39. Філософія раціоналізму р. Декарта.

Філософ Рене Декарт (1596–1650) стояв біля витоків раціоналістичній традиції. Декарт одержав базову освіту в єзуїтською колегіїЛа-флеш. Він рано почав сумніватися у цінності книжкової вченості, оскільки, на його думку, в багатьох наук відсутня надійне підставу. Залишивши книжки, він почав подорожувати. Хоча Декарт був католиком, але свого часу він брав за протестантів у Тридцятирічній війні. У віці 23 років під час перебування на зимових міських квартирах у Німеччини воно сформулював основні ідеї свого методу. Через десять років, він перейшов до Голландію, щоб у світу і спокої займатися дослідженнями. У 1649 р. поїхав до Стокгольма до королеві Кристині. Шведська зима виявилася надто для нього суворої, занедужало і помер лютому 1650 р.

Його основні твори включають «Міркування про методі» (1637) і «>Метафизические роздуми» (1647), «Почала філософії», «Правила керівництво розуму». Декарт є основоположником раціоналізму (від ratio – розум) – філософського напрями, представники якого є основним джерелом знання вважали розум. Раціоналізм – протилежністьемпиризма. Якщо філософія мусить бути дедуктивної системою типуЕвклидовой геометрії, тоді необхідно знайти істинні передумови (аксіоми). Якщо передумови не є очевидними і сумнівними, то висновки (теореми) дедуктивної системи мають мало цінності. Але як знайти абсолютно очевидні і певні передумови для дедуктивної філософської системи? Відповісти це питання дозволяє методичне сумнів. Воно є способом винятку всіх положень, посеред яких ми можемо логічно сумніватися, і законним способом пошуку положень, які логічно безсумнівні. Саме через такі безперечні становища ми можемо використати передумовою істинної філософії. Методичне сумнів є засобом (методом) винятку всіх тверджень, які може бути передумовами дедуктивної філософської системи. Декарт стверджує, що з нього такою ж самоочевидною, як власне існування й наявність свідомості, є існування мислячого буття (душі) і протяжного буття (матерії). Декарт вводить вчення про речі мислячої (душі) і речі протяжної (матерії) як єдино існуючих (крім Бога) двох фундаментально різних феномени. Душа є лише мислячої, але з протяжної. Матерія є лише протяжної, але з мислячої. Матерія розуміється з допомогою лише механіки (>механико-материалистическая картина світу), тоді як душа вільна та раціональніша.

40. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, Лейбніц).

Під субстанцією при цьому розуміється те, "...що існує саме в собі і представляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не має потреби в уявленні іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися" [1, с. 351]. Таке розуміння субстанції відрізняється від її розуміння Аристотелем, що під субстанцією розумів окремі речі, предмети, наприклад зелені дерева або чотирикутні столи, на противагу їхнім властивостям "зелений" і "чотирикутний". Відрізняється воно і від розуміння субстанції середньовічною філософією, у якій проводиться чітка границя між буттям Бога і буттям світу речей, і проблема субстанції розглядається через це розходження. У філософських системах Декарта, Спінози, Лейбніца Бог, хоча і грає надзвичайно важливу роль, але проблема субстанції перенесена в площину розгляду природи. Декарт при цьому виходить із існування двох субстанцій: тілесної і мислячої. "...Протяжність у довжину, ширину і глибину є природою тілесної субстанції, мислення ж є природою субстанції мислячої", - пише Декарт [3, с. 335]. Крім того, Декарт говорить про те, що "...ім'я "субстанція" неоднозначно відповідає Богові і його створінням...", тому що "...субстанцією, яка зовсім не потребує нічого іншого, може бути тільки одна, а саме - Бог. Можливість же існування всіх інших субстанцій ми можемо осягнути лише при сприянні Бога" [3, с. 334]. Інше розуміння субстанції ми знаходимо у Спінози, що у своїй "Етиці" приділяє значну увагу цій проблемі. Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого. Спіноза спростовує подвійність Декарта й у першому і в другому значенні. Бог і природа, на думку Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створював природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожнюючи природу і Бога, за що і піддавався гонінням з боку іудаїстської і християнської церков. Заперечує він і декартовий поділ субстанції на тілесну і мислячу. Протяжність і мислення є не двома субстанціями, а атрибутами (атрибут - невід'ємна властивість, сутність субстанції) єдиної субстанції. Субстанція взагалі має нескінченну кількість атрибутів, і пізнати їх усі ми ніколи не зможемо (інакше ми б визначили Бога), але нам досить знати два зазначені атрибути, що дають можливість нам знати субстанцію і судити про неї, хоча наше знання і буде обмеженим. Безпосередньо субстанція нам дана у вигляді модусів, тобто конкретних речей і розумових процесів. Модус - це те, "що існує в іншому і уявляється через це інше" [1, с. 351].