додаткові матеріали / Potulnytski

В. А. Потульницький

НАРИСИ З УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

(1819-1991)

Затверджено Міністерством освіти України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

КИЇВ

«ЛИБІДЬ» 1994

ББК 67.3(4УКР)я73 П 64

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено

Головна редакція літератури з духовного відродження України та історично-філософських наук

Головний редактор С. В. Головко Редактор О. Н. Вітрученко

Потульницький В. А. П64 Нариси з української політології (1819-1991). Навч посібник.— К.: Либідь, 1994- 320 с.

ISBN 5-325-00452-2.

Посібник створено на основі вже відомого читачеві видання «Історія української політології», у якому висвітлено політичні концепції українських учених міжвоєнного періоду. .

- Апробований матеріал доповнюється аналізом проблем політичної культури в українській політичній науці, етнополітичних характеристик українського і сусідніх народів у політичній науці XIX - початку XX ст., концепцій державотворення в українській політології післявоєнної доби, еліт в Україні. Для студентів вищих навчальних закладів.

ВСТУП

Як відомо, будь-яка наука існує у двох площинах: тео­ретичній і практичній. Що таке історія в теоретичному, а не в описово-антикварному варіанті, ми почали пізнавати лише у XX столітті, коли постала така дисципліна, як істо­ріософія; що таке теорія політики — приблизно тоді ж, із появою політології як науки.

У 1968 році академік Омелян Пріцак, розробляючи про­ект «Вступу до історії України», зазначив, що необхідною синтезою, яка виведе українську історію на рівень світової, стане створення тріади нарисів — української історіогра­фії, української історіософії та історії української політич­ної науки». Саме таке узагальнююче дослідження дасть змогу сформулювати наукове поняття історії України, здій­снити порівняльний аналіз схем історії України та історії Східної Європи, філософськи осмислити історичний процес на цих теренах, подати періодизацію історії України, окрес­лити місце останньої у світовій історії, визначити особли­вості українського народу як окремої етнокультурної спіль­ноти, розкрити проблеми української державності тощо. Поки все це не буде зроблено, українська історія не дістане визнання у світовій науці.

Протягом XIX — початку XX століть англійська, фран­цузька, німецька історичні науки обґрунтували як власні історичні схеми, так і схему історії Західної Європи і дій­шли висновку про те, що історична правда — єдина; коли ж їх існує декілька,— то це вже не наука, а міфологія. Від­так, найголовніше завдання, яке стоїть перед українською історичною наукою на сучасному етапі,— створити власну національну історію, котра має узгоджуватися з історією світовою. На сьогодні ж у наявності російська, польська, австро-німецька та різні українські схеми історії України, які суперечать одна одній. Отже, новостворена українська історія, що базуватиметься на ґрунтовно розроблених істо­ріософській та політологічній підвалинах, по-перше, зречеться власних міфів, а по-друге,— змусить світову історію зректися міфів про Україну.

Пропонованою книгою автор ' завершує задуманий цикл праць із ділянки української політології (два попередніх видання — монографія «Історія української політології» та навчальний посібник «Теорія української політології» — побачили світ у 1992—1993 роках). Отож, ту теоретичну прогалину, яка існувала натомість «третього блоку» у зга­даній тріаді Омеляна Пріцака, можна вважати певним чи­ном заповненою.

При написанні цієї книжки використані документи й ма­теріали Центрального державного архіву у Празі (Чехія), Архіву Цісарського дому, двору і держави, Нового Політич­ного Архіву у Відні, архіву Віденського університету, Загальноадміністративного Віденського архіву, Воєводського державного архіву у Кракові (Польща), приватного архіву доктора Миколи Мушинки з Пряшева (Словаччина), а та­кож архівів України. Крім того, автор мав можливість оп­рацювати чимало матеріалів Українського наукового інсти­туту Гарвардського університету (США), бібліотек «Вайденер» цього ж університету та Вищої школи політичних наук їм. Дж. Кеннеді, Конгресу США у Вашингтоні, а та­кож фондів «Слов'янської книговні» у Празі, Австрійських національної та парламентської бібліотек у Відні, Націо­нальної бібліотеки у Варшаві та Ягеллонської бібліотеки у Кракові.

