Менеджмент

Менеджмент продуктивності як наука досліджує проблеми комплексно­ го використання економічних ресурсів у процесі виробництв і реалізації різ­ номанітних благ з метою мінімізації сукупних витрат і одержання макси­ мальних результатів. Предметом дослідження менеджменту продуктивності є система управління економічними ресурсами на всіх рівнях економіки при виробництві матеріальних і духовних благ; об’єктом є будь-яка ланка еконо­ міки, в якій використовуються економічні ресурси. Головне завдання ме­ неджменту продуктивності полягає у наданні максимуму знань з проблем уп­ равління продуктивністю для їх практичного застосування в усіх ланках мікро- і макроекономічного середовища.

Це не тільки навчальна дисципліна, а й одна з галузей науки, яка обґрун­ товано доводить життєву необхідність віднесення показників продуктивності до системи управління економікою, аби домогтися високих темпів соціальноекономічного зростання. Адже тільки на підставі аналізу системи показників продуктивності можна всебічно і достовірно оцінити результативність функ­ ціонування економічної системи в цілому і окремих її ланок.

Як відомо, всі науки є емпіричними, тобто їх дослідження базуються на фактах. Але щоб правильно обрати засоби, методи пізнання фактів, які б за­ безпечили одержання достовірних теоретичних і практичних висновків, їх потрібно виводити із законів природи.

Завдання менеджменту продуктивності. Перед менеджментом продуктив­ ності як напрямом менеджменту стоїть завдання на підставі пізнання і вико­ ристання взаємопов’язаних законів природи, які визначають поведінку людей в їх соціально-економічній, науковій, політичній та інших сферах всебічної діяльності, розробляти конкретні рекомендації щодо підвищення продуктив­ ності праці. До таких законів передусім належать загальний закон економії природних багатств і природних ресурсів, закон самоуправління сутності при­ роди, закон протиріч, який модифікується в соціально-економічній системі в закон конкуренції, закон еквівалентного обміну, закон заперечення та інші за­ кони природи.

Управління продуктивністю праці як складова процесу управління охоп­ лює планування, організування, управління, контроль і регулювання, які за­ сновані на співвідношенні кількості продукції, що випускається виробничою системою, та витрат на виготовлення цієї продукції. Цей процес так само важ­ ливий, як й інші контрольні функції та процеси менеджменту.

Управління продуктивністю вимагає ефективних контактів і розуміння ролі різних служб у створенні обсягів виробництва. Воно також потребує роз­ гляду системи з позицій як великих, стратегічних, так і дрібніших, тактич­ них і навіть поточних завдань, вміння обґрунтувати зміни та оцінити їх на­ слідки для фірми і, що найважливіше, здатності ув’язати підвищення продуктивності з її вимірюванням.

Розвиток кожного суспільства передбачає взаємодію таких видів ресурсів, як природні, людські, капітал і підприємництво (у розумінні управлінських та організаційних навичок, необхідних усім суб’єктам господарської діяль­ ності у процесі виробництва) та інформаційні потоки. Стосовно підприємниц­ тва питання є дискутивним, оскільки, з одного боку, його можна розглядати як справді ресурс, а з іншого — як похідну від людських ресурсів, результат накопичення і застосування досвіду праці, як своєї, так й інших людей. Але

391

головним серед усіх ресурсів є праця людини, бо тільки завдяки праці як усві­ домленої і доцільної діяльності людини предмети та засоби праці, тобто речові фактори, “оживають”, і відбувається процес виробництва життєвих благ як для кожної людини, так і для суспільства загалом.

Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення природних ресурсів відповідно до потреб людей, створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці, має назву продуктивні сили. До цієї системи належать працівники; засоби праці; предмети пра­ ці; використовувані сили природи; наука як специфічна продуктивна сила, особливий фактор; форми і методи організації виробництва; інформація. На­ ука перетворилася на окремий елемент продуктивних сил з початку розгор­ тання науково-технічної революції (НТР), тобто із середини 50-х років, а ін­ формація — із середини 70-х років, тобто з початку другого етапу НТР. Головною продуктивною силою суспільства є працівники виробничої та не­ виробничої сфер. Продуктивні сили виражають ставлення людини до приро­ ди, ступінь оволодіння нею силами природи. Вони є провідною ланкою сус­ пільного способу виробництва, а їх рівень — загальним показником соціально-економічного прогресу, оскільки з їх розвитком зростають про­ дуктивність праці, національне багатство, з‘являються нові джерела енергії тощо. Водночас головним критерієм суспільного прогресу є розвиток люди­ ни, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистих (людини) і речових (за­ собів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зрос­ тання продуктивності праці, національного багатства. У процесі такої взаємодії виникає нова продуктивна сила, не властива жодному з переліче­ них факторів.

Соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил є система виробничих відносин або реальних (економічних) відносин власності, яка фор­ мує спосіб поєднання особистісних та речових факторів виробництва, харак­ тер привласнення результатів праці, природу економічної та політичної влади. Залежно від того, наскільки відносини власності відповідають інтере­ сам людини, рівню розвитку інших елементів продуктивних сил, вони або прискорюють, або гальмують їх розвиток.

Оскільки ресурси мають межі, важливо їх використовувати ефективно, тобто досягати намічених цілей з найменшими витратами. Ця умова стосуєть­ ся всіх ресурсів, але щодо живої праці — це необхідна передумова. Жива пра­ ця, яка пов’язана з витратами фізичної, нервової та інтелектуальної енергії людини у процесі виробництва життєвих благ, в результаті стає продуктив­ ною працею.

В “Економічному словнику-довіднику” (К.: Femuna, 1995) зазначено, що продуктивна праця — це праця людини, в результаті якої створюються ма­ теріальні блага та послуги. Продуктивною є праця не тільки у сфері ма­ теріального виробництва, а й у сфері науки, освіти, управління, охорони здоров’я, послуг, а також у духовній сфері. У сучасному західному суспільс­ тві продуктивна праця має два основні виміри. Перший стосується системи продуктивних сил, другий — відносин власності, в яких втілюється соціаль­ но-економічна мета розвитку суспільства. У першому випадку продуктивною є праця матеріального і нематеріального виробництва, яка створює необхідні для людини товари і послуги. У другому — продуктивною є праця, яка збіль­

392

шує капітал, приносить виробнику додаткову вартість, більший прибуток. Виходячи з цього, продуктивнішою, наприклад, є праця з виготовлення зброї, оскільки приносить військовим концернам вищу норму прибутку. Але вона нічого не дає для розвитку суспільства, тому така праця з точки зору всього суспільства є непродуктивною.

Взаємозв’язок понять “продуктивність” та “продуктивність праці”. На перший погляд, ці поняття близькі між собою, але різняться тим, що про­ дуктивність праці відображає ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг, тобто результативність конк­ ретної праці. Продуктивність праці вимірюється кількістю продукції або послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. У виробництві будь-якого товару бере участь жива та минула (або уречевлена) праця. Зростання продуктив­ ності праці у суспільстві загалом означає економію обох видів праці або зменшення суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці то­ вару чи послуги. При цьому частка живої праці зменшується, а частка ми­ нулої — зростає, але кількість живої праці зменшується помітніше, ніж зростає кількість минулої праці. Отже, загальна сума праці, втіленої в то­ варі чи послузі, зменшується.

Найбільш точним вираженням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробництва національного доходу на душу населення або на одного працівника. Зростання продуктивності праці у суспільстві загалом залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Конкретнішими факторами зростання суспільної продуктивної праці є використання досягнень НТР у виробництві, поглиблення суспільного поділу праці, в тому числі міжнародного, у формі спеціалізації, кооперування й комбінування виробництва, впровадження но­ вих форм організації праці, досягнення реального плюралізму форм власності та ін.

