1.Загальна схема виготовлення верхнього одягу. Початкова обробка пілочок та спинок верхнього одягу.

2.Навчальні плани та програми для підготовки фахівців швейного профілю.

3. Психічний розвиток немовляти.

4.Виховання і навчання у Давній Греції.

5.Характеристика методів конструювання одягу:сутність, умови застосування, переваги та недоліки.

1.Послідовність виконання етапів залежить від конструкції деталей виробу, обладнання та технології обробки, що застосовується. Якщо рукава вшиваються у відкриту пройму, бічні зрізи зшиваються одночасно з нижніми зрізами рукавів. Низ коротких рукавів, або рукавів без пришивних манжет, обробляється до зшивання рукавно-бічних зрізів. Горловина без коміра може оброблятися до зшивання плечових зрізів.

Початкова обробка верхнього одягу включає обробку зрізів, швів, виточок, рельєфів, складок, оздоблювальних елементів - шлярок, воланів, рюш, смужок, бейок, тасьм, вставок, драпіровок.

Схема виготовлення:

І Заготовчі операції( обробка вузлів)

- Обробка дрібних деталей (хлястики, хомутики,пояси)

- Прокладання кромок або стрічок

- Обробка пілочок та спинки ( обробка рельєфів, виточок, складок, защипів)

- Обробка коміра ( Дублювання, з’єднання горішнього коміра з нижнім, уточнення зрізу стояка коміра)

- Обробка рукава( з’єднання деталей рукава, обробка низу рукава, манжет)

ІІ Монтажні операції

- З’єднання плечових зрізів, бічних

- Обробка застібки, вшивання коміра в горловину

- Пришивання манжет до рукавів

- Обробка низу

ІІІ Оздоблювальні операції

• Чистка виробу

• Вимотування петель, пришивання ґудзиків

• Заключне ВТО

• Прикріплення ярлика

• Пакування

2.Зміст освітив ідображається в навчальних планах, програмах, підручниках, дидактичнихматеріалах для самостійноїроботи, наочнихпосібниках.

На основінавчального плану створюютьнавчальніпрограми, якірозкриваютьзмістнавчальногоматеріалу з кожного предмета і встановлюютьпослідовністьйоговивчення.

Навчальніпрограмизатверджуютьсявищимдержавним органом (Міністерствомосвіти і науки України). Вони містятьзагальну характеристику змістуматеріалу з кожноїдисципліни, розподіляютьйого за роками навчання і темами. Будь-яка навчальнапрограмапередбачаєтакірозділи: 1) пояснювальну записку, в якійвідображеноцілінавчання; 2) змістнавчальногоматеріалу, поділений на розділи і теми іззазначеноюкількістю годин на кожну; 3) обсягзнань, умінь і навичок з даного предмета для учнів кожного класу; 4) методичнірекомендації педагогу з організації і проведення занять, перелікдидактичнихматеріалів; 5) критеріїоцінюваннязнань, умінь і навичок з кожного виду роботи. Детальнезнайомство з пояснювальноюзапискою до навчальноїпрограми – обов’язоквчителя.

Навчальніпрограми часто зазнаютьзмін: їхудосконалюють, розвантажуютьвіддругорядного і надто складного матеріалу, підвищуютьїхнауковийрівень, забезпечуютьреалізаціюміжпредметнихзв’язків.

На сучасномуетапііснуютьтакісистемивикладузмістунавчальногоматеріалу:

1. Лінійна – безперервнапослідовністьматеріалувід простого до складного у відповідності з принципами послідовності, систематичності, доступності (новебудується на основівжевідомого і в тісномузв’язку з ним). Лінійний принцип побудовипрограмдаєекономічність, оскількиунеможливлюєнадлишковедублюванняматеріалу.

2. Спіральна – неперервнерозширення і поглибленнязнань з певноїпроблеми.

3. Концентрична – повторневивченняпевнихрозділів, тем з метою більшглибокогопроникнення в сутністьявищ та процесів.