РОЗДІЛ 1

ВИТОКИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ В XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Державознавчі проблеми з'являються в Російській ім­перії на початку XIX ст. за часів царювання імператора Олександра І. Ідеї лібералізму, республіки, запровадження конституційного устрою ще з часів Французької революції вносились у російське середовище дворянським корпусом царської Росії, зокрема офіцерами — учасниками закордон­ного Походу російської армії, які змогли зблизька ознайо­митися з державними процесами західноєвропейських су­спільств. Російські дворяни почали утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких точилися гострі теоретич­ні дискусії, обговорювалися можливі практичні акції. На початку XIX ст. масонські ложі існували майже на всій території Російської імперії. В Україні були створені ложі Евксинського Понту (Одеса), Озіріса та Полум'яної Зірки (Кам'януць,-Подільський), що входили до відомого росій­ського Союзу Астреї. Новгород-Сіверсько-Полтавський гурток у 1818 р. видав відому «Історію Русів»— багатопла­новий політичний памфлет з яскраво вираженим державно-політичним підтекстом. Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були декабрист О. Глінка, письменник І. Котляревський, українські дворяни, вихідці зі старовин­них козацько-старшинських родів — С. Кочубей, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Алексєєв-Хорольський,— серед СВОЇХ програмних завдань на перше місце ставила питання формування української державності. В програмі това­риства — «Катехізисі» — йшлося про те, що реалізація на­ціональної ідеї може бути досягнута лише шляхом відо­кремлення України від Росії. В 1819 р. у Києві виникла ложа «Об’єднаних слов'ян», члени якої відстоювали, на зразок майбутніх кирило-мефодіївців, ідею федерації сло­в'янських республік як союзу держав, серед яких гідне міс­це належатиме Україні. і В цей же час створюються гуртки демократично настроєних дворян-офіцерів, яких після невдалого грудневого повстання 1825 р. стали називати декабристами. На їхніх творах, зокрема на Конституції Північного Товариства, виховувалися українські громадські діячі та політологи, зокрема Микола Костомаров — автор «Книги Буття укра­їнського народу»ІІ— та Михайло Драгоманов.

Після відкриття Харківського університету — першого в Україні навчального закладу західного типу — створю­ються методологічні основи для формування українського державознавства. Але колоніальний Харків не мав історич­ної пам'яті і не міг творити епоху в українській політології. Лише з відкриттям університету в давній столиці Русі — Києві (1834) почалася нова інтелектуальна доба національ­ної історії. 'її започаткував перший ректор Київського уні­верситету Михайло Максимович (1804—/575) — видатний вчений, який вперше спробував визначити різницю між психікою українців і росіян, довести автохтонність україн­ців, відстоював ідею історичної самобутності кожного на­роду. З його ініціативи молодий київський учений Микола Іванишев (1811—1874) був направлений до Берліна, де він під керівництвом відомого дослідника Карла фон Савіньї, засновника історико-юридичної школи, вивчав методоло­гію історії права та методику видання політико-юридичних документів. Зусиллями Максимовича у Києві було ство­рено Архів давніх актів, а трохи пізніше — лабораторію історико-державних та суспільних досліджень (Архив Юго-Западной России), де сформувалася київська документаль­на ЩКОЛЯ (В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій). Саме у відродженому Києві постало Кирило-Мсфодіївське товариство, М. Костомаров написав свою «Книгу Буття.», М. Іванишен і В. Антонович, використовуючи ідеї К. фон Савіньї про розвиток права в органічному зв'язку із за­гальним розвитком народу та інші концепції, обґрунтовували ідею окремішності українського народу.

Зазначені вище обставини та історичні події послужили основою для появи в Україні політологічних теорій і кон­цепцій М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича та М. Грушевського.

ПОЛІТОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ДОРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ

Процес становлення світової політичної науки свідчить, що політологія, як наука про державу, у кожного окремого народу найбільш сприятливо розвивається за умови існу­вання його власної державності або ж визрівання об'єктивних і суб'єктивних факторів для становлення конкретної державності, а також тоді, коли державність втрачається і виникає необхідність аналізу причин такого становища, умов її відновлення. В середині XIX ст., тобто в період за­родження в Західній Європі початків сучасної політичної науки, коли вони поступово відокремлюється від політич­ної філософи завдяки дослідженням О. Конта, Л. Гумпловича ти інших учених, Україна своєї державності вже не мила, оскільки була розкраяна між Росією та Австро-Угор­щиною. Однак процес становлення політичної науки не оминув і її. Вже з середини XIX ст. українські вчені (М. Костомаров, М. Драгоманов) роблять перші спроби застосувати наукові методи аналізу і здобутки західноєвропейської і вітчизняної науки для обґрунтування різноманітних концеп­цій вирішення долі майбутньої української державності.

На відміну від Західної Європи, де політологічні (в су­часному розумінні) дослідження державного життя розвивалися більш-менш збалансовано і незалежно, в Україні, яка не мала своєї державності, об’єктивні умови для функціонування української політичної науки, як і наукових досліджень, були вкрай несприятливі.

Наприкінці XVIII ст. посилення реакції в країні відбулося і на поневолених українських землях: були закриті сотні народних шкіл, пограбовані або ж зовсім ліквідовані урядом старі важливі осередки української культури — монастирі, заборонені культурні стосунки з Заходом, зокрема виїзд за кордон, книгообмін і т. ін.

Проте па початку XIX ст., після вбивства в 1801 р. імператора Павла 1 і з початком царювання Олександра І, почався період певної політичної лібералізації, що, в свою чергу, сприяло розгортанню процесів культурного піднесення в країні. В 1804 р. у м. Харкові був заснований Перший на Україні університет, який став головним осередком українського культурного і наукового життя у першій половині XIX ст.

У Харкові в цей час розгорнув активну просвітницьку іпілміість один з визначних громадських і культурних дія­ми Слобожанщини В. Каразин (1773—1842). Вчений, винахідник, меценат, ініціатор багатьох наукових інституцій і піонер демократичного слов'янофільства в Україні, він пер­шим виступив із закликом заснувати в Харкові університет. На цей заклик відгукнулись учні та прихильники Григорія Сковороди, а за ними й широкі маси українського населен­их Наддніпрянщини — дворяни, духовенство, купці, міщани. На зібрані ними кошти й був відкритий Харківський університет.

Склад викладачів цього учбового закладу був досить різноманітним: частина професорів запрошувалася із країн Західної Європи, зокрема з Німеччини, були росіяни і ук­раїнці. Кількість останніх у першій чверті XIX ст. постійно зростала внаслідок переходу частини професорів українсь­кого походження з Московського університету до Харків­ського. В перші роки навчання велося різними мовами — німецькою, російською, латинською, навіть старослов'ян­ською; лише пізніше єдиною мовою викладання стала ро­сійська. Німецькі вчені, запрошені до Харківського універ­ситету, принесли з собою найпередовіші на той час ідеї ні­мецької політичної філософії — ідеалістів Фіхте, Шеллінга, Гегеля, романтиків братів Шлегелів, німецької політич­ної історії, зокрема ідеї Л. фон Ранке, наукові теорії яких отримали свій розвиток у Німеччині на початку XIX ст.

