1.Механізм правового регулювання цивільних правовідносин

Правове регулювання цивільних правовідносин здійснюється через вплив на їх елементи регуляторів та встановленням нормами цивільного права моделей упорядкування цих відносин. За таких умов ці норми впливають на їх учасників і спонукають їх здійснювати свої цивільні права та виконувати обов’язки у бажаному та безконфліктному напрямку, а в разі виникнення конфлікту прав та охоронюваних законом інтересів вирішити суперечку. Тож їх врегулювання досягається як існуванням самих норм цивільного права та інструментальної системи, яка дозволяє втілити в життя норми цивільного права із належного (визначена в нормах права мета правового регулювання) у суще (відповідність реальних відносин приписам норм права). Механізм трансформації положень норм права в практику отримав назву механізму правового регулювання.

В правовій науці щодо механізму правового регулювання склались такі підходи як: 1) взята в єдності сукупність правових засобів якими забезпечується правовий вплив на суспільні відносини¹ та складається з юридичних норм, правовідносин та актів реалізації суб’єктивних прав та здійснення юридичних обов’язків, а пізніше нормативних актів, правосвідомості та правової культури². В останніх роботах він відносить до механізму правового регулювання: юридичні норми; правові відносини, акти реалізації прав та обов’язків; 2) сукупність елементів, зв’язків і динамічних закономірностей, необхідних та достатніх для врегулювання одного елементарного акту поведінки³; 3) послідовний ланцюг зміни окремих правових явищ: норма права, що регулює цивільні правовідносини; - юридичний факт – права та обов’язки учасників цивільних правовідносин – реалізація прав та виконання обов’язків – а, за необхідності, захист порушеного права чи охоронюваного законом інтересу⁴. Не слід ототожнювати механізм правового регулювання та наслідками такого регулювання, зокрема законністю та правопорядком.

Категорія «механізм цивільно-правового регулювання» чи «механізм регулювання цивільних правовідносин» активно використовується як опорні при моделюванні вирішення нагальних проблем та завдань цивільно-правового регулювання. Парадокс у тому, що немає його загальновизнаного розуміння і суб’єктивна опорна категорія, є сумнівним підґрунтям для їх проведення і отримання гідних результатів. Можна погодитися, що механізм правового регулювання — узята в єдності система правових засобів, способів і форм, через які нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, чим задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим»). Його основними ознаками є :

1. він є складовою механізму соціального регулювання взагалі і супроводжується політичним, економічним, етичним та іншим видами соціального регулювання;

2. охоплює всі явища правової дійсності: засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, рішення судів тощо, об'єктивовані в правових актах); способи (дозволяння, зобов'язування, заборони);

3) передбачає форми (використання, виконання, додержання, застосування);

4. становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії, де кожна з них виконує специфічні функції і впливає на зміст інших частин і зумовлює результат функціонування механізму в цілому;

5. є динамічною частиною правової системи суспільства, проявляється у напрямках правового впливу та його стадіях, забезпечує відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам норм права;.

6. забезпечують встановлення правопорядку у суспільстві взагалі та у регулювання окремих відносин зокрема.

Підсистемами такого механізму є: механізм реалізації, який включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини; механізм охорони, який включає заходи з профілактики правопорушень для утвердження правомірної поведінки особи; механізм захисту прав включає заходи та способи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення. Кожна із них має своє завдання, засоби, способи та навіть форми. В принципі розуміння правового механізму більш-менш встановилось і ніким не заперечується і зводиться до того що він є важливим науково-гносеологічним поєднанням окремих елементів за допомогою яких забезпечується регулятивна та охоронна функція врегулювання правовідносин. Механізм цивільно-правового регулювання – упорядкована система правових інститутів, які закріпляють можливість учасникам цих правовідносин оцінити свою діяльність при здійснення своїх прав та охоронюваних законом інтересів, а інших – утримуватися від свавільного втручання.

