додаткові матеріали / Potulnytski

У своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський ви­значає три основні ідеї і три методи організації для розв'я­зання проблем українського державного будівництва, що існують у новітню добу: І) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Аналізу цих політичних ідей та методів організації державного будівництва, можливості застосування їх у реальних умовах України присвячені «Листи» Липинського.

Вчений вважає, що лише третя із зазначених форм ор­ганізації суспільного життя є придатною для України, вка­зуючи на негативні сторони двох перших. Аналізуючи пе­реваги і вади демократичної республіки, він називає вибо­ри до демократичних парламентів політичною бутафорією, коли долю країни вирішує кількість голосів виборців, а не якість, яку може виробити, на його думку, лише здатність до режисере піп громадського життя у формі поєднання класократії з монархією. «Не демократ я тому,— зазначає вчений у вступі до своєї праці «Релігія і Церква п історії України»,— що не визнаю за народом нічим не обмежених, самодержавних, суверенних прав так само, як не визнаю і нічим не обмеженої, самодержавної монархічної влади. І думаю, що влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу,— так само, як влада монарха мусить бути обмежена точно означеними політичними пра­вами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з «народної любові». І не вірю в те, щоб правда і до­бро ісходили від розпалених агітаторами хвилевих пристра­стей випадкової арифметичної більшості, а навпаки, вірю в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цін­ності були завжди сотворені уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною із своїх переконаннях меншістю».

Обґрунтовуючи ідею щодо неможливості побудови де­мократичного суспільства в Україні без попереднього про­ходження етапу монархічного правління, Липинський звер­тається до досвіду демократії, існуючої в Сполучених Шта­тах Америки. Там, на думку дослідника, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якос­тей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію і брак мо­нархії вона надолужує зміцненням політичної влади пре­зидента..

Під охлократією автор розуміє такий суспільно-політич­ний лад, де активна меншість твориться шляхом організа­ції різнокласових елементів в одній верстві, яка необмеже­но панує над даним громадянством. Наприклад, царська бюрократія, комуністична партія, фашистська партія, пілсудчики і т. д. Охлократичний лад, який тримається на насильстві і примусі, на думку вченого, завжди є недовговічним. «Більшовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли сю владу на інертності «народній» і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношенню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в по­рівнянні з народними масами, комуністичної партії. Одна­че вони можуть бути певні, що проти них за це знищення поступу не підійметься ніяка народна революція. Не піді­йметься доти, доки одна частина пануючих більшовиків не збунтується проти другої і не почне вимагати свободи, «кон­ституції». Революцію буде робити частина більшовицьких «панів» для здійснення своїх власних — «панських», а не «народніх», тобто виходячих від правлячої верстви, не від народу—поступових, свободолюбним та реформаторських ідей — ідей, напливаючих з їх власних хотінь, а не з хотінь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами «волі народу».

Се, нарешті, класократія, тобто, за Липинським, такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристо­кратія — приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних станін і класів, з яких скла­дається суспільство. Класи: хліборобський (поміщики, се­ляни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікацій­ний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т. д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т. д.). Стани: організатори і організовані; перші—активна меншість, другі - пасивна більшість. У хліборобів — це поміщики і селяни, у промисловців — власники і робітники, в інтелігенції — церква і університе­ти. Активна меншість — виборна аристократія — обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, об­межується законами, які ухвалюють у законодавчих уста­новах представники класів. Аристократія, за Липинським,— це чинник динамічний, який сам себе витворює, формує і виправдовує своє право на існування, постійно відновлю­ючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних класів і груп.

Вузловими пунктами своєї конкретної української полі­тичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні орга­нічні слабості українства.'

Українську націю можна найкраще об'єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного похо­дження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурною рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян—росіян, поляків, євреїв, вірмен і т. д. Почутім любові до рідного краю — ук­раїнської землі, яка годує всіх мешканців, як до органічної цілісності, вважає Липинський, є необхідною і єдиною мож­ливістю того найтіснішого у світі зв'язку людей, що зветь­ся нацією.

