Менеджмент

ЗМК за формами організації можуть бути приватними, державними та сус­ пільно-правовими. Менеджмент масових комунікацій забезпечує організацію ЗМК, вибираючи оптимальне співвідношення різних форм залежно від особ­ ливостей певної країни. При цьому необхідно здійснювати ефективний конт­ роль за діяльністю ЗМК, який має ґрунтуватися на правових засадах.

Однією з невід’ємних складових інформаційно-комунікаційного менедж­ менту є управління діяльністю інформаційно-комунікаційних (пресових)

служб, на які покладено завдання надавати всю інформацію, що надходить від урядових структур: сфера та результативність їх діяльності, прийняті ними рішення, ефективність і доцільність цих рішень тощо.

Функції прес-служб:

•моніторинг повідомлень ЗМК та оперативне реагування на негативні дії конкурентів;

•організація та контроль заходів партії, лідера, уряду, бізнес-структури, залучення преси до здійснення цих заходів;

•постачання інформації ЗМК, пов’язаної з діяльністю партії, лідера, ад­ міністрації тощо;

•підготовка лідера для виступу перед журналістами, організація злаго­ дженої роботи оточення в різних ЗМК;

•збирання та подальше оприлюднення позитивних відгуків з метою рек­ лами.

Забезпечення роботи прес-служб залежить від наявності у їх складі соціо­ логів, політологів, іміджмейкерів, журналістів, спічрайтерів. В їх розпоря­ дженні має бути банк даних ЗМК, банк даних провідних журналістів, ма­ теріали, призначені для поширення серед ЗМК.

Ефективність інформаційної діяльності насамперед залежить від медіа-ме- неджменту, під яким розуміють систему заходів з планування, розміщення й оцінки ефективності іміджевих або рекламних матеріалів у ЗМК. Основна мета медіа-менеджменту — створення у суспільства відповідного сприйняття запропонованих рекламних або іміджевих матеріалів.

Основні функції рекламного медіа-менеджменту:

•визначення особливостей цільової аудиторії, на яку спрямоване реклам­ не повідомлення;

•передання інформації різним соціальним групам відмінними спосо­ бами;

•полегшення сприйняття отриманої інформації;

•вибір періодичності та інтенсивності подання рекламних матеріалів тощо.

Отже, інформаційно-комунікаційний менеджмент відіграє важливу роль в інформаційному забезпеченні здійснення всіх видів і форм менеджменту.

4.3.17. Інвестиційний менеджмент

Економічна діяльність суб’єктів господарювання можлива за низки об’єктивних обставин, серед яких однією з найважливіших є інвестиції, ін­ вестування, тобто інвестиційна політика, як комплексне явище.

Термін “інвестиція” (лат. invest — вкладати) пов’язаний переважно з вкла­ денням капіталу з метою його приросту, збільшення. З цим терміном пов’язане поняття “інвестування”. В сучасній зарубіжній літературі воно часто трак­

461

тується як придбання цінних паперів (акцій, облігацій тощо), а в Україні його ідентифіковано з терміном “капітальні вкладення”. Інвестиції в цьому разі роз­ глядаються як вкладання у відтворення основних фондів (споруд, обладнання, транспортних засобів). Водночас інвестування можуть бути спрямовані на по­ повнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів (патентів, ліцен­ зій, ноу-хау) [115]. Деякі автори вважають, що термін “інвестиції” стосується вкладень, які здійснюються лише у формі грошей, хоча інвестування капіталу може бути і у майновій формі, технологій, ресурсній тощо.

Розрізняють інвестиції валові (загальний обсяг інвестування в певний пе­ ріод) і чисті (сума валових інвестицій без відповідних амортизаційних відра­ хувань).

Пропонується [115] класифікація інвестицій за такими основними озна­ ками:

•за об’єктом вкладання коштів (реальні та фінансові);

•за характером участі в інвестуванні (прямі та непрямі);

•за періодом інвестування (короткота довгострокові);

•за формами власності інвесторів (приватні, державні, іноземні, спільні);

•за регіональною ознакою (внутрідержавні, іноземні).

