додаткові матеріали / Potulnytski

Вчений, па думку Пеленського, тоді вважав, що майбут­нє української нації пов'язане .ч процесом політичної демо­кратизації і соціальними реформами, здійснюваними в ін­тересах широких мас людей. Український зарубіжний вче­ний професор Є. Пизюр вважав, що проблема еволюції по­літичних поглядів В. Липинського коріниться в його досі не зрозумілому і повною мірою не з'ясованому перетворенні з поляка в українця. На його думку, Липинський ніколи не був демократом у повному розумінні цього слова, бо, як свідчать його досі не опубліковані лисій, написані вже піс­ля революції, він вбачав у демократії ідеологію, що має служити людям, а не політико-правову форму влади, само­управління людей і т. д. «Тут він ніколи не був демокра­том»,— зазначає Є. Пизюр.

На наш погляд, найбільш об'єктивною є оцінка Я.Пе­ленського, оскільки демократичний період у творчості Липинського дійсно існував. Інша справа — чи був цей період «реальним» у житті Липинського, тобто чи відповідав він йо­го внутрішнім переконанням, чи був результатом необхідно­го в умовах народницького оточення компромісу, певної гри в демократа, оскільки інакше в тогочасних умовах на Ук­раїні консервативні ідеї Липинського не знайшли б підтрим­ки і розуміння серед українського громадянства. На ко­ристь останнього твердження свідчать три фактори: 1) по­ходження Липинського і глибоке усвідомлення ним традицій свого класу; 2) служба замолоду в російській імператор­ській армії, перебування в середовищі офіцерського корпусу; 3) загальне захоплення в українському русі ідеями на­родництва, що змушувало його до 1917 р. «пристосовувати «свої погляди під конкретну політичну ситуацію. Подібної тактики дотримувався, за свідченням Липинського, свого ча­су Б. Хмельницький.

Ще на початку XX ст., коли Липинський у своїх статтях і промовах закликав польську правобережну шляхту брати участь в українському русі, він в одному із своїх листів до С. Єфремова від 9 квітня 1913 р. З гіркотою писав: «...Я пе­реконався безліч разів, українське громадянство нашого руху не розуміє і н ньому не орієнтується, а то в результаті виходить на користь вшехполяків (прихильників історичної Польщі. — В. П.), котрі використовують наше відокрем­лення (говорю про українців — римо-католиків) і при до­помозі всяких засобів стараються наш гурток попросту ви­нищити». Дійсно, становище Липинського було двояким. З одного боку, щоб залучити польську шляхту до ідей укра­їнської державності, він мусив промовляти до них тільки з шляхетських позицій, орієнтувати, що вони зможуть очо­лити український рух, зайняти в ньому панівне становище і тим самий зберегти свої землевласницькі привілеї, у що, правда, вірив і сам. З іншого — він не міг розкривати свої справжні погляди керівникам українського руху, які стояли на народницьких позиціях, і ідей Липинського не сприйма­ли, як він сам зазначав, навіть у демократичній обгортці. Ще н 1907 р. у листі до м. Грінченка вчений писав, що доб­ре розуміє самий групі, ні якому і могли вирости пооди­нокі промни українських симпатій з боку польської шляхти. Саме цією єдиною можливістю пробудження укра­їнських симпатій з боку поляків — промовляти до них з ґрунту шляхетських монархічних традицій, Липинський пояснював Єфремову, Грінченку, Грушевському та іншим діячам українського руху необхідність своїх праць та ви­ступів польською мовою і з позицій польських землевлас­ників, хоча й сам, на пашу думку, в дійсності стояв на цих позиціях, правда, вже українського монархізму. Розкрити свої справжні наміри для Липинського в цих обставинах оз­начало б відразу відокремити себе від українського руху. Так, у листі до М. Грушевського від 18 липня 1908 р., пові­домляючи про запланований ним у серпні того ж року в Умані виступ («Участь шляхти уманської в житті народу українського») перед представниками дільничного з'їзду польських поміщиків, В. Липинський далі роз'яснює: «Че­рез свого дядька, теж поміщика, який має багато знайомих і деякі впливи, я запропонував відчит про українство і від­носини до нього польсько-української шляхти. Очевидно, виступатиму там не як один з представників української (взагалі) інтелігенції, а як представник тої групи людей, що, належачи походженням своїм до спольщеного шляхет­сько-українського суспільства, вважає себе українцем» ^!2.

