додаткові матеріали / Potulnytski

Як уже зазначалось мами і» попередніх дослідженнях, В’ячеслав Липинський та інші українські політологи між­воєнної доби, зокрема В. Кучабський (1895—1945), С. Дні­стрянський (1870—1935), В. Старосольський (1878—1942), звертаючись до здобутків світової політичної науки і засто­совуючи їх у нових умовах, попередили ряд рис ортодок­сальної і радикальної парадигм сучасної політології, роз­робивши відповідні підходи і концепції на ґрунті українсь­кого державознавства вже в період між першою та другою світовими війнами. Це стосується й теорії класократії В. Липинського, де питання влади і управління розконцентроване і раціонально розподілене між багатьма центрами влади, що притаманне ортодоксальній парадигмі в сучасній політичній науці, а також його концепції політичної куль­тури, яка багато в чому попередила цілий ряд висновків щодо типів і видів політичної культури, зроблених уже в 60—80-х роках XX ст. в теоретичній політології.

Якщо проаналізувати в цілому «Листи до братів-хлібо­робів», можна зробити висновок, що проблема політичної культури є наскрізною у згаданій-праці вченого. Типологія політичної культури, яку пропонує В. Липинський, вклю­чає, на нашу думку, кілька рівнів градацій, кожен з яких у тій чи іншій мірі ділиться відповідно ще на декілька типів і видів. Якщо застосувати до політологічної спадщини В. Липинського сучасний категоріальний апарат політичної науки, то ці рівні градацій можна диференціювати так: 1) визначення політичної культури за суб'єктами. її носіїв: а) політична культура нації; б) політична культура класу або стану; в) політична культура особистості; 2) політич­на культура правлячої і підданської верстви. Ці обидва ви­ди градацій взаємно співвідносяться у власній структурі. Розглянемо ці рівні детальніше, проводячи водночас по­рівняльний аналіз.

Політична культура нації, за Липинським, виявляється в прагненні й умінні її провідної верстви використовувати для політичної творчості дані політичної науки і політич­ного досвіду.

Тобто політична культура нації безпосередньо залежить від її провідної верстви, яка керує й надалі керуватиме цією нацією. Саму провідну верству вчений характеризує в статичному (спілому, постійному) і динамічному (рухли­вому) плані. Якщо в статичному значенні провідна верства повинна завжди містити в собі ті елементи, що мають бу­ти її невід'ємними складниками в будь-який історичний пе­ріод, то в динамічному розвиткові провідна верства має завжди поновлювати себе шляхом об'єднання «старих па­нів з новими». Тільки об'єднання старих панів з новими,— вважає Липинський, - витворить здатну до створення Ук­раїни нову провідну верству». Без такого органічного сполучення еліти традиційної і контреліти не постане нова українська провідна верства, а з нею й українська держа­ва, оскільки традиційна еліта буде занадто консервативною, а контреліта — занадто революційною і малодосвідченою, щоб бути спроможними одна без другої керувати Украї­ною. Хоча Липинський і вважає, що єдино придатним для організації міцної української державності є політичний класократичний устрій, тобто правління найкращих людей з усіх станів і класів, найбільш авторитетних у своїх кла­сах провідників, проте сама провідна верства, окрім цих найкращих людей, завжди, при будь-якій організації дер­жавного правління, мусить мати в своїй структурі пред­ставників двох станів — нащадків дворянства та шляхти, і хліборобів-трударів.

Нащадки нехай спольщеного або зросійщеного україн­ського дворянства чи навіть нащадки російського дворян­ства і польської шляхти, що проживають в Україні, мають бути провідною верствою з огляду наявності у них політич­ного досвіду, який здобувається не лише теорією, а й пе­редусім практикою і вродженою традицією багатьох поко­лінь, умінням охоплювати явища політичного ,життя згори, а не зниззу. До правлячої верстви шляхта має належати й тому, що має власний, підсвідомий, або, як його називає Липинський, ірраціональний кодекс честі, скерований на служіння тій землі і державі, де вона проживає. Певний моральний кодекс служіння тій землі, на якій він працює, має і селянин-хлібороб, і поміщик-землевласник, оскільки, як зазначає вчений, земельний хліборобський клас — це люди, що органічно зв'язані між собою однаковим способом . існування. Сформуватися така нова провідна верства може лише завдяки сполученню залишків зросійщеного хлібороб­ського дворянства і спольщеної хліборобської шляхти, а також тих найбільш активних і войовничих елементів, які в процесі революції виділила з себе селянська маса. Хлібороби-селяни, які назавжди відірвалися від землі, забули про своє походження або не бажають взагалі його усвідом­лювати, і шляхта, що втратила дух войовничості, рицарст­ва, або перетворилася на рицарів-кочовиків, тобто проміня­ла свій край і землю на іншу, не можуть бути провідними верствами в Україні. Лише сполучення українського соці­ального селянського ферменту з творчим українським ари­стократичним елементом в одній понадкласовій всенаціо-нальній армії зробить життєздатною українську державу.

