Менеджмент

зовнішніх економічних зв’язків. Хоча в сучасних умовах головною формою є не вивіз товарів, а зарубіжне інвестування, все ж експорт-імпорт товарів і пос­ луг за своїми масштабами і функціями в загальному комплексі ЗЕД зали­ шається її провідним видом.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Регулювання ЗЕД будь-

якої країни здійснюється безпосередньо державою, недержавними органами управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торгово-промислові палати) та самими суб’єктами ЗЕД згідно з визначеними принципами та з ме­ тою:

•створення найбільш сприятливих умов для залучення країни в систему міжнародного поділу праці;

•захист економічних інтересів країни та інтересів суб’єктів ЗЕД;

•заохочення конкуренції та ліквідації монополізму у сфері ЗЕД;

•стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів ЗЕД;

•забезпечення збалансованості народногосподарського комплексу та рів­ новаги внутрішнього ринку.

Регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою законів, актів тарифного і нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та ін.), рішень недержавних органів управ­ ління економікою, угод, що укладаються між суб’єктами ЗЕД.

Система органів, які управляють ЗЕД, в усіх країнах приблизно однакова. Як правило, до неї входять:

•вищі законодавчі органи, що приймають закони, ратифікують відповід­ ні міжнародні угоди, асигнують фінансові кошти для забезпечення ефек­ тивності зовнішньоекономічної політики;

•центральні виконавчі органи (кабінет міністрів), які видають розпоряд­ ження на підставі прийнятих законів, контролюють їх дотримання і дбають про раціональне використання фінансових коштів, виділених на розвиток зовнішньоекономічних відносин;

•міністерства, що відають економічними зв’язками із зарубіжними краї­ намиіпитаннямизовнішньоїполітики(міністерствозакордоннихсправ, міністерство зовнішньої торгівлі або зовнішньоекономічних зв’язків, міністерство фінансів);

•митні органи (управління), центральний банк, інститути, спеціалізовані на сприянні розвитку господарського співробітництва з іншими країна­ ми (експортно-імпортний банк, центральне статистичне управління), торгово-промислові палати, які надають практичну допомогу підприєм­ цям зацікавленим в експорті або інвестиціях за кордоном та ін.;

•дедалі більшого значення набувають закордонні державні установи: традиційні дипломатичні представництва посольства, місії та консуль­ ства, які збільшують економічний апарат та розширюють свої функції, та порівняно нові, спеціалізовані на ЗЕД установи, а також державні (або напівдержавні) зарубіжні установи, які займаються маркетинговою діяльністю.

Недержавне регулювання ЗЕД відрізняється від державного тим, що має опосередкований вплив на регламентацію ЗЕД країни і здійснюється за допо­ могою міжнародних організацій (ООН, СОТ, ОПЕК, МВФ тощо), міжнарод­

491

них бірж, міжнародних аукціонів, міжнародних торгів, міжнародних госпо­ дарських контрактів.

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання ЗЕД в Україні, є Верховна Рада. До її компетенції належать: створення законодавчої бази у сфері ЗЕД; затвердження головних напрямів ЗЕД; розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання; укладання та ратифіка­ ція міжнародних договорів; встановлення правових режимів на території України; затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає лі­ цензуванню або забороняється. Основними функціями Кабінету Міністрів України є координування зовнішньоекономічних зв’язків, затвердження нормативних актів управління з питань ЗЕД, ведення переговорів та укла­ дання міжнародних договорів, складання платіжного балансу, зведеного ва­ лютного плану України. Головні завдання Національного банку України: здійснення зберігання та використання золотовалютного резерву України, представлення інтересів держави у відносинах з центральними банками ін­ ших країн; здійснення обліку та розрахунків за одержаними кредитами і по­ зиками, реалізація валютної політики держави, регулювання курсу націо­ нальної валюти.

Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики вико­ нує такі найважливіші функції: забезпечує здійснення єдиної зовнішньоеко­ номічної політики, виконує контроль за дотриманням всіма суб’єктами ЗЕД чинних законів України та умов міжнародних її договорів, здійснює заходи нетарифного регулювання ЗЕД, антидемпінгові, антисубсидиційні та спе­ ціальні розслідування. Державна митна служба України забезпечує здійснен­ ня митного контролю, затвердження актів з питань митної політики держави. Антимонопольний комітет України виконує контроль за дотриманням суб’єк­ тами ЗЕД законодавства про захист економічної конкуренції. Міжвідомча ко­ місія з міжнародної торгівлі здійснює оперативне державне регулювання ЗЕД, приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, анти­ субсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідних заходів. Регулюванням ЗЕД в Україні займаються також органи місцевого управління ЗЕД, до яких належать місцеві Ради народних депутатів та те­ риторіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД України.

Режими регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Згідно із Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” на території країни запрова­ джуються три правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяль­ ності.

Національний режим передбачає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти госпо­ дарської діяльності України, тобто при здійсненні ними зовнішньоекономіч­ них операцій на території нашої держави застосовується відповідне націо­ нальне законодавство у повному обсязі. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортноімпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів.

492

Режим найбільшого сприяння передбачає, що іноземні суб’єкти госпо­ дарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, по­ датків і зборів, якими користується та (або) користуватиметься іноземний суб’єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано зга­ даний режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги щодо них встановлюються в межах спеціального режиму, визначе­ ного нижче.

У світовій практиці режим найбільшого сприяння передбачає, що держа­ ви, які домовляються, на взаємній основі надають одна іншій привілеї та піль­ ги щодо ставок мита і митних зборів, а також інших правил і механізмів здій­ снення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння є одним з головних принципів діяльності країн, що приєдналися до ГАТТ (Ге­ неральної угоди з тарифів і торгівлі). При цьому особи, фірми та організації країн — членів ГАТТ користуються митними, податковими та всіма іншими привілеями, які мають у країні партнера фізичні та юридичні особи третьої країни. Так, якщо країна А надала преференцію країні В, то ця пільга автома­ тично поширюється на всі країни — члени ГАТТ. Якщо країна А не є членом ГАТТ/СОТ, преференція поширюється на всі країни, з якими вона уклала угоди про надання режиму найбільшого сприяння. Так, Україна, не будучи членом системи ГАТТ/СОТ, має надавати режим найбільшого сприяння 145 країнам, що розвиваються (яким згідно з рішенням ООН всі країни — чле­ ни ООН повинні надавати зазначений режим), та ще 30 країнам світу (пере­ важно розвиненим).

Спеціальний режим застосовується до територій спеціальних (вільних) економічних зон і територій пріоритетного розвитку, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

4.3.21. Ризик-менеджмент

Сутність ризик-менджменту в умовах невизначеності діяльності підпри-

ємства. В умовах ринкових відносин всі підприємства мають справу з невиз­ наченістю. Наслідком невизначеності є виникнення різних видів ризиків. Ри­ зик підприємницької діяльності має цілком самостійне теоретично-прикладне значення як важлива складова теорії і практики управління. Фундаменталь­ них досліджень теорії ризиків на даний час не існує, тому немає і однозначно­ го розуміння сутності поняття “ризик”. У словнику Вебстера “ризик” визна­ чається, як небезпека можливого збитку або втрат. У сучасній західній економіці поняття “ризик” використовується у цивільному та торговельному праві, в системі страхування, в банківській діяльності. Ризик має місце та є складовим елементом будь-якої управлінської діяльності.

У західній економічній літературі існують дві теорії ризику — класична і неокласична. Класична теорія розглядає економічний ризик, який ототож­ нюється з математичними очікуваннями втрат, що можуть виникнути внаслі­ док реалізації прийнятого рішення. Ця теорія є предметом дискусій та не схвалюється багатьма вченими-економістами.

