додаткові матеріали / Potulnytski

Оголошення про лекції та курсові програми друкувалися українською і німецькою мовами, оскільки частина лек­цій читалася й німецькою мовою професорами С. Дністрян­ським, В. Старосольським та М. Лозинським. Всього про­тягом першого семестру професорами і доцентами УВУ на обох факультетах було прочитано 315 лекцій (190 годин на філософському і 125 годин на факультеті права та політич­них наук) ²⁵.

В основу діяльності УВУ був покладений австрійський законодавчий акт від 27 квітня 1873 р. про устрій і орга­нізацію університетів, запроваджувалися строгий науковий ценз, навчальні програми також будувалися за зразком західноєвропейських університетів. Проте наприкінці ві­денського періоду УВУ дали про себе знати складні фінан­сові проблеми, виникли труднощі і з набором слухачів. Як повідомлялося в листі Товариства прихильників освіти у Відні до Ради УВУ від 14 липня 1921 р., Союз українських журналістів і письменників, який виділив на утримання УВУ понад 200 тис. австрійських крон, не міг більше фінан­сувати його діяльність внаслідок росту інфляції в Авст­рії. Виявилось також, що в результаті більш сприятливих умов для проживання і прихильного ставлення до україн­ської справи президента ЧСР Т Мясарика значна частина української молоді переїхала з Відня до Праги, яка стала основним місцем зосередження української еміграції. Вра­ховуючи ці факти, а також відсутність належної матеріаль­ної підтримки, керівництво УВУ вирішило перенести універ­ситет до столиці Чехословаччини. Почалася нова сторінка в діяльності Українського вільного університету, його най­більш плідна в науково-теоретичному і культурно-освітньо­му плані празька доба (1921 — І945).

Проаналізувавши історію заснування і початки наукової діяльності УВУ у Відні, можна зробити такі висновки: 1) УВУ проіснував ц Відні лише один семестр; 2) навчаль­на робота УВУ в Австрії мала більше характер наукових викладів на окремі теми, аніж відповідала змістові і вимо­гам систематичних університетських курсів; 3) період існу­вання УВУ у Відні можна охарактеризувати як початковий, організаційний, оскільки саме тут була вироблена структу­ра УВУ, укладені програми, підібраний основний штат ви­кладачів, апробовані лекційні курси, тобто закладені не­обхідні основи діяльності, які майже в незмінному вигляді були перенесені з Відня до Праги.

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (ПРАЗЬКИЙ ПЕРІОД) ТА УКРАЇНСЬКА ГОСПОДАРСЬКА АКАДЕМІЯ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

У міжвоєнний період сприятливі умови для розвитку суспільно-політичних наук склалися в Чехословаччині. Це було пов'язано перш за все з прихильним ставленням до української еміграції тодішнього президента ЧСР Т. Масарика (1850—19,17). який обіймав цю посаду з 1918 по 1935 р.

Т. Масарик вперше зіткнувся з проблемами України, зо­крема Галичини, на ґрунті роботи у віденському парламен­ті. Тут він близько познайомився з українським національ­ним рухом у західному регіоні, зав'язав товариські стосунки з І. Франком, С. Дністрянським, О. Колессою, К. Трильовським. Спільна робота у віденському парламенті, спіль­ні прагнення чехів і українців звільнитися з-під гніту австро-угорської монархії та здобути автономію спричинилися до взаємних симпатій, почуття солідарності, глибокого ро­зуміння майбутнім Президентом суті українських проблем. Чимало українців слухали також лекції Масарика у Празь­кому університеті й стали пропагандистами чеського реа­лізму на рідному ґрунті.