4. Мішана– комбінаціярізних систем викладу.

Усі програми мають приблизно однакову структуру:

• Пояснювальна записка;

• Тематичний або зведено-тематичний план;

• Програма предмета.

У пояснювальній записці розкриваються цілі і завдання, дається коротка характеристика структурній програми, виклад. Особливості оформлення і методів навчання(внутрішньо предметних і між предметних зв’язків тощо).

Тематичний план-включає перелік тем, послідовність вивчення, обсяг у годинах з одного предмету.

Зведено-тематичний план– визначає перелік тем їх обсяг і послідовність вивчення в годинах і тижнях, навчальних занять з предмету теоретичного навчання.

Навчальний план – це документ, який визначає загальноосвітній рівень вступників. В ньому зазначені:

• Перелік навчальних предметів розподілених за видами(циклами)підготовки. Їх обсяг, порядок і послідовність вивчення за курсами і півріччями.

• Форми, періодичність, терміни контролю.

• Плановий рівень кваліфікації.

Структура навчальних планів підготовки робітників у ПТНЗ:

• Графік навчального процесу(скільки семестрів йде навчання, коли канікули, сесія).

• Рівні кваліфікації(швачка 2-го, 3-го розряду).

• План навчального процесу(всі навчальні дисципліни, скільки годин).

• Перелік необхідних майстерень, кабінетів, лабораторій.

• Бюджет часу(в тижнях, за курсами і видами навчання - теоретичне, виробниче, екзамени і канікули).

Структура навчальних планів з підготовки молодших спеціалістів і бакалаврів у технікумах, коледжах:

• Графік навчального процесу.

• Підсумкові дані в навчальному часі.

• Форми завершення навчання або атестації(державний екзамен, дипломний проект).

• Перелік необхідних майстерень, кабінетів, лабораторій

• Пояснення до навчального плану.

До складання навчального плану необхідно виконати наступне:

• Визначити перелік дисциплін загальноосвітньої підготовки відповідно до рівня кваліфікації робітника пов’язання їх структурою загальнолюдської діяльності і галузі знань.

• Сформувати набір дисциплін загально технічної і профорієнтаційної підготовки працівників.

• Визначити порядок і час вивчення дисциплін навчального плану відповідно до умов підготовки фахівців.

Рівень професійної підготовки професійно-технічних навчальних закладів можна охарактеризувати:

• Показником інтелектуаломісткості підготовки є відношення часу відповідно на теоретичне завдання до часу, що відводиться на навчання виробниче(практичне)К=1(за вимогами СНД), К=0,5 за вимогами США.

К=Ттеор.\Тпр.

• Показник загальноосвітньої бази підготовки, що враховує співвідношення к-ті навчальних годин на вивчення загальноосвітнього і проф..технічного циклу.

S=Тз.о.ц.(загальноосвітній цикл)\Тп.т.ц.(проф..тех.цикл).

3.Народження є для організму великим потрясінням, бо воно означає не лише зміну реальних умов життя, але й фізичного існування дитини: з’являються контрасти світла й темряви, холоду і тепла, починається дихання легенями, змінюється спосіб харчування тощо. Цей період називають ще кризою новонародженості. Її ознакою є втрата дитиною ваги у перші дні після народження.

З одного боку, дитина є цілком безпорадною, вона не може самостійно

задовольнити свої потреби без допомоги дорослих. Тому її можна назвати

максимально соціальною істотою. З іншого боку, вона позбавлена основного

критерію соціальності – мови. На цій суперечності ґрунтується увесь подальшийрозвиток дитини в цьому віці.

Відразу після народження вмикаються безумовні рефлекси, що забезпечуютьроботу систем організму. Це харчовий, смоктальний, пошуковий рефлекси. Інрефлекси мають тимчасовий характер, бо вони атавістичні, успадковані від тварин. Це хапальний та рефлекс змахування руками (рефлекс Моро). Рефлекси дитини, на відміну від тварин, не є основою її психічного розвитку. У дитини краще і швидше розвивається слухове і зорове зосередження (вже наприкінці 2 тижня), а у тварин – рухи.