Другий фактор — це військова служба Липинського. Більшість польських шляхтичів на Правобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, як і представни­ки дворянства інших національностей Росії й дворянства взагалі, вважали своїм обов'язком відбути військову служ­бу. Армійські традиції дворянства, оточення російського Офіцерства (Липинський служив у драгунському кавалерій­ському Катеринославсько-Новотроїцькому полку) не могли не відбитися на формуванні його світогляду. В цьому плані викликають інтерес роздуми генерала А. Денікіна щодо світоглядних основ офіцерського корпусу російської армії. У своїй книзі «Очерки русской смуты» він писав, що після 1905 р. в середовищі офіцерства «мистическое обожание монарха начало постепенно меркнуть. Среди младшего генералитета и офицерства появлялось все больше людей, умевших различать идею монархизма от личностей, счастье родины от формы правления. Среди широких кругов офи­церства явился анализ, критика, иногда суровое осуждение».

Аналізуючи станову диференціацію, що існувала в офі­церському корпусі, Деныкын звертав увагу на таку деталь: з другої половини XIX ст. після введення загального військо­вого обов'язку, викликаного скороченням офіцерського кор­пусу внаслідок воєн, військові училища відкрили свої двері для різночинців і юнаків, що вийшли з народу. Це наблизи­ло армійський офіцерський корпус до «середньої» маси російської інтелігенції і демократії. Зовсім інша ситуація склалася в гвардії і кавалерії, які комплектувались ви­ключно особами дворянського стану, «эти офицеры,— пи­ше А. Денікін,— за редкими исключениями били монархистами рак ехсеllenсе (преимущественно) и пронесли свою идею нерушимо Через все перевороти, испытания, эволюции, борьбу, падения, большевизм и добровольчество. Иногда скрытно, иногда явно. Я не желаю ни возносить, ни ху­лить. Они — только члени своей касты, своего класса и разделяют с ним его пороки и достоинства... Офицерство дра­лось и гибло с высоким мужеством. Но наряду с доблестью, рыцарством, в большинстве своем в военной и гражданской жизни оно сохранило кастовую нетерпимость, архаическую классовую отчужденность и глубокий консерватизм — ино­гда с признаками государственности, чаще же с сильным уклоном в сторону религии».

І, нарешті, ідеї гак званого «кодексу честі» дворянина, який зобов'язував кожного представника цього стану, усві­домлюючи спою самоцільну вартість, вважати своїм найпер­шим обов'язком службу державі взагалі, щоб виправдній своє існування і пам'ять своїх предків. У листі до М. Грушевського від 13 серпня 1908 р. Липинський, характеризую­чи те підґрунтя, на якому можна пробудити полонізовану українську шляхту до справи української державності, пи­сав: «На другий день після відчиту зібрались ті, що більше заінтересувались справою, порушеною мною—історичне обосновання «українства» спольщеної української шляхти і єднання на культурнім полі з українським рухом взагалі, шляхти — чи вважатиме вона себе польською, чи україн­ською — як класу свідомого, а значить з обов'язку і для добра цілої країни і всіх її мешканців, а значить і для се­бе».

Таким чином, напрошується висновок, що демократич­ний період діяльності Липинського був свого роду необ­хідним компромісом, оскільки вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях, втілював у життя ті ідеї, які пізніше, в еміграції, виклав у своїх фундаментальних історичних й політологічних працях.

