• Розвиток торгівлі. Формування грошово-кредитної та фінансової системи.

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля, яка велася переважно на торгах. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Торги існували практично в усіх містах (у Києві їх було 8). У великих містах торгівля велася щоденно, в малих – у визначені дні.

Селянське господарство дуже повільно вступало у товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним. Відносно повільно втягувалась у торговельні зв'язки і вотчина.

Більш розвинутою була зовнішня торгівля. В ІХ – XІІ ст. переважала торгівля з Візантією і Сходом. Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих).

Через землі давньоукраїнських племен проходив „бурштиновий шлях” з Прибалтики до Дунаю. Уже в другій пол. Х ст. у сферу зовнішньоторговельних зв'язків давньоруської держави входили Північне Причорномор'я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, країни Центральної Європи. Торговельні човни руського боярства і купців плавали по Балтійському, Каспійському, Азовському, Чорному і Середземному морях.

Важливими торговельними шляхами були „соляний”, „залізний”, які поєднували Київську Русь з кримським узбережжям.

Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, раби, мед, віск, льон, тканини. Торгівля рабами займала найважливіше місце у руському експорті, була дуже поширена як на Сході, так і в західноєвропейських країнах. На Русі найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. Невільниць вивозили до Візантії задля роботи в "гінекеях" (майстернях, де виготовлялися дорогі тканини), а в мусульманські країни— у гареми. Рабів-чоловіків у Візантії використовували як гребців на галерах, як дарову робочу силу на різних важких роботах. Друге і третє місця у руському експорті належали хутру, воску, меду, що нагромаджувалися у феодальних дворах.

Досить великим був список й інших експортних товарів: ремісничі вироби із срібла з філігранню, кольчуги (панцирі), руська зброя, різні прикраси, бронзові дзеркала тощо.

До Русі завозилися шовкові і парчеві (виткані золотом) тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла (до середини XI ст.), речі церковного вжитку (золотий і срібний посуд), оздоби, шати, скло, фаянс (до середини XI ст.), коштовне каміння, прянощі, пахощі, вина, фарби, коні, благородні і кольорові метали.

Таким чином, Русь імпортувала як предмети розкоші, так і сировину, взагалі, більше те, що споживала верхівка суспільства. Незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника аграрного суспільства — селянина. Предмети, що відправлялися на зовнішній ринок, збиралися у селян у формі обов'язкової ренти. До того ж ці предмети становили переважно продукцію промислів, а не землеробства — основної галузі господарства Давньої Русі.

Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби; великі купці –„гості” – вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значну партію товарів і об’єднувалися в торгові корпорації – гільдії. Купці і „гості” були під охороною князя. Купці сплачували мито, яке стягувалося з окремих караванів, коней, з ваги, кількості товарів. Митниці були у Холмі, Володимирі, Крешові.

Торгівля зазнала менших втрат ніж ремесло за часів монголо-татарської навали. Вже в XІІІ ст. розпочалося піднесення торгівлі. У другій пол. XІV – XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки. Торжки обслуговували місцеві ринки і перетворювалися на елементи постійної торгівлі. На ринкових площах влаштовувалися постійні крамниці ремісників, купців. Селяни завозили сільськогосподарську продукцію. Важливим предметом торгівлі була сіль (окрема категорія торговців сіллю – чумаки, коломійці)

У XV ст. поширились ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались 1-2 рази на рік, тривали декілька днів, поширилася оптова торгівля. Торги велись на спеціально відведених майданах. Постійні ярмарки були у Львові, Перемишлі, Галичі, Луцьку.

Зовнішня торгівля велась переважно з Західною Європою. Львів з’єднував українські землі з Західною Європою. В 1379 р. він одержав складське право (всі купці, котрі проїжджали через місто повинні зупинитися і продавати свій товар протягом 14 днів). Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську державу. Луцьк – балтійське Помор’я, білоруські землі.

Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн Західної Європи королівська влада проводила митну політику на користь магнатів і шляхти, що позбавляло державну скарбницю одного з головних джерел надходжень. Разом з тим купці були змушені десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів.

З розвитком торгівлі сформувалася грошова система.

До Х ст. на території Київської Русі були в обігу арабські монети, а пізніше — візантійські та західноєвропейські (датські, англійські, німецькі). Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі „кунних” грошей (за гроші слугували хутра). Тільки початок карбування монет у XIV ст. поклав край використанню хутряних "грошей".

Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, яка мала за основу срібну гривню. Гривня була ваговою одиницею, мала різну форму і масу (160-196 г.). Місцеві монети почали карбувати в кінці Х ст.— в Києві; з XII ст.— у Новгороді, Тмутаракані. Це були золотники і срібляники.