Інвестування здійснюється за певним порядком, системами, технологіями, відповідним чином управляється, як організаційно-технологічний процес. Інвестиційний менеджмент — процес управління всіма аспектами інвестицій­ ної діяльності суб’єкта підприємництва.

Основні функції інвестиційного менеджменту:

•дослідження, аналіз зовнішнього інвестиційного середовища та прогно­ зування кон’юнктури інвестиційної діяльності;

•розроблення відповідних стратегічних напрямів інвестиційної діяль­ ності суб’єкта підприємництва;

•розроблення стратегії формування інвестиційних ресурсів суб’єкта ін­ вестиційної діяльності;

•пошук, аналіз і оцінювання інвестиційної користі реальних проектів і добір з них найефективніших;

•оцінювання інвестиційних якостей фінансових інструментів і добір з них найефективніших;

•формування та визначення інвестиційного портфелю за критеріями дохідності, ризику та ліквідності;

•поточне планування та оперативне управління реалізацією окремих програм і проектів;

•організація моніторингу інвестиційних програм і проектів;

•підготовка рішень про своєчасний вихід з неефективних проектів (про­ даж окремих фінансових інструментів).

Інвестиційний менеджмент — відповідна інвестиційна діяльність, що є комплексом заходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають свої кошти з метою отримання певного прибутку. Тож головною дійовою особою інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення куди, з якою ме­ тою вкладати кошти. Крім людини (особи) інвестором можуть бути державні органи влади, окремі організації, структури.

У кожній країні є своє визначення інвестицій. Так, в Україні Закон “Про інвестиційну діяльність” визначає інвестиції як усі види майнових та інте­

462

лектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та іншої діяльності, у результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається со­ ціальний ефект. Такими цінностями в Україні можуть бути:

•кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

•рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші ма­ теріальні цінності);

•майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелекту­ альних цінностей;

•права користування землею, водою, природними ресурсами;

•сукупність технічних та економічних знань у формі документації, на­ вичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва то­ варів і послуг, але не запатентованих (ноу-хау) [116].

Одночасно з визначенням суб’єктів, об’єктів інвестиційного процесу інвес­ тиційний менеджмент стосується всього комплексу підприємств, установ, на які спрямований цей менеджмент. До такого комплексу можна віднести:

•підприємства будівельної індустрії, промисловості будівельних ма­ теріалів, машинобудування;

•проектні організації та установи;

•фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;

•органи державного управління, що регулюють діяльність суб’єктів ін­ вестиційної діяльності;

•інфраструктуру фондового ринку тощо.

Загальні, правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності регулюються чинним для певної держави законодавством, а суто практичний бік цього процесу перебуває в руках передусім держави, її органів. Таке уп­ равління з боку держави здійснюється за допомогою системи податків з від­ повідною диференціацією об’єктів і суб’єктів оподаткування, податкових ста­ вок і пільг.

Державними інвестиціями управляють державні органи шляхом плану­ вання, визначення умов і здійснення конкретних заходів щодо інвестування коштів бюджету і позабюджетних фондів, а також інших коштів, залучених на добровільних засадах. На державу, її органи покладається також турбота про гарантію прав і захист інвестицій. При цьому ні держава, ні її органи не мають права безпосередньо втручатися в роботу суб’єктів інвестиційної діяль­ ності незалежно від форм власності.

Управління інвестиційною діяльністю виконує такі послідовні функції:

1)прогнозування та планування (дослідження макроекономічних умов, формування певних цілей і завдань, розроблення стратегії розвитку об’єкта інвестування);

2)створення (формування) інвестиційного портфелю (тут основними скла­ довими є розроблення і оцінювання інвестиційних проектів, визначення та забезпечення необхідних обсягів інвестиційних ресурсів, оцінювання та про­ гнозування ефективності інвестиційних програм);

3)практична реалізація інвестиційних програм (оперативне планування інвестиційних проектів; моніторинг реалізації інвестиційних програм; кори­ гування, уточнення інвестиційної діяльності.