Те, що саме шляхта і хлібороби покликані завжди бути статичним елементом провідної верстви, Липинський по­яснював ще й тією обставиною, що хліборобський клас, міцно прив'язаний до своєї землі, живе з рільничої продук­ції, а не з. політики і кровно заінтересований в існуванні власної незалежної української держави. За своєю класо­вою природою він не може бути національним посередни­ком між чужими урядами і народом. «Він українським мо­же бути тільки у власній державі,— зазначає Липинсь­кий,— або мусить бути неукраїнським в державі чужій» .

Це стосується й шляхти, яка, згідно з одідиченим кодексом честі, має до кінця служити державі, створеній на землі, де вона проживає, на зразок офіцерів⁷ російської армії, що перейшли в новостворену українську, або офіцерів галиць­кого стрілецтва, які перейшли в українську армію з авст­рійської, оскільки на їхній землі утворилась нова держа­ва — українська. Тому земельний хліборобський клас і нащадки дворянського рицарства не повинні бути, за Липинським, єдиною правлячою верствою в гетьманській Украї­ні, а мають творити найважливішу, консервативну, части­ну цієї верстви, покликаної зберігати державу.

Водночас інтелігенція, чи думку Н. Липинського, не мо­же бути провідною верствою. У своїй концепції він відво­дить їй роль лише помічника національної аристократи — найкращих людей з усіх станів. Винятком може бути лише така інтелігенція, яка спроможна дати своїй нації одну об'єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитарного роз'єднання нації на безліч партій та ідеологій. Якщо під інтелігенцією тут вчений розуміє людей, «не зайнятих матеріально-продуктивною працею, які не володіють ані за­собами війни, ані засобами виробництва» і здобувають собі засоби існування розумовою працею, то аристокра­тією, тобто елітою, він називає будь-яку правлячу і провід­ну в даній добі верству без огляду на її походження. Термін «еліта» В. Липинський вперше вживає у своїй пра­ці «Листи до братів-хліборобів».

Згідно а його запільною концепції ю класократії, про­відною верствою можуть бути промисловці, які самі керу­ють своїми підприємствами; купці, фінансисти й торговці, які задовольняються власним заробленим прибутком, а не спекуляцією; робітники, що шанують свою працю і справж­нього господаря-власника; натомість інтелігенція у своїй більшості є здекласованою. В. Липинський називає інте­лігенцією ту категорію людей, які зовсім втратили орга­нічний зв'язок з яким-небудь матеріальпо-продукуючим класом, тобто здекласувались за способом свого життя і мислення. Вчений ділить інтелігенцію на дві групи, перша з яких служить громаді (нації, державі, класу), є друга використовує громаду в своїх інтересах, тобто претендує на провідну роль у ній. В своїх «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський акцентує увагу на другій визначеній ним категорії інтелігенції, яка будучи здекласованою, жи­ве з політики і за допомогою своєї освіти прагне і домага­ється політичної влади. Як приклад він наводить українську демократичну інтелігенцію, яка в 1917 р. за 24 години переорієнтувалася від посередництва між російською дер­жавою і українськими народними масами до самостійиицтва, хоча раніше ні в яке самостійництво не вірила й, біль­ше того, органічно вороже і з підозрою до нього стави­лась. Водночас Липинський у своїй концепції відводить інтелігенції роль не лише помічника еліти, але й посеред­ника між нею і масами, оскільки саме вона має готувати ґрунт для формування української державотворчої вер­стви.

Таким чином, носіями політичної культури правлячої верстви у Липинськоґо виступають шляхта, хлібороби — землевласники і трударі, а також «найкращі елементи» — провідники усіх станів; носіями політичної культури під­данської верстви є представники всіх інших станін україн­ського народу та ^декласовані елементи, насамперед інте­лігенція.

