32. Особливості та здобутки Німецької класичної філософії.

Німецька класична філософія стала вершиною розвитку і, разом з тим, завершенням європейської класики XVII-XIX ст. Цей небачений досі злет філософської думки був пов'язаний з перебудовою суспільної свідомості. Основними представниками німецької філософії цього періоду стали І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шелінг, Г.Гегель, Л.Фоєрбах, К.Маркс, Ф. Енгельс.

Німецька філософія продовжила традиції раціоналізму та просвітницької ідеології. Визначальними ідеями тут залишилися уявлення про розумність людського існування, ідея історичного прогресу, віра у всемогутність науки. Разом із тим, німецька класична філософія суттєво змінила традиційні принципи гносеології,яка в класичний період розвитку європейської філософії була в центрі всіх проблем. Уся попередня філософія,яку можна визначити як філософію розуму і пізнання,знаходить своє логічне завершення саме у німецькій філософії. Після неї пріоритети філософії змінюються у сторону проблеми людини, її діяльності і культури.

У центрі всіх вчень німецької класичної філософії – принцип активності суб’єкта. Тим самим ця філософія відроджує гуманістичне ставлення до людини, привертає увагу до проблем її гідності та свободи, підносить етичні проблеми над вузько гносеологічною проблематикою.

Загальною рисою всіх вчень німецької класично філософії є прагнення перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи.

Теоретична розробка діалектики стає одним із найважливіших досягнень німецької класичної філософії. Діалектика виступає тут як вчення про розвиток і як універсальний філософський метод пізнання. Всі представники німецької класичної філософії зробили свій внесок у теоріє діалектики і створення системи філософських понять і категорій.

Особливість цієї філософії полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершальної форми у філософії Гегеля. Пізніше гегелівська діалектика була переосмислена і пристосована марксизмом для пояснення соціальної дійсності і для вирішення політичних проблем.

Основний принцип діалектики – принцип розвитку. Методом пізнання діалектики є діалектичне мислення.

33. Вихідні ідеї філософії і. Канта

Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарв­леною філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. 

Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого­нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом по­ступового охолодження газової туманності. Згідно з Кантом, у ство­ренні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовху­вання. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Звідси випливає висновок про віднос­ність поняття спокою.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері­оді— «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов’язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження».

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан­ня Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна­вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб­то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі­знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч­ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе­реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод­ночас складний;

2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі;

3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи;

4) у світі існує Бог і водночас Бо­га не існує

У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечу­ють правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини.

Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.