У своїй трактовці українського питання президент Че­хословацької республіки керувався, як він сам зауважував, його реальним змістом, враховуючи не лише сили, але й слабкості українського руху, оскільки вважав, то тільки життєздатність й реальні сили кожної нації визначають її сутність. Виходячи з цього Масарик не міг уявити собі Ук­раїну як державу цілком самостійну. Політичне вирішення українського питання, на його думку, мало відбуватися в рамках того чи іншого державного зв'язку (автономія, фе­дерація) з Росією. У цій федерації він вбачав запоруку за­хисту від пангерманізму, оскільки побоювався, що в умовах державної самостійності Україна перетвориться на колонію Великонімеччини. В своїй праці «Нова Європа», зазначаю­чи, що Україна має бути автономною державою у складі Російської федерації, Т. Масарик водночас застерігав: «Пе­редумовою справжньої федерації є свобода народів, що федеруються, і вільні народи самі вирішать, чи вони бажа­ють федеруватися і з ким». Тобто передумовою федерації є попередня самостійність, але сама федерація — обов'яз­кова передумова протидії небезпеці пангерманізму. Щоб нейтралізувати цю небезпеку, необхідно, перш за все, виз­волити й об'єднати менші слов'янські народи: поляків, чехів, югославів, українців. Водночас, на думку Масарика, союз­ники зобов'язані спрямувати свої зусилля на відродження Росії, звільнення її від більшовизму, оскільки остання має стати основною запорукою від німецької небезпеки. Висту­паючи па святі в Подебрадах з приводу річного ювілею Української господарської академії в 1923 р., Масарик зая­вив: «Ми тепер зможемо практично здійснювати наші сло­в'янські програми, які були перед війною. Слов'янська про­грама ще не загинула і не загине. Ми хочемо, щоб ми були сьогодні більш практичними, ніж раніше, аби ті ідеали, більш-менш абстрактні під Австрією — сьогодні засвідчити належним чином. Наскільки це залежатиме від мене, я радо буду підтримувати вас і ваших слухачів».

Одним із важливих пунктів своєї слов'янофільської про­грами Масарик вважав допомогу українській і російській еміграції. На відміну від першого прем'єр-міністра Чехословаччини К. Крамаржа — палкого прихильника проросійської орієнтації для Чехословаччини, який вбачав майбутнє Росії п монархічно-конституційному ладі і всіляко підтримував консервативні КОЛИ еміграції, Масарик ухилявся від спіл­кування з цими колами, вважаючи, що їхня діяльність при­речена на поразку.

Інакше склалися відносини Масарика з лівими колами еміграції, як української, так і російської. Він з самого по­чатку прихильно ставився до Центральної Ради, а згодом і Директорії, водночас різко засуджував гетьманщину. Бу­дучи непримиренним противником Жовтневої революції, підтримував діяльність антирадянських сил, зокрема покла­дав певні надії на ліві кола еміграції. Як згадував росій­ський емігрант Д. Мейснер, Масарик зовсім не був упев­нений в тому, що Жовтневу революцію і створений нею лад можна якось зломити, проте не виключав можливості, що ліві кола прийдуть на зміну більшовизму або знайдуть «модус вівенді» а радянською владою і з об'єкта допомоги стануть суб'єктом політичного значення ³⁰. Такими були при­чини, що змушували Масарика підтримувати еміграцію, де­які емігрантські видання, українські та російські вищі учбо­ві заклади.

У 1935 р. президентом Чехословаччини став учень і при­хильник Масарика Е. Бенеш (1884-1949). Новий президент

Поділяв слов'янські програми свого попередника І також сприяв, хоча й меншою мірою, розвиткові української нау­ки. Саме завдяки підтримці цих видатних політичних діячі, стали можливими функціонування й активна наукова діяль­ність українських вищих учбових закладів, де однією з важ­ливих ділянок наукових досліджень і викладання була полі­тична наука.

Особливо плідною у цьому плані була діяльність Ук­раїнського вільного університету, де функціонував фа­культет права та політичних наук. Згідно з статутом УВУ, основними завданнями університету вважалися розвиток української науки та підготовка для України висококваліфі­кованих спеціалістів—науковців і практиків. На обох факультетах лекції та семінари велися українською мовою. З приводу діяльності учбового закладу декан філософсько­го факультету Д. Дорошенко, який читав в УВУ українську історію, у своєму листі до М. Грінченка від 1 листопада 1925 р. писав: «До речі, тут, у Празі, існує не українська філія чеського університету, 8 цілком самостійний чеський університет.

