додаткові матеріали / Potulnytski

Першим, хто спробував поставити український націо­налізм на науковий ґрунт, був політолог і юрист, академік ВУАН С. Дністрянський, який ще в 1902 р. у ряді праць, надрукованих у львівському «Часописі правничім і еконо­мічнім», обґрунтував свою теорію суспільних зв'язків. Ця теорія, побудована на ідеях австрійського і німецького по­літологів Г. Єлінека (1851—1911) та Г. Ерліха (1864— 1920), була трансформована вченим на український ґрунт і послужила основою його національно-державницької по­літологічної концепції, де обстоювалось право кожної на­ції на автономію і державну незалежність.] До представни­ків державницького національного напряму в українській по­літичній науці можна піднести цілу плеяду вчених, більшість :> яких почила досліджувати політичні процесії в Україні вже перебуваючи в еміграції. Серед них учень Єлінека і Дністрянського В. Старосольський, учень Масарика і Старосольського О. Бочковський, заслужений про­фесор, декан юридичного факультету Київського універси­тету О. Ейхельман, учень М. Грушевського С. Рудницький.

КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Засновником національно-державницького напряму в українській політичній науці був С. Дністрянський '. Вели­кий вплив на формування світогляду майбутнього вченого справив його батько — доктор історії та філософії, про­фесор Тернопільської гімназії. Дністрянський закінчив Ві­денський, Берлінський та Лейпцігський університети, де відвідував семінари: австрійського права — професора Гофмана, економічний — професора Филиповича, римського права — професора Дернбурга, економічний та соціальний — професора Вагнера. У Лейпцігському університеті він спеціалізувався в «Practicumi» професора Штрогала та економічному семінарі професора Бюхера. Набувши сис­тематичних знань, ґрунтовно ознайомившись з методологіч­ними здобутками тодішньої юридичної і політичної науки, вчений у 1898 р. обійняв посаду приват-доцента юридич­ного факультету Львівського університету. До 1917 р. він очолював тут кафедру і читав курс австрійського права. Активно займаючись науковою роботою, Дністрянський друкує свої праці в «Часописі правничім і економічнім», бере участь у міжнародних з'їздах та конференціях правників, у 1909 р. засновує «Товариство українсько-руських правників» у Львові. У листі до М. Грушевського від 21 квітня 1909 р. Дністрянський сформулював свої основні підходи до методології наукових досліджень. Він, зокрема, писав, що «в науці завжди необхідним є короткий начерк історичного розвою, порівняльні новації, теоретичний ана­ліз, критичність».

Особливо плідним у науковій діяльності вченого був еміграційний період життя, коли він очолив Український вільний університет у Празі та його факультет права і політичних наук. Саме тут Дністрянський завершив роз­робку своєї політичної концепції. В її основу лягли ідеї, закладені в теоріях автономії, авторитету і автаркії дер­жави В. Вундта; етичного мінімуму — Г. Єлінека; живого права — Г. Ерліха; спільності і спілки — німецького соціо­лога Ф. Тонніса (1855—1936).

Загальні методологічні основи націонал-державницької концепції вченого викладені в одній з перших його науко­вих праць «Звичаєво право та соціальні зв'язки», надруко­ваній у «Часописі правничім і економічнім» (Львів, 1902), що видавався під редакцією Дністрянського. Автор нама­гається обґрунтувати нову теорію права, зокрема звичає­вого, на генетичних основах соціальних зв'язків. Виходячи з первинності права щодо політики, він доводить, що полі­тика, зокрема політика держави, утворюється на основі вже існуючих правних норм суспільного життя. На думку вче­ного, органічні суспільні зв'язки, в основі творення яких лежать економічні причини, такі як родина, рід, плем'я, на­род і основні суспільні установи — подружжя, договори, спадщина і т. д., не є витвором держави, а навпаки, старші за неї, їхніх розвиток базується на внутрішній силі суспіль­ства.