У центрі історичних досліджень Липинського — новий, відмінний від концепцій М. Грушевського, В. Антоновича, польської та російської буржуазної історіографії погляд па Хмельниччину як на процес будування української держав­ності. В уже згадуваній книзі «Україна на переломі» вчений досліджує історію української держави в XVII ст.— за ча­сів Б. Хмельницького. На початку монографії вміщені тек­сти двох документів: 1) Присяга їх милостивих панів шлях­ти повіту Пинського, дана гетьману Б. Хмельницькому 20 червня 1657 року; 2) Забезпечення, дане гетьманом Б.Хме­льницьким шляхті повіту Пинського 28 червня 1657 року. Аналізуючи зміст цих документів, В. Липинський задається питанням: яким чином став можливим, на якому ґрунті по­став і оформився союз між католицькою шляхтою Пинського повіту і православним гетьманом запорізьких козаків? Яке політичне і соціальне значення цієї події?

Відповідаючи на це питання, вчений зазначає, що сам факт союзу неправославної шляхетської верстви з Військом Запорізьким не вписується в рамки російської, польської і народницької недержавної української історіографії, оскіль­ки не узгоджується ні з концепцією возз'єднання Русі — у першому випадку, ні з теорією некультурного антипольського, анти шляхетського козацького бунту — у другому, ні з демократичними українськими змаганнями — в тре­тьому.

На відміну від авторів усіх цих концепцій Липинський вважає Б. Хмельницького найбільшим генієм української політичної думки, свідомим будівничим української дер­жави. Па думку вченого, намір створити незалежну україн­ську державу виник у гетьмана на самому початку повстан­ня, а то й раніше. Без цього задуму, зауважує Липинський, сама справа Хмельницького була б психологічно неможли­вою. «Гетьман змушений був як на самому початку повстан­ня, так і під час визвольної війни приховувати свої реальні плани з чотирьох причин: 1) степова неграмотна козаччина і також неграмотне селянство, які грали головну роль на початку повстання, витворити самостійно власну сепарати­стську державну ідеологію не могли; 2) пізніші творці й виконавці цієї ідеології — українська шляхта, та міське козацтво (міщанство) на початку повстання ще мало важи­ли в загальній козацькій верстві, щоб свої сепаратистські плани перевести в життя; 3) монархічна реакція проти де­мократичної олігархії, яка втілювала в робі, окрім національно-релігійних та соціальних прагнень, головну політичну суть повстання, не могла набути українських державних форм доти, доки особа монарха, або взагалі самодержця, існувала в уяві народних мас поза Україною; 4) сам Хмель­ницький ще не встиг здобути в масах необхідного авторите­ту й віри для уособлення собою монархічної влади. Тому, на думку Липинського, сепаратизм гетьмана па першому етапі визвольної війни відзначався «конспіративним» ха­рактером і виявлявся у таємних стосунках Хмельницького з турецьким султаном, семигородським князем, московсь­ким царем. Тим самим відверталась увага народу від дале­кого і милостивого «панами» поневоленого польського короля і поступово переорієнтовувалась на особу Б. Хмельницького.

Наприкінці 1653 р. перед гетьманом постало питання — за чиєю допомогою і яким шляхом остаточно визволити Ук­раїну. Необхідно було зробити вибір — Туреччина чи Моск­ва? Хмельницький мідмоііляється від своєї попередньої тур­кофільської політики і відкидає Туреччину з двох причин: 1) споконвічне релігійне протистояння християнського і мусульманського світів; 2) ненадійність васала Туреччини— татарського ханства, котре, виходячи з власних інте­ресів, завжди було противником зміцнення України і у ви­рішальну хвилину (під Зборовом, Бересточком, Жванцем) зраджувало козаків. Залишається Москва. На думку геть­мана та його помічників, союз з одновірною Москвою відкривав можливість остаточно розвалити Польщу і Крим­ське ханство і збудувати незалежну українську державу. Переяславська Рада 1654 р. була наслідком втілення у жит­тя цього задуму.

Липинський відрізняв Переяславську умову від пізнішої переяславської легенди про добровільне прилучення Украї­ни до Москви, що виникла, на думку вченого, під час зруй­нування козацької державності й набула своїх ідеологічних форм за часів Мазепи, в процесі викорінення самостій­ницько-державних прагнень української козацької аристо­кратії. Звертаючись до тих дослідників, які вбачали в Переяславській умові легенду про добровільне «возз'єднання» Русі, він застерігає, що кожен, хто дотримується подібної думки, «мусить спершу докачати, що гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я прилучення України до Москви і що Переяславська угода являється тільки фор­мальним закінченням, послідовним скріпленням на папері отого ним задуманого діла. Але ж, розуміється, ніхто не може доказати того, чого не було» ¹⁸. Липинський перекопа­ний, що, підіймаючи повстання проти Польщі, Хмельниць­кий не мав наміру прилучити Україну до Москви, що Пере­яславська угода 1654 р. була для гетьмана таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі і укладеним з метою визволення України з-під Польщі, якими були всі. його попередні такі ж самі союзи з Кримом і, перш за все, з Туреччиною. На думку Липинського, російський цар, став­ши протектором України, мав давати останній військову допомогу проти Польщі і за цю допомогу отримувати від України певну щорічну грошову данину.

Таким чином, учений трактує Переяславську угоду1654 р. не як акт возз'єднання, а як міжнародний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату, укла­деного гетьманським урядом в ім'я українських державних інтересів. Аналізуючи зміст Переяславської угоди, вчений доходить висновку, що політичні цілі обох сторін, як її укла­дали, були абсолютно різними і навіть спочатку для кож­ної з сторін малозрозумілими, що й призвело незабаром до розриву стосунків з Москвою після того, як між Росією і Польщею у вересні 1656 р. був підписаний мирний договір у Вільно.

Державницькими монархічними планами вчений пояс­нює і подальшу політику Хмельницького. Головна мета пла­нів гетьмана тепер полягала в тому, щоб убезпечити себе від агресивної політики Москви, відібрати від Речі Поспо­литої ті північно-західні землі, котрі ще не ввійшли до складу козацької держави, визнаної Переяславським трак­татом, нейтралізувати татарський Крим і, врешті, здобути міжнародне визнання для своїх династичних намірів, тобто скріпити військовий титул гетьмана суверенним монархіч­ним князівським титулом і гарантувати спадковість верховної влади в новій українській державності. Здійснення цьо­го завдання, на думку Липинського, сприяло б забезпечен­ню стабільності і державної незалежності України.

Прагнучи захистити Україну від посягань Москви, Поль­щі і Криму, Хмельницький звертає свої надії до створеної тоді на Сході Європи коаліції держав. До її складу ввійшли Україна, Швеція, Пруссія, Семигород, Молдавія, Волощина і Литва — країни, які виявили намір об'єднати свої зусилля в боротьбі проти експансіоністської політики Москви, Поль­щі та Криму. Ця коаліція, будучи, значною мірою, резуль­татом зусиль гетьманської дипломатії, поставила, як вважає вчений, нову українську державу не тільки на стано­вище держави суверенної, але й такої, що веде свою окрему, не залежну від Росії, політику.

І, врешті, останній аргумент, наведений Липинським для визначення державницької централізаторської політи­ки гетьмана,— це питання встановлення і міжнародного ви­знання української князівсько-гетьманської династії як символу незалежності й суверенності української держави. Він приводить свідчення австрійського посла Парчевича, який був присутнім на широкому представницькому з'їзді козацької старшини, що відбувся у. Чигирині в квітні 1657 р. Учасники з'їзду одноголосно затвердили наступни­ком гетьмана на престолі 16-річного Юрія Хмельницького. Цей монархічний династичний акт офіційно визнали всі сусідні держави: Москва, Польща, Швеція, Туреччина, Крим, Семигород, Молдавія і Волощина.