Заклик до соціально-класової чи національної нетерпи­мості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку вченого,— явище глибоко руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і, В кінцевому рахунку, впаде божою карою на самих українців, «пищачи будь-які державницькі творення і намагання українського народу».

Тому-то й аристократія у Липинського зв'язана не сті­льки з українською національністю, скільки з українською державністю. Територіальний чинник грає в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. З цього дер­жавного чинника виводить Липинський і поняття патріо­тизму, визначаючи його як «свідомість своєї території, лю­бов до своєї землі, до всіх беї винятку її мешканців»". Він засуджує націоналізм, н основі якого лежить свідомість громадян, а не території, почуття спільності з людьми од­нієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і не­нависті до люди Чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території.

Липинський зауважує, що брак територіального патріо­тизму, який торкається також і чужонаціональних елемен­тів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктив­ну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстерито­ріальної віросповідності і становості. Патріотів українсь­ких і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає».

З визначення територіального патріотизму виводить Липинський і своє розуміння української нації. «Зрештою, — пише він,— як нема чистокровних американців — так і не­ма чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріж­них її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Ко­ли нема хотіння, виявленого в формі ідеї — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в ма­теріальних формах держави».

Втілення в життя ідеї державного творення України вчений пов'язує з утвердженням консерватизму. Кожна ре­альна нація, вважає Липинськнй, має бути соціально ди­ференційована і охоплювати як прогресивні, так і консер­вативні елементи, мати опозицію. Ті, котрі хотіли б ототож­нити українство з самими тільки «народними масами», або «громадянським народним суспільством», спричиняються до того, що справжня українська держава ніколи не відро­диться; бо вони заганяють консервативні, тобто найбільш освічені і генетично найбільш здатні до державної роботи верхні соціальні шари громадянства в російський або поль­ський табір. Слабкість національного відродження в Украї­ні полягає, на думку вченого, не стільки у недостатній осві­ченості, культурності і свідомості мас, скільки у кволості со­ціально-політичних та інтелектуальних верхів українства, найбільш освічені, кращі представники якого несли в собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, живили російську або польську державність. Ім­пульси до державної творчості на слов'янському ґрунті зав­жди давали чужі расові елементи. Основи Русі заклали на­півкочові добичники — варяги. Завдяки їм почалися уніфі­кація й організація держави, що спиралася на князівські дружини. Козацька Україна завдячує своєму початкові ак­тивним елементам, які напливали із Заходу через Польщу та Литву. Асимілюючись з українцями, вони спричиняють процес відокремлення українського племені від великорусь­кого і тим самим започатковують український консерва­тизм, витворюють ідею, саме поняття України, «маючи з кров'ю предків одідичений інстинктовий нахил до творення своєї влади і держави». Такими будівничими, "організато­рами, які об'єднували навколо себе місцеві українські сили, називає Липинськпй представників польської україні­зованої шляхти — Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, Ст. Кричевського, І. Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепу-Колединського, П. Орлика, П. Калнишевського та ін. Нація українська бувала лиш тоді, коли громадські національні аспірації реалізувались у той спосіб, що їх приймали на свої ті люде, які хотіли і могли завоювати собі на українській землі політичну владу і со­творити держану».

З огляду на це вчений вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого за­вжди спричиняла поразку всіх українських державних тво­рень і визвольних прагнень. Консерватизм, за Липинським, це утвердження всередині українського громадянства ор­ганізованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, по­літичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів. На думку вченого, обо­в'язковою передумовою успіху в справі побудови незалеж­ної і міцної української держави має бути поворот до ук­раїнства традиційних консервативних соціальних шарів, які до 1917 р. стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної чи політично-державної свідомості. «Шлях до реальної, а не тільки літературної,— шлях до повної, а не однобокої—Української нації веде черві від­родження українського консерватизму. Зміцнююча консер­ватизм монархічна форма організації і поповнення рідень­ких старих Консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства — це основа цього відродження». Народи, що не вміють витворити або відтворити власних «панів», тоб­то власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки коситися панам чужим.

