додаткові матеріали / Potulnytski

У цілому, здійснення ідеї федерації, яку Дністрянський розглядає в контексті своєї концепції єднання народів, ґрунтується па чотирьох основних засадах: 1) питання про об'єднання народів у сучасному розумінні має вирішуватися лише після міжнародного визнання їхньої державної са­мостійності, визначення їх самостійних державних організ­мів з власною національною територією. Найбільш органіч­ним варіантом, на думку вченого, буде зближення саме тих народів, які здавна межують між собою, підтримують тісні економічні та культурні стосунки; 2) вирішувати питання щодо вступу до спілки і визначати ті національні держави, з якими кожен із членів спілки волів би об'єднатися в май­бутньому для «спільного порозуміння», мають лише національні народні парламенти кожної з держав. Стосовно Схід­ної Європи ця спілка, на думку Дністрянського, може об'єднувати не лише всі народи колишньої Російської ім­перії, але й дальших сусідів — Чехословаччину, Югославію, Болгарію; 3) кожний народний парламент, даючи згоду на утворення спілки, має висунути однакову кількість деле­гатів для спільного вироблення того правового документа (угоди), на основі якого будуть встановлюватися внутрішні взаємини народів між собою. У цьому документі повинні закріплюватися широкі свободи і права людини (рівність громадянських прав, можливість вільного переселення і т. ін.), які водночас не обмежували б економічну і політичну незалежність окремих національних держав. Цією ж угодою обґрунтовуються загальні принципи національної автономії для всіх народів, забезпечується збереження або встанов­лення спільної комунікаційної системи і т. д.; 4) заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судови­ми функціями, який вирішуватиме спірні справи, пов'язані з порушенням тих прав і законів, що їх виробили спільна делегація, а також спільні адміністративні інститути, які представляють спільні інтереси об'єднаних народів. Впровадження такої теорії у практику міжнародного життя, на думку вченого, відкриває перед усіма національними державами можливість користуватися своєю народною су­веренністю, повною громадянською, культурною і економіч­ною свободою не лише на своїй території, але п на землях своїх сусідів.

Національно-державницькі ідеї с. Дністрянського та ви­роблена на їхній основі теорія суспільних зв'язків були ви­користані вченим при підготовці проекту конституції Захід­ної України, написаного у 1920 р. Дослідник вважав, що кожна конституція повинна мати історичну основу в народі, відповідати тим народним якостям, які протягом століть проявлялися в його суспільному житті, історії і традиціях.

З огляду на це він визначає дві основні традиції, ні які мала спиратися українська конституція: 1) авторитет усього народу, що проявлявся в існуванні народного Віча, яке обирало гетьмана та його помічників; 2) шанобливе ставленні до сильної і справедливої влади, на яку переносить спис довір'я весь народ. Вчений вважає, що українська держава несе в собі довгу історію парламентаризму, що починається з існування віча часів передки якої і княжої доби, коли функціонування останнього надавало правлінню київських князів найбільш демократичного характеру порівняно з ін­шими європейськими країнами. Український парламента­ризм найбільш повно проявився у демократичних традиціях Запорізької Січі. Ці традиції, на думку вченого, пов'язува­ли військову організацію і дисципліну з рівноправ'ям усіх громадян і правними компетенціями всенародного віча, яке обирало і переобирало гетьмана, військових старшин і ци­вільних урядників. Як приклад краху політики, що не вра­ховує історичних традицій, Дністрянський згадує проголо­шену Центральною Радою соціалізацію землі, що суперечи­ла історичним основам українського народного характеру і тому не могла прижитися в Україні, викликала опір наро­ду, вдача якого засновувалась на приватній земельній влас­ності і зв'язкові з землею.

Таким чином, проект української конституції, на думку вченого, мав передбачати безпосередню участь найширших народних мас у житті держави, й водночас функціонування добре організованої влади, обраної на основі народного до­вір'я. Національні традиції, зокрема ідея віча, лягли в ос­нову сформульованого Дністрянським у проекті конституції принципу національного кадастру, який він з огляду на свою теорію суспільних зв'язків вважав більш придатним для України, аніж пропорційна система виборів, запропоно­вана професором О. Ейхельманом.