Він організований па основі статуту чеського уряду і користується його аудиторіями і бібліотекою. Більша части­на студентів одночасно записана до чеських високих шкіл. Наш університет має право давати ступені доктора на за­хідноєвропейський зразок» ³³.

Основними предметами, які викладалися для студентів факультету права і політичних наук і її контексті яких велися наукові дослідження студентів та викладачів, були «Сутність і форма держави», «Семінар політичного права» (читав В. Старосольський); «Історія українського права», «Історія українського карного права», «Пам'ятники права гетьманської доби» (Р. Лащенко); «Загальна наука права і політики», «Теорії держави і права», «Історія філософії прана», «Право античності», «Історія Середньовічного пра­ва» (С. Дністрянський) \ «Адміністративне право», «Міжна­родне право», «Історія конституцій» (О. Ейхельман); «Ци­вільне право», «Торгово-морське та вексельне право» (А. Яковлів); «Карне право на території України», «Історія філософії права і політики», «Історія публічного і приват­ного права в Європі» (С. Шелухін).

Зусиллями УВУ в Празі була видана переважна більшість наукових праць з політичних наук, написаних згада­ними вище вченими, зокрема дослідження С. Дністрянсько­го «Загальна наука права і політики», «Погляди на теорії права та держави», «Провідні думки в історії та теорії між­державного приватного права», «Нова держава»; В. Старосольського — «Методологічна проблема в науці про дер­жаву», «Партія в конституції Чехословацької республіки»; О. Бочковського — «Народ собі»; Р. Лащенка — «Ідея пра­ва власності на землю на Україні», «Лекції по історії ук­раїнського права»; С. Шелухіна — «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів», «Звідкіля походить Русь».

Новий етап в історії УВУ розпочався після вступу до Праги (15 березня 1939 р.) військ фашистської Німеччини. Вже в квітні 1939 р. заступник міністра вищої освіти Ні­меччини поцікавився станом справ в УВУ. За його розпо­рядженням декан медичного факультету Німецького уні­верситету в Празі професор Амерсбах наказав ректорату УВУ подати доповідну записку про політичні орієнтації уні­верситету, склад професури, а також про те, які кошти по­трібні на його утримання ³⁵. З цією ж метою ректор УВУ професор О. Колесса був запрошений до заступника протек­тора з питань освіти ^3(і.

В 1941 р. був утворений офіційний орган контролю за ді­яльністю УВУ — уповноважений з особливих справ для дог­ляду над інституціями славістичного характеру. Ним де-юре був призначений ректор Німецького Кардового університету професор Зауре, але фактично функції уповноваженого ви­конував проректор Карлового університету Гамперль, без згоди якого не можна було вирішити жодного питання в кадрових справах УВУ. Він також затверджував тема­тику навчальних курсів, які читались в УВУ, вирішував питання виборів нових членів Ради університету і зараху­вання на роботу. Протоколи і вся документація колегії професорів філософського і правничого факультетів УВУ від 19 січня 1941 р. перекладалися на німецьку мову³⁸.

В 1940/41 навчальному році и УВУ чіпалися такі курси, які мали відношення до Історико-політичної проблематики: «Німецька філософія на Україні» (І. Мірчук); «Доба Руї­ни» (Д. Дорошенко); «Харків як осередок науково-істо­ричної праці» (С. Наріжний); «Міжнародна політика ук­раїнської козацької держави в 17—18 ст.» (П. Феденко);