Особливу увагу приділяє вчений у своїй концепції ролі релігії і церкви, називаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу. Людина, за Липинським, не член держави, а, передусім, самостійна й самоцільна вартість. Над інтересами держави і нації вче­ний ставить засади етики й моралі, до яких завжди закли­кала і які освячувала релігія та церква. Релігійний аспект політичної доктрини Липинського висвітлюється у його ве­ликій праці «Релігія і церква в історії України», написаній— у формі катехізису.

Наскрізний мотив і основна ідея цієї монографії — впро­вадження у життя народів вічної божої істини як найвищого покликання людської діяльності. Липинський розглядає релігію як ідею, яка може примирити українство, спряму­вати його до зміцнення, а не зруйнування держави. Всі ре­лігійні християнські організації в майбутній українській державі мають бути рівноправними. В листі до адвоката та політичного діяча О. Назарука від ЗО грудня 1927 р. Ли­пинський застерігає його від надмірної прихильності до римського католицизму: «Треба не забувати, що у нас є три традиційні, історично вироблені християнські релігії. Ба­чити єдиний порятунок у нас, на візантійськім ґрунті, лише в римськім католицизмі — це значить, якнайбільше цьому католицизмові шкодити. І ви не слушно в своїй статті гань­бите «візантинізм». Це культура, інша ніж західна, але це культура, причім найкраще до нашого дикого самостійного ґрунту пристосована. Це треба знати, щоб зрозуміти від­носини у греко-католицькій церкві; про які Ви пишете. Ко­рінь цих відносин у тому, що у нас нема справи, на яку кожна церква могла б опертися, й нема сурогату держа­ви — зорганізованої світської сили, про яку церква могла би сказати: люде, робіть так, як оце. Оскільки будь-які потрясіння на релігійному ґрунті можуть бути особливо небезпечними для майбутньої української державної будо­ви, вчений вважає необхідним усім релігіям надати рівні права. Монархізм випливає з класократії, класократія — з християнського ієрархічного погляду на світ, і все це сполучається між собою органічно — у цьому суть політичної доктрини В. Липинського.

Отже, державницькі монархічні погляди в сполученні з засадами християнства, етики і консерватизму складають зміст політичної та історичної концепції Липинського, кон­цепції, яка витворила новий, державницький, консерватив­ний напрям в українській політології

Носіями українського визвольного руху, вважає дослід­ник, мають стати не тільки інтелігенти (вчені, науковці, лі­тератори), але й організатори хліборобства, індустрії, ар­мії, тобто ті суспільні сили, що завжди утворюють кістяк держави. Українство мусить знайти свій організаційний ви­яв не в одних лише політичних партіях, а, передусім, у про­фесійних, класових об'єднаннях, за допомогою яких можна буде перебороти політичне безсилля українських людей. Класократична ідея, в основі якої лежить співпраця усіх суспільних класів української землі, має стати, на думку вченого, противагою соціалізмові, який ставить понад усе партію з її гаслом «ціль виправдовує засоби», і націоналізмові, який керується в політиці диференціацією етнічного походження усіх мешканців української землі.

Дещо інакше розглядає Липинський статус опозиції для українських політичних організацій, які прагнуть здо­бути незалежну державність. У листі до Ради присяжних УСХД від 29 січня 1928 р. Липинський робить спробу оста­точно вирішити питання опозиції в гетьманському русі. Він визначає гетьманство лише як одну, консервативну частину майбутньої української держави в усіх українських класах, частину, що н цій майбутній держані має служити опорою для влади в її боротьбі з опозицією. Вказуючи па мож­ливість і необхідність існування опозиції в майбутнім ук­раїнській державі, він водночас застерігає проти такої опо­зиції в конкретних організаціях до здобуття державності. «Опозиції в наших рядах не може бути. Це не значить, що не може бути у нас ріжниць в поглядах на нашу тактику, на те, як здійснювати ідею нашу. Такі ріжниці в поглядах можуть і навіть мусять бути. Але опозицією вони не єсть тільки доти, доки обмежуються виміною думок і порадою, даваною в добрій вірі товаришам по праці. опозицією во­ни стають тоді, коли переходять в злісний опір, в саботовання, в боротьбу з проводом організації».