І тут ми підходимо до найважливішого пункту у визна­ченні політичної культури В. Липинським. Політична куль­тура класу, стану або індивіда — це усвідомлення цим класом, станом або індивідом свого класового інтересу і ак­тивна творча діяльність по реалізації цього інтересу в слу­жінні своїй державі і в здобутті політичної влади. Це ви­значення політичної культури класу чи Індивіда, До якого сучасна вітчизняна політологія підійшла лишена початку 80-х років ^ш, В. Липинський окреслює вже на початку 20-х років нашого століття. Найважливішою ознакою політич­ної культури, на думку вченого, є усвідомлення класом, станом чи індивідом свого інтересу. Відсутність цього усві­домлення означає п відсутність політичної культури.

Політична культура, за В. Липинським,— це не лише стихійне усвідомлення свого класового інтересу, але іі ді­яльність по його втіленню, тобто раціоналізація самої со­ціальної віри в напрямі раціоналізації методів боротьби за віру. Щоправда, серед методів, скерованих на втілення станового інтересу, він визнає конструктивними лише методи сили й водночас — морального авторитету, а не розви­ток теорії цього інтересу, або віри. Остання, навіть сприя­ючи переконанню членів іншої соціальної групи і перетя­гуванню їх на той чи інший бік,¹ все одно призводить до руїни, бо виступає проти їхнього органічного стихійного прагнення. Отже, політична культура певного стану виявляється в моральному відродженні, розвиткові і боротьбі тих соціальних груп, які можуть шляхом реалізації свого станового інтересу створити українську націю. Тільки від­родження «за предками одідиченої і власному хотінню від­повідаючої віри» призведе до відродження самої верстви, від якої залежить постання нації і держави. Це відродження, за Липинським, залежить від методів, що відповідають сучасним умовам і від раціональних форм організації.

Таким чином, політичну культуру класу або стану, у визначенні Липинського, можна диференціювати за типами і видами. В першому випадку вони поділяються на два ти­пи: І) політичні культури, як уже зазначалося вище, прав­лячої групи, тобто шляхта, хлібороби і найкращі провідни­ки усіх станів; 2) підданська політична культура, де зали­шаються всі інші представники тих чи . інших станів та інтелігенція. Вид політичної культури класу або стану зале­жить від його фахової приналежності: наприклад, політич­на культура шляхти, купецтва, робітництва, селянства. Так само за градацією типу і виду можна па основі проведено­го тут аналізу визначити у Липинського той зміст, який він вкладав у поняття політичної культури особистості. На на­шу думку, тип політичної культури особистості, за Липин­ським, можна класифікувати як триступеневий. Подібний висновок роблять і сучасні американські теоретики політич­ної культури Г. Алмонд і С. Верба.

Г. Алмопд і С. Верба визначають три типи політичної культури: активістська, носії якої повністю включені в по­літичний процес, визначають його хід і розпиток; піддан­ська, носії якої беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої можливості впливати на політичні рі­шення; патріархальна, носії якої відзначаються дуже низь­ким рівнем заінтересованості в політичних процесах, і, як правило, виключені з них взагалі.

Липинський зазначає, що лише прагнення до влади на своїй землі може примусити українців шукати раціональні і найкращі політичні методи для його практичної реаліза­ції. «Ціллю всякої політичної акції,— пише він,— є влада, що здобувається для реалізації означених політичних хо­тінь, на означеній території, серед живучого па ній, поді­леного на класи і стани громадянства». Виходячи з цьо­го, а також із вищенаведеного визначення політичної культури особистості (екстраполюючи в часі політичну тер­мінологію Г. Алмонда і С. Верби), під активістською політичною культурою у Липинського слід розуміти політичну культуру тих людей, які усвідомлюють свій класовий інте­рес і діють в напрямі його реалізації шляхом здобуття вла­ди. Під підданською політичною культурою, за В. Липинським, можна розуміти політичну культуру тієї особистості, що не усвідомлює власного класового інтересу внаслідок здекласованості і натомість просто сліпо бажає влади або ж не бажає її взагалі. Нарешті, патріархальна політична культура, з погляду В. Липинського, це усвідомлення інди­відом своїх класових інтересів, що створює потенційну мож­ливість формування управлінської політичної культури, однак внаслідок якихось причин в індивіда відсутнє бажан­ня діяти в напрямі їх реалізації. Як і політична культура стану, політична культура індивіда теж класифікується не лише за типами, але й видами. Це, вживаючи термінологію В. Липинського, «політична культура войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника-продуцента або непродуцента».