Вважаючи, що сама постать та ідеї Хмельницького були перекручені і дійшли до нащадків у спотвореному вигляді, Липинський зауважував, що Хмельницького по-справжньому «розуміли доти, доки жива ще була сотворена ним дер­жавна аристократія». Для сучасних українських поко­лінь Хмельницький став далеким і чужим, театральним «козацьким батьком», який від інших таких же батьків від­різняється тільки тим, що ті воліли під царя турецького або короля польського, а він під царя московського, православ­ного». Звинувачуючи істориків-народників, які всупереч задумам Б. Хмельницького пов'язували майбутнє України з романтичним низовим Запоріжжям, гайдамацьким руїнництвом та антидержавним, анархічним бунтарством, Липин­ський вважає основним завданням української державної політики подолання ідейного хаосу в політиці, браку органі­зації і дисципліни — всіх тих причин, які не дали свого часу здійснитися українській державі в реальність. «Ми знає­мо,— пише він,—що недостача ідеї державної і самопоїдання анархічної провідної верстви погубили Київську і Га­лицьку Русь, Русь Литовську, Козаччину Українську, вреш­ті, сучасну українську інтелігенцію. І хотячи всією душею держави української, ми хочемо це каліцтво наше вилічити». Тому всі плани щодо державної незалежності Украї­ни пов'язані у Липинського л твердим і непохитним прове­денням у життя принципу спадкової монархії.

Іншим відомим представником консервативного напря­му в українській політичній науці, започаткованого В. Липинським, був український історик і політичний діяч С. Томашівський. Грушевський, науковий семінар якого відвідував майбутній- учений, вважав його одним із найталановитіших своїх учнів. Після закінчення Львівсько­го університету Томашівськнй отримав науковий ступінь доктора філософії, був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. В 1910 р. він обіймає посаду доцента кафедри історії Австрії Львівського універ­ситету. Праці вченого, надруковані переважно в Записках НТШ («Шкільництво на Угорщині і Русини», «Гетьман Мазепа і король Станіслав II», «Мазепа у шведів», «Угор­щина і Польща на початку XVII століття», «Мазепа і авст­рійська політика», «Джерела до історії України-Руси»), ді­стають визнання серед наукових і громадських кіл. Вони відзначаються, перш за все, ретельним опрацюванням бага­томанітних архівних джерел, глибоким аналізом подій. Од­нак за своїм змістом переважна більшість наукових розві­док Томасівського, написаних у довоєнний період,— це, по суті, продовження народницької концепції М. Грушевського. В" післявоєнні роки він бере активну участь у політичних подіях, що відбуваються в Галичині. Ідейні розходження з Грушевським змушують його критично переглянути свої ко-¹ лишні наукові й політичні позиції. Опинившись у 1919 р. в / еміграції в Англії, Томашівський протягом двох років до свого переїзду в Берлін працює в бібліотеках Лондона, де знайомиться із здобутками західноєвропейської політичної науки. Саме в еміграції Томашівський видає свої фунда­ментальні історичні та політологічні праці, які ознаменува­ли остаточний перехід ученого з народницьких позицій на позиції державницькі.

Політичною наукою Томашівський почав цікавитися ще під час першої світової пішій, брав активну участь у роботі політичного факультету інституту вивчення культури у Від­ні, а також товариства по розповсюдженню літератури з іс­торії Сходу:

В 1916—1919 рр. він фактично був головним політичним радником уряду ЗУНР, обстоював, виходячи зі своєї істо­ричної концепції, політичне право Галичини на незалеж­ність. Обіймаючи посаду голови дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні, Томашівський звертається до членів англійсько­го уряду, міністерства закордонних справ, прем'єр-міністра Ллойд-Джорджа, редакторів впливових англійських газет з листами, в яких порушує питання незалежності Галичини.