Особливостями правового механізму регулювання цих правовідносин є:

1) встановлення тих його елементів, які забезпечують досягнення його мети;

2) визначення напрямків та засобів впливу на поведінку їх учасників ;

3) усунення колізій між окремими його елементами і недопущення їх дублювання;

4) приведення їх елементів до загальновизнаних вимог правового регулювання приватних відносин у світі та зокрема країнах ЄС;

5) встановлення особливостей прояву цих елементів стосовно нових об’єктів цивільного права та сфер правового впливу цивільного права.

Загальновизнано, що метою правового регулювання є упорядкування суспільних відносин, зокрема їх закріплення, визнання і охорона як певного стандарту у законодавстві, що визначає юридично значимі поведінку учасників цих правовідносин та оцінку її зі сторони держави, суспільства .

Встановлення розуміння механізму правового регулювання полягає у тому, щоб йому надати владно-державний характер, надати поведінці юридично значимий характер, заставити учасників правовідносин слідувати встановленим чи санкціонованим державою правилам поведінки і підпорядкувати їх правовому порядку. У приватній сфері, на відміну від публічної, ці стандарти суттєвих змін не перетерпівають, а міняються лише її акценти.

Йдеться про мету правового регулювання та його пріоритети, які важливі для суспільства на певному етапі його розвитку. З огляду на ст. 3 Конституції України наразі йдеться про задоволення прав та інтересів людини, витіснення та блокування деструктивних форм прояву їх поведінки чи свавілля. Гуманітарний аспект розвитку світового співтовариства – данина усвідомленню важливості людини та потреби розкрити її потенціал, після періоду ігнорування такого напрямку у правовому регулюванні по вертуни у лоно загально визнаних цінностей. Тільки вільна людина здатна творити і вирішувати ті важливі економічні, соціальні проблеми, які загрожують існуванню цивілізації.

Задля цього обираються напрямки правового впливу на поведінку учасників суспільства взагалі і окремих правовідносин зокрема. Це досягається правовими засобами. До них належить виховання поваги до права та охоронюваних ним благ, інформація, технічні, а із введенням новітніх інформаційних технологій, і програмні засоби. Останні більше засновані на імперативах і передбачають безумовне приєднання до визначених програмними засобами способів, предметів та умов їх використання чи набуття на них прав. Зокрема у мережі Інтернет ці відносини є інтегрованими і забезпечувалися програмними і правовими засобами.

Механізм правового регулювання приватних відносин забезпечує переведення змісту правоздатності осіб, компетенції публічних утворень у конкретні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Якщо є суб’єктивні «ретранслятори» механізму виконання приписів, чи рекомендацій норм права, то приписи об’єктивного права перетворюються у їх протилежність, а право – у зло.

Трансформація правоздатності у суб’єктивні права та юридичні обов’язки є першим етапом у регулюванні у регулюванні цих правовідносин. Це передбачає набуття прав та створення юридичних обов’язків. Окрім того, встановлюються передумови для їх виникнення. Якщо для набуття прав необхідні дозволи, то таке врегулювання є комплексним, оскільки надання дозволів відноситься до компетенції державних органів чи органів місцевого самоврядування. Це стосується реєстраційних процедур у результаті яких набувається спеціальне становище учасника правовідносин .

Врегулювання відносин здійснюється через вплив на них норм цивільного права для їх упорядкування відповідно до об’єктивно виправданих, апробованих практикою ідеальних моделей. У тому основним критерієм є мета правового регулювання: загальна – забезпечити безперешкодне здійснення суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів у приватній сфері, надійну їх охорону; однакове врегулювання окремих видів цивільно-правових відносин.

Визначальним елементом правового регулювання визнана норма права — нормативна основа механізму правового регулювання, яка охоплює інші його елементи. Вона встановлює можливий варіант поведінки (активної чи пасивної), визначає суб'єктивні права та можливості реалізувати охроронюваний законом інтерес, так і необхідний варіант поведінки —юридичні обов'язки. Завдання норми права в механізмі правового регулювання полягає в тому, щоб: а) визначити загальне коло учасників правовідносин (взагалі, у конкретних правовідносинах зокрема); б) встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб'єкта), а також об'єкти правовідносин; в) визначити гіпотезу чи обставини, за яких слід керуватися даним правилом поведінки; г) розкрити саме правило поведінки (диспозиція) вказівкою на права і обов'язки (зміст) учасників відносин, що регулюються, характер їх зв'язку між собою, а також державно-примусові заході, що можуть бути застосовані при невиконанні юридичних обов'язків.

Суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правовідносин є також результатом правового регулювання. Вони – пробний камінь механізму правового регулювання. Якщо суб’єктивні права безперешкодно здійснюються, а юридичні обов’язки виконуються без примусу, то забезпечується його ефективність. Якщо ж навпаки, то слід встановити ті елементи правового механізму, які його не забезпечують , і їх виправити чи замінити.

Норми права визначають зміст інших елементів механізму правового регулювання цивільних правовідносин, забезпечують їх існування та застосування. У диспозиції норм права змодельовано ідеал цих правовідносин, який у подальшому з огляду на вимоги ст.19 Конституції України є стандартом оцінки судом самих правовідносин та їх окремих видів і елементів. Норми цивільного права містять здебільше дозволи. Проте є рекомендації, заборони, обмеження та стимули. Так заборони можуть мати міжгалузеве спрямування і стосуватися учасника правовідносин (державним та комунальним юридичним особам заборонено придбавати матеріальні ресурси поза тендерами), стосуватися лише певних територій (у зоні ЧАЕС заборонено курити, вивозити звідти предмети), строковими.

Прагматизм цивільних правовідносин забезпечує послідовний ланцюг такого регулювання: на рівні формування волевиявлення до вступу у правовідносини де зважуються потреби, засоби чи способи їх забезпечення і можливі наслідки; на рівні конкретних елементів правовідносин. У позитивному праві це проявляється у структурі цивільного права: загальна частина де визначаються:

1) засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК), які уточнюють основні напрямки прояву «генетичного коду» цивільно-правового регулювання і встановлено напрямки впливу норм цивільного права. Вони є визначальними при оцінці дієвості інших компонентів цивільно-правового регулювання суспільних відносин, а у разі лукунізму цивільного права, вони застосовуються для врегулювання цих правовідносин на основі аналогії права;

2. підстави їх виникнення та їх внутрішній зміст (ст. 11 ЦК), як різновид юридичних фактів. Більшість із них притаманні лише приватному праву. Проте є особливості: 1) цивільні правовідносини можуть виникати із інших підстав, що не передбачені актами цивільного законодавства, але не заборонені ними; 2) окремі цивільні правовідносини виникають лише внаслідок юридичних складів (випадкових чи накопичувальних) і можуть бути простими, або кваліфікованими;

3. загальне правове становище учасників правовідносин, та випадки і наслідки відхилення від нього (Розділ ІІ ЦК). Йдеться про право- та дієздатність, обсяг цивільних прав та обов’язків. Здебільше суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників цивільних правовідносин: передбачені актами цивільного законодавства. Якщо вони ними не передбачені, то діє загально дозвільний принцип. Законодавець формулює зміст цивільних правовідносин в актах цивільного законодавства. Проте учасники конкретних цивільних правовідносин можуть відійти від ідеальної моделі їх змісту : зробити їх ширшими чи вужчими, якщо це не суперечить приписам; зробити їх змішаними і піддати під регулювання двох та більше інститутів цивільного права; надати їм комплексності та врегулювати нормами різної галузевої приналежності.

Правове становище учасників правовідносин врегульовано наданням їм правових властивостей (правоздатності та дієздатності) і поступового зменшення їх обсягу від загального через спеціальне і до окремого чи виключного. Зокрема, це проявляється у співвідношенні категорій «юридична особа», «товариства» і «приватне акціонерне товариство». Для у кожного із них у позитивному праві виписана загальна модель, яка передбачає надалі коло суб’єктивних прав та юридичних обов’язків і систему тих елементів механізму правового регулювання, які утримують його в «орбіті» такого правового регулювання.