Зростання продуктивності праці залежить від рівня освіти, кваліфікації працівника, його культури, свідомості, психологічного стану, мотиваційного механізму тощо. Усього налічують до 60 факторів зростання продуктивності праці, які належать лише до системи продуктивних сил. Крім того, є фактори зростання продуктивності праці, які стосуються всього технологічного спосо­ бу виробництва (тобто продуктивних сил і техніко-економічних відносин), відносин власності, надбудовних відносин (наприклад, удосконалення зако­ нодавства) тощо. Іншими словами, продуктивність — це показник результа­ тивності та ефективності виробництва, що характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів та факторів виробництва [2, 7]. Отже, терміни “продуктивність” і “продуктивність праці”, з одного боку, близькі між собою, а з іншого — це різні поняття.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) продуктив­ ність відображає взаємозв’язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво, а про­ дуктивність праці — це ступінь ефективності використання конкретної праці, в її визначенні закладено поняття праці, здатність людини виробляти за оди­ ницю робочого часу певний обсяг продукції.

393

Крім того, існує ще одне поняття продуктивності праці — це продуктивність суспільної праці, яка характеризує ефективність використання сукупних витрат праці. Під сукупними витратами розуміють витрати живої та минулої (уречевленої у засобах виробництва) праці на виробництво продукції. Тому про­ дуктивність суспільної праці відображає взаємодію особистісних і речових фак­ торів виробництва і є показником ефективності виробничої діяльності людей.

Показник продуктивності суспільної праці — це узагальнюючий показник ефективності суспільного виробництва, який розраховується як відношення виробленого національного доходу до середньорічної кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва. З переходом до міжнародної методології об­ ліку рівень продуктивності суспільної праці визначається відношенням ВВП (у ринкових цінах) до середньорічної чисельності економічно активного насе­ лення (робоча сила). Якщо в марксистській політекономії “робоча сила” озна­ чала здатність людини до праці, то в сучасній економічній науці її синонімом є “економічно активне працездатне населення” [7]. Підвищення продуктив­ ності праці означає економію сукупної праці (живої та уречевленої), що вит­ рачається на вироблення продукції, зменшення всього матеріалізованого в продукті робочого часу.

Між показниками продуктивності індивідуальної та суспільної праці існує певна взаємозалежність. Вона полягає у тому, що зменшення витрат індиві­ дуальної праці на робочих місцях є необхідною передумовою підвищення про­ дуктивності суспільної праці. Водночас економії лише живої праці часто бу­ ває недостатньо для підвищення продуктивності суспільної праці.

Продуктивність праці збільшується в міру економії як живої, так і мину­ лої (уречевленої) праці на одиницю готового продукту. Причому протягом ос­ танніх десятиліть все чіткіше виявляється загальна тенденція випередження зниження затрат живої праці. Це пов’язано з тим, що засоби праці, які втілю­ ють витрати минулої праці, у процесі вдосконалення дають змогу все більше економити витрати живої праці робітників, зайнятих на виготовленні конк­ ретної продукції. Отже, з розвитком науково-технічного прогресу частка ми­ нулої праці повинна безперервно зростати за одночасного зниження витрат живої праці на одиницю продукції.

Проте в умовах трансформування економіки країни скорочена кількість за­ діяної живої праці призводить до руху скороченої кількості минулої праці, на­ явність безробіття не стимулює капітальні вкладення на створення нових робо­ чих місць, що необхідно, щоб забезпечити динаміку зростання економіки як стабільний процес. Це можливо лише на підставі створення державою відповід­ ного загальноекономічного середовища, яке забезпечить якісні зміни в еконо­ міці й відповідно в соціальній сфері. Саме в цьому середовищі повинна знайти собі місце продуктивність праці, що нині необґрунтовано замовчується.