Визначаючи типи войовника і невойовника, вчений від­носить до перших не лише військових за фахом, але й усіх тих, у кого, окрім прагнення створити власну державу іс­нує внутрішньо притаманна готовність ризикувати своїм власним життям і бажання безпосередньо боротися за до­помогою зброї за свої ідеали, переконання чи стремління. Натомість невойовник — це той, хто для здійснення своїх устремлінь хоче заволодіти і керувати войовниками, не ба­жає або не може ризикувати власним життям або брати до рук зброю і вживає для реалізації своїх інтересів і най­мання войовників гроші, слово чи ідеологію.

В основі проведеної В. Липинським диференціації полі­тичної культури особи на види продуцента і непродуцента лежать три основних моменти: а) відношення до виробни­цтва, тобто продукції; б) відношення до ідеології; в) нахил до осідлості на своїй землі або ж до кочівництва. Проду­цент, за В. Липинським,— це той, хто в боротьбі з приро­дою сам власноручно, або особисто організовуючи фізичну працю інших людей, добуває переробляє сировинні мате­ріали. Непродуцепт у жодній із зазначених форм добуван­ня, переробкою або організацією виробництва не займаєть­ся, а виконує якісь інші функції у сфері державної, інте­лектуальної чи іншої праці. Якщо продуцент не живе з ідеології, а може лише визнавати якусь ідеологічну чи ду­ховну владу, непродуцент, захопивши владу, завжди нама­гатиметься сполучити в своїх руках світську і духовну вла­ду, силу меча й ідеології. Нарешті, продуцент набагато більше прив'язаний до місця свого осідку, власної землі, з якою пов'язана його продуктивна праця, йому властиве вроджене або набуте відчуття своєї території, що має ве­личезне значення для розвитку патріотизму. Комбінації цих стихійних прагнень по відношенню до зброї, продукції та ідеології, на думку Липинського, складають основу ди­ференціації політичної культури людей на три види: войовників-продуцентів, войовників непродуцентів і невойовників-продуцентів та непродуцентів. В останньому випадку обидва підвиди сполучені в один вид, оскільки їх політично об'єднує невойовничість, Визначаючи види політичної куль­тури індивіда, В. Липинськнй Пере до уваги не лише усві­домлення ним своїх класових Інтересів чи практичні дії по їх реалізації, але й певний спосіб політичної поведінки ін­дивіда, сполучений з елементами його політичної свідомос­ті, політичними віруваннями і цінностями. Подібне визна­чення політичної культури індивіда і соціальної групи з'яв­ляється в сучасній зарубіжній політології лише в 80-тї роки.

Трьом наведеним вище видам політичної культури від­повідають і визначені Липинським методи політичної ор­ганізації суспільства, оскільки політична культура формує політичну організацію і, в свою чергу, формується нею. Ме­тод здобування та організації влади, який веде до політич­ної перемоги типу войовників-продуцентів, вчений називає класократією, войовників-непродуцентів — охлократією, метод, коли влада опиняється в руках невойовників-продуцентів і непродуцентів,— Демократією. В суспільстві легше сформувати політичну культуру продуцента, аніж політич­ну культуру войовника, оскільки войовничість чи невойовничість залежать більше від генетичного коду, а відношен­ня до продукції — від способу життя і виховання конкрет­ного індивіда. Саме тому Липинський відводить таку велику роль у своїй концепції «залишкам» старої аристокра­тії, яка генетично успадкувала військовий дух і дисципліну. Союз хліборобів і військових на чолі з гетьманом — це найбільш органічно притаманне класократії сполучення продуцента-войовника. Саме такий тип політичної культу­ри особи є найбільш сприятливим для постання міцної ук­раїнської держави.

Наведені вище види політичної культури до певної мі­ри визначають і трансформацію типів політичної органі­зації суспільства. Тому, за Липинським, набагато легшим і сприятливішим є перехід охлократії (метод організації войовників-непродуцентів) у класократію (метод організа­ції войовників-продуцентів), аніж демократії (метод орга­нізації невойовників) у класократію.

На відміну від політичної культури особистості, якої, як уже зазначалося вище, в індивіда може не бути взагалі внаслідок відсутності усвідомлення ним свого класового інтересу, політична культура нації майже завжди існує, «оскільки залежить від провідної верстви.