Окремо заслуговує уваги поведінка учасників цивільних правовідносин щодо здійснення своїх прав та виконання юридичних обов’язків. Вона може вчинятися відповідно до диспозиції норми права, або відхилятися від неї. Якщо це становище погіршується виникає потреба застосовувати інший елемент – обмеження у здійсненні цивільних прав. Наближеним до обмежень, але не тотожними, є обтяження учасників цивільних правовідносин чи об’єктів цивільних прав як покладення на носія права певних обов’язків, які забезпечують права та інтерес и інших учасників суспільства чи є частиною правового режиму об’єкта права або правового становища суб’єкта права.

Також застосовуються стимули для мотивування бажаної поведінки їх учасників;

4) правовий режим об’єкта цивільних прав, що проявляється у специфіці набуття, здійснення та припиненні прав щодо нього. Тут визначається допустимість існування цих правовідносин щодо окремих об’єктів, їх оборотоздатність, специфіка та різновиди, способи здійснення прав;

5) параметри існування правовідносин у часі (строки, терміни) у просторі (місце виникнення, здійснення та припинення прав і обов’язків); виключення із загального положення про самостійне набуття та здійснення прав. Це зумовлене тим, що людина існує у просторі та у часі і ігнорувати їх неможливо.

На рівні окремих інститутів цивільного права додаються додаткові елементи механізму правового регулювання цивільних правовідносин, чи конкретизується їх зміст. Наприклад, договори як правовідношення регулюються завдяки такому елементу як спосіб його укладення – підстави виникнення, зміст договору.

Досить цікавими є стадії механізму правового регулювання.

1. Перша стадія механізму правового регулювання — стадія загальної дії правових норм. На ній визначається ідеальна модель правовідносин і можливість при вступі у них досягти правової мети, порівняти із альтернативами , зважити всі за і проти. Так набути право на житло можна за договором купівлі-продажу, міни, дарування, дожиттєвого утримання (догляду), найму, будівельного підряду тощо. Зацікавлена у житлі особа зважує всі можливості, їх переваги і недоліки і обирає ті, які є найбільш виправданими.

2. Друга стадія механізму правового регулювання пов'язана з виникненням конкретних суб'єктивних прав і обов'язків (правовідносин). Їх умовою є юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права). Вона є центральною, але залежить певною мірою від першої і забезпечується юридичними обов’язками зобов’язаних у осіб чи діяльністю певних органів держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Наприклад йдеться про нотаріальне посвідчення правочину щодо житла та реєстрацію переходу права власності на нього. У разі правомірної поведінки учасників правовідносин правове регулювання вичерпує себе на цій стадії. У іншому випадку права забезпечуються уже через систему правосуддя.

3. Третя стадія механізму правового регулювання забезпечує захист суб’єктивних прав від порушень і застосування санкцій правової норми. Правовою підставою цієї стадії є факт правопорушення, та санкції норми права за вчинене правопорушення, порядок її застосування.

Механізм правового регулювання цивільних правовідносин – передбачені нормами права конструкції визначальних для цивільного права правових інститутів (предмет і метод, засади цивільного законодавства, підстави їх виникнення, правове становище учасників, правовий режим об’єктів, місце та час здійснення прав і виконання обов’язків), які визначають допустимість, вид та зміст цих правовідносин.

2. Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права

Джерелами права є ті сили чи чинники, котрі зумовлюють та створюють право, форму правоутворення (закон), матеріали пізнання права¹ (широкий підхід) або звужено лише те, що міститься у нормативних актах², які виходять від держави та є її прерогативою. Вони проявляються у об’єктивованому документальному виді як формі їх юридично-офіційного буття і зводяться до актів-документів.

З реформуванням правової системи України та потребою її приведення відповідно до потреб соціально-орієнтованої економіки, зокрема до вимог ЄС, посилилися процеси запозичення кращих зразків правового регулювання суспільних відносин, універсалізації права, яке регулює відносини у сфері економіки. Це призвело до урізноманітнення джерел (форм) права.