Існуючі суспільні зв'язки він поділяє на два типи: 1) органічні — родина, рід, плем'я, держава, народ; 2) ор­ганізаційні — церква, класи, партії, товариства (вільні і примусові). Кожен із цих зв'язків має свою організацію,, існує для збереження або досягнення своїх власних вищих цілей. Держави або допомагають, або протидіють суспіль­ним зв'язкам у досягненні їхньої мети. Межі права або безправності держави стосовно того ж суспільного зв'язку мають залежать від того соціально-етичного змісту, його цілей і домагань суспільні зв'язки,— підкреслює вчений,— являються самостійними носіями приватного права, мають свої права і обов'язки». 3агалом «теорію суспільних зв'яз­ків на основі генетично історичної системи досліду», як визначає свою концепцію сам Дністрянський, можна звести до п'яти основних пунктів: 1) право існує не тільки в дер­жаві. Держава є лише соціальним зв'язком найвищого типу. Для дотримання правового порядку вона використовує ад­міністративний апарат, котрий має право вживати фізич­ний примус, на відміну від нижчих соціальних зв'язків, у яких залишається питоме право і моральний примус звича­їв, традицій і т. д.; 2) всі правові норми є також соціально-етичними нормами. Однак не всі соціально-етичні норми є водночас правовими, а лише ті, що вибрані державою для її існування як суспільного зв'язку; 3) все, що утворилося генетично в суспільних зв'язках протягом століть, залиша­ється реальною основою права і держави. Право утворюєть­ся самостійно в усіх суспільних зв'язках, які мають свою організацію, органи управління, тобто свою автономію, яка може бути визнана, але й обмежена державою з огляду на вищі спільні сили свого суспільного зв'язку; 4) авторитет держави знаходить головну опору в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є найвищим критерієм істини, ос­кільки формуються па основі норм, прийнятих в окремих родинах, родах, племенах, станах, класах, політичних пар­тіях, громадах, товариствах, і т. д., тобто па основі морального авторитету, який пов'язує людей набагато міц­ніше, аніж держава; 5) суспільний зв'язок має свої специ­фічні інтереси. Збереженню цих інтересів служить органі­зація зв'язку. Все, що відповідає внутрішнім та зовнішнім потребам організації порядку в системі зв'язку, складає зміст соціально-етичних норм і утворює право зв'язку, межі автономії якого повинні оберігатися державою. Конкретна держава, порушивши автономію того чи іншого зв'язку, тим самим переступає закони соціальної етики і права, на­саджує безправ'я. Основною внутрішньою ознакою права є справедливість, форма і зміст якої не залишаються не­змінними, оскільки залежать від суспільних відносин та історичного розвитку.

Концепція суспільних зв'язків, як своєрідна комбінація теорії «етичного мінімуму» Єлінека, ідеї «живого права» Ерліха та концепції «автономії, авторитету і автаркії» Вундта, була перенесена вченим на український ґрунт і слугу­вала базою його національно-державницької політологіч­ної концепції.

Дністрянський переконаний, що в основі суспільних зв'язків лежить історична справедливість, тобто встановле­ні історією традиції певного народу і держави, які постійно розвиваються. З цих позицій він розглядає історію україн­ського народу і державності, намагаючись визначити їхні автономні історико-правні підстави. Беручи за основу схему етапів історії української державності М. Грушевського, вчений зазначає, що в доісторичній добі розвиток суспіль­ного життя в Україні відбувався так само, як і в Західній чи Середній Європі: 1) весь суспільний лад спирався на родину, рід, плем'я; 2) вже в родовій суспільній організації вбачалися основи майбутньої державної влади; 3) кожен рід очолював князь, який обирався усіма його членами, існували також дорадчі органи та віче; 4) перехід від од­ного суспільного порядку до іншого заборонявся. З при­ходом варягів, які, на думку Дністрянського, започаткува­ли українську державу і перевели племінний устрій у дер­жавний, визначились дна основні елементи, що забезпечили цей перехід: 1) «тривка центральна влади в руках князя і його дружини; 2) витворення тривкого відношення між центральною владою та самоуправою населення на тери­торіальних основах»⁹. Характер української державності княжої доби певною мірою відрізнявся від державності ін­ших народів, зокрема Західної Європи. Після великого пе­реселення народів всі держави Західної Європи сформу­валися шляхом завоювань і мали військово-феодальний устрій. В Україні ж, як підкреслює дослідник, не було ос­нови для утворення феодалізму західноєвропейського сеньйоро-васального типу, бо українське населення постійно проживало на своїх власних землях і не шукало нових країв. Дністрянський так характеризує цей період української державності: «Княжа доба злучила князівсько-дружинний порядок з народоправством доісторичних часів. Норми дер­жавного устрою були такі: центральна влада спочивала в руках великого князя, боярської ради і віча. Крім великого (Київського) князя, що вважався найстаршим між князями, були в поодиноких «землях», або інших областях інші кня­зі, головно з того самого роду, що великий князь. Між кня­зями були такі, Що Піддавалися центральній владі великого князя, але були й такі, що правили своїми землями само­стійно, проводили з великим князем війни і т. д.» ^ш Цю ха­рактерну особливість первісної української державності вче­ний визначає як патріархальний устрій. Він звертає увагу на його схожість з первісним полісним ладом старовинної Греції і відмінність від феодально-абсолютистського ладу франкського королівства, імперіалістичного ладу Візантії та деспотизму старовинних держав Сходу. Особливо бага­то спільних рис він вбачає у структурі української держави Київської Русі та провідних західноєвропейських держав тієї доби — Франції, Англії, Німеччини. Це, на думку вче­ного, давало підстави зарахувати Україну до європейських держав. Об'єднувало ці держави існування локального са­моуправління та суверенність самої держави, а не коро­лівської чи князівської влади, обмеженої правіший преро­гативами державної структури. «Українська (Київська) Держава,— пише Дністрянський,— носить характер євро­пейської держави, бо, по суті, її державні установи побу­довані на тих самих, або на подібних принципах, як уста­нови інших держав, про які була згадка повище».