Липинський неодноразово наголошував, що основною умовою здійснення української державності він вважає єд­ність— релігійну, регіональну, політичну, Національну, ор­ганізаційну, В своїх листах до Назарука вчений знов і шов повертається до цієї теми: «Майте Врешті на увалі, що під­креслювання галичансько-наддніпрянського антагонізму аб­солютно перешкоджає нашій ідеології»... «справу україн­ської державності завжди губила відсутність єдності між українцями» ... «регіоналізм теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати» ... «об'єднання українських земель мусить бути провідною ідеєю, шукайте по-справж­ньому освічених людей» ... «українці єсть всі мешканці Ук­раїни». Водночас Липинський застерігає, що для україн­ського руху можуть стати фатальними гасла демократії і «громадянського суспільства», оскільки вони спричиня­ються до штучного витворення, або перенесення демократії за зразком інших країн, а «політична культура одно! нації не може бути механічно перейнята нацією іншою» ^ш'.

Тема політичної культури проходить наскрізною ниткою через усі дослідження вченого. Даючи визначення політики взагалі й політичної науки зокрема, він розглядає політич­ну культуру як ступінь рівноваги між політичною діяльніс­тю і політичною наукою, як уміння використовувати в по­літичній творчості дані політичної науки. Політична куль­тура, за Липинським,— «тим більша в даній нації:

1) чим нація має більше нагромадженого досвіду, тобто чим більше спостережень вона в політичнім життю пороби­ла і чим більше науки з тих спостережень вона для потреб дальшої своєї політичної творчості в своїй збірній пам'яті, тобто в своїй власній традиції, заховала;

2) чим сильніша серед активної, провідної верстви на­ції свідома свобідна воля, яка рішає про вибір найкращих методів здійснення хотінь стихійних і про уміння або не-уміння цими стихійними хотіннями на підставі даних нау­ки, досвіду і традицій керувати;

3) і, врешті, чим більша (випливаюча з двох попередніх прикмет) інтелігентність даної нації, тобто чим більше роз­винена серед її провідної верстви здатність спокійно і прав­диво обсервувати громадські явища, знаходити між ними найбільше наближений до правди причиновий зв'язок і уяв­ляти собі наслідки акції, побудованої на такій логічній об­сервації».

Своє розуміння політичної культури вчений виводить з диференціації націоналізму на два типи: державотворчий, тобто такий, що сприяє «державному життю даної нації, і державоруйнуючий, як такий, що це життя роз'їдає і зни­щує»⁷¹. До першого з них Липинський відносить націона­лізм англійський, ДО другого — єврейський, польський і український. визначаючи перший тип як націоналі .чи терито­ріальний і політичний або патріотизм, другий — екстерито­ріальний і віросповідний або шовінізм, вчений у своєму лис­ті до Б. Шемети, племінника українського політичного діяча С. Шемети, писав: «Коли Ви хочете, щоб була українсь­ка держава — Ви мусите бути патріотом, а не шовіністом, Що це значить? Це значить, що Ваш націоналізм мусить бути опертий на любові до своїх земляків, а не на ненавис­ті до них за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москво­філ чи полонофіл, аніж чужинець, який Вам мав би допо­могти визволитись від Москви чи від Польщі». Таким чином, Липинський закликає молодих українських політичних діячів до єдності з місцевими москвофілами та полонофі­лами, щоб спільними зусиллями створити на українській землі окрему державу. «Шовініст робить навпаки,— зазна­чає він,— і завжди п ім'я націоналізму порозуміється з чу­жинцем проти свого земляка».