Неокласична теорія економічних ризиків була розроблена в 20-х роках ХХ ст. Її прихильники вважають, що підприємство, яке функціонує в умовах невизначеності, має керуватися двома категоріями: розміром очікуваного

493

прибутку та розміром його можливого відхилення. З неокласичної теорії ри­ зику випливає, що гарантований прибуток має вищу вартість, ніж такий са­ мий за величиною очікуваний прибуток, але пов’язаний з можливими коли­ ваннями. Прибічник неокласичної теорії Дж. Кейнс звернув увагу на таке поняття, як “схильність до ризику”. Врахування чинника задоволення від ри­ зику приводить до висновку, що заради очікування більшого прибутку під­ приємець може піти на більший ризик. Таким чином, неокласична теорія роз­ глядає ризик як можливість відхилення від поставленої мети.

Оскільки ризик — це специфічна діяльність в умовах невизначеності та обов’язкового вибору альтернативи управлінського рішення, він є діалектич­ ною єдністю об’єктивного і суб’єктивного. Ризик слід розглядати як специфіч­ ну форму діяльності, яка реалізується суб’єктом в умовах невизначеності, та визначати його основні елементи і риси, сукупність і взаємодія яких станов­ лять зміст цього поняття і характеризують його соціальні функції, виявляють його об’єктивні та суб’єктивні причини, що зумовлюють об’єктивність його іс­ нування.

Класифікація ризиків. Ризики можуть бути класифіковані у різні способи.

Влітературних джерелах найбільш поширеною є така класифікація ризиків:

1.За причинами виникнення:

•ризик, зумовлений невизначеністю майбутнього. Невизначеність май­ бутнього може бути пов’язана з невизначеністю функціонування еконо­ мічної системи суб’єкта підприємницької діяльності, його найближчого оточення, навколишнього середовища;

•ризик, спричинений обмеженістю інформації для прийняття рішення;

•ризик, зумовлений суб’єктивними факторами особи, яка приймає рі­ шення та аналізує ступінь ризику (рівень кваліфікації, власне поняття ризику, наявність часу, необхідного для якісного та всебічного аналізу ситуації тощо).

2. За джерелами виникнення:

•ризики, які виникають безпосередньо на етапі збуту продукції (послуг) (ризики недостатньої сегментації ринків збуту, помилкового вибору сегменту ринку та стратегії продажу продукту, ризик неправильної ор­ ганізації та одержання неадекватних результатів маркетингових дослі­ джень, помилкового ціноутворення, невдалої організації мережі збуту і системи просування товару до споживача);

•ризики взаємодії з контрагентами та партнерами в процесі організації продажу продукції та послуг (ризик неефективної реклами, ризик пе­ реоцінки маркетингових принципів збуту і моделі реалізації продукції, ризик входження в договірні стосунки з неплатоспроможними партне­ рами, ризик невиконання партнерами поточних договірних зобов’язань, ризик виходу партнера із спільної діяльності, ризик блокування договір­ них взаємовідносин з партнерами);

•ризики непередбачуваної конкуренції (ризик входження на ринок ди­ версифікованих фірм з інших галузей, ризик появи нових фірм-конку­ рентів, ризик експансії на місцевий ринок з боку зарубіжних експор­ терів, ризик конкуренції з боку продуктів-аналогів).

3. За рівнем виникнення:

• ризики, що виникають на мікрорівні;

494

•галузеві ризики;

•міжгалузеві ризики;

•регіональні ризики;

•державні ризики, що виникають на макрорівні та впливають на всі суб’єкти підприємницької діяльності певної держави;

•глобальні світові ризики.

4. За сферою походження:

•соціально-політичні ризики, які базуються на можливості виникнення непередбачуваних ситуацій за зміни державою політичного курсу;

•адміністративно-законодавчі ризики, які виникають у разі реалізації незапланованих адміністративних та законодавчих обмежень господар­ чої діяльності ринкових суб’єктів;

•ризики, які виникають внаслідок корумпованості органів управління;

•виробничі ризики, пов’язані з виробництвом продукції (зниження за­ планованих обсягів виробництва, зростання витрат на виробництво про­ дукції тощо);

•комерційні ризики, які виникають в процесі реалізації товарів і послуг;

•фінансові ризики, що виникають у сфері товарно-грошових відносин суб’єктів підприємницької діяльності з фінансовими інституціями, а та­ кож пов’язані з невиконанням суб’єктом своїх фінансових зобов’язань;

•природно-екологічні ризики;

•демографічні ризики;

•геополітичні ризики — виникнення хвороб, які загрожують життю людства (СНІД, пташиний грип тощо).