Відрізняло, українську державну систему від європей­ських систем того часу лише два характерних моменти: 1) однакова компетенція трьох державних елементів вла­ди: князя, боярської ради і віча; 2) народоправство, в тому розумінні, що народ залишав князям свободу управління державою, підтримував їх за умови «доброго» управління і втручався безпосередньо в управлінський процес на випа­док чвар і безладдя між князями. Саме народоправство і принцип суверенності держави, притаманні Київській дер­жаві, відрізняють її від Московської держави, яка від са­мого початку існування не мала європейських елементів, а була «побудована на засадах орієнтального деспотизму у формі, яка зближалася до структури старинних орієнтальних держав», без правного зв'язку самої деспотії з населенням та общинним устроєм суспільних зв'язків.

Таким чином, визначаючи характер української держав­ності київської доби, Дністрянський виділяє дві притаман­ні їй державоправні підвалини: народоправство і суверен­ність держави, де основою державоправних відносин став договір між володарем і населенням та розподіл влади.

З втратою Україною своєї державності і включенням її до складу Литовської, а згодом Литовсько-Польської держави на неї переходять нові державоправні інституції, які згодом перемінюють давній український правний лад шляхом внесення елементів польського шляхетського гос­подарства. Однак повне економічне закріплення Польщею українського народу і водночас її повна неспромож­ність захистити українське населення від ворожих нападів, зокрема з боку турків і татар, примусили український народ шукати засобів самооборони і дали початок самостійній, народній організації, що спричинила появу нової україн­ської державності за часів Б. Хмельницького. Звертаючи увагу на військовий характер другої української держави XVII—XVIII ст., учений стверджує, що, на відміну від Київської держави, абсолютистської Франції, феодальної Німеччини та парламентської Англії, вона була заснована виключно для оборони від зовнішніх ворогів і тому не могла стати справжньою монархічною державою європей­ського типу. Протягом усього періоду свого існування ко­зацька держава не могла позбутись тих суспільних форм, які перейшли до неї з минулих століть — традицій народо­правства, виборчої системи. Все це, на думку вченого, дає підстави визначити державний устрій України як рес­публіканський. За Дністрянським, республіканський дер­жавний устрій України вже за часів Хмельницького містив у собі поряд з автократизмом гетьманської влади демокра­тичні та олігархічні (рада старшин) елементи.

З огляду на свою теорію суспільних зв'язків, учений ха­рактеризує Україну XVII—XVIII ст. як першу національну державу, що організувала виключно українські елементи на боротьбу з ворогом, хоча «правда, що українському на­родові не доставало ще деяких прикмет, які в 19 та 20 віці вважаються основами народної свідомості, але не може бути сумніву, що природні основи української нації існували вже тоді та що їх усіх лучила боротьба за волю, бороть­ба за батьківщину». Тобто, з одного боку, український народ об'єднав під проводом Хмельницького всі українські елементи в одну державну організацію і вів після Пере­яславського договору свою визвольну боротьбу в умовах гетьманщини, а з іншого — козацька держава постала як результат протидії економічному визиску і експлуатації, що не дає можливості беззастережно зарахувати україн­ський народ княжої або козацької доби до свідомого сус­пільного зв'язку. Тоді, одначе, коли не діялося (визвольна боротьба часів гетьманщини. - -В.П.),--пише вчений,— не було ще цього психічного чинника, який по модерним по­няттям в'яже народ або націю в осібний спільний зв'язок — був український народ, як факт, але не як свідомий сус­пільний зв'язок у противності до-держави. Народ (або на­ція) став свідомим суспільним зв'язком щойно, процесом історії останніх століть, як протест проти територіальної самовлади держави».

