право отримали: Санок, Львів, Кам’янець-Подільський, Житомир. Зростає чисельність іноземців у містах.

Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині 1 тис. н.е. переважала реміснича промисловість: прядіння, ткацтво, залізоробна, гончарна, ювелірна. Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Існувало три категорії ремісників – сільські, вотчині, міські. Міське ремесло відрізнялось від сільського складністю, розгалуженістю, вироби – якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних розкопок налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі: сокири, серпи, пряжки, замки, зброя, кольчуги. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. Високої майстерності ремісники досягли в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир; в виготовленні прикрас з кольорових і благородних металів, прийняття християнства сприяло виготовленню предметів церковного вжитку.

Інтенсивно розвивалось гончарство. Вироби виготовлялись на гончарних кругах, обпалювались в горнах (печі). Вироблялась цегла, з якої будувались князівські палаци. Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики із скляної маси). Найпоширенішими були ремесла, пов’язані з обробкою деревини (вози, колеса, човни), кістки та каменю (обробка шкур та виготовлення одягу). Прядіння, ткацтво довго залишалися ремісничою промисловістю.

Високого рівня набула будівельна справа і архітектура (Успенський та Софіївський собори в Києві), славилися мостобудівники (про міст через Дніпро повідомляє літопис в 1115 р)

У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи в Європі, виробляли свій статут, виконували військові повинності перед князем. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Ремісники обробляли городи, утримували худобу тощо.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, але поступово протягом XІV – XV ст. вони відродилися. Найбільшими ремісничими центрами стали Київ, Львів, Луцьк. В к. XV ст. налічувалось понад 150-200 ремісничих спеціальностей. В металургії виникає розвиток замкової артилерії, в будівництві – ріст оборонних споруд.

В містах зростала кількість ремісників, утворювались цехи. Причинами їх виникнення були: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. Почала виділятись верхівка, яка працювала на замовлення феодалів, князів. З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їх перехід у майстри і підмайстри. Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників; негативні риси – надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців. Ремісники, які не були об’єднані в цехи називалися партачами (селяни-утікачі). Між цеховими ремісниками і партачами велася гостра боротьба.