«Історія Східної Європи» (С. Наріжний) ³⁹. В 1941 р. до них додалися курси: «Україна і Швеція на переломі 17—18 і в першій половині 19 ст.» (Б. Крупницький); «Одеса як осередок науково-історичної праці» (С. Наріжний); «Вибра­ні місця з соціально-політичної історії України» (П. Феден­ко) ⁴⁰. В 1941/42 навчальному році читалися курси: «Історія української культури» (І. Мірчук); «Українська козацька держава п другій половині 17 ст.» (Д. Дорошенко); «Київ як осередок науково-історичної праці» (С. Наріжний). В 1943/44 навчальному році Д.Дорошенко прочитав лекції з проблематики «Західноукраїнські землі у 18 ст.», а С. На­ріжний— «Історія Східної Європи»⁴². 20 квітня 1944 р. Д. Дорошенко, обраний деканом історико-філологічного факультету, і А. Яковлів — проректор УВУ в 1943—1944 рр., звернулися до ректора з листом, у якому пропонувалося за­просити до УВУ професорів-емігрантів О. Оглоблина та Н. Полонську-Василенко, які могли б викладати навчальні курси «З історії економічного життя України 18 — першої половини 19 ст.» і «Запоріжжя у 18 ст.» *', Проте цеп задум не вдалося здійснити, оскільки діяльність УВУ в цей час поступово згортається і в 1945 р. з перенесенням воєнних дій на територію Чехословаччини взагалі припиняється.

Дослідження в галузі політичної науки, викладання по­літологічних та юридичних дисциплін велися також в Ук­раїнській господарській академії⁴⁴ в Подебрадах. На економічно-кооперативному факультеті УГА читалися лекційні та семінарські курси з соціальної політики (В. Старосольський), соціології (О. Бочковський), теорії держави та між­народного права, місцевого самоврядування (О. Ейхельман). Крім того, на всіх факультетах викладалися загальна теорія права й політичне право (В. Старосольський), адмі­ністративне право, історія конституцій, міжнародне право (О. Ейхельман), цивільне право та цивільний процес (Р. Лащенко). велися семінари з соціології (О. Бочковський).

Вченими академії за весь період її існування було вида­но чимало цінних праць, присвячених актуальним пробле­мам політичних наук, зокрема двотомник «Держава і полі­тичне право» (В. Старосольський), «Вступ до націології. Курс лекцій», «Національне пробудження, відродження, са­мовизначення», «Т. Масарик, національна проблема та ук­раїнське питання», «Боротьба народів за національне виз­волення», «Націологічні нариси» (О. Бочковський), ряд досліджень Лащенка, Ейхельмана та інших учених.

У досліджуваний період на території Чехословаччини функціонував також Український високий педагогічний ін­ститут їм. М. Драгомапова. Хоча завданням цього закладу була підготовка вчителів для українських середніх шкіл і вивчення політичних наук не входило безпосередньо в йо­го програму, однак у курсах лекцїй з історії конституцій (Ейхельмана), історії політичних та соціальних теорій (Старосольського) їм приділялася значна увага.

В цілому ж саме у Чехословаччині в міжвоєнний період склалися сприятливі умови для розвитку української полі­тичної науки. В Празі 3—7 жовтня 1926 р. та 20—24 березня 1932 р. відбулися міжнародні конгреси української науки, під час яких діяли також секції з проблем політичної науки. В країні функціонували різноманітні українські наукові то­вариства, проводилися наукові конференції та з'їзди.

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ У БЕРЛІНІ

В Німеччині дослідження вчених-емігрантів у галузі по­літичних наук розвивалися під егідою Українського науко­вого інституту в Берліні (УНІ-Б), що функціонував як філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма з лис­топада 1926 р. УНІ-Б був заснований берлінським «Україн­ським товариством допомоги біженцям», яке очолювала на той час дружина колишнього гетьмана 11. Скоропадсько­го — О. Скоропадська.

Думка про відкриття УНІ-Б на зразок українських нау­кових і навчальних закладів Чехословаччини виникла в бер­лінських гетьманських школах, писав майбутній директор інституту Д. Дорошенко, ще па початку 1924 р. Протягом двох років робилися відповідні запити до німецького уря­ду, які, проте, не ДАВАЛИ бажаних результатів. Лише з при­ходом па пост президента Німецької республіки фельдмар­шала Віденбурга вдалося здійснити цей задум.