С. Дністрянський уявляє майбутню українську державу як народну республіку, для заснування якої скликаються установчі збори, вибори до яких, у свою чергу, відбувати­муться на основі загального, безпосереднього, рівного і та­ємного голосування, що загалом не суперечило і пропор­ційній системі виборів. Проте голосування вчений вважає доцільним проводити на основі національного кадастру, згідно з яким представники різних націй голосували б за окремими списками. Тобто на відміну від пропорційної сис­теми виборів, яка мала орієнтуватися на ті чи інші форми партійно-політичного життя, домінуючий вплив політичних партій на народні маси та їхню безпосередню чи опосеред­ковану участь у державній владі, система, запропонована Дністрянським, спирається знову ж таки на суспільний зв'я­зок нації, відводячи другорядну роль партіям. Він, зокрема, виходить з того, що пропорційна система лише там відпові­дає справжній волі народних мас, де вони міцно й свідомо організовані в окремі партії, програми і цілі яких вважають повним втіленням своїх політичних прагнень до впливу на державну владу. «Широкі маси українського народу,— пи­ше вчений,— не живуть іще свідомим партійним життям — вони мусять перебувати ще довгу еволюцію своєї безпосе­редньої участі в державній владі, заки прийдеться їм по­творити питомі політичні кадри та зорганізуватися в них до свідомого своєї мети спільного партійного життя. Тому вважаю пропорційну систему поки що невідповідною — а за те піддаю під розвагу там, де голосуватимуть члени різних націй, па попу, але все-таки з духом часу східну систему національного кадастру». Отже, Дністрянський вважає, що доки в Україні не створено міцних політичних організа­цій і воля народу ні може Пупі повною мірою виражена політичними партіями, народні маси будуть довіряти лише авторитетові конкретних осіб незалежно від їхньої партій­ної приналежності.

З огляду на те, що державна влада має підпорядковува­тись українському народові та обраним ним органам і роз­поділятися на законодавчу, виконавчу та судову, остання з яких має право «уневажпити ті закони, які противляться чи виразним постановам; чи духові конституції», Дніст­рянський покладає законодавчі функції на народну палату в складі трьох національних курій; виконавчу — на прези­дента республіки, а судову — на загальну народну раду, яка наділяється правом усунення президента і ревізії консти­туції. В цілому при підготовці свого проекту Дністрянський чимало запозичив із положень американської і швейцарсь­кої конституцій, використав також свій власний багаторіч­ний практичний досвід роботи н австрійському сеймі, де також існував поділ на національні курії. З приводу свого звернення до досвіду США і Швейцарії вчений пізніше пи­сав: «Обі ті держави зуміли в своїх конституційних системах пов'язати правління з народом найтіснішими узлами — тому прийдеться й нам в їхніх системах шукати основи для на­шого майбутнього державного життя».

Згідно з проектом С. Дністрянського, на першому етапі державного будівництва установчі збори мали затвердити конституцію і на деякий час перейняти законодавчу владу, здійснити адміністративно-територіальний поділ (п;і гро­мади, повіти і округи), на основі нового виборчого права провести підготовку в громадах, повітах і округах до фор­мування місцевих і центральних нових органів влади, перед­усім народної палати, представити повий бюджет і т. д., тобто «дати санкцію конституції і підготувати перехід до сталого конституційного режиму».

Після закриття установчих зборів законодавча влада пе­реходить до народної палати, яка обирається на чотириріч­ний строк. До її компетенції входить підготовка і ухвалення всіх законів, вирішення всіх справ, що зачіпають інтереси цілої держави ¹⁰⁷. Окрім того, народна палата вирішує пи­тання війни і миру, здійснює верховний контроль над адмі­ністрацією і судочинством, має право висувати політичні звинувачення проти президента республіки та інших високих державних функціонерів. Оскільки розпорядження виконав­чої влади матимуть загальнообов'язковий характер. Дніст­рянський пропонує утворити «легіслативну комісію» народ­ної палати, наділивши її правом припиняти розпорядження адміністрації, що суперечать конституції, строком на 60 днів,