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до сер. XІ ст. були візантійські динарії, арабські дирхеми. У XІІ – XІІІ ст. головною грошовою одиницею була руська срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну.

В XІV – XV ст. український ринок обслуговують не лише вітчизняні монети, а в більшій мірі чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей пояснювалася феодальною роздробленістю, відсутністю єдиного ринку.

У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, з’явились векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася під заставу). Розвиток лихварства привів до появи перших „банківсько-торгових домів”.

Податки. Найдавнішою формою оподаткування була данина. Залежно від історичних форм вона виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента. Князі одержували також доход у виді торгових мит, плати за судочинство, штрафи; населення відбувало державні примуси: „повоз” (перевезення), будівництво міст і укріплень, відбування військової повинності.

У період монголо-татарської навали населення феодальних князівств платило десятину, пізніше – поголовну подать. У Великому князівстві Литовському головним щорічним податком була серебщина, який відраховувався з земельної одиниці – дворища. У Польській державі податок сплачувався з лану ( з другої пол. XV ст. – 12 грошів). Церкві сплачували десятину.

Особливості формування економічних поглядів середньовіччя.

На розвиток економічної думки класичного середньовіччя великий вплив справила католицька церква. Трактуванням економічних питань займалися церковні юристи, часто з античних позицій . Але вирішальне значення мали класові інтереси феодалів і інтереси церкви. Така доктрина отримала назву канонична.

Її класичне тлумачення дав Фома Аквінський (1225 – 1274) – домініканський італієць, монах, аристократ за походженням, котрий став продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонизму Августина Блаженного (359 – 430 рр.), котрий створив принципи релігійно-етичного підходу до економічних проблем. Ці принципи зберігалися до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх канонистів (ХІІІ – ХІV ст.)

Ранній канонизм:

• категорично засуджує торговельний прибуток і лихварський відсоток (привласнення чужої праці);

• еквівалентний обмін можливий лише при встановлені „справедливої ціни” (вартість) – „відповідно до речі” тобто включає витрати виробництва;

• виступає проти гидливого ставлення ідеологів античного світу до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення;

• заборонялися велика торгівля та позикові операції як гріховні явища.

Пізній канонизм розширяє коло аргументів, „пояснюючи” економічні проблеми і причини соціальної несправедливості. Виникає двоїстий підхід до тлумачення економічних проблем. З одного боку, використовуються положення ранніх канонистів (методична база яких опиралась на авторитарність доказів – церковні праці, священне писання), з другого боку, пізні канонисти коментують, уточняють початкову трактову конкретного господарського явища, економічної категорії і могли відобразити їх навіть в протилежному розумінні.

Фома Аквінський в трактаті „Сума теологій” погоджується з ранніми канонистами щодо поділу праці на розумову та фізичну, але пов’язує цей поділ не з божим призначенням, а з соціальним станом. Праця необхідна для життя і закріплення моральності; але праця фізична – заняття рабів;

• розподіл суспільства на стани встановлюється богом. Піднятись до вищого стану – гріх, засуджує соціальну рівність;

• двояка і компромісна позиція у трактуванні таких економічних категорій як багатство, власність, обмін, вартість, гроші, торгівельний прибуток, лихварський відсоток:

• всі речі належать Богу, а люди тільки користуються ними. Приватна власність, яка призначена задовольнити потреби, є необхідним інститутом людського життя. Тільки в умовах бідності можлива спільність майна, бо це забезпечує виживання;

• „справедлива ціна” – обмін відповідно до соціального положення учасників (обмін і ціна повинні забезпечити більше благ тому , хто більше означає для життя суспільства), тобто ціна на однотипні блага для різних станів суспільства відрізняється;

• багатство – сукупність матеріальних благ, створених працею, поділяється на природне (продукти натурального господарства) та штучне (золото та срібло). Сенс життя в спасінні душі, спогляданні Бога, а не нагромадженні багатства. Безмежне нагромадження золота і срібла – гріх (ранні канонисти). „Справедливі ціни” можуть бути джерелом росту особистої власності і створення „поміркованого багатства”, що не є гріхом;

• захищає основи натурального господарства (держава повинна бути самозабезпеченою й усе необхідне отримувати зі своєї території). В той же час виправдовував обмін і вважав місто більш досконалою формою суспільства;

• гроші розглядає подібно вченим Стародавнього світу та ранніх канонистів. Вони є волевиявленням людей мати „найвірнішу міру в торгівлі і обороті” (міра вартості та засіб обігу). Оскільки роль грошей виконують різні метали, то це означає, що гроші мають різну цінність, звідси існує номінальна і внутрішня цінність грошей, між якими повинна бути відповідність. Надає державі право встановлювати номінальну вартість грошей;

• з одного боку, засуджує отримання процента, оскільки вважав, що лихвар бере процент, як плату за час. Але час – загальне благо, яке дано Богом, звідси, лихвар ошукує не лише ближнього, а й Бога. З другого боку, виправдовує торгівельний прибуток і лихварський відсоток. Вони є платою і нагородою за те, що у торгівлі і позикових операціях мають місце праця, ризик, транспортні та інші матеріальні витрати.