Німецька національна ідеологія початку XIX ст. була міцно пов'язана з цілою системою ідеалістичної філософії. Французькому раціоналізму, матеріалізму та космополітиз­му Вольтера, Дідро, Руссо німці протиставили ідеалістичну філософію й національну ідеологію Фіхте, Шеллінга, Ге­геля. Проте націоналізм німецьких філософів-ідеалістів та романтиків не був чимось самостійним, національно упере­дженим, оскільки навколишній світ ці мислителі уявляли собі як певну єдність і цілісність при всій його різноманіт­ності. Нації, за Шеллінгом, це частки великого цілого, все­світу, і кожна з них має своє завдання, свою місію на службі всесвіту. На думку Шеллінга, кожен історичний народ здійснює ту чи іншу абсолютну ідею добра, правди, краси. Розкрити цю ідею — історичне завдання кожного народу, який, розпиваючи її, робить крок уперед на шляху до все­світньої цивілізації. Народи, не одухотворені ідеєю абсолют­ного,— це народи неісторичні; вони засуджені бути рабами інших націй. Подібні ідеї розвивали Фіхте, романтики, Гегель. Останній уявляв собі «світове життя» як розвиток абсолютного духу, котрий прагне до самопізнання в історії різних народів і остаточно його досягає в німецькій цивілі­зації. Культурні народи Стародавнього Сходу, Греції, Ри­му, Європи романського часу Гегель розглядав як щаблі, якими прямує вгору світовий дух. Близькі до теорії Шел­лінга й політичні ідеї німецьких романтиків братів Шлеге­лів, які вбачали завданий нації в історії у здійсненні ре­лігійної ідеї, в котрій найвища сила і найвища ціль світового поступу.

Видатний німецький історик Леопольд фон Ранке (1795—1886) першим обґрунтував думку про те, що історія, як і політика, має бути наукою не тільки аналітичною, але й, перш за все, синтетичною, тобто досліджувати не тільки як і коли ті чи інші події відбулися, а й відповідати на пи­тання— чому вони відбулися саме так, а не інакше?

Одним із перших і найвизначніших представників ні­мецької шеллінгіансько-романтичної ідеології в Україні буз Іван Якович Кроненберг (1788—1838) —професор і ректор Харківського університету, автор багатьох праць з естети­ки і філософії. Лекції та наукові праці цього вченого віді­грали значну роль у поширенні в Україні ідей Шеллінга та братів Шлегелів. Концепцію Гегеля використовував у своїх наукових дослідженнях і активно популяризував про­фесор Харківського університету історик Михайло Михай­лович Лунін (1809—1844), який будував свої історичні до­слідження, використовуючи методологію Л. фон Ранке. Послідовником Кроненберга і Луніна був перший, на нашу думку, український політолог (а не тільки історик) Мико­ла Костомаров (1817—1885), оскільки саме він уперше за­чосу вав при дослідженні процесів державного життя українського народу наукові методи аналізу та наукові кон­цепції тих шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці. Крім того, Костомаров був не тільки вченим, дослідником проблем історії та теорії державного життя) тобто саме того, що ми сьогодні називаємо політичною наукою, але (і політиком-практиком, одним з ідеологів Кирило-мефодіївського товариства, Вихований «в російському дусі» і сам наполовину росіянин, Костомаров був одним із тих, хто вирішив цілком присвятити себе українській справі.

На формування суспільного світогляду Костомарова, крім вищезгаданих Кроненберга і Луніна, значною мірою вплинули також ідеї видатного польського вченого Іоахіма Лелевеля (1786—І861), французьких романтиків — істори­ка Огюстіна Т'еррі (1795—1856) і соціолога Робера де Лямене (1792 1854),

Т'єррі у своїх творах доводив, що справжньою історією Франції повинна бути історія французького народу, а не монархічної держави. Лелевель — засновник ліберального напряму у польській історіографії — перший серед польських учених поєднав історичні та політичні дослідження, не відділяючи політичної історії від історії побудови держави, її економіки й культури. Він обґрунтовував думку про нездатність слов'янських народів до державного будівництва, твердив про їхню схильність до анархії т. п. Натомість Лямене, вплив якого також виразно позначився на творчості польських романтиків, зокрема Міцкевича, вважав, що істина полягає не в церкві, а в людстві, мріяв про утворення всесвітнього союзу демократичних держав, які управляти­муться на основі християнської свободи, повної рівності і братерської любові, був прихильником децентралізації дер­жавного правління.