5.За сферою виникнення:

• у сфері збуту товарів;

• у сфері добору та підготовки кадрів в організаціях і на підприємствах;

• у сфері взаємовідносин з контрагентами в ринкових умовах (з постачаль­ никами, посередниками, субпідрядниками тощо).

6.За ступенем ризиків:

•припустимі ризики (передбачають середній рівень ризику);

•критичні ризики (передбачають ризик вищий від середнього рівня, але в межах припустимих значень, які прийнятні для економічної системи при здійсненні певного виду діяльності);

•катастрофічні ризики (перевищують максимальну межу ризику, прий­ нятну для даної економічної системи).

6. За ступенем обґрунтованості:

•обґрунтовані ризики;

•частково обґрунтовані ризики;

•авантюрні ризики.

7.За ступенем системності ризиків:

• несистемні ризики (унікальні);

• системні ризики.

8.За масштабами впливу:

•ризики обмеженого впливу (позначаються тільки на діяльності одного підприємства та його контрагентів);

•ризики розширеного впливу (позначаються на діяльності одного, гру­ пи підприємств або цілої галузі та контрагентів. Наприклад, страйк в

495

металургійній промисловості гальмує діяльність суднобудівної, мета­ лообробної промисловості, машинобудування, будівельного комплексу тощо).

9. За можливістю прогнозування:

•прогнозовані;

•частково непрогнозовані (форс-мажорні).

Основні принципи та напрями управління ризиками. Управління ризика­ ми — такий процес впливу на суб’єкт господарської діяльності, за якого за­ безпечується широкий діапазон врахування можливих ризиків, обґрунтоване прийняття певних ризиків та зведення їх впливу до мінімально припустимого рівня.

Основні принципи процесу управління ризиками:

•принцип масштабності — суб’єкт господарювання має прагнути найпов­ нішого охоплення можливих сфер виникнення ризиків, тобто зводити ступень невизначеності виникнення ризику до мінімуму;

•принцип мінімізації — суб’єкти господарювання прагнуть мінімізувати спектр можливих ризиків та ступінь їх впливу на свою діяльність;

•принцип адекватності реакції — суб’єкти господарювання мають від­ повідно і швидко реагувати на внутрішні та зовнішні зміни ситуації, коли ризик стає реальністю;

•принцип зваженого прийняття — суб’єкти господарювання ще до почат­ ку своєї діяльності мають знати, що можливі результати перевищува­

тимуть витрати на їх досягнення. Приймати такий ризик слід тільки в розмірах власних наявних коштів, також необхідно заздалегідь прогно­ зувати можливі наслідки у разі реалізації ризику.

Процес ефективного управління ризиками полягає в прогнозуванні їх ви­ никнення з урахуванням місця, сфери та часу їх виникнення та в розробленні плану дій підприємства у разі реалізації ризиків.

Етапи процесу управління ризиком:

1)інформаційно-аналітичний, в процесі якого підприємство враховує можливість виникнення всієї сукупності ризиків, незалежно від своєї можли­ вості впливати на них у разі їх реалізації;

2)етап ідентифікації ризиків, в процесі якого підприємство встановлює та оцінює параметри можливого ризику чи їх сукупності;

3)етап визначення доцільності прийняття ризику та діяльності підпри­ ємстві у певному напрямі з урахуванням інформації про ідентифіковані ризи­ ки. При цьому слід врахувати, що об’єкт господарювання не може відмовити­ ся від системних ризиків. Небажання прийняти їх означатиме відмову від даного виду діяльності;

4)аналітичний, в процесі якого виконується якісний та кількісний аналіз ризику з урахуванням його рівня та ступеня впливу на діяльність підприємс­ тва;

