27. Філософія епохи еллінізму: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм. Стоїцизм — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Значного поширення в цей час набув і скептицизм — філ. погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон та Емпірик— систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії.

28. Специфіка середньовічної західноєвропейської філософії: періодизація, основна проблематика

Для епохи Середньовіччя характерний феодальний соціально-політичний лад. Основні верстви населення: селяни-колони, ремісники, купці, феодали. У феодальному суспільстві велику роль відігравало духовенство. Монастирі були і фортецями, і центрами землеробства, і осередками освіти і культури. У елліністичної-римську епоху відбувається формування великих єдиних держав, в яких влада концентрувалася в руках певних центральних органів, будь то одноосібний правитель або республіканський уряд. З метою «підтримки єдності» державної мозаїки, що складалася з різних і недружніх етнічних груп, правитель для посилення влади центру іноді зображався богоподібним. Зникнення щодо незалежних в політичному сенсі малих товариств і тенденція до концентрації влади призвели до зростання політичного безправ'я народу. У таких державах, на додаток до позбавленим будь-якої влади вільним чоловікам і жінкам, існували на межі фізичного виживання повністю безправні раби.

Люди звернулись до пошуків надприродного у власному внутрішньому світі. Вони шукали рішення проблем виключно важкої життя в релігійній сфері. Християнство зверталося до кожного. Воно проголошувало надію для кожного. Всупереч політичному безправ'я, матеріального неблагополуччя і фізичних страждань, всупереч злу і ослаблення сили характеру, надія існує для кожного. Земне життя, проголошувало християнство, є частиною драматичного історичного процесу, в кінці якого кожного чекає справедлива винагорода за страждання і несправедливості цьому житті. Над усе цього перебуває Бог-Отець, творець світу, дух всемилостивий, всесправедлівий і Всеправедний.

Християнство зіграло величезну роль у розвитку філософської думки. Воно внесло такі нові ідеї:

1) Ідею «людини як центру всього»;

2) Ідею лінійності історії;

3) Уявлення про Бога як Особистості і Творця.

29. Філософія патристики (Авреліє Августин).

Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.