На думку вченого, український шовінізм відрізняється від шовінізму польського і єврейського; яким він наслідує, тим, що він не мас такого глибокого культурного та еконо­мічного коріння, Щоб стати сильним віросповідним і еконо­мічним рухом. «Культурні коріння України її народі укра­їнськім,— зазначає вчений,—не глибіні від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, па емоціях, на національ­ній вірі, на Україні переможе завжди «Союз русского народа», а не «союз украинского народа». Шовінізм україн­ський, який є націоналізмом, доведе політичну ідею на Ук­раїні до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики (підприємці.— ' В. П.), ані до чогось здатні інтелігенти шовінізмом україн­ським не захопляться»⁷⁴. Бути шовіністом, за Липинським, означає прикривати свою бездуховність, відсутність віри, політичне руїнництво, зрадництво, хиткість, кар'єризм, здекласованість фанатичними гаслами про «неньку-Україну», про «рідну мову», про «клятих москалів і ляхів». Бути па­тріотом— це означає бажати створення державного і полі­тичного співжиття людей, що живуть па українськім землі, виховувати в собі, перш ;і;і пес, громадські, політичні; дер­жавотворчі якості.

Політику дрібної праці», тобто постійного, наполегли­вого виховання у молоді державотворчих цінностей, вчений вважає одним із вузлових пунктів своєї концепції. Закли­каючи молодь у майбутньому, «в тому хаосі, який лишить­ся на Україні по упадку більшовизму» ⁷⁵, продовжувати мо­нархічні традиції, Липинський вважає, що лише у такий спосіб вона зможе увійти в українське життя як організо­вана сила, стати ядром упорядкування українського хаосу. Наводячи приклади з державного життя англійців та росі­ян, де ядро держави могли творити лише ті люди, які спільність, єдність і організованість виховували в собі ще В ран­ній молодості (славнозвісні англійські гімназії, петербурзь­кий Пажеський корпус, кадетські корпуси в Росії і т. д.), вчений задається досить-таки риторичним питанням: «... то що ж доперва говорити про потребу такої спільності від молодечих літ у нас — нації з такими страшно слабими дер­жавними інстинктами і традиціями?».

і. Особливі надії покладає Липинський у майбутньому дер­жавному творенні також на клас хліборобів-землевласників. З огляду на це він будує свою економічну програму, яка передбачає: 1) право приватної власності на землю; 2) про­ведення аграрної реформи з точки зору державного прин­ципу, під яким учений розуміє збільшення існуючого зе­мельного фонду шляхом примусового викупу земель за державними цінами у всіх, хто сам хліборобством не зай­мається, а здає свої землі в оренду дрібним виробникам. Земельні наділи мали одержати малоземельні та безземель­ні селяни і козаки, тобто ті, хто землю не тільки обробляє, а й обороняє. Що ж до решти земель, то всі примусові пере­міни права власності і збільшення дрібного землеволодін­ня за рахунок великого, необхідного для кількісного зро­стання класу хліборобів, робляться відповідно до місцевих умов за рішенням місцевих хліборобських рад, згідно з за­коном, в основі якого повинен лежати принцип, що справи земельні має право вирішувати тільки той, хто землею во­лодіє, сам її обробляє і живе з хліборобської праці.