Складові державного регулювання інвестиційного процесу, інвестиційної діяльності:

463

•державне податкове законодавство;

•законодавче забезпечення прав інвесторів та їх захист;

•регулювання фондового ринку;

•використання грошово-кредитної політики держави;

•застосування амортизаційної політики;

•регулювання умов для іноземних інвестицій та інвестицій поза межами країни.

Зарубіжні вчені стверджують, що інвестиції дають можливість підвищити продуктивність праці у всьому світі. Вони виділяють такі інвестиції:

•амортизаційні (пов’язані з необхідністю оновлення виробництва);

•антикризові (в період складних економічних ситуацій, криз);

•розвиваючі (пов’язані з поступовим оновленням виробництва, виробни­

чого капіталізму).

За показниками прямого інвестування інших країн провідні місця посіда­ ють Англія, Швеція, Швейцарія, Японія, США.

На загальнодержавному, загальнонаціональному рівні як окремий сус­ пільно-політичний напрям функціонування держави існує інвестиційна полі­ тика. Це галузь економічної політики, яка полягає у визначенні пріоритетів, обсягів, структури і напрямів капіталовкладень, особливо тривалих, в регіо­ нальні програми і галузі господарства. Інвестиційна політика забезпечує зрос­ тання і оновлення основних фондів, встановлює частки внутрішніх і зарубіж­ них вкладів, інвесторів, визначає їх права і гарантії.

4.3.18.Інноваційний менеджмент

Ублоці обов’язкових дисциплін при підготовці менеджерів вищої кваліфі­ кації дисципліна “інноваційний менеджмент” посідає особливе місце внаслі­ док своєї складності. Інноваційний менеджмент є одним з інструментів еконо­ мії ресурсів, поліпшення якості товарів і послуг, підвищення добробуту населення. Конкурентний розвиток будь-якої країни відбувається згідно з те­ орією М. Портера [83] на основі таких основних факторів: виробництво, інвес­ тиції та інновації.

Інноваційна стратегія українських реформ. Країни світового технологіч­ ного ядра — США, Японія, Німеччина, Великобританія і Франція — нині роз­ виваються передусім за рахунок активізації інноваційної діяльності, іннова­ ційного менеджменту. Він є одним з багатьох різновидів функціонального менеджменту, безпосередній об’єкт якого — інноваційні процеси, що здій­ снюються в усіх сферах народного господарства. Під впливом інноваційних процесів суттєво змінюється структура економіки. Поступово “відмирають” енергоємні застарілі виробництва і виникають нові ресурсозаощаджувальні, прицьомузмінюєтьсяекономічнаорганізаціясуспільства.Такожз’являються нові елементи в спектрі господарських структур (інноваційні фірми), зміню­ ються зв’язки між ними. Крім того, відбуваються зміни в структурі та реалі­ зації різних форм власності.

Для ефективної реалізації науково-інноваційної стратегії держави завдяки інноваційному менеджменту сформульовано програму діяльності у вигляді семи напрямів:

1) організувати зусиллями менеджерів всіх рівнів пошук засобів для збіль­ шення ресурсного і фінансового забезпечення інноваційної сфери. Питання

464

загострилося в останні три роки, коли фінансування інноваційної діяльності не перевищувало 1 % від ВВП;

2)перейти від декларування розвитку інноваційної інфраструктури і зв’язку науки з виробництвом до реальних кроків. В Україні діє 8 технопар­ ків, в США — 140, у Великобританії — 40, а європейська інноваційна система складається з понад 1,5 тис. різних науково-технологічних структур;

3)визначити і юридично обґрунтувати чіткі умови формування ринкових джерел фінансування інновацій з урахуванням закриття “білих плям” в регу­ люванні сфери інтелектуальної власності;

4)продовжити створення в науково-дослідних інститутах малих наукових підприємств на економічних засадах для ефективного використання реально­ го наукового потенціалу, який може бути втричі ефективнішим, ніж у вели­ ких наукових інституціях;

5)відпрацювати реальне функціонування моделі прискореної роботи в ін­ новаційному циклі “наука — технологія — виробництво — сфера споживан­ ня”, а також створення мережі нових інноваційних структур: венчурних до­ ходів, технологічних інкубаторів бізнесу, промислово-фінансових груп, інжинірингових центрів;

6)розробити ефективний механізм створення інформаційних баз даних для забезпечення повною науково-технічною інформацією інвесторів, підпри­ ємств і органів влади;

7)розвивати міжнародну співпрацю в інноваційній і науково-технічній сфері з урахуванням Угоди про науково-технічну співпрацю між Україною і ЄС, а також з понад 40 державами.