Соціальні утопії пізнього Середньовіччя.

Знедолена та пригнічена частина людства з давніх часів мріяла про щасливе майбутнє в суспільстві, де буде панувати достаток, щастя, воля. Перші ідеї утопічного соціалізму, як вчення про корінне відтворення та справедливу побудову суспільства на соціалістичних засадах, котре не враховує знання законів суспільного розвитку та його рухливих сил, були висловлені ще в період пізнього середньовіччя Томасом Мором та Томазо Кампанеллою. Їх соціальні утопії несли на собі відбиток проектів державного устрою Платона та економічної концепції раннього християнства.

Томас Мор – англійський гуманіст, державний діяч, філософ, письменник. Увійшов в історію як автор загальновідомої "Утопії" – опису ідеального устрою на острові, що не існує. Доля Томаса Мора нещаслива. За непорозуміння з королем з питання католичної церкви, Т. Мора було звільнено з усіх посад, а пізніше – стратили.

Літературна спадщина Т. Мора надзвичайно велика. Однак найбільш відомою стала його праця "Золота книга така ж корисна, як і утішна, про найкраще улаштування держави і про новий острів – Утопія", вперше опублікована в 1516 р.

Коріння соціального зла за Т. Мором криється в приватній власності, яку охороняє держава, що є змовою багатих для пригнічення бідних. Держава, як і спосіб організації життя та діяльності, є ворожими людині.

Людське життя за Т. Мором по цінності не можливо урівноважити всіма благами світу. Бог заборонив насильство, але життя організоване таким чином, що люди вбивають одне одного – все це в реальному житті, яке оточує нас, але є місце, де життя організоване зовсім на інших засадах. Це острів Утопія. Там немає приватної власності, багатих і бідних.

Т. Мор був противником революції і народних рухів, в яких він вбачав руйнівну силу й анархію.

Іншим видатним утопістом цієї епохи був Томазо Кампанелла (1568 – 1639) –італійський поет, філософ і політичний діяч. За свої волелюбні помисли він неодноразово засуджувався церковниками. Особливо його доля змінилася, коли повстання, яке він очолював, проти іспанських загарбників зазнало поразки. 27 років ув'язнення відірвали вільнодумця від суспільного життя, але не заборонили мислити та писати. Він створив десятки творів філософії, найвідоміший твір – геніальна утопія "Місто сонця".

У філософській утопії Т. Мора і Кампанели багато спільного – ідея усуспільнення власності, перебудови суспільства на основі відсутності власності. Ця ідея, народжена низами, зазнала опору з боку буржуазної ідеології. Саме тому ранній утопізм ніби висить у повітрі.

Економічна думка в Україні раннього періоду Середньовіччя найбільш широко відображена „Руській правді” (ХІ ст.) – кодекс законів, котрі захищали основи приватної власності. При спробі боржника втекти від свого кредитора останній міг перетворити його на свого довічного раба. Князі і бояри мали виключне й спадкоємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

„Руська правда” дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функцію обігу і функцію нагромадження. Законодавчо регулювалось лихварство (розмір проценту на короткий строк).

В „Повісті часових літ” (к. ХІ – поч. ХІІ ст.), автором якої був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, розглядались проблеми:

• джерелом всякого багатства є праця;

• поділ праці на розумову і фізичну є природнім. Для добробуту держави ці види праці однаково важливі – і мудреця і ремісника;

• поділ праці у процесі виробництва удосконалює майстерність.

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення в Україні вотчинної форми власності на землю, за якою земля надавалась разом з тяглим населенням у спадкоємне володіння (з дозволом обміну, угод, дарування, продажу маєтку) .

З тих часів дійшли матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка виправдовує лихварство. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювалися під заставу майна, земельних володінь.

Велика увага приділялась фіскальним проблемам (обкладення повинностями на користь держави селян, міщан, феодалів).

З другої половини ХV ст. формується козацтво. Багаті козаки отримали привілеї: платня грішми і натурою, свобода від оподаткування і повинностей .