5)етап планування зниження ступеня ризику, в процесі якого підприємс­ тво розробляє заходи активного та пасивного захисту від ризику і відпрацьо­ вує конкретні механізми їх реалізації;

6)етап розроблення стратегії поведінки у разі, якщо прийняті планом ри­ зики виявляться реалізованими;

496

7)етап контролю зовнішньої та внутрішньої ситуації для того, щоб в разі реалізації ризику або виникнення умов для його реалізації реагувати на нього за заздалегідь відпрацьованим планом;

8)етап реагування на випадок реалізації ризиків;

9)етап аналізу та узагальнення досвіду управління ризиками з метою ура­ хування в подальшій діяльності.

На кожному з етапів відбуваються безперервне збирання статистичної, ко­ мерційної, фінансової та інших видів інформації та її аналіз з метою уточнен­ ня параметрів і ступеня ризиків з подальшим розробленням заходів подолан­ ня ризиків або мінімізації їх наслідків.

Методи аналізу ризиків. Оптимальний теоретичний спосіб економічної оцінки ризику базується на двох чинниках — розмірі можливих втрат та їх імовірності. При цьому слід розглядати чотири види втрат: майнові, втрати від зупинення виробництва, втрати внаслідок невиконання договірних зобо­ в’язань, кадрові втрати.

Аналіз підприємницьких ризиків відбувається за кількома основними на­ прямами, специфічними особливостями безпосереднього суб’єкта підприєм­ ницької діяльності та особливостями зовнішнього середовища, в якому він функціонує.

Найпоширеніші принципи аналізу ризику:

• розміривтратвідрізнихвидівризикувзаємнонезалежні(наприклад,втра­

ти від інфляції не залежать від ризику малоефективного управління);

• реалізація певного виду ризику не обов’язково збільшує або зменшує

імовірність виникнення іншого виду ризику;

• максимально можливий збиток у разі реалізації конкретного ризику має не перевищувати фінансових можливостей суб’єкта підприємництва.

Існують два методи аналізу ризиків — якісний та кількісний. Якісний аналіз є найскладнішим етапом у процесі здійснення загального аналізу ри­ зику. Головне завдання якісного аналізу полягає в ідентифікації ризиків, їх факторів, виявленні напряму діяльності етапів, на яких може виникнути ри­ зик. Якісний аналіз здійснюється за кількома основними напрямами. Сут­ ність першого полягає в порівнянні очікуваних позитивних результатів вибо­ ру конкретного напряму діяльності з можливими наслідками цієї діяльності. Другий напрям якісного аналізу — визначення впливу управлінських рішень на інтереси суб’єкта господарювання.

У процесі кількісного аналізу ризиків застосовуються статистичний метод, метод аналізу доцільності витрат, метод експертних оцінок, аналітичний ме­ тод, метод використання аналогів.

Статистичний метод застосовується у випадках, коли підприємство має значний обсяг аналітико-статистичної інформації за усіма необхідними еле­ ментами аналізованої системи.

Метод аналізу доцільності витрат заснований на тому, що в процесі під­ приємницької діяльності витрати за кожним конкретним напрямом діяль­ ності мають різний ступінь ризику. Для аналізу доцільності витрат стан кож­

ного з елементів витрат необхідно поділити на такі види за ступенем ризику:

• абсолютної стійкості — ступінь досліджуваного ризику вважається ну­ льовою;

• нормальної стійкості — ступінь ризику вважається мінімальною;

497

•нестійкий — характеризується підвищеним ризиком, за якого рівень втрат не перевищує розмірів розрахованого прибутку;

•критичний — спостерігається критичний ступінь ризику та можливі втрати в межах валового прибутку;

•кризисний — характеризується неприпустимим ризиком, який перед­ бачає неможливість покриття всіх витрат суб’єкта господарювання в певному напрямі діяльності.