Інноваційні процеси супроводжуються розвитком нових технологій керу­ вання та змінами державного регулювання економіки. В сучасних умовах но­ вовведення стали обов’язковим елементом всіх структур — від органів дер­ жавного управління до середніх та малих підприємств, використання наукових методів інноваційного менеджменту є важливим фактором еконо­ мічного розвитку країни, виживання та комерційного успіху будь-якого інно­ ваційного процесу.

Інноваційний процес — процес перетворення наукових знань на фізичну реальність, який є завершеним у просторі та часі. Він складається з таких

стадій:

• виникнення ідеї;

• фундаментальні дослідження;

• технічні розроблення;

• експериментальне виробництво;

• дослідно-конструкторські розроблення;

• масове виробництво;

• споживання.

Для успішного управління інноваційною діяльністю необхідно відрізняти інновації від несуттєвих змін у продуктах, технологіях, реорганізаціях. Нова­ цією можуть бути новий порядок, новий метод, винахід, незначні зміни його споживчих властивостей, зміни параметрів технологічного процесу без еконо­ мічного ефекту, створення нових управлінських структур без розроблення стратегічних напрямів тощо. Нововведення означає, що новація використо­

465

вується, а з моменту поширення набуває нової якості й стає інновацією. Нау­ ково-технічні інновації повинні мати новизну, задовольняти ринковий попит та приносити прибуток виробнику.

Сутність інноваційного менеджменту. Відповідно до змісту ключових слів

“інновація” і “менеджмент” система інноваційного менеджменту має таку ло­ гіку побудови, функціонування і розвитку:

•концепція інноваційного менеджменту (ІМ);

•механізм підтримки інноваційної діяльності (ІД);

•особливості організаційних форм інноваційної діяльності;

•наукові підходи до інноваційного менеджменту;

•функції і методи інноваційного менеджменту;

•розробка управлінського рішення;

•управління персоналом в інноваційному менеджменті;

•комплексне забезпечення інноваційної діяльності;

•формування портфелю інновацій;

•основи організації НДДКР і проектування;

•техніко-виробничі показники інновацій;

•реалізація інновацій;

•аналіз ефективності інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність (відповідно до Закону України “Про інвестиційну діяльність” [101]) визначається як одна з форм інвестиційної діяльності й здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу.

Інноваційна діяльність передбачає:

•випуск і поширення принципово нового виду техніки і технологій;

•прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

•реалізацію довгострокових науково-технологічних програм з великими термінами окупності витрат;

•фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін в стані продуктивних сил;

•розроблення і впровадження нових ресурсозаощаджувальних техноло­ гій, призначених для поліпшення соціального і екологічного стану.

Інноваційні процеси певного напряму виробництва здійснюються в усіх сферах соціальної та економічної діяльності держави в межах підприємств та закладів різних форм власності. Зарубіжний та вітчизняний досвід роботи на­ укових та інноваційних організацій дає змогу класифікувати їх залежно від сфери діяльності. Останніми десятиріччями ХХ ст. виникли різні організа­ ційні форми забезпечення інноваційних процесів, які створювалися на основі угод суб’єктів ринкової економіки про спільну діяльність у галузі науки, ор­ ганізації консорціумів та створення спільних підприємств. Організаційні форми інноваційних процесів:

•технопарки — створюються для співпраці науки, вищої школи, держав­ ного сектору виробництва та приватних підприємств, місцевих і регіо­ нальних органів управління;

•технополіси — одна з форм вільних економічних зон, що створюються для активізації, прискорення інноваційних процесів, сприяння швид­ кому і ефективному застосуванню техніко-технологічних новацій;

466

•лабораторії великих корпорацій;

•організаційні форми на базі виставково-торговельних комплексів, бан­ ків, бірж тощо;

•інноваційні центри;

•консультаційні фірми з проблем організації та управління;

•міжорганізаційна кооперація — “стратегічний альянс”;

•фінансово-промислові групи — зареєстровані на федеральному рівні

групи юридично незалежних підприємств, фінансових та інвестиційних інститутів.