В історії цього закладу можна виділити два етапи. На першому з них (1926—193і) інститут, окрім науково-дослідницької, розгорнув також науково-інформативну та педаго­гічну діяльність, зокрема в галузі політичної науки. Для українських студентів, які навчалися а німецьких універ­ситетах, виділялися стипендії, було видано три томи «Запи­сок УНІ-Б» і два томи «Повідомлень» німецькою мовою. З 1931 р. інститут перейшов на утримання німецького Мі­ністерства освіти і, як справедливо зазначав український зарубіжний вчений Б. Винар, став німецькою державною установою і в такому стані перебував до 1945 р.

Для керівництва діяльністю інституту б жовтні 1926 р. була створена спільна німецько-українська кураторія УНІ-Б, куди ввійшли з німецької сторони генерал-лейтенант Гренер — колишній міністр німецького уряду, командуючий окупаційними німецькими військами в Україні часів геть­манщини, близький товариш П. Скоропадського; професор Басмер— директор Слов'янського інституту в Берліні, про­фесор Зерінг; з української — Д. Дорошенко — директор інституту, О, Скоропис-Йолтухівський колишній Холмський староста, голова Союзу визволення України, а також

професор 1. Мірчук. Першими дійсними членами інституту стали В. Липинський, І. Мірчук, В. Залозецький.

На урочистому засіданні, присвяченому відкриттю Інсти­туту, яке відбулося наприкінці жовтня 1926 р., у присут­ності всієї української колонії в Берліні, ректора університету Фрідріха-Вільгельма та представників Міністерства освіти було проголошено, що інститут здійснюватиме свою наукову й викладацьку діяльність на ґрунті «інтернаціо­нального культурно-наукового порозуміння, зближення і співпраці».

Згідно з ухваленим статутом, він мав сприяти, перш за все, розвиткові та поглибленню досліджень життя україн­ського народу в його минулому і сучасному, а також допо­магати культурній співпраці, налагодженню стосунків між українськими та західноєвропейськими вченими. УНІ-Б поставив завданням знайомити представників наукових кіл західних країн з розвитком та досягненнями українських наукових досліджень, що здійснювалися як на українських землях, так і за рубежем. Наукова корпорація інституту, згідно з статутом, складалася з членів звичайних, які посі­дали одну із дослідницьких кафедр при інституті, вели в ньому постійну наукову роботу, і з членів надзвичайних, котрими могли бути не лише українські вчені, але й дослід­ники з інших країн, які займалися проблемами україно­знавства або слов'янознавства взагалі. Серед звичайних, або дійсних, членів інституту обирався постійний професор, який очолював певну кафедру і організовував наукову пра­цю звичайних і надзвичайних співробітників цієї кафедри, добирав кандидатів на стипендії серед молодих українських дослідників. На початку в інституті було створено чотири кафедри: української історії (завідуючий Д. Дорошенко), української державності (В. Латинський), релігійних від­носин (І. Мірчук), історії матеріальної культури (В. Залозецький).

Діяльність УНІ-Б включала, окрім науково-дослідницької праці його Звичайних та надзвичайних членів, читання наукових рефератів і доповідей на засіданнях наукової ко­легії інституту, систематичних курсів та окремих лекцій про Україну для зарубіжної, передусім німецької, громадськос­ті, спеціальних курсів для українських студентів, які нав­чалися у вузах Німеччини — в місцях зосередження най­більших студентських колоній (Берлін, Мюнхен, Данціг), і, нарешті, видання наукових «Записок», три томи яких вийшли відповідно у 1927, 1929 і 1931 рр.

Дослідження в галузі політології і політичної історії України проводилися на кафедрі української державності УНІ-Б, яку протягом двох років очолював В. Липинський. У 1927 р. в результаті тривалої хвороби він змушений був залишити кафедру. Того ж року її об'єднують з кафедрою української історії, а завідуючим призначають Д. Дорошен­ка. Крім звичайних членів кафедри — В. Липинського, Д. Дорошенка, В. Кучабського, Д. Олянчина, її надзвичай­ними членами були обрані професори С. Томашівський, який проживав у Львові, і В. Старосольський, який на той час перебував у Празі.