Метод експертних оцінок має суб’єктивніший характер порівняно з ін­ шими методами. Найчастіше він застосовується за недостатньої кількості ін­ формації або визначення ступеня ризику такого напряму діяльності, який не має аналогів та інформації для аналізу попередніх показників. В узагальнено­ му вигляді сутність цього методу полягає в тому, що експерти, базуючись на власному досвіді, визначають певну групу ризиків та розглядають, яким чи­ ном вони можуть впливати на діяльність підприємства.

Аналітичний метод передбачає кілька взаємопов’язаних етапів:

•визначення ключового параметра, стосовно якого здійснюється оцінка конкретного напряму підприємницької діяльності; вибір найвагоміших факторів (наприклад, рівень інфляції); розрахунок значення ключового параметра на всіх етапах виробничого процесу;

•виявлення графічної залежності обраних результуючих показників від розмірів вихідних параметрів;

•визначення критичних значень ключових параметрів;

•аналіз критичних значень ключових параметрів і чинників, що на них впливають, шляхів та заходів для зменшення ступеня ризику.

Метод використання аналогів полягає в тому, що за аналізу ступеня ри­ зику певного напряму підприємницької діяльності використовують дані про розвиток таких самих напрямів в минулому. Аналіз минулих факторів ризи­ ку здійснюється на підставі інформації про попередню діяльність компаній, інформації страхових організацій, державних органів управління тощо. За­ стосування цього методу обмежується у разі інноваційної діяльності через відсутність аналогів у минулому.

Основні методи та інструменти управління ризиками. Управління ризика­ ми — це комплекс заходів з ідентифікації, аналізу, зниження і моніторингу ризиків з метою зменшення відхилення фактичних показників діяльності від їх запланованих значень. Діяльність з управління ризиками передбачає: аналіз ризику (надає учасникам діяльності необхідні дані для прийняття рі­ шень щодо досягнення мети діяльності); вибір методу та засобів (інструмен­ тів) управління ризиком.

Основні методи управління ризиками:

•скасування ризику (відмова від певної діяльності або її трансформуван­ ня, внаслідок чого ризик зникає);

•запобігання та контролювання ризику (ефективна організація діяль­ ності, тобто коли її учасники мають змогу ефективно впливати на чин­ ники ризику і зменшувати можливість настання несприятливої події);

•контролювання ризику, яке полягає в реалізації комплексу заходів, спря­ мованих на мінімізацію збитків після настання несприятливої події;

•страхування (зменшення збитків за рахунок фінансової компенсації зі спеціальних страхових фондів);

498

•поглинання ризику, коли збитки повністю несе учасник. Цей метод уп­ равління ризиками застосовують тоді, коли можливість ризику неве­ лика чи збитки в разі його настання неістотно впливають на учасників діяльності;

•фінансування ризику, коли учасники діяльності виділяють кошти для самострахування, взаємного страхування та страхування за допомогою страхувача з метою захисту майнових інтересів у разі настання певних подій;

•оцінка досягнутого результату.

Часова віддаленість аналізу ризиків від моменту їх прояву (кілька років, а інколи й десятиліть) призводить до таких наслідків:

•окремі ризики можуть взагалі не враховуватись на етапі ідентифікації;

•деякі виявлені ризики можуть бути оцінені неточно через зміну зовніш­ ніх умов реалізації прийнятого рішення;

•коригування управлінського рішення; оцінки окремих ризиків можуть коригуватися через появу додаткових знань про них;

•суб’єктивне ставлення до ризиків;

•розмір ризиків, що припадають на кожного учасника, значною мірою залежить від “торгу” ними;

•кожний учасник діяльності сприймається іншими учасниками як своє­ рідний чинник ризику: невиконання ним зобов’язань може призвести до труднощів у реалізації діяльності чи навіть до краху підприємства.

Звідси випливає така стратегія поведінки щодо управління ризиками:

1)усі учасники, оцінюючи ризики, для досягнення єдиної точки зору на загальний обсяг і структуру ризиків по можливості повинні застосовувати од­ накові процедури та методики аналізу (“спілкуватися однією мовою”);

2)ризики між учасниками в найзагальнішому вигляді необхідно розподі­ лити ще на стадії проектів відповідних угод і контрактів;

3)розподіляючи ризики між учасниками, не потрібно “перевантажувати” ними окремих учасників, оскільки вони можуть не впоратися з наслідками потенційних несприятливих подій.

