- •15.Сутність етико - філософського вчення Конфуція
- •Філософські вчення даосизму, легізму, моїзму.
- •17. Загальна характеристика античної філософії: школи, проблематика, тенденції розвитку.
- •18. Філософія мілетської школи: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен
- •19. Філософське вчення Геракліта Ефеського
- •20. Філософське вчення Піфагора про числа.
- •21. Апорії Зенона Елейського в контексті проблеми руху
- •22. Філософський метод Сократа. Софісти й софістика.
- •23. Атомістична філософія Левкіппа й Демокрита
- •24. Вчення Платона про ідеї.
- •27. Філософія епохи еллінізму: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.
- •28. Специфіка середньовічної західноєвропейської філософії: періодизація, основна проблематика
- •30. Середньовічна схоластика (Альберт Великий й Тома Аквінський)
- •31. Філософська концепція Томи Аквінського.
- •32.Проблема поняття і речі в філософії реалізму і номіналізму
- •33. Проблема віри й розуму, людини і природи в середньовічної філософії
- •36. Німецька класична філософія: основні ідеї та спрямованість
- •37. Пантеїзм н. Кузанського.
- •38. Емпірична філософія ф. Бекона.
- •39. Філософія раціоналізму р. Декарта.
- •40. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, Лейбніц).
- •41. Філософська система г.С. Сковорода.
- •42. Філософські ідеї і. Канта.
- •44. Проблема раціонального і їрраціонального в Західній філософії XIX-XX ст..
- •45. Філософські погляди а.Шопенгауера
- •46. Матеріалістична філософія л.Фейєрбаха.
- •47. Філософсько-етичне вчення Сковороди. Вчення про щастя. Концепція спорідненої праці.
- •48. Філософія серця п. Юркевича.
- •49. Філософське вчення ф. Ніцше.
- •50. Філософія екзистенціалізму.
- •51. Філософія неопозитивізму.
- •52. Психоаналіз 3. Фрейда й неофрейдизм.
- •54. Філософські уявлення про свідомість в історії філософії. Свідомість й позасвідомі форми психічної діяльності.
- •55.Свідомість, спілкування, мова, мовлення.
- •56.Проблема свободи й необхідності у філософії.
- •57. Цивілізація і культура .
- •58. Етика як практична філософія.
41. Філософська система г.С. Сковорода.
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа цієї системи полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів". Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. . у стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. . Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …" Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого - "вищу всіх причин причину", внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з основних питань в філософській системі Сковороди. Своїм уявленням про Бога він поставив себе в опозицію по відношенню до церкви, що дотримується біблійної легенди про створення світу Богом протягом шести днів. На відміну від церковного, його Бог - вічний початок - невловимий і невидимий, оскільки він, "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, часової і просторової характеристики". Таке розуміння Бога, що ототожнюється з природою, отримало в філософії назву пантеїзму. Сам термін "пантеїзм" був уперше введений англійським філософом Джоном Толандом, хоч уявлення про тотожність Бога і природи були закладені ще нідерландським філософом Бенедіктом Спінозою. Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією. Дуже тонким моментом в теорії пізнання Сковороди є той факт, що він не зв'язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби.
42. Філософські ідеї і. Канта.
У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів). Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду— "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії. І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто виразу формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
43. Філософська система Гегеля ("Енциклопедія філософських наук").
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:
1) Логіки
2) Філософії природи і 3) Філософії духу.
Багатство гегелівської філософії зовсім не зводиться до її формальної схеми. Гегелівська "Енциклопедія філософських наук" (робота, що охоплює собою усі розділи системи Гегеля) цікава не лише грандіозністю задуму - розглядом матеріального, природного і духовного світу в їх саморозвитку, - але і конкретністю свого змісту, великими зборами фактичного матеріалу, накопиченого людською культурою до початку 19 віків. Гегель зайняв своє значне місце в історії філософії саме завдяки тому, що він зумів розташувати цей матеріал в систематичній і логічно стрункій послідовності, що склала його філософську систему. Саме після Гегеля принцип розвитку - принцип історизму стає одним з найвпливовіших принципів не лише у філософії, але і в науці в цілому (напр., в біології).
Але все-таки найцінніше філософське досягнення Гегеля - діалектика, діалектичний метод. Гегель відкрив і довів, що суперечність розуму - не слабкість його (як вважав ще Кант, розглядаючи антиномії, противорчивые ідеї розуму), а ознака потужності, сили. Бо з протиріч "витканий" весь світ.