додаткові матеріали / Potulnytski

Про недвозначність позиції вченого і політичного діяча в цьому питанні свідчать і такі слова: «В минувшині ми ніколи не були прикленниками незалежності, в ходячім, вульгарнім розумінні цього слова. Мати власну армію, мит­ну сторожу, поліцію, в'язниці і шибениці, се ніколи не за­хоплювало українських народників»¹⁰³. Характеризуючи ідеологію «старих» народників, до яких він відносить і себе, Грушевський зазначає, що перші голосні заклики до неза­лежності, які прозвучали в «Ukraina irredenta» Бачинського та «Самостійній Україні» РУН, були сприйняті ними з великим скептицизмом і Побоюванням, Що «з цього самостій­ницького яйця вилупиться шовіністична реакція і всякі націоналістичні авантюри». Але й після 1917 р., коли була поставлена вимога повної самостійності та незалеж­ності України, навіть тоді, «на порозі нової України», коли, за словами Грушевського, «згоріла... наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго і уперто си­ломіць, і кінець кінцем, як то часто буває — справді при­своєна собі значною частиною українського громадянства,— керівники українського життя давно стояли під владою цих (федералістичних — В. П.) гасел, і я сам не відрікаюсь їх». І навіть у 1920 р., повертаючись до проблеми неза­лежності України, Грушевський не вважає гасло самостій­ності неминучим; він упевнений, що і в інших, більш спри­ятливих, обставин суверенність українського народу, захист його національних, економічних та політичних інтересів можна було б забезпечити і на федеральній основі.

Таким чином, ідея федералізму залишалася домінуючою протягом усього періоду наукової та громадсько-політичної діяльності вченого. В окремі моменти вона відступала на задній план під тиском більш популярної ідеї повної неза­лежності України, але п тоді Продовжувала впливати на його світоглядні позиції, У зв’язку з цим спробуємо розгля­нути, хоча б у найзагальніших рисах, як відбивалась федералістична ідея у конкретних питаннях, що цікавили Гру­шевського і як ученого, і як політичного діяча.

Одним з найважливіших питань, до якого Грушевський постійно звертався у своїх наукових працях, публіцистич­них статтях та політичних виступах, було питання про взає­мини України з Росією. В їхньому історичному розвитку в умовах царського самодержавства і в оновленій Російській державі, а також поза її державними формами. Важли­вість цього питання визначалася передусім географічною та етнічною близькістю двох народностей: української (пе­редусім Наддніпрянської України) і російської, їхньою спільною соціально-економічною структурою, спільним державно політичним існуванням протягом кількох століть, спільною революційною боротьбою проти царського само­державства і, нарешті, значною мірою, питанням україн­сько-польських відносин. Разом з тим Росія була в українсько-російських стосунках стороною активною і навіть агресивною. Тому, природно, Грушевський виділяє тут дві сторони цього, по суті, єдиного ^питання: 1) історико-політичне значення Росії, Російської держави; 2) програма дер­жавно-політичної перебудови Росії на засадах національ­но-територіальної автономії.

Вчений вважає, що російська держава є продукт дер­жавної творчості великоруської народності. Взагалі «з ру­ських чи східнослов’янських племен держава найбільше значення мала, найтісніше зв'язана була з життям народу у народності великоруської». Однак учений не заперечує існування певного зв'язку між Росією та Україною ще в. давні періоди їхньої історії. «Київське правительство,— пише він про Київську державу X—XIII ст.,— пересадило на великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, < право, культуру, вироблені історичним життям Києва». На думку Грушевського, в XIII—XIV ст. Великоросія про­довжувала жити спадщиною Київської держави, все біль­ше асимілюючи її фінськими, татарськими і монгольськими елементами, а в XIV—XV ст. вона все більше губила цю спадщину і «все більше поринала в східних, вірніше — середньо і північно-азіатських пилинах», у той час як «Ук­раїна жила одним життям, одними ідеями з Заходом». У середині XVII ст. Україна, яка в 1648—1654 рр. була фактично незалежною державою, добровільно приєднується до Росії, зрікається своєї незалежності, але заховує вираз­ні прикмети своєї державності. Україна «і під московською зверхністю хотіла постачатися держаною, тільки не суве­ренною, і признавалася в сім московською стороною». Таким чином, робить висновок учений, з'єднання України з Росією було сполученням держав за умови збереження за Україною державного права. «Наша стара гетьманська Україна мала широку автономію, була правдивою держа­вою, хоч;; й не суверенною» ^ш.