Таким чином, Дністрянський включає в поняття Свідо­мого суспільного зв'язку лише таку націю, в основі кон­солідації якої лежить національна психологія, самосвідо­мість, що нівелює всі станові, релігійні, династичні різниці, зближує «рівних» людей до «рівних» і сприяє формуван­ню національної ідеї. Саме національна ідея скеровує народ на боротьбу проти чужих територіальних посягань і водно­час об'єднує розпорошені по різних державах народні еле­менти до державного з'єднання, ставлячи своїм ідеалом народні держави, тобто такі, які б об'єднували цілі народи в окремі самостійні держави». Вчений далі зауважує, що вже з XIX ст. в новітній державі право суверенності дер­жави як залишок імперіалістичної традиції середніх і по­чатку нових віків має бути замінено правом суверенності народу.

Розуміючи під національною ідеєю психологічний чинник, який об'єднує всіх членів окремого народу, без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народів до самовизначення і праві кожного народу «самостійно про себе рішати, самостійно собою правити та ма­ти у своїй хаті свою силу й правду й полю», вчений від­різняє національну ідею від націоналістичної. Національна ідея, за Дністрянським,— це боротьба народу за визволення з-під влади державного імперіалізму на основі свого права на самовизначення на своїй національній території. Навпаки, націоналізм — це «змагання до влади не лише в природних границях свого народу, але й над другими наро­дами, виключаючи цих останніх від права на свобідний політичний розвиток». Показовим у цьому плані він вва­жає ставлення Австро-Угорщини до південних слов'ян, зо­крема українців, політику російського абсолютизму до на­родів Росії, Німеччини — до французьких і польських земель, що входили до її складу. Водночас вчений зазначає, що націоналістична ідея виступає, як правило, у шовіністич­ній формі і нерідко витворюється з національної, після завоювання державної незалежності, коли народи, які щой­но визволилися, починають утискувати інші, менші народи, у своїй державі, «шукаючи оправдання, мовляв, у націо­нальній ідеї, котру вони толкували тільки на свою користь, щоби покривити той самий імперіалізм, проти якого вони спершу самі боролись».

Диференціюючи поняття «нація» і «народ» наявністю або відсутністю усвідомленої національної ідеї, вчений вод­ночас указує на тотожність обох цих понять у правовому аспекті, як органічного суспільного зв'язку щодо держави. Нація і народ виявляють єною тотожність у тому, що як органічний суспільний зв'язок вони можуть виступати «по­руч держави або й супроти держави; побіч держави там, де етнографічні границі народу покриваються (цілком або з малими виїмками) з політичними границями держави; су­проти держави — там, де в межах держави знаходяться різні народи, чи в цілості, чи в части».

У своїй теорії суспільних зв'язків, порівнюючи держа­ву з нацією, Дністрянським звертає увагу на те, що їх об'єд­нує,—територію. Водночас він підкреслює, що історична територія держави має політичне походження, нації ж — природноетнічне. Для держави, яка постає шляхом завою­вань, мандрівок, революцій, асиміляцій, першорядне зна­чення має територія і другорядне — люди, які проживають на цій території і створюють державну організацію для збереження суспільного ладу. І в держані, і в нації вчений виділяє три основні елементи, що складають їхню сутність. Проте розміщені ці елементи в різному порядку. Основою держави він вважає: 1) територію; 2) людей, що проживають на цій території; 3) питому організацію суспільного ладу з її характерними ознаками — автономією, авторите­том і автаркією. Елементи, що складають основу нації, розміщуються в дещо іншому порядку: 1) люди; 2) тери­торія; 3)народна культура, що складає головну суспільну основу нації, незалежно від наявності чи відсутності своєї державної організації. У визначенні сутності нації Дніст­рянський відводить перше місце людям, які проживають на тій чи іншій території-і мають право мати на ній свій власний спільний порядок, нація,— пише вчений,—маю­чи своїх людей і єною Територію, змагає до того, щоб своїй питомій культурі підкріпи шлях до «Цивілізації», значить до того, щоб на своїй національній території витворити питому державну організацію».