Проводячи думку про взаємозалежність і взаємозумов­леність політичних культур нації і провідної верстви, В. Липинський разом із тим зазначає, що нація з дуже кволою провідною верствою особливо якщо вона не побудувала власної держави, може не мати політичної культури взага­лі. Подібне явище можливе лише тоді, коли провідна вер­ства даної нації за відсутності розвитку власної історії, історичних легенд, пошани до імен і дій предків має орга­нічно притаманні якості «зміновіховства», схильність до чу­жонаціональних і революційних доктрин, слабкість консер­ватизму і традицій. Тут учений знову наголошує, що рівень політичної культури визначається станом політичного жит­тя держави.

Консерватизм, за Липинським,— це утвердження всере­дині українського громадянства організованих сил автори­тету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здат­них стати носіями української державної влади, прибор­кувати і скеровувати в потрібне русло стихійні бажання різних бунтарів, що він означує у своїй концепції як поступ, .; поступову або революційну силу нових провідників, нових кандидатів до влади. Тут Липинський знову підходить до поняття циркуляції еліт — консервативної і поступової, при­чому остання завдяки гармонійному поєднанню двох, сил сама стає консервативною, і проти неї а глибини громадян­ства знову підіймається нова хвиля поступовців.

Оскільки складовим елементом політичної культури осо­бистості, на думку Липинського, є політична активність окремого індивіда, в цій активності мають органічно поєднуватися свідома воля та ірраціональні стихійні прагнення. Наприклад, «консервативна верства має власним вільним волевиявом свої стихійні організаторські інстинкти в укра­їнському напрямі розвинути, ;і поступова і революційна свої ! руїнницькі стихійні прагнення обмежити».

Виходячи з цього, В. Липинський вважає, що українсь­ка політична культура — це творення всіма мешканцями української землі в своїй політичній практичній діяльності, тих чи інших політичних форм на основі даних політичного досвіду, політичної традиції і науки.

Важливе місце в своїй концепції політичної культури вчений відводить розробці питання політичної практики. «Шукання раціональних методів здійснення хотінь ірраціо­нальних,— зазначає Липинський,— не дозволяє нам об­межитись одною лише політичною наукою, а вимагає від нас ще й знання політичної умілості, політичної штуки (практики.— В. П.). Зростання політичної культури да­ної нації, на думку Липинського, лише тоді матиме пози­тивні наслідки, коли буде досягнуте взаємне розуміння між політиками —теоретиками і практиками — з визначенням ними спільного вихідного пункту для вироблення політики, спільності чи розбіжності стихійних і свідомих бажань і прагнень.

Політичну культуру особистості і нації у трактуванні В. Липинського об'єднує органічність. Якщо політична культура однієї нації ніколи не може бути механічно пере­йнята іншою надією, так само й політична культура осо­бистості як така не може бути змінена, оскільки це вима­гало б зміни власного класового інтересу, що само по собі неможливо. Натомість для політичної культури кожного типу можна знайти відповідний метод політичної організа­ції, поставивши її носіїв в умови, що сприяли б збільшенню їхніх якостей добрих — конструктивних і зменшенню яко­стей злих — руїнницьких.

Єдиною політичною Організацією в Україні, що відпо­відає зазначеним умовам — саме з огляду внутрішньо при­таманних їй історико-політичних реалій, є, поруч із класократією, монархічна, гетьманська форма державного прав­ління. Організація такої держави залежить передусім від того, яким методом буде організована провідна владна вер­ства. Організувати, здисциплінувати й облагородити укра­їнську провідну верству може лише об'єднання навколо такого гетьмана, право на гетьманство якого випливає з його родової і державної історичної традиції, а не спира­ється на диктатуру чи навіть вибори з волі народу. Лише тоді інші держави не розвалять Україну, коли проти за­конного гетьмана України вони не зможуть підняти посту­пову революційну отамансько-президентську перству.

Основне в будові держави, згідно з В. Липинським,— це організація, а не орієнтація. Необхідність саме гетьман­сько-монархічної організації державного правління для України випливає з реалізації на її основі двох чинників — зовнішнього і внутрішнього, без нейтралізації яких міцна суверенна українська держава просто неможлива.

Зовнішній чинник полягає в тому, що лише гетьман мо­же сполучити в одну націю «лівих» і «правих» українців, які без гетьмана завжди дотримуватимуться взаємовиключаючих орієнтацій: одні до Москви, інші до Варшави, треті на Захід, що неминуче призведе до загибелі нації.