Створення таких об’єднань дає змогу учасникам скорочувати витрати, ра­ ціоналізувати виробничий процес, використовувати спільний досвід освоєння ринків, зменшення кількості технологічних операцій, удосконалювати мето­ ди виробництва нової техніки, прискорювати процес використання нових ідей і розробок, диверсифікувати фінансовий ризик.

Інноваційна структура — це юридична особа будь-якої організаційно-пра­ вової форми, створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридич­ них і фізичних осіб, що діє на підставі договору про спільну діяльність (вид Б), з певними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення і впровадження наукоємної конкурентоспроможної продукції.

Учасниками інноваційної структури можуть бути будь-які підприємства,

організації та установи незалежно від форм власності:

•науково-дослідні та дослідно-конструкторські організації, що працюють за профілем інноваційної структури;

•навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з базових спеціальностей інноваційної структури;

•виробничі підприємства, які впроваджують результати науково-дослід­ них і дослідно-конструкторських робіт;

•інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми;

•суб’єкти підприємницької діяльності, які надають послуги юридичні, у сфері науково-технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транс­

порту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності.

Іноземні юридичні особи, міжнародні організації, а також іноземні грома­ дяни можуть бути учасниками інноваційної структури на рівні з юридичними особами і громадянами України [82].

Для успіху інноваційної розробки недостатньо лише однієї грамотно побудо­ ваної інноваційної структури. Вищі керівники повинні бачити в інноваторстві пріоритетний напрям діяльності підприємства й джерело його життєвої сили. Власну позицію щодо ролі інновацій вищі менеджери мають донести до персо­ налу таким чином, аби усі співробітники чітко розуміли і поділяли їх цілі. Пра­ вильна організація інноваційного процесу орієнтована також на допомогу його учасникам у набуванні та збереженні навичок пошуку нового. Інноваційними проектами мають опікуватись вищі адміністративні особи. Досягнення постав­ лених перед підприємством цілей потребує розроблення детального комплекс­ ного плану, тобто необхідно виробити стратегію інноваційної діяльності, яка відіграє важливу роль у майбутньому успіху підприємства.

Залежно від стратегічно-інноваційної діяльності бізнес-структури на від­ повідному ринку розрізняють чотири основні їх типи, які мають певні оз­ наки:

467

1)віолентний, притаманний великим організаціям і компаніям, які здій­ снюють масове виробництво і виходять на масовий ринок із своєю або придба­ ною за відповідними угодами інноваційною продукцією. Такі структури ма­ ють випереджати конкурентів за рахунок серійності виробництва і ефекту масштабу. В Україні до таких структур можна віднести великі агрокомплек­ си, комплекси цивільної та військової промисловості;

2)патієнтний, притаманний середнім і потужним фірмам, які пристосу­ валися до вузьких сегментів великих ринків за рахунок спеціалізації нової та модернізованої продукції з унікальними характеристиками (Дніпропетровсь­ кий завод “Південмаш”);

3)експлерентний, притаманний фірмам, які виходять на ринок з ради­ кально новим продуктом з метою захоплення частки ринку (металургійні під­ приємства України);

4)комутантний, притаманний фірмам різноманітного масштабу, що пристосувалися до умов попиту місцевих ринків і знайшли свої ніші, які не встигли зайняти “віоленти” і “патієнти”. Це фірми, які опанували вироб­ ництво нових видів послуг після появи нових продуктів і технологій, вдало імітують новинки і просувають їх до широких кіл споживачів.