Характеризуючи елементи, які він включає в поняття нації або народу, Дністрянський терміном «люди» позначає певний суспільний зв'язок, що склався на основі спільного родового походження, а згодом і загального почуття кров­ної спільності. Цей зв'язок може залучати до себе нових членів шляхом асиміляції, яка, в свою чергу, довершується за допомогою іншого" чинника кожної нації — культури. В поняття «культура» вчений включає народну мову, істо­ричні традиції, звичаї, «всі ті психічно-культурні моменти, котрі сполучили значне число людей в ідейні зв'язки без огляду на границі держави». Проте, підшукуючи спільні моменти у загальному почутті кровної спільності та культу­ри народу, вчений окреслює поняття культури дещо шир­ше, включаючи її нього бажання людини бути членом того чи іншого народу, на основі відновлення колись асиміля­ційно втрачених чи забутих зв'язків. Належність до народу Дністрянський визначає також тим, що «ті, хто за поход­женням мали б бути його членами, хотіли бути ними, при­знаючи себе членами того народу».

Третій елемент, спільний для нації і держави,— це те­риторія, яка має для держави політичне, а для нації — етнічне значення, оскільки ідея народного самовизначення мусить вирішуватися в межах національної території того чи іншого народу, котрий, в свою чергу, визначає і його державну територію. Тому, наприклад, Польща, яка В дав­нину займала українські землі до Дніпра і Чорного моря, не може, згідно з правом народного самовизначення, пре­тендувати на ці території, оскільки вони не є її національними територіями. «Національна територія,— зазначає вче­ний,— є та територія, з якою народ зв'язаний історично, шляхом постійного, звичайно споконвічного оселення... ні­яка територія не може бути рівночасно територією націо­нальною для кількох народів... Тому ті народи, що завою­вали під свою владу чужі народи та не вспіли оселитися на їхнє місце, ні їх повно засимілювати, не можуть ніколи вважати завойованих земель за свою власну національну територію». За Дністрянським, межі споконвічної, етнічно визначеної території того чи іншого народу можуть збіль­шуватися або зменшуватися в залежності від переселення, тобто зменшення або розширення основ автохтонного на­роду на своїй чи чужій території, або асиміляції, коли в тій чи іншій області вже переважна більшість населення складає культурно, традиційно, мовно і психологічно ін­ший народ. Так, згідно 3 теорією Дністрянського, будь-який район України, населення якого внаслідок переселен­ня чи повної асиміляції зараховує себе до іншої — росій­ської або польської — культури, вже не може вважатися національною, а відповідно і державною територією Украї­ни. З іншого боку, поляки не мають ніяких підстав вважати Східну Галичину своєю національною територією, як і ро­сіяни не можуть на основі права народного самовизначення посягати на українські землі. «Доки він (автохтонний на­род.— В. П.) сидить дальше на землях своїх предків, та доки завойовникам не вдалося після завоювання перевести повної асиміляції оселених на своїх колишніх землях чле­нів завойованого народу та переробити його дефінітивно в спільну етнічну масу (напримір в давніх століттях в Іта­лії або в Англії, а в новіших часах в Америці), доти за­войований народ не втратить своєї народної індивідуаль­ності, та його територія обіймає всі ті пов'язані зі собою землі, на яких він жив, без огляду на свою державну при­належність».