Саме ці впливи, на нашу думку, найбільше позначилися на політичній діяльності Костомарова, зокрема в обґрунтуванні ним політичної програми Кирило-Мефодіївського то­вариства.! Хоча громадсько-політичні погляди Костомарова вже досліджувались в українській історіографії \ проте ідеї вченого, які складають сутність його концепції слов'яно­фільського народництва, його думки про федерацію, рес­публіканський лад, громадські свободи, ще чекають ґрунтовного аналізу саме з точки зору політології Оскільки, як уже зазначалось, Костомарова (поряд із Драгомановим) можна вважати одним із засновників української по­літології, спробуємо хоча б фрагментарно зупинитися на характеристиці його політичної концепції, обґрунтованої ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, на­друкованих у журналі «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861—1862 рр.²

Крім Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, публіцист, майбутній видавець «Основи» Олександр Навроцький, письменник Панас Маркович, поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найбільш передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки Костома­ров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївіцв з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в резуль­таті дослідження українського народного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспіль­ний світогляд учасників товариства.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської цар­ської влади а Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-мефодіївці Закликали всіх слов'ян об'єднатися, але так, що кожен народ говорив про свою суверенну республіку незалежну від інших, збудовану на демократичних їх. На чолі кожної а республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна і політична рівність між усіма громадянами, здійснювана на засадах повної громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагну­ли досягти свого ідеалу не тільки шляхом державних реформ, але й перш за все, поширенням освіти, проповідуванням християнських та громадських ідей, моральним л людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну із головних підвалин ідеального суспільного ладу.

Слов'янські республіки, на думку Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках, написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз має бути федерацією слов'янських республік, з'єднаних між собою подібно до давніх грецьких держав або сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при атом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами» ³. Проте ні в статуті товариства, ні. в його коротких відозвах не зустрічається Слово «федерація». Саме порівняння Костомаровим майбутнього слов'янського союзу зі Сполученими Штатами й грецькими державами викликає здивування: Сполучені Штати — це дійсно федерація, але давньогрецькі держави-поліси в часи свого розквіту (УІ—У ст. до н. є.) не утворювали федерацію, і зв'язки між ними на той час но­сили переважно ідейний, релігійний і культурний характер. Можна припустити, що поняття «федерація» Костомаров інтерпретував дещо інакше, ніж сучасні політологи. Кирило-мефодіївці шукали зразки майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов'янщини, зокрема в «феде­ративному принципі давньої Русі», висвітленому Костома­ровим у статті під такою лі назвою, надрукованій у жур­налі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами Костомарова, проявлявся у племінній споріднено­сті населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї дина­стії, тобто більше в рисах культурної та расової, а не політико-правової спільності.

Домігшись державної самостійності, слов'янські респуб­ліки повинні були, на думку Костомарова, встановити од­накові основні закони (про республіканський лад, скасу­вання кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утри­мувати невелике спільне військо, за умови існування народ­ної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні орга­ни союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обирати­ся на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повин­ні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Для досягнення своєї стратегічної мети — збудування незалежної української республіки в складі слов'янського союзу — кирило-мефодіївці ставили перед собою конкрет­ні завдання: 1) поширення ідей християнського громад­ського устрою, свободи і рівності, що базувалися б на хри­стиянській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей; 2) наближення до на­роду, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів світової літе­ратури; 4) проповідування ідеї! повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, зни­щення кріпацтва; 5) формування почуття любові до інших слов'янських народів, пропаганда пам'яток слов'янської іс­торії та народної творчості з метою «оживлення почуття народності», свідомості взаємного братерства слов'ян; про­будження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних протиріч серед слов'янських народів, поши­рення ідей спільності християнських церков.