Водночас учений багато працює над вивченням політичних теорій, історії політичних вчень. Досконало володіючи 14 європейськими мовами, він опрацьовує наукові праці анг­лійських, італійських, американських, німецьких політоло­гів, про що свідчать його численні виписки з монографій Мерріама, Міхелса, Ніцше, Ласкі, Вільсона, Лінкольна, Ферреро, інших відомих учених та політичних діячів. Цей солідний теоретичний фундамент багато в чому сприяв виробленню політичної концепції Томашівського.

У 1921 р. учений приїжджає до Берліна, маючи намір приєднатися до гетьманського руху. Тут піп швидко схо­диться з В. Липинським. Незважаючи На деякі теоретичні розходження, їх єднало головне — консервативні ідеали май­бутньої України як монархічної незалежної держави. То­машівський часто друкується в місцевих виданнях, зокрема в редагованих Липинським неперіодичних збірниках «Хлі­боробська Україна», читає лекції на політичну та історичну тематику перед студентами німецьких вузів, Української господарської академії в Подсбрадах.

Як відомо, н передвоєнні роки Томашівський симпатизу­вав лівим політичним течіям, однак його історичні праці, видані перед війною, не містили в собі скільки-небудь ви­разних загальноісторичних чи політологічних концепцій. Ро­ки воєнних лихоліть та революційних потрясінь, а також вплив ідей західноєвропейських філософів Джемса, Шпенглера, італійського історика та політолога Г. Ферреро спричинилися до радикальної зміни поглядів ученого, його переходу на позиції консерватизму. В останні роки життя, вже перебуваючи в Польщі, Томашівський остаточно завер­шив свою концепцію, в якій сполучались елементи католи­цизму, консерватизму та прагматично-релятивістської філо­софії Джемса і Шпенглера. Консервативно-монархічні кола на чолі з Липинським розцінили клерикальний монархізм і західноєвропейську прогаличанську орієнтацію Томашівського як зраду інтересам гетьманської легітимної ідеології, що врешті-решт змусило його розірвати стосунки з пред­ставниками цього напряму.

Світоглядні основи творчості Томашівського як Історики й політолога формувались під впливом чотирьох напрямів тогочасної історичної, політичної та соціологічної думки: 1)концепцій Лі Драгоманова і В. Липинського; 2) ідей іта­лійських учених Г. Ферреро і Д. Мацціні (1805—1872). Ос­танній будував свою концепцію держави на поєднанні абсо­люту релігійної ідеї та принципу національності як основи розмежування держав. Обґрунтовуючи домінанту націо­нальної держави, Мацціні вважав, що між незалежними національними державами має існувати федеративний зв'язок на зразок європейських сполучених штатів; 3) теорій російського історика Р. Ю. Віппера (1859—1954) ²⁸, який у своїх працях досліджував закономірності суспільних проце­сів з позицій історизму та циклізму. Критично оцінюючи історичну традицію при дослідженні процесів державного життя, Віппер надавав перевагу матеріальним кореням по­літичних та ідеологічних процесів і явищ; 4) вже згаданих впливів прагматично-релятивістської філософії Джемса і Шпенглера.

На відміну від В. Липинського, який виводив перші мо­нархічні традиції на Україні з держави Б. Хмельницького, Томашівський у своїй праці «Українська історія», перший том якої «Старинні і середні віки» вийшов у Львові в 1919 р., доводив, що перша українська монархічна держав­ність була започаткована ще В часи Галицько-Волинського князівства. Концепція Томашівського базується на трьох основних критеріях: 1) земля, тобто освоєння майбутніми українськими племенами територій, на яких вони прожива­ли; 2) нація, тобто утворення української нації внаслідок ві­докремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сепарації Галицько-Волинського князівства; ,'І) становлення першої україн­ської національної держави — Галицько-Волинського кня­зівства як завершення цих двох процесів.