Народна палата складається з трьох національних ку­рій: української, польської та курії інших народностей. Та­кий поділ Дністрянський вважав доцільним, виходячи з державно-правного становища Східної Галичини в минулому, яка, на його думку, «ніколи не творила державно-правної єдності з Західною Галичиною — етнографічно польськими землями», а навпаки, завжди боролася за свою політичну самостійність і автономію в межах Австро-Угорської мо­нархії. Вчений простежує різні етапи державного будівниц­тва Східної Галичини, починаючи з Галицько-Волинського князівства, збереження нею номінальної окремішності у складі Польської держави, коли вона під назвою «Руське воєводство» була відділена від Краківського воєводства (Західної Галичини), боротьбу з поляками за досягнення автономії в період австрійської монархії, зокрема поділ Га­личими в 1854 р, на ДВІ політичні області — Львівську, що обіймала етнічні українські землі, і Краківську — з етніч­ними польськими землями. Звертається він також до історії ЗУНР, що об'єднала Східну Галичину з Південною Буко­виною та Північною Угорщиною. Ґрунтуючись на цих дослідженнях, учений доходить висновку, що Східна Гали­чина є природно українською територією, заселеною пере­важно українцями та поляками, яких він називає «основни­ми народностями».

У розробленому Дністрянським проекті конституції пе­редбачалось, що кожна з національних курій матиме право вето проти ухваленого закону, якщо він порушує національні права народності. Долю такого закону мав вирішувати державний судовий трибунал або загальне народне зібрання. Водночас і президент республіки має юридичне право про­тягом десяти днів після ухвалення закону народною палатою заявити публічно свій протест і повернути його на обгово­рення загальним народним зібранням.

Виконавча влада належить президентові республіки, який обирається строком на чотири роки. Причому вибори останнього мали проводитися одночасно з виборами до ус­тановчих зборів, в потім і народної палати. Главою ук­раїнської держави може бути кожен громадянин, українець за походженням, віком не молодший 35 років, не позбав­лений цивільних та політичних прав, без обмежень щодо віросповідання. Окрім зовнішньополітичних функцій, президент виконує обов'язки верховного головнокомандую­чого, призначає та звільняє членів Ради держави, вищих державних урядовців.

Помічниками президента в іноземних справах є прибічна рада, в цивільних — рада держали і голова державної юстиції. Прибічна рада президента складається з шести членів: чотирьох українців, одного поляка та представника іншої народності. Трьох членів делегують національні ку­рії, трьох інших добирає сам президент. Рада держави є найвищою виконавчою владою. Складається вона також з шести членів, яких призначає президент на основі націо­нального кадастру (4: 1 :1), він же призначає голову ради держави. Прибічна рада і рада держави формують свої власні структури. Так, остання створює шість департамен­тів або міністерств. Члени обох рад підсудні народній пала­ті, яка може висувати проти них політичне звинувачення, долю якого вирішує державний судовий трибунал.

Врешті, найвища судова влада належить загальній на­родній Раді, яку може скликати президент за бажанням на­родної палати або загального народного зібрання для реві­зії конституції та вирішення найбільш важливих справ (оголошення війни, ратифікація мирних угод і т. ін.). Рада формується з урахуванням принципу національного кадаст­ру. До її складу входять делеговані члени народної палати (50 %), а також представники народних комор і загальних народних зборів (50 %). Саме існування загальної народної ради, народних зборів і комор, на думку Дністрянського, є виразом народної волі, втіленої в конституції "°.

Проект С. Дністрянського містить також основну юри­дичну конструкцію місцевої влади, що має бути організована в округах, повітах і громадах на зразок центральної. «Компетенція окружного заступництва,— зазначає вчений,— обійматиме всі ті справи, які вимагають однакового і спіль­ного впорядкування в цілому окрузі, та не обняті загальними законами держави. Округи, повіти, матимуть в цих межах свою питому легіслативу». Ідея організації місцевої вла­ди, викладена в проекті Дністрянського, багато в чому пе­регукується з концепцією Драгоманова. Згідно з проектом право законодавчої ініціативи мало надаватися не лише органам місцевого самоуправління, але й окремим профе­сійним організаціям і широким верствам населення. У цьо­му плані автор проекту слідував ідеям швейцарської конституції. Водночас Дністрянський вважав необхідним збереження всіх родових, станових, шляхетських привілеїв, родових та особистих шляхетських титулів "² за умови, що вони не братимуться до уваги при посіданні державних посад і тим самим порушувати громадянські права інших членів суспільства. Особлива увага в документі приділяла­ся правовому забезпеченню приватної власності, яка, на думку вченого, в свою чергу, «мусить підчинятися суспіль­ним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожною власністю суспільні обов'язки».