Однак, з'єднавшись з централістичною і бюрократичною Московською держаною, Україна змушена була «повести оборонну боротьбу з домаганнями московської централіза­ції, з прагненнями московського уряду обмежити автономні права України». Ліквідація гетьманщини в кінці XVII ст. як наслідок політики російського уряду створила перед­умови для «примусового зросійщення українського життя, і українське життя та культура вступають у період росій­ський, великоруський». Вчений неодноразово підкреслював, що в XIX ст. Україна була остаточно відірвана від За­ходу і повернена обличчям на північ, позбавлена своїх нормальних умов і викинута на великоруський ґрунт. «Під російським пануванням,— зауважує Грушевський,— з сто­ліття в століття розграбовувались, нищились, вимирали цілі племена, народи, раси». Так створювалась «Росій­ська імперія народів»,— «той механічний конгломерат, позбавлений всякого внутрішнього об'єднання і стримува­ний лише зовнішньою силою», що його він незмінно на­зивав «тюрмою пародії!».

Безперечні, наукові погляди Грушевського на історію України й Росії, взаємини українського та російського на­родів перебували в найтіснішому зв'язку з його загальними політичними поглядами, програмою реформування держав­но-політичної системи Російської імперії і становища України в цій системі: Загальновідомо, що Грушевський у своїх політичних поглядах стояв на платформі тісного зв'яз­ку України і а Росії, відносини між якими, па його думку, повинні базуватися на основах автономії і федерації, тобто автономного існування України в складі федеративної Ро­сійської держави. Цю думку Грушевський послідовно захи­щає в усіх своїх публіцистичних творах і громадсько-полі­тичній діяльності, особливо з 1905 р. «Росія,— стверджував Грушевський,— не може розвиватися свобідно і успішно, ' доки в цій перебудові не буде забезпечене вільне і не утис­нене існування й розвиток її складових частин — її народів, доки в її розвиткові, рухові, прогресі ці народи не будуть вбачати запоруку свого розвитку й прогресу. Без перетво­рення Росії у вільну спілку народів немислиме повне онов­лення, її цілковите визволення від темних пережитків ми­нулого». До 1917 р. Грушевський вважав єдино можли­вим шлях, котрий він сформулював як «широке переведення принципу національно-територіальної і обласної автономії й забезпечення національних прав усіх народностей на їх територіях і пола ними. І В переведенні цих принципів — запорука збереження єдності Росії».

Відповідаючи прихильникам повної самостійності та не­залежності України, Грушевський писав у 1906 р., що «мовна самостійність і незалежність є послідовним і логічним завершенням вимог національного розвитку й самовизна­чення всякої народності, що посідає певну територію і во­лодіє достатніми даними і енергією розвитку», хоча «пред­ставники недержавних народностей часто схильні запере­чувати важливе значення політичної незалежності для національного розвитку й доводити, що народність, позбав­лена самостійної державності, може так само добре розви­ватися, як і державна». На думку Грушевського, обидва підходи страждають крайнощами, й істина знаходиться десь посередині — оскільки, з одного боку, народність для свого розвитку не потребує неодмінно політичної самостій­ності, а з іншого — ця самостійність при відсутності особ­ливо несприятливих умов (наприклад, зовсім невдалий державний устрій, несприятливе міжнародне становище і т. п.) є найбільшою гарантією повного н необмеженого національного розвитку, охороняє економічні та культурні сили народності від експлуатації чужим державним устроєм. І все ж таки вчений переконаний, що «належність до вели­кого й добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і обла­стей, що входять до його складу, чимало вигод, не пов'яза­них з експлуатацією інших народностей і областей» ^1:>І. Ви­ходячи з цього, Грушевський стверджував, то національним інтересам України найбільше відповідає вступ її до складу Російської держави (республіки), реорганізованої на заса­дах національно-територіальної автономії і федерації. При цьому він неодноразово підкреслює традиційний характер цих політичних постулатів українського національного руху («традиційний український автономізм», «національний фе­дералізм» і т, н.) ^1М.