Оскільки економічна сутність продуктивності праці, а точніше, її підви­ щення, виявляється у скороченні як робочого часу робітників, зайнятих у га­ лузях, безпосередньо пов’язаних з виробництвом кінцевої продукції, так і ро­ бочого часу, втіленого в засобах виробництва, спожитих на завершальному циклі виготовлення кінцевої продукції, то і продуктивність праці визначати­ меться зростанням економії всіх задіяних ресурсів.

Дуже вдало розкрив відмінність між термінами “продуктивність” і “про­ дуктивність праці” Р. Гаврилов, який об’єднав ці поняття в одну схему

394

(рис. 4.6). Ця оригінальна схема демонструє близькість понять “продуктив­ ність” і “продуктивність праці”, і якщо “продуктивність” базується на кри­ теріях “якість продукції” та “якість трудового життя”, “економічність”, “життєвий рівень”, “впровадження новітніх технологій”, тобто на загальних поняттях, то “продуктивність праці” — це ефективність витрат конкретної праці або ресурсів живої та уречевленої праці стосовно конкретного суб’єкта ринкових відносин. Виходячи з цього, умовно ліва сторона шестикутника це “продуктивність”, а права — “продуктивність праці”.

Кількість продукції

Рис. 4.6. Взаємозв’язок понять “продуктивність” і “продуктивність праці”

Варто також зазначити, що поняття “продуктивність” залежить від взає­ модії п’яти факторів виробництва: праці, капіталу, інформаційних потоків, підприємницького хисту та рівня використання природних ресурсів, де голов­ ним є жива праця. Від того, як вона організована, як взаємодіє з іншими фак­ торами виробництва, які новітні технології сприймає, виходячи зі своєї підго­ товленості, залежить продуктивність на всіх рівнях управління: макро-, мезота мікро. Підприємство — це клітинка багатоаспектного господарства країни, а тому від продуктивної роботи кожної ланки залежать стан і розви­ ток економіки країни загалом.

Методи та моделі менеджменту продуктивності. Метод виробничої функції застосовується на макрорівні. Використання цього методу, як зазначає О. Со­ логуб у книзі “Продуктивність економіки: регіональні аспекти” [98], базуєть­ ся на системі показників, які характеризують макроекономічні параметри: ВВП, національний дохід, прибуток, зайнятість, робоча сила, капітал, про­ дуктивність. Продуктивність (сукупна, факторів виробництва) є показником економічного та технологічного рівнів виробництва: обсяг виробництва у розрахунку на одиницю витрат факторів виробництва, де фактори зважені за їх частками у продукті.

395

Проте використання методу виробничої функції має обмежений характер, у тому числі для розв’язання проблем, пов’язаних з продуктивністю економі­ ки стосовно умов її розвитку. Це пояснюється тим, що продуктивність — складна категорія, динаміка і рівень якої є функцією багатьох критеріїв. При цьому в конкретних умовах ці критерії по-різному діють у своїх комбінаціях як усередині однієї системи, так і між різними організаційними системами, які можуть мати неоднакову відносну важливість для забезпечення результа­ ту продуктивності.

Важливість цього методологічного підходу зумовлена цілями, що досяга­ ються через визначення певних механізмів управління. Цей методологічний підхід орієнтований на використання елементно-факторної моделі й є доціль­ нішим, ніж дещо узагальнюючий підхід, яким є метод виробничої функції, хоча при цьому не відкидається принцип значущості рівноцінності факторів. О. Сологуб наводить моделі та методи вимірювання продуктивності для різ­ них рівнів аналізу (табл. 4.8).

З цих критеріїв вимірювання результативності формується вибір показни­ ків продуктивності. Стосовно продуктивності складається різне ставлення до критеріїв результативності на різних рівнях управління. Як зазначає Д. Скотт Сінк [92], до критеріїв продуктивності на рівні фірм, підприємств належать чотири групи показників: результативні, показники витрат, організаційного впливу на виробничі перетворення, показники продукції. Вони виражаються через індекси і коефіцієнти.