Надзвичайно важливим чинником обстоювання права народу на своє самовизначення у межах власної націо­нальної території Дністрянський вважає географічну ціліс­ність земель конкретного народу, відсутність «вкраєної» те­риторії іншого народу: «Що з членів якоїсь народності мешкає поза границями географічно зв'язаної національ­ної території, те все знаходиться вже на чужій території, хоч би число цих членів було як значне». Водночас учений вважає, що на українській національній території можуть знаходитися так звані «острови» або міста з переважаючим російським або польським населенням. Такі землі мають право на автономію в межах української держави на осно­ві природного права суспільного зв'язку і права національ­ної меншості в державі, так само як мають право на авто­номію українці в Росії або Польщі, однак ці землі («остро­ви») не можуть приєднуватися до іншої держави. Виняток тут складає, як уже зазначалося, переселення або ж повна асиміляція населення регіону на користі, тієї держави, з якою Україна має спільні кордний. «Границі означуються тому лише по етнографічним принципам,— пише Дністрян­ський.— Вони можуть зменшуватися або розширюватися лише процесом зменшування або розширення осель дотич­ного народу на своїх чи чужих просторах та шляхом повної асиміляції на користь своєї чи чужої народності». Сто­совно ж конкретних міст на території України з перева­жаючим російським чи польським населенням, то тут, окрім «дотичності» кордонів, справа відокремлення або приєд­нання цих міст має вирішуватися також з огляду на етніч­ний склад сільського населення того регіону, до якого на­лежить те чи інше місто, оскільки, на думку вченого, ха­рактер постійного поселення завжди вирішують села, а не міста. Він вважає, що постійне автохтонне населення краю звичайно проживає в селах, тоді як «мешканці міст є взагалі елементом рухомим, Що змінюють постійно свій осідок... Якраз сільське населення дає правдивий образ на­ціональної території. Модерні міста Є неначе екстериторі­альні». Національні меншості в Україні мають право на автономію, тобто повну свободу виявлення своїх національ­них прав, але водночас у спільних державних справах вони мають підкорятися волі більшості, тобто національним ін­тересам усієї держави, до якої належать. Підкреслюючи, що український народ має природне право па самовизна­чення на своїй національній території, вчений визнає, ідо він, у свою чергу, зобов'язаний надати всім іншим народам, які пробивають на українських землях, «повне право на їхнє народне самовизначення, але, природно, В тим, що пра­ва народів-меншостей будуть стояти в згоді а територіальними національними правами українського народу»⁸'. Ви­рішити питання про права національних меншостей на те­риторії України мають українські Установчі збори.

Таким чином, у своїй теорії суспільних зв'язків Дніст­рянський намагався обґрунтувати право народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демократичних традицій українського народу і теорії права народів на самовизначення. Дослідженню питань державного будівництва в Україні присвятив більшість своїх праць учень і колега С. Дніст­рянського професор В. Старосольський. Навчаючись у Львівському університеті, Старосольський спеціалізувався у науковому семінарі професора Дністрянського, відвіду­вав лекції професора Грушевського. Великий вплив на фор­мування наукових основ світогляду майбутнього вченого справили також Єлінек та Гумплович. Науковий семінар першого пін відвідував під час навчання у Гейдельберзько­му університеті, з працями другої ознайомився в Берлін­ському університеті ^м.

За підтримкою Дністрянського вчений друкує в «Ча­сописі правничім і економічнім» ряд своїх наукових праць. У 1899 р. Старосольський обирається головою комітету української академічної молоді — студентської організації, яка виступала за створення українського університету у Львові. Своїм основним завданням «академісти» проголо­сили створення незалежної українсько! держави в етнічних межах на всій території, заселеній українським народом. Влітку 1900 р. розгорнулася полеміка навколо питання ук­раїнської самостійності між галицькими газетами «Буко­вина» і «Діло». Вступаючи в цю полеміку, академічна мо­лодь скликала у Львові 14 липня 1900 р. своє чергове віче, де під проводом Старосольського відкрито виступила з гас­лом незалежності України. Як голова комітету Старо­сольський займається організацією страйків і студентських з'їздів, збиранням коштів на видавничі потреби національ­но-визвольного руху.

Згодом він вступає до Української соціал-демократичної партії Галичини. Через скрутне матеріальне становище змушений був деякий час займатися адвокатурою. Зокрема в 1911 р. Старосольський На прохання Дністрянського стає його адвокатом під час судового слідства, коли останнього було притягнуто до Відповідальності за політичну промову на передвиборному віче, проведеному без дозволу місцевих властей. Особиста дружба Дністрянського і Старосоль­ського тривала упродовж усього їхнього життя, не припи­нялася вона і в еміграції. Саме Дністрянський запросив Старосольського на посаду професора Українського віль­ного університету в Празі. Оглядаючись на пройдений жит­тєвий шлях, вчений писав з Праги своєму синові Юрію: «Нехай тобі стежка в цьому житті буде кращою, ніж моєму поколінню. Мені довелося бачити, як народ дозрів і став боротися за спою долю. Може я ще й побачу здійснення волі України, але тобі доведеться бачити й проживати цей період, коли, здобувши в тяжкому бою визволення Украї­ни, покоління буде ставити і прикрашати цю велику нову будівлю своєї держави».