Джерелом чи формою цивільного права насамперед є саме позитивне право. Це закріплено у ст. 8 Конституції України пріоритетом права над законом та посиленням охорони природних прав людини незалежно від того формалізовані вони у якомусь нормативному акті чи ні. Водночас пріоритет права над законом не є абсолютним. У ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наразі склалося два розуміння джерел права: широке – будь-які носії права та у вузькому – позитивне право (законодавство). З огляду на інтеграційні процеси воно повинно бути гармонізоване із законодавством тих країн, до тісної співпраці з якими прагне Україна. Так, Постановою КМУ №417 від 31 березня 2004 р. “Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” була створена Міжвідомча координаційна рада адаптації законодавства України до законодавства ЄС та визначені напрямки її діяльності і компетенція. Адаптація стосується й цивільного законодавства. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС визначає механізм досягнення відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в ЄС. Метою адаптації є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire¹ з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього. Йдеться про так звану «комунатризазацію» як процес заміни норм національного законодавства у сфері приватного права, нормами, що створені європейським співтовариством.

Acquis communautaire – надбання Співтовариства як система загальних прав та зобов'язань, які зв'язують країни-члени в межах Європейського Союзу. Вони включають в себе: зміст, принципи та політичні цілі договорів про заснування Співтовариств та Союзу; законодавство, що розроблене на виконання договорів, прецедентне право Суду Справедливості; декларації та резолюції, що розроблені Союзом; заходи, що вжиті в сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки; заходи, що вжиті в сфері внутрішніх справ та правосуддя; міжнародні угоди, що укладені Товариством та укладені країнами-членами між собою в сфері діяльності ЄС.

Acquis communautaire включають у себе законодавство ЄС та інші акти, що прийняті згідно з другою та третьою основ ЄС, спільні цілі що покладені в основу договорів. У них включаються не тільки тексти нормативних актів, а й природу права ЄС (той самий дух законів, що живить його букву),що було покладено в основу "Білої книги для підготовки асоційованих членів Центральної та Східної Європи для вступу до внутрішнього ринку Союзу". Вона є аналітичним матеріалом про досягнення Союзу в різних сферах регулювання внутрішнього ринку і містить рекомендації щодо шляхів досягнення таких же результатів в країнах, де норми права ЄС не застосовуються.

В "Угоді про партнерство та співпрацю між ЄС і Україною" заявлено про намір України інтегруватися в ЄС і привести своє законодавство до його вимог. Процес адаптації передбачає такі основні стадії: імплементація угоди, укладення галузевих угод, приведення чинного законодавства до вимог та стандартів ЄС, створення механізму приведення проектів законодавчих актів України у відповідність нормам права ЄС.

Система джерел цивільного права визначена ст.4 ЦК України. У ній вказано, що основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Це відображає загальну систематику й ієрархію цивільного законодавства України. У ЦК збережено правило згідно якого якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до ВР України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Цей законопроект розглядається ВР України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України.

Цивільні відносини у встановлених Конституцією України випадках можуть регулюватися актами Президента України. Актами цивільного законодавства є також постанови КМ. Якщо постанова КМ суперечить положенням ЦК або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦК або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Це забезпечує єдність джерел приватного права та єдиний простір цивілістичних підходів до регулювання цивільних відносин.

Тож джерела цивільного права – зовнішні і формалізовані носії цивільно-правових норм та внутрішнє право. Сучасна теорія різноджерельного права на відміну від теорії державного регулювання відносин надає підставу до джерел цивільного права віднести: внутрішнє право особи; засади цивільного права; договір: міжнародно-правовий (Конвенція про права людини), з нормативним змістом (засновницький договір), звичайний цивільно-правовий договір як мононорма права; звичаї, зокрема звичаї ділового обігу; судову практику (судовий прецедент); аналогію права і аналогію закону; нормативно – правовий документ (нормативний акт). До джерел цивільного права відноситься система права, релігія, національний менталітет¹, уклад економіки, культура тощо.

Слід відмітити вплив інтеграційних процесів на становлення джерел цивільного права. Йдеться про уніфікацію цивільного законодавства на засадах поваги до людини, врахування закономірностей ринкової економіки та цінностей. В ЄС під керівництвом професора Ландо розроблено окремі положення загальної частини проекту ЦК ЄС.