Аналіз рівня продуктивності в зарубіжних фірмах і компаніях здійснюєть­ ся на підставі певних нормативів або стандартів, досягти яких повинна нама­ гатися фірма. Для розроблення нормативів використовуються такі підходи: а) оцінка; б) інженерний підхід; в) зіставлення наявних можливостей з від­ повідними в аналогічних фірмах і компаніях; г) розроблення нормативу рівня продуктивності. Використання цих підходів дає змогу скласти систему вимірювань продуктивності на підставі комбінацій різних типів взаємозв’яз­ ків, які певною мірою відображають рівень продуктивності. Д. Скотт Сінк на­ водить порівняльну значущість вимірників результативності, яку ототожнює з продуктивністю залежно від одиниці аналізу і служби (рис. 4.7). Саме через

396

такий ретельний аналіз виявляються невикористані можливості системи, які можна врахувати у стратегічному плані для проектування, створення і впро­ вадження системи вимірювання продуктивності. Розглядаючи управління продуктивністю як процес, що передбачає стратегічне і оперативне плануван­ ня, а також постійний контроль за ефективним впровадженням новацій, за­ рубіжні економісти використовують три найбільш розроблені методи вимі­ рювання продуктивності:

•метод номінальної групи (МНГ);

•дельфійський метод (МД);

•багатофакторну модель вимірювання продуктивності (БФМВП). Перший і другий методи застосовуються з метою розроблення погоджених

заходів підвищення продуктивності для певної організаційної системи. І якщо МНГ корисний в таких випадках, коли необхідно виявити і зіставити індивідуальні судження з метою отримання рішень, до яких одна людина прийти не може, то МД застосовують переважно при опитуваннях. МНГ — це добре спланований груповий процес, до якого здебільшого залучають ретель­ но відібраних учасників як незалежних індивідів. Ці два методи також вико­ ристовуються для підвищення продуктивності, оскільки вони дають змогу виявити невикористані резерви виробництва.

Багатофакторна модель вимірювання продуктивності не передбачає спів­ участі працівників у якійсь суттєвій ролі у процесі збирання даних. Це значною мірою макроскопічний підхід до вимірювання продуктивності. Ефективнішим щодо отримуваних результатів став багатокритеріальний метод вимірювання результативності та продуктивності, який забезпечує можливість одержати аг­ регований індекс результативності або продуктивності. На основі цих методів будується велике різноманіття похідних методів визначення і управління про­ дуктивністю. Серед них найбільш поширеними є: структурний підхід доктора Куросави, підхід Лоулора, підхід Гоулда, підхід “швидка оцінка продуктив­ ності”. Кожен з цих підходів має свої особливості та сферу застосування.

Порядок формування програми управління продуктивністю. Управління продуктивністю — це процес, що передбачає стратегічне і оперативне плану­ вання та постійний контроль за ефективним використанням методів існуючої системи підвищення продуктивності. Якість процесу планування на ранніх стадіях розроблення програм управління продуктивністю має суттєве значен­ ня для успіху довготривалих програм управління, оскільки до їх розроблення потрібно підходити всебічно підготовленими і скрупульозно. У світовій прак­ тиці програми підвищення продуктивності та управління нею передбачають ітерації низки етапів, послідовність виконання яких забезпечує формування програми управління продуктивністю:

•етап 1 — внутрішня стратегічна оцінка. На цьому етапі стратегічного планування зосереджується увага на внутрішніх аспектах організаційної системи, для якої розробляється програма управління продуктивністю;

•етап 2 — зовнішня стратегічна оцінка. Увага приділяється зовнішнім умовам діяльності організаційної системи, що можуть впливати на про­ ектування і розроблення програми управління продуктивністю;

•етап 3 — формулювання передумов плану;

•етап 4 — стратегічне планування. Забезпечується узгодження цілей або завдань програми управління продуктивністю;

398

•етап 5 — розроблення критеріїв результативності програми. Розробля­ ються конкретні критерії, за якими надалі оцінюватимуть програму уп­ равління продуктивністю;

