Підготовка педагогів-юристів для викладання курсу правознавства у школі

обґрунтованої програми, що передбачала б створення механізму безперервного оновлення змісту.

Варто зазначити, що підготовці педагогів-юристів для викладання шкільного курсу правознавства сприяла ре­форматорська робота у зв'язку з переходом до Болонсь­кого процесу [215].

Фахівці досліджували шляхи поліпшення підготовки фахівців-правників, зокрема і для шкільної правової освіти. Пропонувалося:

• створити при МОН України Координаційну раду з питань удосконалення організації юридичної освіти в Україні як дорадчо-консультативну інституцію, що мог­ла б виконувати функцію сприяння обміну досвідом у цій сфері та напрацюванню відповідних експертних ре­комендацій для їх подальшого практичного втілення на експериментальній основі у сфері освіти і в законопрое-ктній та іншій нормотворчій роботі;

• розгорнути систему науково-дослідних робіт, про­ведення семінарів, диспутів, конференцій і видання пу­блікацій з проблематики реформування правничої осві­ти в Україні;

• підтримати ініціативи, спрямовані на посилення ролі незалежних професійних правничих товариств у процесі підготовки фахівців [350, с 22-24].

Пропонувалася і фахова спеціалізація юриста за окремими напрямами професійної діяльності (компетен­ції) або - за окремими галузями права. Крім того, система правничої освіти в Україні вкладалася у таку схему:

• перший рівень - 1-річний загальношкільний (або по­глиблений для профільних класів середньої загальноосвіт­ньої школи) курс "Основи правознавства;

• другий рівень - 3-4-річний курс навчання в юриди­чних коледжах, що здійснюють підготовку бакалаврів права;

355

Становлення та розвиток шкільної правової освіти (1991-2007 роки)

• третій рівень - 2-3-річний університетський курс магістерських програм з права за вищезазначеними на­прямами підготовки магістрів;

• четвертий рівень - безперервна, протягом усього те­рміну професійної діяльності, перепідготовка та/або підвищення кваліфікації практикуючих юристів і вче­них (викладачів) з можливістю навчання в аспірантурі для підготовки та захисту дисертацій [350, с 25].

На нашу думку, навряд чи можна погодитися в пов­ному обсязі саме з першим рівнем цієї схеми, адже ми у своєму досліджені доводимо необхідність правової осві­ти з 1 по 11 класи.

Вищій юридичній освіті держава на початку XXI ст. приділяла увагу, однак проблема підготовки педагогічних юридичних кадрів продовжувала бути нагальною.

В Україні на початку XXI ст. функціонує понад 150 навчальних закладів, які готують юристів. З них понад 120 державних (загальний ліцензійний обсяг прийому в державних закладах становив понад 20 тис. осіб) та по­над ЗО недержавних навчальних закладів (близько 6 тис. осіб). У Києві та регіоні також велася підготовка фахівців у напрямі підготовки "Право" (наприклад, Київський на­ціональний університет імені Тараса Шевченка, Київсь­кий національний економічний університет тощо), але жодний із класичних ВНЗ не здійснював підготовку ви­кладачів права.

На 2007 р. у Великій Британії існувало близько 100 університетів, у Франції - близько 80, в Італії - близько 60, у Польщі - 11, а в Україні - 904 (!), із них у 288 (!) на­вчали майбутніх юристів [437, с 2-3].

Отже, бачимо, що рівень підготовки кадрів не відпові­дав реальним потребам держави і суспільства та станда­ртам якості юридичної освіти. На превеликий жаль, у державі досі остаточно не визначено на нормативному рівні перелік тих професій і видів діяльності, якою пови­нні займатися люди, що мають вищу юридичну освіту. Фактично, не було достатньо обґрунтованого державного

356