- •15.Сутність етико - філософського вчення Конфуція
- •Філософські вчення даосизму, легізму, моїзму.
- •17. Загальна характеристика античної філософії: школи, проблематика, тенденції розвитку.
- •18. Філософія мілетської школи: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен
- •19. Філософське вчення Геракліта Ефеського
- •20. Філософське вчення Піфагора про числа.
- •21. Апорії Зенона Елейського в контексті проблеми руху
- •22. Філософський метод Сократа. Софісти й софістика.
- •23. Атомістична філософія Левкіппа й Демокрита
- •24. Вчення Платона про ідеї.
- •27. Філософія епохи еллінізму: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.
- •28. Специфіка середньовічної західноєвропейської філософії: періодизація, основна проблематика
- •30. Середньовічна схоластика (Альберт Великий й Тома Аквінський)
- •31. Філософська концепція Томи Аквінського.
- •32.Проблема поняття і речі в філософії реалізму і номіналізму
- •33. Проблема віри й розуму, людини і природи в середньовічної філософії
- •36. Німецька класична філософія: основні ідеї та спрямованість
- •37. Пантеїзм н. Кузанського.
- •38. Емпірична філософія ф. Бекона.
- •39. Філософія раціоналізму р. Декарта.
- •40. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, Лейбніц).
- •41. Філософська система г.С. Сковорода.
- •42. Філософські ідеї і. Канта.
- •44. Проблема раціонального і їрраціонального в Західній філософії XIX-XX ст..
- •45. Філософські погляди а.Шопенгауера
- •46. Матеріалістична філософія л.Фейєрбаха.
- •47. Філософсько-етичне вчення Сковороди. Вчення про щастя. Концепція спорідненої праці.
- •48. Філософія серця п. Юркевича.
- •49. Філософське вчення ф. Ніцше.
- •50. Філософія екзистенціалізму.
- •51. Філософія неопозитивізму.
- •52. Психоаналіз 3. Фрейда й неофрейдизм.
- •54. Філософські уявлення про свідомість в історії філософії. Свідомість й позасвідомі форми психічної діяльності.
- •55.Свідомість, спілкування, мова, мовлення.
- •56.Проблема свободи й необхідності у філософії.
- •57. Цивілізація і культура .
- •58. Етика як практична філософія.
46. Матеріалістична філософія л.Фейєрбаха.
Людвиг Фейербах (1804— 1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить зокрема його дисертація "Про єдиний всезагальний і нескінченний розум". У 1830 році він анонімно опублікував свій твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому заперечував ідею-безсмертя душі. Авторство Фейербаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейербах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII століття, вякій,залишаючисьзагалом на гегелівських позиціях, проявляє разом зтим велику увагу дофілософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їх вклад у розвиток філософської думки. Людвиг Фейербах (1804— 1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить зокрема його дисертація "Про єдиний всезагальний і нескінченний розум". У 1830 році він анонімно опублікував свій твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому заперечував ідею-безсмертя душі. Авторство Фейербаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейербах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII століття, вякій,залишаючисьзагалом на гегелівських позиціях, проявляє разом зтим велику увагу дофілософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їх вклад у розвиток філософської думки. В розумінні суспільства Фейербах стояв на ідеалістичних засадах, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод. Етичне вчення Фейербаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду і міжіндивідуального спілкування. Вчення Фейербаха мало вплив на деяких філософів, зокрема на К.Маркса і Ф.Енгельса, що вони відверто визнавали.
47. Філософсько-етичне вчення Сковороди. Вчення про щастя. Концепція спорідненої праці.
Визначальне значення у філософсько-етичному навчанні Сковороди займає концепція «спорідненої праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у праці («життя і справа є одне і теж»), а істинне щастя – у вільній праці за покликанням. Всі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «споріднену до хліборобству», «спорідненої до воїнства», «спорідненої до богослов’я» і т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль «спорідненої праці» у забезпеченні щасливого життя вперше придбала значення загального принципу в рішенні проблеми значення людського буття. Споріднення, покликання і є істинний «бог» в людині. Сковорода розрізняє процес праці і його результат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «споріднена праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці у потребу людини і у вищу насолоду. Щастя Сковорода пов'язує з відчуттями подяки, любові, дружби, які виникають у наслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб .