Італія — батьківщинаВідродження

В Італіїраніше, ніж в іншихєвропейськихкраїнах, почавсяпроцесрозкладанняфеодальних і зародженнянових, буржуазнихвідносин. Для Італіїхарактернийранній і дужешвидкийрозвитокміст. Тут зіграло свою роль вигіднегеографічнерозташування, щозробилоїї головною торговою посередницеюміж Сходом і Європою (виникаєбезлічіталійськихторговихфакторій, в тому числі і у Криму: Кафа — Феодосія, Солдайя — Судак, Балаклава).Концентраціякапіталу дозволила перейти відторговельнихоперацій до кредитних. Італія — батьківщинабанківськоїсправи (слово «банк» походить відіталійського «банко» — лава, — малася на увазі лава міняйл). Разом з тимпочинаєтьсякорінний поворот у промисловості — з'являютьсямануфактуривиробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV століттясукнодільчімануфактуривироблялипродукцію, вартістьякої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деякихпідприємствахпрацювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структурасуспільства, ламавсясередньовічнийсоціальнийрозподіл. Важливу роль відігралозвільнення селян відкріпацтвацехового ладу. Ремісники, якірозорилися, і селянипоповнювалиновуверству — найманихробітників, щозазнавалижорстокоїексплуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господармав право покарати на ув'язнення).

Багатаверхівка включала різноманітніелементисуспільства. Характерна особливістьранньоїбуржуазії — складна економічна база (торгові, банківськіоперації, мануфактура, земельнавласність). Стара знатьвтратиласвійполітичнийвплив. В багатьохіталійськихмістахвстановилосяреспубліканськеправління. У той же час і економічне, і політичнежиття того часу характеризувалося великою нестабільністю: можнабулошвидкорозбагатіти, але так само швидко і позбавитисявсього (загибельторговихкораблів, неплатежіборжників, політичні перевороти і т.ін.).Цепороджувалоособливупсихологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкішновихбагатіївобумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителіпотребувалисекретарів, майстернихдипломатів, юристів. Діловим людям бувнеобхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являєтьсяінтелігенція, яка зігралапровідну роль у формуваннікультуриВідродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувалапануючийклас, виражалайогоінтереси. Але в той же час поповнюваласявихідцями з різнихстанівсуспільства, булапов'язана з традиціяминародноїкультури.

Гуманізм як ідеологіяВідродження

Нова епоха принесла новийсвітогляд. ІдейнийзмісткультуриВідродження, щовідобразився в наукових, літературних, художніх, філософськихтворах, склавгуманістичнесвітобачення. Гуманізмтакоїсвоєрідноїкультурноїепохи, якВідродження, мавцілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванніренесансногогуманізмувідігралаантичнатрадиція, схиляння перед досягненнямидавніхгреків і римлян. Гуманісти не просто дужебагаторобили для збереження, вивченнядревніхрукописів, пам'ятниківмистецтва, вони вважали себе прямимиспадкоємцямиантичноїкультури з її абсолютно іншим, ніжхристиянське, ставленням до життя.

Основною ознакоюкультуриВідродження, на противагу церковно-феодальнійкультурі, є їїсвітський характер. Люди Відродженняпіддаваликритиці систему феодального світогляду, їмбуличужійогоідеали і догми (ідея «гріховності» людини, їїтіла, пристрастей і прагнень). Систему новихпоглядіввизначають як антропоцентризм («антропос» грецькою — людина). Людина, а не божество стоїть в центрісвітоглядугуманістів. Ідеалгуманістичноїкультури — всебічнорозвиненалюдськаособистість, здатнанасолоджуватисяприродою, любов'ю, мистецтвом, досягненнямилюдської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійськихгуманістів того часу ПікоделлаМірандоллауслід за античним автором вигукував: «Велике чудо є людина!». У своємутрактаті «Про достоїнстволюдини» він писав: «Бог створив людину, щоб вона пізнавалазакониВсесвіту, любила його красу, дивуваласяйоговеличчю… Людина можерости, удосконалюватисявільно. У нійзнаходяться начала найрізноманітнішогожиття».

Щеоднієюособливістюбувіндивідуалізм. Не походженнялюдини, а їїрозум і талант, заповзятливістьповиннізабезпечитиїйуспіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямійпротилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з якимлюдинаутверджуваласвоєіснуваннятим, щобула членом якої-небудькорпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованимвираженнямранньогоіндивідуалізмубулоутвердженнягуманістамицінностіокремоїлюдської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечнопрогресивнезначення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їхідеалмав на увазілишевибраних і не поширювався на народнумасу. Цейсвітоглядприховував у собісхильність до утвердженняособистогоуспіху, самоутвердження будь-якоюціною.