Для аналізу комплексу ризиків діяльності менеджеру доцільно вдаватися до послуг консультантів, які вміють аналізувати ризики різних аспектів цієї діяльності.

Основні типи інструментів управління ризиками:

• група інструментів запобігання та контролювання ризиків. Вона охоп­ лює систему різноманітних практичних заходів профілактики неспри­

ятливих подій (створення систем моніторингу);

• навчання персоналу;

• закупівля та встановлення спеціального устаткування; контроль над технічними процесами;

• сервісне обслуговування технологічного устаткування компанією-ви­ робником;

• перевірка устаткування на заводі-постачальнику; створення систем кон­ тролю за якістю матеріалів.

До контрольних інструментів належать дії, спрямовані на локалізацію й

мінімізацію наслідків реалізації ризиків діяльності (створення аварійно-ря­ тувальних, аварійно-ремонтних і пожежних служб):

499

•група інструментів, пов’язаних зі страхуванням ризиків (угод про стра­ хування різних видів ризиків і відповідних страхових сертифікатів;

•група інструментів поглинання ризиків, створення резервних фондів окремими учасниками та загальних резервних фондів (самострахування і взаємне страхування);

•розширення кола учасників діяльності з метою зниження ризикового навантаження в розрахунку на одного учасника, надання одними учас­ никами діяльності гарантій іншим учасникам;

•інші засоби (застави, задатки, неустойки).

Основним інструментом розподілу ризиків між учасниками діяльності є гарантії. Розрізняють такі форми гарантій:

•безумовні гарантії (виконання гарантом своїх зобов’язань за першою ви­ могою);

•умовні гарантії (передбачають виконання певних умов у разі подання необхідної документації, що обґрунтовує факт порушення зобов’язань за договором);

•обмежені та необмежені гарантії. Найчастіше застосовують гарантії, об­ межені розмірами і строками;

•прямі та непрямі гарантії (прямі регламентуються законодавством). Різ­ новидами непрямих гарантій є зобов’язання фінансово-кредитних уста­

нов: аваль, резервний та товарний (комерційний) акредитиви.

Існують також інструменти розподілу і перерозподілу ризиків між учасни­ ками спільної діяльності. Це застави, задатки, утримання майна боржника і неустойки.

Здійснення ризик-менеджменту завжди пов’язане з виникненням про­ блем та ситуацій, які неодмінно призводять до управлінського ризику. Тому необхідно заздалегідь передбачити всі можливі реакції на ситуації та про­ блеми, які можуть виникнути. З прагматичної точки зору це означає здат­ ність менеджера передбачати проблеми і потенційні ризики та будувати свою діяльність таким чином, щоб виключити або послабити вплив потен­ ційних ризиків.

4.3.22. Самоменеджмент

Самоменеджмент є одним з напрямів менеджменту і практично не обхо­ дить жодної людини, яка має справу з бізнесом, керуванням, управлінням.

Визначення поняття “самоменеджмент” відносять до середини 90-х років ХХ ст. і пов’язують з іменами німецького вченого Л. Зайверта [42], російсько­ го дослідника В. Карпічева [49], англійців Д. Френсіса, М. Вудкока [19] та ін. В Україні сутність і особливості самоменеджменту найґрунтовніше досліджу­ ють М. Лукашевич, Г. Дмитренко, В. Колпаков, Г. Щокін.

Радикальні зміни, які останнім часом відбулися в управлінні персоналом в США, Японії, більшості розвинених країнах Західної Європи, пов’язані саме з новим поглядом на роль і значення окремо взятого працівника, людських ресурсів в цілому. Крім дедалі вищих вимог до працівників чільне місце у підвищенні продуктивності праці відводять саме турботі про людський ре­ сурс, про персонал.

500