Розроблення стратегічних планів наведених типів інноваційних бізнесових структур тісно пов’язане з їх роллю і місцем в економіці країни. При розроб­ ленні власної стратегії керівництво фірми має враховувати зміни у зовніш­ ньому та внутрішньому середовищах тощо.

Основним імпульсом при створенні певного інноваційного проекту є готов­ ність підприємства до технологічних і управлінських нововведень. Це має бути пов’язане з переозброєнням виробництва сучасним устаткуванням і до­ цільністю державної підтримки впровадження інновацій в галузі чи на окре­ мому підприємстві.

Шляхи підвищення ефективності інноваційного менеджменту. Результати інноваційної діяльності, тобто ефективність, виражають у вигляді інновацій­ ної продукції, яка може мати конкретну речову форму або бути у неречовій формі (наприклад, “ноу-хау”). В умовах ринкової економіки значущість ефек­ ту від реалізації інновацій зростає, але це не менш важливо і для перехідної економіки. Для оцінки загальної економічної ефективності інновацій вико­

ристовують певну систему показників:

• інтегральний ефект;

• індекс рентабельності інновацій;

• норму рентабельності;

• період окупності.

Результати інноваційної діяльності підприємства на внутрішньому і зов­ нішньому ринках можуть бути представлені у вигляді передання науково-тех­ нічних знань і досвіду, нових технологій чи нових послуг. Передання техно­ логій може здійснюватися як у межах однієї країни, так і на міжнародному рівні. Для авторитету підприємства і його персоналу важливим є вихід на зов­ нішній ліцензійний ринок. Швидкий розвиток ліцензійних операцій зумов­ лений їх високою прибутковістю і меншою ризикованістю порівняно з пря­ мим фінансуванням.

У міжнародній торгівлі широко застосовують ліцензійні угоди, що перед­ бачають комплексне передання одного чи кількох патентів винаходів і

468

пов’язаних з ними ноу-хау. Цими угодами передбачено також інжинірингові послуги з організації ліцензійних угод, що відображають також фінансові та виробничі аспекти реалізації продукції.

Інноваційна політика держави тісно пов’язана з її інвестиційною політи­ кою, яка має бути спрямована на стимулювання капіталовкладень у ту части­ ну інновацій, де інвестиції є базою для матеріалізації нововведень. Важливі шляхи державного впливу у цьому напрямі: стимулювання високотехноло­ гічних галузей, заохочення традиційних галузей на новій технічній базі, згор­ тання стагнуючих виробництв.

Водночас багато важливих питань залишаються неврахованими. Так, в Україні за роки незалежності не створено дієвої національної системи захисту інтелектуальної власності, зокрема патентної системи. Припинення дії Зако­ ну СРСР “Про винаходи в СРСР” після розпаду Радянського Союзу і набуття чинності з 18 вересня 1992 р. “Тимчасового Положення про правову охорону об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій в Україні” визначили розрив правового поля щодо утворення системи правової охорони патентами України об’єктів промислової власності (винаходів, промислових зразків, товарних знаків). При цьому Росія проголосила себе правонаступни­ цею СРСР і залишила у своєму розпорядженні всю структуру патентно-інфор­ маційної системи [82].

Одним із шляхів удосконалення інноваційного менеджменту є правове регулювання цих процесів, а саме законодавча фіксація статусу наукової та інноваційної діяльності, захист прав науковців, розроблення механізмів ре­ алізації інноваційної політики. Іншим шляхом є формування державної інно­ ваційної інфраструктури, тобто створення мережі центрів поширення ново­ введень і консультацій. Держава сприяє також формуванню ринку інновацій за допомогою інформації в державних виданнях про виставки, біржі, ярмар­ ки, конференції тощо. Крім того, істотна моральна підтримка нововведень має здійснюватися у вигляді присвоєння почесних звань і нагород, відвіду­ вання державними керівниками провідних інноваційних організацій.