Гуманісти пішли далеко вперед відфілософських і моральнихпереконань феодально-церковноїкультури. Новийсвітоглядоб'єктивномістивзапереченнярелігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не булиатеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалисялишекрайнощі (вимогааскетизму, інш.). Середгуманістівбулобагатодуховнихосіб (МиколаКузанськийбувєпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числіПапиримські, ставали меценатами. Багатотворівмистецтванадихалосябіблійними сюжетами. Нерідко художники, архітекторипрацювали на замовленняримського двору, збільшуючивпливкатолицької церкви (Сикстинськакапела, собор святого Петра). Внутрішнєрозкріпачення, вільнодумствоцілкомпоєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькоюцерквоюдужедовго не виникало

Епоха Відродження – це період від епохи Середньовіччя до кінця Нового часу. Вона тривала в Італії у 14-16 ст. В інших державах з кінця 15 до початку 17 ст.

Характерними особливостями цієї епохи були: зародження буржуазії, поява в середовищі феодального суспільства, наростків капіталістичного способу виробництва, виникненням національної європейської мови.

Замість середньовічного аскетизму у філософії та педагогіці. Відродження з’являється ідеал життєрадісної, сильної духом і тілом людини, еталонами поведінки стають зразки античної культури. Ідейна течія, яка висунула ідеал життєрадісної людини одержала назву гуманізм. Гуманісти на перше місце ставили культ людини і боролися проти релігійного світогляду, що закріпачував особистість. Гуманістична педагогіка характеризувалася повагою до дитини, запереченням фізичних покарань, прагнення до всебічного розвитку дитячих здібностей. Значну увагу гуманісти надавали фізичному і естетичному вихованні рідної латинської, грецької мов, математики, астрономії, механіки, літератури та мистецтва, вони вважали, що в процесі навчання діти повинні активно мислити, самостійно пізнавати навколишній світ, тому навчальний процес треба робити привабливим для них, активно застосовувати наочність, проводити прогулянки, екскурсії тощо. Найяскравіше головні педагогічні ідеї були представлені у творах Ф. Рабле, Томаса Мора, Мішеля Монтеня, ЯсумаРоттердамського. Вони вважали, що греком - римська культура – це найкращий шлях виховання, як зразок вони розглядали ідеї Квінтіліона.

Особливу увагу гуманісти приділяли трудовому вихованню Т. Мор (1478-1535). Він підкреслював обов’язкову участь усіх громадян у виробничій праці, яка повинна була поєднуватися з освітою. У своєму творі «Утопія» він зобразив ідеальне суспільство, виклав свої погляди на виховання. Мета суспільства – дати можливість кожній людині розвивати свої духовні сили, займатися вивченням наук і мистецтв, головні людські якості і скромність, працелюбність, доброта. Основа морального виховання – релігійна. Виховання моральної культури є найпершою виховною проблемою, паралельно з цим людині треба дати добру освіту. Діти, дорослі повинні працювати, відвідувати навчальні заклади, слухати музику, займатися філософією. Особливу увагу Мор приділяв жіночій освіті.

Італія. Одним з нових центрів нової гуманістичної культури стала Платонівська академія у Флоренції. Крім неї, майже у всіх країнах Зах. Європи виникли гуртки інтелектуалів, члени яких займалися перекладом творів античних авторів. Цей напрямок культури одержав назву античного гуманізму. Християнські ідеали як і колись панували в європейській культурі, але зазнали значної трансформації, наприклад, Роттердамський намагався поєднувати античну та християнську культуру в процесі виховання особистості.

У 20-ті р. 15 ст. , 2 італійських педагоги створили експериментальні школи, так Віттаріно де Фельтре заснував заснував « будинок радості». Він вперше втілив ідею школи на природі ( знаходилась на березі озера). У ній велика увага наділялася фізичному вихованню. Фізичне покарання допускалося за фізично – моральну поведінку вихованців. Вивчалися давні мови: грецька, римська, література. У Ферані іншу школу очолив ГуаріноГуаріні. Крім дітей Маркіза, тут навчали дітей бідняків. Викладач намагався підготувати своїх вихованців до трудової діяльності, дати професійні знання. У його школі були були представлені предмети природно – наукового циклу, як і в де Фельтре, Гуаріні надавав великого значення формуванню громадянських якостей.

Франція. У Франції багато коледжів відкрив ГійонБюде (1468-1540). Поряд з викладанням мов він вводить курси з економіки і політики. Образ людини Нового часу створив французький філософ - гуманіст Мішель Монтень. У своєму 3-томном творі «Досліди». Він виступав проти зубріння у навчанні, пропанував розвивати у дітей критичне мислення, виступав за всебічний розвиток людини. Особливу роль відводив моральному вихованню, яке слід здійснювати, не повчанням а прикладом вважав, що молода людина повинна рости фізично здоровою, загартованою, вміти володіти зброєю.