Хоча в умовах царської Росії і особливо в період реакції після революції 1905 р. федералістична програма Грушев­ського (федералізм, автономізм, розвиток національного українського життя) не мала ніяких шансів для своєї реа­лізації, сам учений продовжував обґрунтовувати її необ­хідність з різних точок зору, перш за все, з економічної, вважаючи, що незалежне ведення свого господарства кож­ною республікою «дасть більш сильну будову і більший розвиток державних сил цієї федерації разом, і кожного її члена зокрема». Грушевський неодноразово вказував, що реалізація федералістичної програми необхідна, перш за все, для забезпечення інтересів подальшого існування самої Російської держави, застерігав уряд і російську громадсь­кість, що коли в Росії не відбудеться поворот у напрямі «розв'язання національного питання на основах широкої федеративності, то народам Російської імперії, кінець кін­цем прийдеться думати про те, як би їх разом з нею не по­неволили навіки промислові барони Європи, представники європейського капіталу, як свій промисловий, фінансовий загуменок».

Лише після революції 1917 р. з'явилася реальна можли­вість здійснення програми створення автономної України в складі Російської федерації. Щоправда, політична обста­новка в цей момент значно ускладнилася. Коли Тимчасовий уряд Росії заявив про своє співчуття до «культурно-націо­нального самовизначення народностей Росії», Грушевський так прокоментував цю заяву: «Минули ті обставини, коли ми мусіли виступати з петиціями, супліками, означу­вати свої права навіть на культурне самовизначення». Він наполягає па повному і негайному здійсненні старих політичних постулатів українського національного руху, підкреслює, що це «старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській фе­деративній республіці на демократичних підвалинах з міц­ним забезпеченням національних меншостей», що «дома­гання народоправства і суто демократичного ладу на Україні у відокремленій, незмішаній автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і об­ластями Російської держави,— це старе наше гасло».

У 1917 р. Грушевський видає окремою брошурою свою працю «Якої автономії і федерації хоче Україна», де за­значає, що українці хочуть утворити широку національно-територіальну автономію у складі федеративної Російської республіки і підкреслює, що така автономія «більш-менш наближається до державної самостійності».

Конкретна національно-політична програма, викладена вченим у цьому дослідженні, базується на необхідності об'єднати в одну національну територію ті українські землі, де українське населення складає більшість. Сюди, на думку Грушевського, мають увійти повністю або більшою частиною українські губернії (Київська, Волинська, По­дільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Пол­тавська, Харківська, Таврійська і Кубанська). Від них потрібно відокремити неукраїнські повіти, наприклад, пів­нічні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської і т. д., а приєднати натомість українські повіти сусідніх губерній. Ця територія повинна самостійно вирішувати всі питання економічного, політичного і культурного характеру, утри­мувати власну армію, мати своє законодавство, адміністра­цію, суд. Лише в деяких справах, спільних для всієї Росій­ської держави, вона зобов'язується виконувати постанови спільного уряду, в якому братимуть участь представники України в кількості, пропорційній її населенню і населен­ню всієї Російської республіки.

Державно-політичний лад федеративної Росії, до складу якої малі ввійти Україна, Грушевський визначив як феде­ративну, демократичну Російську республіку. Він підкрес­лював, що «становище України буде забезпечене й відно­сини її до Російської республіки будуть певні й щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі частини Ро­сійської республіки будуть не тільки що автономними про­вінціями, а державами, з’єднаними федеративним зв'яз­ком». Серед цих майбутніх держак він називав Білору­сію, Литву, Латвію, Естонію, Грузію та ін.