В. Липинський протягом неповних двох років роботи в інституті видав окремою книжкою свої «Листи до братів-хліборобів», підготував лекційний курс «Основи теорії форм держави та уряду», керував роботою семінару з питань істо­рії боротьби України за державну самостійність ⁵⁷. Під ке­рівництвом Липинського працювали студенти-стипендіати першої категорії (з закінченою вищою освітою) Д. Олянчин, який досліджував у державному архіві матеріали з іс­торії відносин між Пруссією та Україною, і В. Кучабський, який розробляй питання української політичної науки. Чле­нами кафедри читалися лекції, присвячені різноманітним темам з галузі політичних наук, зокрема «Теорії форм дер­жави та уряду», «Монархічні традиції на Україні» (В. Ли­пинський); «До питання про форми держави», «Б. Кистяківський і його становище щодо російської соціологічної думки» (В. Старосольський); «З матеріалів про німецько-українські політичні стосунки» (Д. Олянчин); «Епохи ук­раїнської історії» (В. Кучабський) та ін.

Члени кафедри української державності, окрім своїх наукових праць, які вони друкували в різноманітних часопи­сах, що виходили в Галичині та в еміграції, помістили де­кілька своїх статей і в «Записках» УНІ-Б. Серед них слід відзначити дослідження Д. Олянчина «Із матеріалів до ук­раїнсько-німецьких полі пічних стосунків другої половини XVII віку». В. Старосольського — «Богдан Кистяківський і його становище щодо російської соціологічної думки» ⁵⁹, В. Кучабського — «Польська дипломатія і «східно-галиційське питання» на мирній конференції в Парижі в 1919 ро­ці», Д. Дорошенка — «В’ячеслав Липинський».

З 1928 по 1931 р- при УНІ-Б функціонувало Українське академічне товариство — науковий гурток молодих україн­ських учених і студентів, які займалися переважно вивчен­ням питань політології, зокрема політичної історії України. Його очолювали доктори наук Б. Кучабський та Д. Олянчин. Основні завдання товариства були викладені у його стату­ті, де зазначалося, що воно намагатиметься допомагати сво­їм членам в організації наукових досліджень, наукових кон­ференцій, кінцевою метою яких була б підготовка їхніх учасників до участі у вирішенні завдань державного бу­дівництва в Україні, зміцнення співробітництва між студен­тами і випускниками університетів Галичини і тими, які пе­ребували в еміграції, з одного боку, і УНІ-Б — з другого . Членами товариства були молоді українські вчені та сту­денти, які навчалися в інституті або продовжували тут свої наукові дослідження. Перед тими, хто бажав бути членами товариства, ставились високі вимоги, що стосувалися, в пер­шу чергу, рівня політичної та професійної підготовки як необхідної умови активної участі в справі державного бу­дівництва в Україні"³. На засіданнях товариства читалися наукові доповіді та реферати такої тематики: «До історії української політичної думки па Правобережжі в ХІХ ст.» (І, Лоський); «Українство в світлі демократично-соціалістичної та гетьманської ідеології» (Д. Олянчин); «Держав­ний устрій США» (А. Марголін); «Західна Україна в бо­ротьбі з Польщею і більшовизмом» (В. Кучабський); «Ста­новлення нації» (М. Демкович-Добрянський); «Завдання української політики» (О. Бать); «Українська політика» (3. Пеленський); «Ідеологія українського пласту» (П. Ісаїв). Членами товариства влаштовувались «святкові ака­демії» на честь ї. Шевченка, І. Франка, митрополита А. Шептицького. Академічне товариство, як колективний член львівської «Просвіти», організовувало екскурсії для українців по Німеччині, його учасники платили щомісячні добровільні внески, які використовувались для видання ча­сописів, зокрема журналу «Рідна школа», матеріальної підтримки «Просвіти», а також розширення наукової діяль­ності самого інституту.