Кризу новонародженості завершує поява у дитини комплексу пожвавлення –позитивної реакції на людське обличчя. Це і перший акт поведінки, і акт виділення дорослого, і перший акт спілкування. Він має такі компоненти: виділення дитиною обличчя дорослого з оточуючого середовища (спочатку нижньої межі обличчя, згодом – середини);

мімічне (посмішка на початку 2 місяця) і специфічне голосове (агукання, скрикування) спілкування з дорослими;

активний рух всього тіла і кінцівок.

До кінця першого півріччя життя формуються афективно-особистісні зв’язкидитини з близькими дорослими. Починаючи з 2-3 місяців дитина чутливо реагує на заохочення (експеримент Троніка «кам’яне обличчя»). З трьох місяців вона вибірково - позитивно ставиться до оточуючих людей, а до 5 місяця впізнає близьких. До 6 місяців малюк вчиться голосно сміятись.

Предметна діяльність дитини полягає в орієнтовно - досліджувальних і

практичних діях. Проте всі експериментальні дослідження доводять, що предмети не можуть замінити дитині спілкування з дорослими.

Після 6 місяців у дитини формується і стає провідною маніпулятивна

діяльність з предметами. Після 9 місяця дитина починає відповідати дорослому звуками, почутими від нього. Після 6 місяців вона виділяє окремі слова як назви предметів та дій, реагуючи на них окремими діями. Водночас зростає ініціатива дитини у спілкуванні з дорослими.

4.Колискою європейської цивілізації вважають античне суспільство – це період від 8 ст. до н.е. і 4 ст. до н.е. Античне виховання мало яскраво виражений суспільний характер. Античне місто, яке називалося Поліс-це був політичний , адміністративний, військовий, релігійний центр. Місто Поліс забезпечувало експлуатацію рабської праці.

У Давній Греції виховання дітей панівної групи населення – це була рабовласницька аристократія мала за мету підготувати громадян, які б уміли тримати рабів у страху і покорі, а також мали необхідні знання для управління державою та захисту її від рабів. В основу античного виховання був покладений ідеал прагнення до першості в змаганні з іншими для того щоб бути кращими і перемагати інших.

Основним змістом виховання і навчання складалося з вивчення поем Гомера, а також музики і заняття фізичними вправами. У відповідності з деякими особливостями економічного життя і політичного устрою у найбільш відомих державах Д.Греції – Спарта(Лакедемонія) та Афіни(Аттика) склалися 2 абсолютно різні системи виховання, які відрізнялися одна від одної.