З огляду на те, що «всяка федерація спричинює спіль­ну владу, законодавчу, виконавчу та судову», Дністрянсь­кий робить висновок, що в нових політичних умовах об'єд­нання земель на засадах федерації є застарілим, оскільки кожна держава може об'єднуватись з іншими на основі по­розуміння між їхніми законодавчими органами, а також особливої конституції сполучених держав. До цієї вільної спілки вільних народів можуть приєднуватися й інші сусідні держави.

Обґрунтовуючи правомірність принципу національного кадастру, зокрема взаємовідношення 4:1: 1, Дністрянський пояснює таке надання переваги українському народові не тільки тим, що він складає переважну більшість населення країни, але й тим, що «український народ являється при­родним власником національної території і як такий матиме на своїй землі повне право самовизначення». Інші наро­ди також зможуть брати участь у творенні й організації на­родної волі, її виконанні. Окрім існування трьох національ­них курій, усі народності матимуть свою культурну автономію, що, зокрема, виявлятиметься у поділі шкільної ради на національні секції, вживанні своєї рідної мови в урядо­вих установах, судах, громадському житті.

На зовсім інших засадах побудований проект конститу­ції УНР, складений професором О. Ейхельманом. Автор, використавши ідеї М. Драгоманова, поклав в основу про­екту федеративну систему української держави. Однак на відміну від останнього він поширює свій проект лише на українські землі і будив державну конструкцію не від гро­мад до федеративної держави, а, навпаки, від центральної державної влади, через конструкцію земель як окремих держав федерації до громад. У своєму проекті вчений спо­чатку визначає компетенції федеративної влади, а вже від неї, відповідно до неї і в її рамках виводить компетенцію федеральних земель і нижчих самоуправних одиниць.

Слідом за Дністрянським автор проекту звертається до досвіду державного будівництва США і Швейцарії, вико­ристовує положення їхніх конституцій. Україну він хоче бачити незалежною суверенною демократичною федератив­ною республікою, в якій би послідовно втілювався в життя принцип народного суверенітету. У проекті мітко простежу­ється цей принцип: «Основною засадою будівництва націо­нальної самостійної держави, після усталення відповідних етнічних кордонів,— є певне і послідовне проведення демок­ратичного республіканського принципу. А саме весь на­род, в міру здібності кожної одиниці, що входить її його склад, повинен бути допущеним до громадсько-державної роботи. Напування в державі мусить належати організо­ваному демократичному розумові, серйозній політичній діє­здатності, бо тільки вони є суто міцною державною підвали­ною для здійснення соціальної справедливості в людськім суспільстві і в кожній окремій нації».

Як і Дністрянський, Ейхельман вважав право кожної нації на своє самовизначення вищим від права держави: «Держава для народу. Народ — початок фундаменту. Дер­жава — завершення для нього».

Поєднуючи державність з складною системою народо­правства, автор вважає доцільним поділ України па окремі землі — держави, кожну зі своїм місцевим парламентом та урядом. Ці землі складатимуть єдину федеративну респуб­ліканську українську державу, в якій право волевиявлення народу повинно реалізуватися не тільки в зміні конституції, але й у звичайному законодавстві, в конкретних справах державного управління. Для здійснення цих заходів над­звичайним національним зібранням представників від усіх земель проводиться всенародний референдум.

Автор проекту приділяє особливу увагу питанням забез­печення особистих громадських і політичних свобод, а та­кож виконання громадянами і урядовцями всіх ступенів своїх обов'язків. Причому для останніх передбачались су­ворі покарання навіть за звичайну бездіяльність, нездат­ність до виконання взятих на себе зобов'язань і т. д. Гро­мадська дієздатність наступає в 25 років, військова служ­ба відбувається кожним у своїй землі. Водночас Ейхельман не абсолютизує рівного виборчого права, пропонуючи за­проваджувати повсюдно «ценз вищої інтелігенції», домага­тися безпосереднього пилину інтелектуальних, фахових сил на хід державних справ.