Критерій «українська земля» Томашівський розуміє де­що інакше, ніж його попередники, зокрема М. Грушевський та інші українські вчені, які розглядали Україну як етнічну територію і саме з цих позицій інтерпретували історичні по­дії, що тут розвивалися. Томашівський розглядає українську землю як географічну цілісність, ігноруючи тим самим ет­нічний характер окремих частіш України В своїх історичних дослідженнях він відштовхується не від певної землі, заселеної певним народом, який творить свою історію, а від географічного становища України, яке начебто само по собі творило історію української нації. Подібний підхід вів до порушення причинно-наслідкових зв'язків. В етнічному та історичному розумінні поняття «Україна» змінювалося в залежності від переселень, завоювань, асиміляції тощо. «Тільки в географічному розумінні,— стверджував уче­ний,— можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії». Сприймаючи Україну як географічне поняття, він акцентує увагу перед­усім на географічному розташуванні її території в Європі та історичних наслідках цього розташування. Основним орієнтаційним пунктом та мірилом вартості в цьому розташу­ванні Томашівський вважає залежність України від Чорно­го моря, яке відіграло вирішальну роль в українській істо­рії. Більша частина України, так само як і велика частина середньої Європи, підкреслює вчений, була зв'язана «своєю водною сіткою з Чорним морем-і мусила ділити його долю. Немає нічого дивного в тому, що згаданому вище закуткові на Заході (маються па увазі західноукраїнські землі.— В. П.), який належить до балтійського сточища, доводилось грати таку визначну роль в історії України. Це й пояснює, з другого боку, чому історично-політичне і культурне життя українського народу не держалося постійно головної арте­рії української землі ріки Дніпра».

Інша сторона ідеї Томашівського щодо української зем­лі як критерію Історії України — це історичний процес здо­бування українським народом землі. Вчений звертає увагу на велике значення боротьби українських племен зі степом у X—XIII ст. для історії України. З цих позицій він оцінює всі ті чинники, які відіграли вирішальну роль у цій боротьбі.

Процес здобування українським племенем землі, вважає Томашівський,— це довга і запекла боротьба осілої земле­робської культури проти кочового варварства. Останнє, зай­маючи середину території України, довгий час переважало культурні сили, які йшли з північного заходу і з півдня, по­ки південна сила не лягла цілком в руїнах, залишивши пер­шій весь тягар боротьби. Ця північно-західна культурна об­ласть, зазначає вчений, і є найстарішою сценою політичного розвитку України. Спочатку займаючи невеличку терито­рію, ця область згодом поширюється до нинішніх розмірів. «Сцена історичного життя України,— пояснює Томашівський,— була дуже непостійна. Поминаючи ті часи, коли все культурне життя осередкувалося на берегах Чорного моря, бачимо на порозі політичної історії України (IX в.) укра­їнські племена, згуртовані у лісовій полосі на просторі між горами Карпатами і річками Прип'яттю, Сяном і Дніпром; головні функції цієї території творять міста: Берестя, Пе­ремишль, Коломия, Переяславль і Чернігів». У центрі цієї території розміщувалися найстаріші осередки політич­ного життя України: Київ, Володимир, Галич, а згодом Львів, який разом з Києвом вже в XIV ст. стає головним центром національного розвитку України «Довгі віки ук­раїнська людність,— пише Томашівський - не була в силі вийти на схід і південь із цих меж; надмір людності від­пливав у південно-західнім та північно-східнім напрямі; луг і степ були її незміннім володінні кочовиків: печенігів, по­ловців та татар. Тільки н міру упадку цих темних сил, особ­ливо останньої, посувається українська людність, а з нею і історична сцена, щораз дальше на південний схід». Вже в добу другої української держави (1648—1775) в колово­рот політичного життя входять такі міста, як Батурин, Гадяч, Полтава, Катеринослав (Олександрівськ), Умань, Ярослав, Кам'янець, а дещо пізніше — Харків, Катеринодар, Одеса, Чернівці, Сигот, Ужськ.