Спартанське виховання 5-6 ст. до н. е. близько 9 тис. родин рабовласницької аристократії повинні були утримувати під своєю владою більше 250 тис. рабів. Метою виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізично-розвинутого, здорового, загартованого і витривалого воїна, який би захищав аристократію. Спартанське виховання суворо контролювалося державою з перших днів народження дитини. Коли народжувалася дитина її оглядали спочатку старійшини, потім купали у ванні, тому що вважали, що таке купання можуть винести тільки здорові та сильні діти. Якщо ж дитина виявилась слабкою її кидали з Тибетського хребта у прірву. А здорових дітей залишали у батьків до 7 років. Мати повинна була привчати дитину до нестатків, дітей не дозволялося сповивати і не давали їм кричати. Після 7 років хлопчиків віддавали у державні виховні заклади, які називалися Агелли в яких вони перебували до 18 років, де за ними доглядали суворі вихователі. В цих агелах вони об’єднувалися в загони і повинні були беззаперечно підкорятися команді, яких обирали з 15-20 років. Хлопців в цих агеллах привчали до витривалості , до загартування організму. Влітку і взимку носили легкий одяг, їжа була дуже проста без всяких приправ, спали на полу, ліжком їм служив тросник, який вони самі збирали. Одягом у них був відрізок матерії, який вони перекидали через плече. Щоденно і влітку і взимку вони повинні були купатися в річці, ходити босоніж. Спартанці привчали дітей до холоду , голоду, спеки. Змушували їх ходити на полювання за будь-якої погоди, а для того щоб привчити до болю піддавали їх шмаганню. Взагалі різка, батіг, палка мали велике значення у спартанському вихованні. Кожний дорослий, а особливо старший спартанець міг покарати хлопчика тільки за те, що йому щось не сподобалось в його поведінці. Головним завданням спартанського виховання було заняття гімнастикою, пристосування до військового мистецтва. Спартанці займалися і виховували дівчат. Головним завданням спартанки було народжування здорового громадянина для держави.. Спартанці вважали, що тільки здорова і добре загартована жінка може народити здорову дитину, тому виховування дівчат було спрямовано в основному на фізичний розвиток. Дівчата, як і хлопці займалися гімнастичними вправами, крім народження дітей спартанки замінювати чоловіків під час їхніх походів, щоб охороняти місто. У Спарті бере початок система фізичних вправ, що потім розповсюдились в багатьох країнах це так зване п’ятиборство, яке потім увійде в програму олімпійських ігор: біг, стрільба,боротьба, метання диску, стрільба з луку. Багато часу у спартанському вихованні відводилося грі в м’яч. Крім цього діти вчилися плавати, їздити верхи, володіти зброєю. Популярні були ігри у війну. У школі вони отримували тільки елементарні знання з читання та письма. Більш вдосконаленим було музично-поетичне виховання. Спартанці вважали важливим елементом виховання героїчну поезію, в якій відображалися історичні події, прославлялися подвиги героїв. В процесі навчання у дітей розвивалася кмітливість(вчили висловлювати свої думки стисло і аргументовано). Звідси пішов термін »лаконічний стиль». Лаконія - одна з назв Спарти. З 14 років хлопців піддавали жорсткому фізичному вихованню і посвячували в ейрени. Надавалися певні цивільні права. Протягом наступного часу ейренів перевіряли на стійкість у військових загонах спартанців. У 18-20 років їх називали ефеси, це були загони у яких вони продовжували військову службу. Жінки також проходили військову службу, для того щоб під час походів чоловіків тримати рабів у покорі. У 20 років хлопці посвячувались у воїни і отримували повне озброєння. Однак жорстокість виховання набагато посилювалась. Підлітків тримали в покорі, заставляли їх голодувати, привчали їх самих здобувати їжу, а тих кого спіткала невдача суворо карали. 20-30 років – коли юнаки поступово ставали повноправними членами військової общини. Таким чином спартанське виховання вдосконалювала її тільки фізичну форму.

Іншим варіантом було афінське виховання.Афіни були однією з наймогутніших держав Греції суперниці Спарти. Афінське виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, естетичного, морального і розумового розвитку. Метою виховання була гармонійно розвинута особистість. До 7 років хлопчики і дівчата виховувалися у сім’ї. Потім хлопчики виховувались у школах, а дівчата отримували домашнє - сімейне виховання під наглядом матерів або інших жінок. Школи були платні, а тому доступні не для всіх. Навчання дітей із заможних родин складалося з поєднання розумового, фізичного, морального, естетичного виховання. Трудового виховання не існувало. В Афінах трудове виховання вважалося обов’язковим тільки для рабів. Хлопчики з 7-14 р. навчалися у школах граматистів і кіфаристів. Граматичне(вчили писати, читати, лічити) кіфаристів (учнів крім елементів грамоти вчили співати і грати на музичних інструментах, вчити уривки з музичних творів). З 17-18р. юнаки з найзаможніших родин навчалися у гімнасіях, де вони вивчали філософію, політику, літературу, займалися гімнастикою. У 18-20р. юнаки готувалися до військової служби. Вивчали зброю, морську справу, військові статути та закони. Дівчат готували дома і метою їх виховання була підготовка майбутньої матері та господ. сім’ї. Вони не брали участь у суспільному житті вели напівзатворний спосіб життя. З 4 до 1 ст. до н.е. грецька культура поширилася на величезні території. Цей період називався періодом еллінізму. Освіта стала громадянською справою. Дуже важливе місце в суспільстві займає учитель. У школі почали вчитись і дівчата. З’явились перші навчальні плани, письмове приладдя, створюються підручники, вводиться практика записування лекцій. Система освіти у цей час складалася з таких періодів:

1. Елементарна школа грамоти-7-12р.;

2. граматична школа-12-15р.;

3. гімназія-15-18р.;

4. ефебії-18-19р.;

5. філософська-20-22р.