•етап 6 — планування заходів. На цьому етапі потрібно зосередитися на розробленні конкретних заходів, під які слід виділити ресурси у наступ­ ному році для проектування і розроблення програми управління про­ дуктивністю;

•етап 7 — планування проектів. Перелік первинних (на перший рік) заходів у галузі управління продуктивністю, сформульованих і узго­ джених на етапі 6, класифікується і деталізується на конкретні заходи. Потім розробляється проект, який передбачає послідовність виконання робіт, оцінку затрат, функції виконавців, питання управління проек­ том, аналіз витрат і вигід;

•етап 8 — розгляд і оцінка програми управління продуктивністю. Продуктивність підприємства залежить від трьох головних чинників:

якості економічної політики уряду, його інституційного механізму і дій ад­ міністрації; якості стратегії розвитку підприємства і ступеня її орієнтації на ринок (споживача); якості оперативного управління на підприємстві. Усі інші чинники (праця, технологія, ціни, інвестиції тощо) без великих зусиль зво­ дяться до одного із зазначених головних чинників. Це свідчить, що підвищен­ ня продуктивності — не тільки економічне і технічне питання, а й соціальне та політичне.

4.3.9. Менеджмент якості

Сутність і принципи управління якістю. Управління якістю — самостійна складна функція управління бізнес-процесами, цілями реалізації якої є:

•підвищення конкурентоспроможності та прибутковості підприємства за рахунок підвищення якості продукції та всіх супутніх процесів;

•зниження всіх видів витрат і зміцнення економічної стабільності підпри­ ємства;

•дотримання вимог охорони навколишнього середовища;

•забезпечення цілеспрямованого та системного впливу на параметри якості в напрямі їх постійного поліпшення.

Це процес поліпшення всієї пов’язаної з об’єктом управління сукупності параметрів якості через послідовне наближення їх характеристик до заданих, з одночасним зниженням частоти та амплітуди їх коливань у межах цільових значень. Об’єктами управління виступають процеси, від реалізації яких зале­ жить якість кінцевої продукції. Вони здійснюються на всіх етапах життєвого циклу продукту та складаються з 11 етапів, утворюючи так звану “петлю якості” (рис. 4.8), сучасне розуміння якої пояснює текст стандарту ISO 8402.

Згідно з міжнародним стандартом ISO серії 9000 версії 2000 р., менеджмент якості — це координована діяльність з управління та керування діяль­ ністю організації стосовно якості. Керування та управління у зв’язку з якістю передбачають запровадження політики та завдань у сфері якості; планування якості; управління якістю; забезпечення якості; поліпшення якості.

Термін “управління якістю” можна розглядати у двох аспектах:

1) як один із напрямів управлінської діяльності, що здійснюється в ме­ жах системи управління організацією та охоплює всі стадії життєвого цик­

399

Рис. 4.8. “Петля якості” або типові стадії життєвого циклу,

на яких забезпечується якість продукції

лу продукції згідно з “петлею якості”; за таких умов він відповідає за своїм змістом термінові “менеджмент якості”;

2) як один з аспектів загального управління якістю, коли акцентується саме оперативний рівень управління якістю, тобто діяльність, яка здійс­ нюється в межах операційної системи та яку спрямовано на запобігання ви­ никненню дефектів за допомогою засобів та інструментів контролю.

Під системою якості розуміють сукупність організаційної структури, ме­ тодик, процесів і ресурсів, необхідних для здійснення управління якістю. Цей термін використовувався у стандарті ISO 9000 версії 1994 р. Фактич­ но йшлося про “систему забезпечення якості”, а для простоти використання широко застосовувався термін “система якості”.

Система менеджменту якості — організаційна основа управління під­ приємством, яка в широкому розумінні може розглядатися як система ме­ неджменту організації стосовно якості. До елементів системи менедж­ менту якості належать документально оформлені вимоги ринку (або конкретних замовників чи споживачів), функції системи, її організацій­ на структура, документація, методи, правила та технологія виконання функцій, ресурси, зокрема інформаційна система.

400