У завершеному вигляді свою політичну програму Грушевський вперше виклав у ряді статей, які друкувалися в газеті «Нова рада» в березні-квітні 1917 р. і були видані окремою брошурою під назвою «Вільна Україна» в Нью-Йорку в 1918 р. У цих статтях Грушевський фактично ви­значив засади національно-державної політики, яку Цент­ральна Рада здійснювала протягом усього періоду свого існування. Основні пункти політичної програми Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення укра­їнського народу виключно на царський уряд, який викори­стовував кожну внутрішню незгоду н українському суспіль­стві, щоб підірвати одностайність українсько! політики, Грушевський вважав основною підвалиною політичної плат­форми українського народу вимогу широкої національно-територіальної автономії України в Російській федератив­ній республіці на демократичних засадах, що дозволило б також надійно забезпечити права національних меншостей; 2) забезпечення українському народові державного права шляхом федерації, або ж повної незалежності ук­раїнської держави. Тільки широка національно-територі­альна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть стати певною запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу; 3) широке самоуправління, розвиток всякої ініціативи лю­дини і громадянства на шляху порозуміння місцевих на­ціональних і класових груп; 4) повне забезпечення політич­них, мовних, культурних, релігійних та інших прав націо­нальних меншостей на нових, автономних підставах; 5) залишення на своїх місцях всіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6). паралельно з об'єднанням і формуванням нових українських національних організацій повинен розвиватися процес творення за їхньою ініціативою територіальних ко­мітетів, куди б увійшли представники не тільки українсь­кого громадянства, але й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й устано­вами в усіх необхідних випадках: при організації виборів, політичних виступах, для урегулювання національних чи класових протиріч. Вони могли б стати своєрідною плюра­лістичною противагою органам міської і земської самоупра­ви, як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об'єднан­нями різних класових та національних елементів; 7) нові повіти і губернії повинні організовуватися на основі при­родних зв'язків — географічних, економічних, комунікацій­них, що сприятиме органічному творенню реального полі­тичного поділу України. Така організація на місцях дасть підставу для організації крайової.

Основою запропонованої Грушевським схеми державно­го управління автономною українською державою є ідея місцевого самоуправління. її практичним втіленням мали стати й дрібні земські одиниці (місцеві ради), які могли б керувати всіма економічними, просвітницькими та культур­ними справами, направляти своїх людей до місцевої адмі­ністрації, представляти інтереси всіх національних меншо­стей. Загальне керівництво покладалося на український сейм, де всі партії, течії та національні групи мали б своїх представників. Цей сейм, на думку Грушевського, стане основним законодавчим органом України в її етнічних межах і розроблятиме закони з усіх справ, окрім тих небага­тьох, що будуть залишені для загальнодержавного парла­менту та міністерств федерації ^ш. До таких загальнодер­жавних справ учений відносить питання війни, миру, між­народні угоди, спільне командування військовими силами, єдину фінансову систему, митницю, нагляд за поштою, те­леграфом та залізничним транспортом, збереження певних принципів охорони прав національних меншостей у крайо­вому законодавстві. Таким чином, в основу визначення державних кордонів України вчений покладає етнічний принцип, але обов'язково за умови федерації. Всі інші спра­ви мали вирішуватися лише на основі законодавства Ук­раїни. Сюди вчений відносить, зокрема, право українського сейму обирати свій виконавчий комітет, який представля­тиме інтереси України в раді міністрів федерації і дбатиме про те, щоб парламент федерації не втручався В діяльність українського сейму та його міністерств. Особливого зна­чення Грушевський надає праву України мати своє власне військо, яке хоча й підкорятиметься розпорядженням цен­тральної військової влади федерації, проте відбуватиме свою службу виключно в межах України, утримуватиметься за її рахунок і не буде виводитись з її території інакше, як при оголошенні війни. Не менш важливим він вважає невід'ємне право України на зносини з сусідніми держа­вами з питань охорони своїх торгових та інших інтересів.

Подальший розвиток українсько-російських взаємин вніс значні корективи в політичну програму Грушевського. Він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару цар­ську політику. Вчений писав з цього приводу, що більшо­вицькі керівники, які своїм завданням поставили федераль­не об'єднання великоруської та українсько! демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм. На початку 1918 р. IV універсалом Цент­ральної Ради Україна проголошувалася самостійною, не­залежною республікою. Проте й тоді Грушевський зали­шається па позиціях федералізму, правда, в більш широ­кому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і зали­шається далі федералістом», оскільки не вважає, «як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», вчений далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з феде­рації країв, зв'язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в'язничної клітки». І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить федеративну связь».