Грецька школа еллінського періоду стала зразком для розвитку освіти в Європі, тому що це виховання не було пов’язане ні до певного ладу, касти, класу.

Них

5. Кінцева мета конструювання одягу полягає у створенні з плоского матеріалу (тканини, трикотажу, хутра, шкіри і таке інше)одягу такої об’ємної форми, яка б відповідала об’ємній формі фігури людини. При побудові креслень конструкції деталей одягу вирішується зворотна задача – переведення об’ємної форми одягу на площину, тобто побудова розгорток деталей одягу.

Усі існуючі в даний час методи конструювання одягу можна умовно розподілити на 2 класи:

• методи 1-го класу-наближені-базуються на використанні окремих вимірів типових фігур, прибавок, даних про типове членування деталей одягу та способах створення їх форми. Такі методи дозволяють лише приблизно знаходити положення найбільш важливих конструктивних точок деталей одягу.

• Методи 2-го класу – точні - базуються на прямих вимірах оболонки поверхні, яка розгортається, зразка-еталону одягу. Це методи січних поверхонь, конструювання розгорток у чебишевських сітках та інші. Вони дозволяють отримати більш точне остаточне креслення конструкції.

До методу 1-го класу належить стародавній муляжний спосіб, який застосовується і в наш час при створенні театральних та історичних костюмів, при створенні складних моделей легкого одягу, іноді – в побутових умовах виготовлення одягу(в поєднанні з іншими способами), а також різні інші системи покрою. Аналіз існуючих систем покрою показав, що вони принципово подібні відрізняються лише кількістю та видом вимірів фігури, які використовуються, структурою і видами розрахункових формул та елементами графічних прийомів побудови креслення конструкції. Виділяють 3 основні різновиди розрахункових формул:

Формула 1-го виду. Розмір деталі(Р) визначається, виходячи з відповідної розмірної ознаки фігури (Т_і) та прибавки(П), за формулою:

Р = Т_і+П.

Наприклад, Ш рукава = Оп + По.п

Точність розрахунку залежить від правильності та точності виміру розмірної ознаки(якщо не використовуються дані абсолютних величин розмірних ознак типових фігур) та точності визначення конструктором величини відповідної прибавки.

Формули 2-го виду. Розмір деталі (Р) визначається за допомогою розмірної ознаки (Т1), яка безпосередньо не характеризує розмір деталі, за формулою:

Р = аТ1+вП + с.

Наприклад: Ш піл.=0,2Сб+0,2Пб+1,4,

Де :а,в,с- коефіцієнти імовірного зв’язку між розміром деталі та розмірною ознакою, що використовується для його визначення.

Точність розрахунку в даному випадку залежить від правильності встановлення залежності між розмірами деталі та ділянки фігури, а також від правильності та точності виміру фігури та визначення необхідної величини прибавки.

Формула 3-го виду. Розмір деталі(Р) визначається з використанням інших розмірів (Р1), які були знайдені раніше, за формулою:

Р=аР1+ в.

Наприклад: Г пр. сп = 0,15 Сг1+ 0,4 Ш пр. +5,1

Безсумнівно, точність формул 3-го виду буде значно меншою, ніж точність формул 1-го та 2-го виду, через те, що вона залежить і від причин, які впливають на точність визначення формул 2-го виду ( тобто вже знайденого розміру), і від правильності встановлення залежності величини розміру деталі, який визначається, і від вже знайденого раніше розміру.