Згідно з проектом федеральна державна організація УНР складається з таких установ: 1) федерально-державна установча влада народу УНР; 2) надзвичайне національне зібрання; 3) федерально-державний парламент, який скла­дається з двох законодавчих палат: земсько-державної та федерально-державної Ради; 4) федерально-державний го­лова (або колегіальна директорія з трьох осіб та їхніх за­місників); 5) федерально-державні міністерства; 6) феде­рально-державний суд; 7) федерально-державний контроль; 8) місцеві органи федерально-державного управління.

Установча влада належить народові, воля якого виявля­ється під час всенародних референдумів. Кожний громадя­нин УНР, якому виповнилося 25 років, який має певну ро­боту і живе па власні засоби, користується правом голосу в установчій владі. Громадянам УНР «надаються плюраль­ні голоси в залежності від віку особи, сімейного стану, ос­вітнього цензу, громадянського і державного стажу». Установча влада народу виявляє свою чинність у складанні та змінах федеральної конституції, у найважливіших спра­вах законодавства, призначенні адміністрації федерально-державного суду і контролю. Виступати з ініціативою щодо внесення змін до конституції має право третина повного складу членів парламенту, федерально-державний голова, рада міністрів, суд, чверть парламентів земель, або 2 міль­йони громадян. Запропоновані зміни до конституції мають обговорюватись на об'єднаних зборах обох палат парламенту, або надзвичайних національних зборах, а затверджува­тися всенародним референдумом.

Федерально-державний парламент складається, на зра­зок американського конгресу, з двох палат. До складу зем­сько-державної палати входять представники парламентів окремих земель, члени федерально-державної палати оби­раються на основі таємного, безпосереднього та пропорцій­ного виборчого права, з дотриманням тих принципів, які визначаються установчими зборами. Обидві палати мають право кооптувати членів з числа кваліфікованих фахівців з вищою освітою, створювати комісії та впроваджувати особ­ливі анкети для розгляду окремих законотворчих питань.

До компетенції парламенту належать законотворчі і бюджетні функції, контроль над загальною політикою ви­конавчої влади, право затверджувати міністрів та рівних їм урядових осіб. Парламент обирає половину членів феде­рального суду, має право притягати до відповідальності членів парламенту, голову федерації, членів вищого феде­рального суду, міністрів та інших урядових осіб.

Виконавчу владу очолює голова федерації, який «пови­нен: 1) бути громадянином УНР; 2) бути природженим ук­раїнцем або до обрання проживати па території України не менше 20 років у загальному рахунку; 3) перед обран­ням проживати на території України не менше 5 років (сю­ди зараховується перебування поза межами УНР, коли цього вимагали службові обов'язки перед УНР); 4) корис­туватися в федерально-державний установчій владі правом плюрального голосу; 5) мати не менше 40 років від роду; 6) мати освітній ценз не нижче того, що буде визначений парламентом; 7) мати не нижче 10 років службового стажу в українській державній, політичній, кооперативній чи му­ніципальній діяльності; 8) належати до однієї з вір христи­янської релігії». Обрання голови федерації та його за­ступника проводиться на об'єднаних зборах обох палат пар­ламенту та членів федерального суду. Голова федерації за­тверджує міністрів, кандидатури яких передають йому на затвердження об'єднані збори обох палат парламенту. За­гальну політику уряду визначає рада міністрів.

Окремі права має державно-федеральний суд, який роз­глядає справи, що стосуються взаємин окремих земель, по­карання державних діячів, вирішення конфліктів, пов'язаних з неоднаковим тлумаченням законів конституції.

Чільне місце в проекті О. Ейхельмана займає положення про громадянство УНР, яке «надається громадянам, що досягли 17-літнього віку, якщо вони: 1) раніше постійно проживали на Україні протягом не менше 10 років; 2) мали на Україні нерухоме майно або підприємство на протязі не менше 10 років, а перед 24.XI. 1917 р. володіли ним не менше 6 років; 3) вчилися в шкільних закладах на терито­рії УНР не менше 8 років; 4) народились на території УНР і прожили тут не менше 10 років; 5) належать до українсь­кої нації» ¹²¹. Водночас автор зазначає, що «на території УНР не дозволяється робити жодних перешкод для роз­витку культури національних меншостей в усіх напрямках, що не загрожують державній цілості УНР» ¹²². В школах, що утримуються коштами національних меншин, обов'язко­во вивчаються українська мова та українознавство.