За Липинським, гетьмансько-монархічна держава має стати для українців тим, чим на протязі віків була і є для англійців їх традиційна монархічна форма державного правління. Монархія є основним традиційним символом британської політичної культури саме тому, що вона «слу­жила для британської суспільності символом наступності і єдності, зберігала патріотичні почуття в парламентських і партійних конфліктах і була, відповідно, фактором згур­тування народу, який часто розходився в поглядах з бага­тьох інших політичних питань».

Внутрішній чинник, за Липинським, полягає в тому, що тільки українська монархія знищить «вищість» і «панськість» великоросійських і польських кіл в Україні й водно­час врятує українську культуру від необмеженого домі­нування української демократії. Якщо в республіці з правлінням української демократії москвофільство і полоно­фільство зацвітуть новим пишним цвітом и будуть завжди з презирством ставитись до українського народництва, вва­жаючи його (часом небезпідставно) нижчим і провінцій­ним, й, врешті-решт, розвалять, як це не раз уже бувало, політично і культурно українську націю й державу, то гетьманська монархія зможе це москвофільство і полоно­фільство якщо не знищити, то принаймні нейтралізувати. Стане це можливим завдяки правлінню самого гетьмана, який належатиме до традиційного українського гетьмансь­кого роду й спиратиметься у своїй політиці на дворянсько шляхетські елементи та хліборобів, які є традиційними господарями української землі, на якій проживають ці ж ро­сіяни і поляки. Гетьман, шляхта і хлібороби стануть в очах росіян і поляків уособленням вищості й легітимності української справи. До них останні ставитимуться як до річ них, чого ніколи не буде стосовно української демократичної республіканської інтелігенції, яка завжди уявлятимете ся їм репрезентантом анархізму, провінціалізму і меншо­вартості. Ця толерантність росіян і поляків до гетьмана поглиблюватиметься ще й тією обставиною, що й ті, й ін­ші — традиційно монархічні народи, які завжди підсвідомо відчувають повагу до традицій, легітимності і давності роду.

Гетьман, за В. Липинським, стоятиме, на зразок англій­ського монарха, понад партіями, понад цілою землею і по­над нацією. За свої справи він повинен нести відповідаль­ність і перед своїми предками, і перед своїм власним потомством, перед своєю сім'єю, перед своїм сином-спадкоємцем так, щоб за майбутнє нації, на чолі якої він стоїть, відповідала своїм майбутнім і його сім'я.

Концепція політичної культури В. Липинського, що ґрунтується на гетьманській монархічній ідеї, є визначним внеском у загальну теорію насамперед української, а та­кож світової інтелектуальної думки. Вона попередила ці­лий ряд положень сучасної загальної теорії політичної культури особистості, класу і нації й слугуватиме солідним підґрунтям для вироблення стратегії і тактики політичних кіл української держави в майбутньому.

РОЗДІЛ 5

Національно-державницький напрям

Націоналізм в українській політичній термінології кін­ця XIX ст. був поняттям однозначним, його характерни­ми рисами вважалися активна національна самосвідомість, патріотизм, а також самостійництво. Одним із основопо­ложників новітнього українського самостійництва в Над­дніпрянській Україні був М. Міхновський (1873—1924), який обґрунтував історико-юридичну, легітимістичну кон­цепцію відновлення «Переяславської конституції». Особли­во активно розвивалася українська самостійницька думка в Галичині. Найбільш відомими представниками цього на­пряму були І. Франко, Ю. Бачипський, Л. Цегельський та інші діячі.

В Західній Європі націоналізм як ідеологічна течія прой­шов у своєму розвитку кілька етапів, еволюціонізуючи від поняття суверенності народу як спільності всіх громадян держави (Руссо), через ідею об'єднання усіх національних елементів в одній державі (Фіхте, Мацціні) до етапу бо­ротьби з державою, на основі права народів па самовизна­чення, за свою національно-державну незалежність у XX ст. В українській політології як науці націоналізм був запо­чаткований у Галичині. Це зумовлювалося тим, що серед учених-політологів Наддніпрянської України переважали представники народницького напряму, які ставили соціальні ідеї інтернаціоналізму й соціалізму вище національних. Навпаки, в Австро-Угорській монархії, де суспільні відно­сини відзначалися значно більшою демократичністю, ніж у царській Росії, національна проблема мала певні шанси для свого вирішення. Спроби її розв'язання, спричинені іс­нуванням коронних країв, де національні меншості й біль­шості вели боротьбу не тільки між собою, але й з держа­вою, породжували прагнення виробити наукові підходи для вирішення національного питання.