Тому найбільш точною можна вважати таку систему покрою, в основі якої лежать розрахункові формули 1-го виду.

Аналіз наближених методик конструювання показав, що системи покрою, які використовувалися раніше, є недосконалими, вони дозволяють будувати лише наближені (первинні) креслення деталей одягу:потребують обов’язкової перевірки конструкції методом виготовлення первинного зразка моделі та його примірювання на фігурі.

Подальше вдосконалення методів конструювання одягу проводились на принципово новій основі, з використанням результатів масових антропологічних досліджень та нової, науково - обгрунтованої розмірної типології населення, і спрямовувалось на розробку нових точних методів конструювання деталей одягу.

Співробітниками лабораторії конструювання одягу ЦНДІШП під загальним керівництвом І.А. Тер-Овакімяна була розроблена в 60-х роках 20 ст. єдина методико конструювання одягу, яка була впроваджена у виробництві характеризувалася високою точністю та якістю конструкцій. Ця методика базувалася на даних антропології та розрахунково-графічній системі конструювання деталей одягу. В основу розмірних характеристик контурів фігури були покладені виміри типових фігур. Це надавало новій методиці суттєві переваги методиками, які існували раніше, бо вона використовувала визначені типи фігур, які були прийняті для конструювання одягу масового виробництва. Ця методика надавала конструктору можливість будувати конструкцію виробу та змінювати за своїм власним бажанням будь-який її вузол. Розрахункові формули, які використовувалися в методиці, були результатом аналізу та математичні обробки антропологічних матеріалів та експериментальних даних лабораторії конструювання побутового одягу ЦНДІШП. Тому метод, який був покладений в основу Єдиної методики конструювання, був названий розрахунково-аналітичним. Згідно з цим методом будуються геометричні та графічні розгортки згладжених контурів фігури людини з відповідними прибавками на свободу облягання та декоративне оформлення, за натуральними обмірами фігури при повній від пропорційних розрахунків.

При побудові вузла конструкції безпосередньо за вимірами використовується графічний метод- у певному напрямку відкладається необхідна величина відрізка ширина спинки, довжина виробу і так далі).

Якщо якась ділянка одягу пов’язана безпосередньо з 2 вимірами і конструктивні точки займають складне просторове положення застосовується геодезичний метод, або метод насічок, при якому необхідно конструктивну точку на кресленні знаходять на перехрещенні дуг, проведених з тих точок конструкції, які конструктивно пов’язані з нею (плечова точка, точка вершин горловини і т.п.).

При тісному зв’язку конструктивних ліній та точок з формою окремих вузлів конструкції та контурів фігури використовується метод геометричних розгорток(лінії горловини, пройми і т.д.).

Уніфікація методики конструювання одягу дозволила створювати різні варіанти моделей одягу на базі єдиних конструктивних основ(базових конструкцій). Дуже важливим є те, що конструкція плечових виробів повністю включає процеси формування деталей одягу за допомогою ВТО, що сприяло розробці технологічних

ЄМКО РЕВ викладені теоретичні основи методів промислового конструювання одягу: класифікація конструкцій;система основних конструктивних відрізків та їх вихідні величини; система прибавок, припусків та допусків; основи конструкцій; система градації деталей одягу й уніфікація конструктивних елементів.

ЄМКО РЕВ є науково обґрунтованою методикою, передбачає єдиний метод конструювання усіх видів одягу та використання електронно-обчислювальної техніки в процесах проектування нових моделей одягу.

ЄМКО РЕВ є універсальною методикою, тому передбачається використовувати її як вихідну базу для розробки одягу різного асортименту, різних видів, варіантів та покрою; з різних видів матеріалів; для масового та індивідуального виробництва; для розробки стандартів для КСЕ і методичної літератури для підготовки спеціалістів з конструювання одягу в різних навчальних закладах.

Впровадження методики у виробництво сприяло значному поліпшенню якості та конкурентоспроможності швейних виробів на світовому ринку.

Білет№3