У 1919 р. Грушевський, як відомо, переходить на позиції українського радянофільства. Оцінюючи перспективи по­дальшого розвитку державно-правових стосунків України і Росії, він писав у 1920 р.: «Ми переконались також, що об'єктивні, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають можливості будувати українське життя без порозуміння з Росією» "•. Більше того, вчений переконаний, що «без порозуміння з соціалістичною Росією неможливо установити українську незалежність, бо без певного замирення українсько-російської границі немож­лива ніяка широка конструктивна робота на Україні,— так само, як і в Росії» ¹³⁷. Водночас Грушевський визнає, що для українців, очевидно, неможливий «повний поворот від незалежної України до федеративної Росії». Справа в то­му, що «Совітська Росія тою федерацією, котру вона своєю волею декретувала на Україні (Грушевський має на увазі, очевидно, декрет радянського уряду від 8 лютого 1920 р. про федерацію Української Радянської Республіки з РФСР.— В. П.), а наприкінці звела до повної і абсолют­ної залежності України від московського центру навіть без якого-небудь путящого самоврядування, сама поховала для українців ідею федеративної Росії». Тому-то, обґрунто­вуючи необхідність збереження зв'язків України з Росією, він висловлює переконання, що Україна має бути повністю автономною. Якими конкретно мають бути ці зв'язки, вче­ний не визначає: «Питання про конфедерацію чи федера­цію— це річ будучності. Поки що не можна йти далі в сім напрямі поза воєнну та економічну конвенцію... Обставини переносять питання на інший ґрунт — саме тої федерації — соціалістичних республік Європи».

Таким чином, Грушевський вважав, що питання взає­мовідносин України з Росією найкраще вирішиться за умови входження обох республік як рівноправних членів до складу світової європейської федерації. «У відносинах до Росії,— зазначає вчений,— Українська республіка мусить бути самостійною і незалежною — вони можуть об'єднати­ся тільки у вищій організації, як дві рівнорядні одиниці».

Визнання Грушевським Радянської України, його повер­нення з еміграції до Києва в 1924 р. свідчить про те, що стара федералістична ідея, хоча й в модернізованій формі, до кінця перебувала в центрі політичних орієнтацій і погля­дів ученого. В 1926 р., виступаючи на урочистому засіданні, присвяченому 40-річчю його наукової діяльності, Грушевський підкреслив зокрема, що вважає першочерговим зав­данням «тісніше зближення не тільки різних частин тим­часово розділеної нашої української території, але і всіх народів Східної Європи, часто розірваних Історичними не­порозуміннями, але далеко більш об'єднаних своїми спіль­ними завданнями і зв'язаними а своєю будуччиною». Тут Грушевський, очевидно, знову повертається до своєї старої ідеї федеративного зв'язку України з Росією, на противагу існуючій радянській федерації.

Вплив ідеї федералізму в наукових і політичних концеп­ціях Грушевського виявляється не тільки у сфері українсько-російських стосунків; Історична минувшина, гіркий досвід сучасності й тривожні перспективи майбутніх полі­тичних відносин на Сході Європи — все це примушувало вченого і політика досить обережно ставитися до питання федеративного зв'язку України з Росією і, в свою чергу, привертало його увагу до інших можливостей здійснення української федералістичної ідеї. Як історик і політик він, перш, за все, звергнеться до таких орієнтаційних можливо­стей, які мали відповідні прецеденти в історичному минуло­му України. Ось чому вчений, який багато часу і сил віддав дослідженню української історії XV—XVII ст., не міг оми­нути проблему українсько-білоруських (і литовських) взає­мин.

Відомо, що починаючи з XIV ст. більша частина україн­ських земель, як і земель білоруського народу, входила до складу Литовської (або, точніше, Литовсько-Руської) дер­жави. Таке становище зберігалося до Люблінської унії 1569 р., хоча й пізніше також існували тісні зв'язки між білоруськими та українськими землями (зокрема, значна частина Білорусії в середині XVII ст. ввійшла на короткий час до складу української козацької держави, створеної Б. Хмельницьким), які особливо посилилися у другій по­ловині XIX ст. з розвитком білоруського національного руху.