У 1931 р. УНІ-Б трансформується її німецьку наукову установу. Вчені інституту практично вже не могли займа­тися повноцінними політологічними дослідженнями. Про це свідчить, зокрема, зміна тематики наукової роботи цього закладу, доповідей і семінарів, які з 1931 р. набувають про-німецького характеру. Цього ж року саморозпустилося Ук­раїнське академічно товариство, а в 1932 р. з інституту ви­йшли ті з його членів, які вважали, що наука має бути незалежною і по підлягати чужонаціональним та політич­ним впливам, зокрема Д. Дорошенко, В. Кучабський, В. Старосольоький та ін. Перший директор інституту Д. Дорошен­ко в своєму листі до С.Шелухіна від 19 січня 1931 р. писав з цього приводу: «Ось уже більше 10 років я па еміграції і весь пас розмежовував дужо строго і суворо у своїй діяль­ності те, що називається політикою, і то. що зветься справою академічною. У справах академічних я співпрацюю і збли­жаюся з людьми, які, на мою думку, приносять користь українській науці незалежно від їхніх політичних переко­нань» .

Окрім політичних мотивів, істотною причиною для згор­тання діяльності УГТТ-П на початку 30-х років було вичер­пання приватних фондів, за рахунок яких він існував. Кураторія УНІ-Б, яка протягом трипалого часу збирала гро­тові фонди для забезпечення діяльності інституту, констатувала, що коштів, необхідних для продовження ро­боти інституту в повному обсязі, вона зібрати вже не змо­же. Зменшення грошових надходжень настало так рапто­во, а попередні боргові зобов'язання інституту були такі великі, що президія кураторії була змушена з 1 січня 1932 р. відмовити в роботі всім дійсним членам інституту (Д. До­рошенко, І. Мірчук, 3. Кузеля, В. Залозецький) і всім асистентам (В. Кучабський, І. Лоський, Б. Крупницький, П. Верчун), а кількість звичайних стипендій зменшити до шести. З дійсних членів інституту лише двоє. — Т. Мірчук і 3. Кузеля — продовжували працювати без будь-якої оплати, оскільки, на відміну ВІД інших виклада­чів, мали повні матеріальні засоби для існування. Дослід­ження в царині політології і політичної історії України практично припинилися, проте в рамках УНТ-Б аж до 1945 р. проводились серйозні дослідження, що стосувалися як середньовічної, так і нової доби в історії України. Так, Б. Крупницький вивчав матеріали, пов'язані з діяльністю І. Мазони та ГТ. Орлика. Д. Олянчин ряд своїх праць при­святив добі Хмельниччини. М. Антонович досліджував часи козаччини XVI—XVII ст., І. Лоський — проблеми навчання українців у середньовічній Німеччині.

Колишній аспірант інституту доктор П. Верчун підготу­вав після 1932 р. цілу серію рефератів з історії української церкви німецькою мовою. Він прочитав курси лекцій про православну і греко-католицьку релігію у філософсько-теологічній академії у Франкфурті, в церковно-історичному семінарі католицького теологічного факультету в Бонні, духовному семінарі в Мюнстері, католицькому академічно­му товаристві в Берліні.

Дійсні члени інституту проводили семінари з тематики «Курс української етнографії» (3. Кузеля) і «Вправи з об­сягу української філософської термінології» (І. Мірчук). У 1933 р. вони організували курси української мови для іноземців.

Нове керівництво інституту приділяло велику увагу на­лагодженню контактів з іноземними, передусім німецькими, науковими осередками і вченими. Так, під егідою інституту в Берлінському університеті читали лекції професор А. Пенк («Україна — країна степів»); професор Кенігсберзького уні­верситету доктор Л. фон Ріхтгофен («Прабатьківщина сло­в'ян»), доктор Шпехт («Українська культура та історія»), професор Лейпцігського університету Р. Травтман («Літо­пис Нестора»), секретар академії наук у Загребі І. Єсіч («Слово о полку Ігоревім»), професор Віденського універ­ситету Г. Кох («Протестантизм в Україні»).