Інновації в будь-якому секторі економіки вимагають фінансових вкла­ день. У сучасних умовах формування джерел фінансування інвестицій в Ук­ раїні головну роль відіграють кошти самого підприємства. Як правило, інші джерела недоступні через високу вартість послуг з надання чи обслуговуван­ ня кредитів. Отже, ще один шлях удосконалення інноваційної діяльності — забезпечення фінансового “ґрунту”. Він передбачає заходи держави щодо пільгового оподаткування, надання пільгових кредитів державними банка­ ми, здійснення політики прискореної амортизації основних фондів, під­ тримки фінансового лізингу, стимулювання франчайзингу. Також важли­ вим аспектом у фінансовому забезпеченні є залучення іноземних інвестицій. Збільшити їх обсяги можна лише за допомогою ліквідації причин, що зава­ жають їх поширенню.

Багатоаспектність і динамічність сучасних інноваційних процесів вимага­ ють координування дій всіх учасників науково-інноваційного циклу: науко­ во-технічних і підприємницьких структур, споживачів інноваційної продук­ ції та громадських організацій, державних органів і політичної опозиції. З цією метою створюються консультативні ради, комісії, асоціації, круглі сто­ ли та ін.

469

Загалом для вирішення проблем формування теоретичного і практичного інноваційного менеджменту необхідно здійснити такі заходи:

•активізація теоретичних досліджень у сфері інновацій та її сучасних концепцій;

•законодавчим органам при розробленні стратегії розвитку інноваційних процесів у всіх галузях економіки спиратись на пошук найоптимальні­ ших форм взаємовигідної співпраці регіональних організаційних струк­ тур управління інноваційною діяльністю;

•на всіх рівнях формувати у сучасних менеджерів та бізнесменів філосо­ фію підприємництва як основи підприємницької інноваційності;

•на державному рівні при розробленні програми розвитку та підтримки підприємництва більше уваги приділяти формуванню вітчизняної сис­ теми інноваційного підприємництва як рівноправної його складової;

•зосередити увагу керівників вітчизняних підприємств на доцільності використання світового досвіду у фінансуванні інноваційних процесів, особливо тих інструментів, які б дали змогу оперативно залучати додат­ кові фінансові ресурси в необхідному обсязі з максимальним ефектом за мінімальної вартості та на потрібний термін;

•об’єднати зусилля науковців, зацікавлених у створенні моделі іннова­ ційного менеджменту, для розроблення його методології, заснованої на інтелектуальному продукті еволюції системи знань науки управління про методи впливу на людей в процесі інноваційної діяльності, а також створення ефективної системи мотивації праці дослідників та розробни­ ків новинок, ноу-хау як динамічного елемента управління, пов’язаного з впливом на інтереси учасників процесу “дослідження — виробництво”;

•особливо відповідальна роль відводиться організаціям та закладам осві­ ти в цілісній системі інноваційної діяльності для максимального вико­ ристання інтелекту персоналу в усіх напрямах економічного розвитку шляхом формування особистості сучасного інноваційного менеджера.

Вдосконалення інноваційної діяльності в Україні можливе шляхом стиму­ лювання участі країни у процесах міжнародного технологічного обміну з ура­ хуванням неофакторних і неотехнологічних концепцій міжнародної торгівлі; формування інноваційної моделі розвитку на засадах неотехнологічних тео­ рій, врахування зміни парадигми техноекономічних систем розвитку.

4.3.19. Антикризовий менеджмент

Передумови виникнення кризових ситуацій. Криза підприємства — це зламний момент у послідовності процесів і дій. Типовим для кризової ситуації є два варіанти виходу з неї: успішне подолання кризи або ліквідація підпри­ ємства як екстремальна форма. Загалом кризова ситуація характеризується такими параметрами: наявністю загрози головним цілям і цінностям; ефек­ том раптовості для керівників, відповідальних за подолання кризи; гострим дефіцитом часу для реагування на загрозу.

У сучасній літературі ще не сформовано загальновизнаного уявлення про кризи в розвитку соціально-економічної системи. Існував погляд, що кризи є характерною рисою капіталістичного способу виробництва і мають бути від­ сутні за соціалістичного ладу. У минулому існували навіть такі теоретичні по­

470