Грушевський завжди проявляв великий інтерес і спів­чуття до боротьби білоруського народу за своє національне відродження. Це пояснювалося не тільки тим, що білору­си — найближчі сусіди і родичі українців, поєднані з ними спільною історичною долею. Справа в тому, що Грушев­ський відводив як Білорусії, так і Литві особливу роль у своїй концепції майбутнього політичного устрою Східної Європи. Відзначаючи, що ці країни були союзниками Ук­раїни на початку їхнього історичного життя і «старими друзями у польському союзі», він звертав увагу па спіль­ні риси історичної долі цих трьох пародій. Це, на думку вченого, породжувало певні перспективи їхнього спільного політичного майбутнього. Спільний шлях розвитку всіх трьох народів визначається тим, що, по-перше, між ними ніколи не було скільки-небудь серйозних конфліктів, по-друге, кожен з цих народів проживав на своїй етнічній те­риторії, і національно-змішані кордони були незначними; по-третє, це гри сусідні національні території, які мали спільні зовнішні взаємини та інтереси, «всі троє прийомні діти історичної Польщі».

Домінуючу роль у цій спілці вчений відводив, очевидно, українській нації, більш численній і багатшій на господар­ські ресурси. Його захоплювала перспектива майбутнього федеративного державного об'єднання трьох народностей, на балтійсько-чорноморських шляхах. Ідея чорноморсько-балтійської федерації у складі України, Білорусії та Литви, безперечно, була однією з найзаповітніших мрій ученого.

А втім у загальному плані своєї федералістичної ідеї Грушевський цікавився й іншими проектами державно-по­літичної перебудови України в системі Східної Європи. Зо­крема, в 1918 р. вчений висуває як програму найближчого Майбутньою так звану «чорноморську орієнтацію України». Хоча історичні умови житія орієнтують Україну на Захід, підкреслював Грушевський, географічні орієнтували й орі­єнтують її на південь, на Чорне море. «Полем нашої діяль­ності, нашої власної творчості, повинні бути краї, які так само як і Україна, виросли у впливах і зв'язках східної культури — краї, в сфері нашої чорноморської орієнтації, об'єднані Чорним морем як центром комунікації і різнородних культурних і політичних взаємин». Економічне та культурне співробітництво, кооперацію народів Чорного моря, учений вважав «першою ступінню до такої федерації, продиктованою географічною, економічною і культурною спільністю»,— федерації чорноморських країн. Не раз повертаючись до цієї проблеми в своїх наукових працях, Грушевський все ж не розробив більш-менш конкретної програми чорноморської федерації.

Вже перебуваючи в еміграції, учений в одній із своїх статей писав, що в 1917—1918 рр. в українських політичних колах обмірковувалися плани «утворення федерації... на­приклад, слов'янської, до котрої ввійшли б західнослов'ян­ські і балканські землі». Грушевський не визначає чітко свого ставлення до цього проекту, проте слід зазначити, що він неодноразово рішуче виступав проти модного на той час у Росії і особливо п;і Заході неослов'янофільства. «В су­часних обставинах українського життя,— писав з цього при­воду вчений,— слов’янські взаємність, слов'янське брат­ство — се ж така злобна іронія над дійсністю, що трудно висловити це слово так, аби воно не зазвучало, як гіркий глум». Нагадуючи про гніт, «який терпіли «слов'янські брати», включені до складу цього слов'янського колоса» (Росії.— В. П.), він підкреслював загальний шовіністичний, реакційним характер слов'янофільства: «Не спочуваємо проповіді відчуження від західноєвропейського культурно­го життя, від спільних течій і ідей, які в'яжуть з ним куль­турного слов'янина далеко сильніше, ніж той порожній звук слов'янський, не можемо спочувати слов'янофільським тен­денціям — з'єднанню, збратанню всього слов'янства в ці­лості». Грушевський вимагає «вирвати нашу культуру з слов'янських обойм, що силкуються задавити на смерть наше національне життя.