Таким Чином, основні підвалини суспільно-політичної концепції Костомарова складають народно-месіанська іде­ологія і демократизм Останній він вважав найвищим до­сягненням українського народу. Мрії про братерське спів­життя всіх слов'янських народів, ідеалізація демократичних чинників української історії, українського «національного духу» складають зміст слов'янофільського народництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій історичної оцінки для нього —це християнська релігія, слов'янофільство, ме­сіанський націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійної ідеї. Цим світогляд Костома­рова різко відрізняються від ідеології польських романтиків-месіанців, у яких націоналізм і віра в Польщу як «месію на­родів», що покликана відіграти найзначнішу роль в історії людства, панує над релігією. Разом з тим релігійність Ко­стомарова урівноважує й навіть, певною мірою, нейтралі­зує домінанту народницьких складників у його світогляді. У 30—40-х роках XIX ст. головний осередок українського культурного життя переміщується І8 Харкова до Києва та Галичини. Це обумовлювалося, з одного боку, перешкода­ми розпитку української науки, які чинилися у Харкові царською адміністрацією, а з іншого — заснуванням у 1834 р. Київського університету і відкриттям у 1848 р. пер­шої української кафедри (української мови та літератури) при філософському факультеті Львівського університету. Дослідження суспільно-політичної історії України продов­жили такі визначні вчені і громадські діячі, як Володимир Антонович та Михайло Драгоманов.

На відміну від Костомарова і Драгоманова, які займа­лися дослідженням процесів державного життя та проекту­ванням політологічних конструкцій майбутнього, Володи­мир Боніфатійович Антонович (1834—1908) був радше вченим-істориком, який створив авторитетну наукову школу, підготував багато талановитих учнів, все життя займався такими далекими від реальної політики та політології дис­циплінами, як українська медієвістика, археологія, етно­графі, історія культури, генеалогія, нумізматика. Однак академік С. Єфремов, який досліджував життя і творчість ученого, зауважував, що «за своєю вдачею Антонович був більше може політиком, і до кабінету загнало його тільки наше загальне політичне лихоліття, але він раз у раз рвав­ся :іі стіп тісного кабінету на люди, па широке поле гро­мадсько-політичної роботи, на той форум, де кується доли людська ... За офіційною професією вченого, за добре знайомою постаттю професора стоїть ще, теж не випадкова, а органічно з першою зв'язана, постать громадського діяча, навчителя не тільки в шкільному розумінні, а й у провідці в життя для людей, що може й далеко стояли од чисто на­укових інтересів свого вчителя»⁴.

Політичний світогляд Антоновича сформувався під впли­вом двох основних чинників: праць французьких енциклопедистів, ознайомившись з якими ще в юнацькі роки в стар­ших класах гімназії, перейнявся він ідеями демократії, ві­рою в можливість вічного поліпшення життя й здатність людства до безмежного культурного та етичного облаго­роджування; ідей кирило-мефодпвців, з якими майбутній вчений познайомився ще в студентські роки і які зіграли вирішальну роль в еволюції його світогляду своєю концентрацією народоправства, федералізму, автономізму, суве­ренності людської совісті, фізичної й духовної свободи. Сформувавшись під цими двома впливами, юнак поступо­во входив у конфлікт із шляхетським середовищем, у яко­му він виріс, з його кастовими принципами і соціальною диференціацією. Середовище це справляє на нього вра­ження чогось архаїчного і антидемократичного. Антонович починає шукати ґрунт, де можна було б застосувати на практиці загальні принципи теоретичної демократії, і зна­ходить його в селянстві, в українському народові. Своє на­родницьке життєве кредо він сформулював у статті під назвою «Моя исповедь», надрукованій у журналі «Основа». Цією публікацією автор намагався допомогти цілій групі українофільської польської інтелігенції, об'єднаної в гур­ток так званих «хлопоманів», визначити своє громадське становище в південно-західному краї. «Я побачив,— писав Антонович,— що поляки-шляхтичі, які живуть у південно-руському краї, мають перед судом власної совісті дві ви­хідні точки: або полюбити народ, серед якого вони живуть, пройнятися його інтересами, повернутись до народності, яку колись діди їхні покинули, й... невпинною працею за­молити все те лихо, що заподіяли вони народові... або, якщо моральної снаги на це не вистачить — перейти в землю польську, де живе польський народ, щоб своєю особою не додавати ще одного дармоїда, щоб, нарешті, перед самим собою спекатись тяжкого докору, що й я теж колоніст, теж плантатор, що і я посередньо чи безпосередньо (це, правда, однаково) з'їдаю чужу працю, заступаю стежку до роз­витку народові, до якого в хату заліз я непроханий... Пев­на річ, я зважився на перше» ⁵.