Французький письменник Франсуа Рабле (1494-1553). У своєму сатиричному романі «Гаргантюа і Пантагрюель» критикує схоластичне навчання, вимагає, щоб виховання спиралось на природну активність дитини, а навчання на наочність. Він пропанував організовувати процес навчання на зацікавленні дитини навколишньому середовищі, вивченням дітьми природи під час прогулянок, бесіди про предмети, що їх оточують, та ознайомлення з трудовою діяльністю людей – усе це на думку Рабле поглиблює знання дитини, розвиває її мислення та активність.

Нідерланди. Еразм Роттердамський (1466-1536) у своїх памфлетах гостро висловлює середньовічні школи і виховання, католицьке духівництво, критикує схоластику і формує у навчанні паличну дисципліну. У надрах школи Відродження помітилися 2 головні тенденції соціалізму людини і гуманістична, що проповідувала гармонійний розвиток вільної особистості; реформаційні, що пропанували ідеал спільноти і намагалися реформувати католицизм. Педагогіка природи створила новий тип школи, що орієнтувала на практичне вирішення завдань, які базуються на принципах дослідного походження. Проте к-ть таких навчальних закладів була невеликою.

5. Виховання – діяльність, яка реалізується в особистісній взаємодії вихователя та вихованця, а також самих вихованців між собою; змістом виховання є передача новим поколінням суспільно-історичного досвіду. Виховання передбачає цілеспрямований та планомірний вплив на індивіда з метою формування у нього певних світоглядних орієнтацій, соціальних установок, життєвих принципів, норм поведінки тощо. Головними інститутами виховання протягом періоду дитинства є батьківська сім’я та школа.

За Фрейдом, метою виховання є сприяння дитині у подоланні принципу задоволення та переході до принципу реальності.

Залежно від того, наскільки в батьків розвинуті такі якості як батьківський контроль (міра вираженості тенденцій до заборони: схильність обмежувати права дітей, слідкувати своїм потягам, намагання підпорядкувати їх поведінку встановленим правилам, контроль над виконанням ними своїх обов’язків тощо) і батьківське тепло (міра, з якою батьки проявляють свою любов та схвалення поведінки дітей: частота їхніх посмішок, підтримки, критики, покарань тощо), виділяють такі стилі батьківської поведінки:

• авторитетний (високий рівень контролю; теплі стосунки) – сприяє адаптованості і шкільній успішності дітей, призводить до розвитку в них високої самооцінки, самоконтролю та соціальних навичок;

• авторитарний (високий рівень контролю; прохолодні стосунки) – сприяє розвитку понурості, замкненості, боязливості та дратівливості; хлопчики можуть стати агресивними і некерованими, а дівчата – пасивними і залежними;

• ліберальний (низький рівень контролю; теплі стосунки) – сприяє розвитку неслухняності і агресивності, призводить до невимогливості дітей до себе, імпульсивності і неадекватності; у певних випадках діти можуть стати творчими, активними та рішучими людьми;

• індиферентний (низький рівень контролю; прохолодні стосунки) – сприяє розвитку делінквентної поведінки (тобто асоціальної; такої, що веде за собою карне покарання) дітей внаслідок зворотних (спрямованих на батьків) агресивних імпульсів;

• традиційний – притаманний для повних сімей, де батьки притримуються різних стилів батьківської поведінки, що історично закріплені у даній культурі за чоловіком та жінкою (вимогливий і авторитарний батько; турботлива і вседозволяюча мати).

Самовиховання в підлітковому віці, досягнувши віку 12-13 років, діти вперше замислюються над можливостями інтелектуального і особового самоудосконалення і робити для досягнення цієї мети свідомі, цілеспрямовані зусилля.

Самовиховання проходе такий шлях розвитку:

Перший рівень – фізичне і вольове самовиховання – підлітковий вік. Типовою метою в цьому віці є вольове і фізичне самовдосконалення підлітка, а завдання – поліпшення вольових якостей особи, таких, як сміливість, витривалість, самовладання, витримка, упевненість в собі і ін.

Другий рівень – етичне самовдосконалення – ранній юнацький вік. Найчастіше зустрічаються мета самовиховання в цей час – духовний, моральний розвиток, порядність, доброта, щедрість, вірність другу, вірність улюбленій людині, готовність прийти на допомогу і ін.

Третій рівень – професійне самовиховання – середній і пізній юнацький вік, початок дорослості (від 20 до 40 років). Цей період можна розглядати як час ділового самоудосконалення, пов'язаного з розвитком у людини цілого комплексу професійно необхідних якостей, включаючи здібності, уміння і навики, важливі для успішної роботи по вибраній спеціальності.

Четвертий рівень – соціально-світоглядна – період життя після 40-45 років. Тут завданням самовдосконалення стає вироблення соціальної позиції, світогляду, певного погляду на життя.

Білет №9