Таким чином, майбутня держава, яку Липинський на­зиває трудовою монархією, мала спиратися «не так на на­родну республіку та балакаючи від імені народу парламен­ти, як на організації трудових, продукуючих класів, перш за все на наш хліборобський клас». Крім хліборобів-землевласників, у ній, на думку вченого, велику роль мали відігравати також люди «військового духу і військової дис­ципліни, тобто провідники армії. Саме для цього потрібні залишки «старої аристократії, яка цей військовий дух одідичила по своєму вихованню і своїх предках»?. Тому ар­мія майбутньої держави має бути «політичною, а не аполі­тичною» і служити гетьманові, як уособленню держави і нації. Союз хліборобів і військових на чолі з гетьманом — важлива ланка концепції Липинського. Вважаючи, що ук­раїнська нація має складатися не тільки з селян, робітників та інтелігенції, а й з організаторів виробництва, промислов­ців, хліборобів, військових, Липинський надає особливого значення традиціям, що могли б сприяти вихованню та формуванню самосвідомості суспільних прошарків і груп як Галичини, так і Наддніпрянської України. У листі до групи військових, які звернулися до вченого з проханням да­ти оцінку історичного значення акту від 22 січня 1919 р. про союз ЗУНР і УНР, Липинський зазначав, що з точки зору «національного виховання» вважає цей акт негативним: «Здорова нація про соборність не говорить, а соборність робить тим, що кожний стоїть на своїм місці лицем до во­рога, а не спиною»⁷⁹. Липинський вважає, що Галичина, як і взагалі Західна Україна, покликана відігравати про­відну роль к українському житті, перш за все, у творенні української державності, роль своєрідного «П'ємонта» Ук­раїни.

Проповідую ідею монархії як консолідуючого чинника українського суспільства, вчений посилається на існу­ючі історичні відмінності між народами поневоленими, які завжди лишаються державними націями з тієї причини, що їх придушує і позбавляє незалежності чужоземна країна, і народами недержавними, на територію яких чужоземна влада приходить, як правило, внаслідок запрошення її час­тиною цього народу. До перших можна віднести поляків, чехів, італійців, до других — українців. Перші не зв'язані органічно з чужоземною владою, відчувають поневолення цією владою, мають всі елементи, потрібні для побудови власної держави, і відразу її відбудовують, як тільки ослаб­не зовнішній чужоземний натиск. Такі держави всю свою увагу й енергію зосереджують па зовнішній політиці, пошу­ках союзника, який допоміг би позбутися чужоземного гніту.

Нації ж недержанні своєю частішою народу, яка покли­кала чужоземців, органічно зв'язані з метропольною вла­дою поневолюючої країни. Оскільки недержавна нація зде­більшого не має в готовій формі всіх складових елементів, необхідних для побудови держави, вона мусить головну увагу зосереджувати на питаннях внутрішньої полі піки. «Хвороба недержавності,— зазначає Липинський,— має своє джерело не у причинах зовнішніх,— вона не травма­тичного походження, як проблема поневоленості — а викли­кана причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі ній-вірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні орієнтації, абсолютно нічого не поможуть».

Ефективним лікувальним засобом проти цієї хвороби, на думку вченого, може бути ідея територіального патріо­тизму, тобто своєрідної інтеграції національних меншостей в українське суспільство і, навпаки, смертельною отру­тою— екстериторіальні ідеології націоналізму та інтерна­ціоналізму, які спираються на культурно-ідеологічні націо­нальні або класові відмінності й тому неминуче ведуть до перемоги в Україні якоїсь чужоземної влади. З тієї ж при­чини необхідно зміцнювати органічні сполучення людей на Україні за класами, і недоречно та шкідливо культивувати «сполучення механічні», тобто за партіями, «які своєю не­сталістю і випадковістю тільки збільшуватимуть завжди існуючий в Україні нахил до роз'єднування». Ідея класократії, вважає Липинський, найкраще зможе подолати ук­раїнську анархію.

Шлях до визволення для недержавних націй лежить у завоюванні, через який не пройшла, але мусить пройти вся­ка недержавна нація, на відміну від націй поневолених, які визволяються з-під чужої влади колишніх місцевих заво­йовників і тому можуть дозволити собі їх винищувати. «На­ція недержавна, вся організуюча державотворча здатність якої захована власне, в оцих місцевих «чужинцях», нищить разом з ними в самім зародку свою власну націю і держа­ву». Тому необхідне завоювання, перш за все внутрішнє, на свою сторону, місцевих, з метропольною державою зв'я­заних консервативних державницьких сил, щоб з їхньою допомогою створити міцну українську державу, здатну подолати внутрішню українську анархію.