Землі УНР, згідно з проектом Ейхельмана, організову­ються на зразок штатів СІЛА. У всіх державних та громад­ських справах, окрім вищезгаданих норм федеральної орга­нізації, вони управляються самостійно і мають свою зако­нодавчу, виконавчу та судову владу. Кожна земля здійснює самоуправління на своїй державній території в усіх справах, що не входять до компетенції федерально-державної орга­нізації. Кожна земля складає в рамках федеральної орга­нізації свою власну конституцію на засадах демократичної республіки, однак ці конституції може змінити всенародний референдум, якщо цього зажадають об'єднані збори обох палат федерального парламенту, або федеральний голова УНР. Уряди окремих земель мають право укладати міжна­родні договори з сусідніми іноземними державами в спра­вах внутрішнього управління та юстиції, але виключно за згодою федерального міністерства; федеральний голова в цих справах має право вето.

Земельний поділ України, на думку Ейхельмана, доціль­но здійснювати в територіальних межах, з урахуванням «властивостей населення, економічних умов і топографічної конфігурації» ¹²³. До компетенції політично-федеративного об'єднання земель він відносить; 1) спільну організацію військових справ; 2) зовнішні відносини з іншими держава­ми; 3) фінансування та інші загальнодержавні функції ^ш.

Таким чином, Ейхельман уявляє Україну як федерально-державну організацію у формі союзної держави. Концепція вченого побудована на основі еклектичного поєднання ідей

М. Драгоманова, викладених останнім у «Вільній спілці», а також окремих положень з конституцій США і Швейцарії, Основна ідея концепції — федерація окремих земель — дер­жав, об'єднаних в єдину федеративну республіканську дер­жаву.

Чільне місце серед концепцій федерацій, які обґрунтову­вали в еміграції вчені національно-державницького напря­му, займає геополітична теорія видатного українського вче­ного, історика і географа, академіка ВУАН С. Л. Рудницького. Це єдина концепція, що постала не тільки на ґрунті історико-політичної і правової науки, а й пула певним синтезом географії, історії та державознавчих теорій.

Батько С. Рудницького був професором, а згодом дирек­тором української гімназії в Тернополі. Після закінчення тернопільської гімназії у 1895 р. юнак вступив до Львівсь­кого університету, де навчався у професорів М. Грушевського, Л. Фінкеля, О. Бальцера, а в 1898—1899 рр. працював в історичному семінарії професора М. Грушенського. Вже в студентські роки майбутній вчений написав декілька праць, що ґрунтувались на досить широких і різноманітних архів­них матеріалах. Частина з них пізніше вийшла друком.

Під час навчання Рудницький зацікавився українською-географією, яка тоді ще не мала предмета і методології дослідження. Після закінчення Львівського університету він у січні 1901 р. захистив диплом і дістав учений ступінь доктора філософії в галузі української Історії. Протягом року вчений викладав історію у польській гімназії в Тер­нополі, не полишаючи своєї мрії займатися науковими дос­лідженнями з української географії. В 1903 р. Рудницький з дозволу міністерства освіти виїхав до Австрії. У Віденсь­кому університеті він прослухав курси професорів А. Пенка, Е. Брюкнера, І. Угліча з географії і геології, паралельно займався вивченням експорту Австро-Угорської монархії ¹²⁸. П'ять років С. Рудницький працює професором Тернопіль­ської і Львівської гімназій, у 1901 р. стає членом НТШ, співредактором «Збірників математично-природничо-лікарської секції НТШ», у яких друкує свої перші наукові праці з географії.

У лютому 1908 р. С. Рудницький подає документи до Вченої ради філософського факультету Львівського універ­ситету па здобуття посади приват-доцента географії з укра­їнською викладовою мовою. В університеті він читає лек­ційний курс «Географія України», керує науково-дослід­ницькою роботою студентів.

У 1914 р. вчений знову їде до Відня. Працює в українсь­кому парламентському представництві, «Союзі визволення України», продовжує займатися науковою роботою. Цього ж року тут виходить друком перший том його дослідження «Україна і українці» німецькою мовою. Наступного року в Берліні вийшов другий том. Це була перша велика наукова праця вченого в галузі політичної географії і геополітики, де він розглядає українців як самостійну і «сконсолідовану» націю, що має право на власну національну державу. В 1915 р. книга була перевидана англійською, італійською, румунською та угорською мовами.