додаткові матеріали / Potulnytski

У 1916 р. па кошти «Союзу визволення України» у Відні вийшла німецькою мовою одна з найбільш відомих моногра­фій Рудницького «Україна: земля і народ», англійський пе­реклад якої було здійснено в Нью-Йорку в 1918 р. Книга складається з двох частин. У першій («Фізична географія») дається опис території, земної поверхні України, її рослин­ного і тваринного світу. В другій («Антропогеографія Ук­раїни») автор досліджує етнічні межі України, зокрема кількість і розповсюдження українців на територіях, що входили до складу інших держав і були, по суті, українсь­кими, подає опис українського народу як окремої антропогеографічної одиниці, характеризує його основні антропологічні риси. Окремі розділи присвячені характеристиці української мови, історико-політичним традиціям народу, українській культурі, економічному розвиткові країни). Дос­лідження цих питань вчений продовжує в німецькомовних працях «З політичної географії України» (Відень, 1916) та «Землі Східної Європи» (Відень, 1917). Він доводить, що Східна Європа не може вважатися суцільною географічною одиницею, оскільки вона є комплексом менш самостійних одиниць, кожна :< яких має окремий антропогеографічний характер. Вчений робить висновок, що за своїми геогра­фічними умовами Україна займає своєрідне місце серед країн Східної Європи як перехідна ланка до середньої Єв­ропи і з огляду на це має всі передумови для самостійного державного життя.

Перебуваючи в еміграції, Рудницький основну увагу приділяє дослідженню проблеми українського державознав­ства. В 1923 р. у Відні вийшла друком його праця «Огляд національної території України», присвячена питанням по­будови української держави в межах її етнічних кордонів. У монографії «Українська справа лі становища політичної географії» (Берлін, 1923) Рудницький першим в українській науці спробував Перенести теоретичні положення політичної географії па український ґрунт. Автор досліджує проблему української державності в контексті Східної, Середньої та Західної Європи, аналізує політико-географічне значення положення і кордонів України.

Утому ж році на кошти товариства «Український скиталець» у Йозефові (Чехи Словаччина) була видана праця Рудницького «До основ українського націоналізму». Звер­таючись до історії українського національного відродження, вчений порівнює його з національним відродженням росіян і поляків, дає характеристику позитивних і негативних рис української психіки і на їх основі намагається визначити шляхи розвитку української нації і держави.

У 1926 р. Рудницький стає членом кількох європейських географічних товариств, йому пропонують очолити кафедри географії Східної Європи у Карловому університеті і полі­тичної географії у Віденському університеті. Однак наміри вченого були звернені до батьківщини. Метою нового житія дослідник вважав створення багатотомної «Географії Укра­їни», отож у жовтні 1926 р. він приймав запрошення М. Скрипника про роботу на Україні і цього ж місяця ви­їжджає до Харкова. Наступного року його призначають директором Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. В 1929 р. Рудницького обирають академіком ВУАН, а в І930 р. він очолює кафедру географії, створену при Українській академії наук. Під його редакці­єю виходять два томи «Записок УНДІГК», ряд книг, геогра­фічна карта України. Водночас учений продовжує напруже­но працювати над 14-томною географією України, перший том якої закінчив у липні 1932 р.

Однак саме в цей час ВУАН приступила до видання ба­гатотомної «Української Радянської Енциклопедії». Руд­ницького залучають до її редколегії і пропонують очолити відділ географії. У листі до сестри — Софії Дністрянської, яка проживала в цей час у Празі, вчений писав з цього при­воду: «Я такий перевантажений роботою, що як кожного дня не напишу дві сторінки друку й протягом тижня не зредагую одної мапи (карти.— В. П.), то понадаю у безнадійний про­рив... Та найгірше придавила мене нова робота, яку на мене вложено. В нас приступлено до видання великої «Українсь­кої Радянської Енциклопедії» на не менш 40—45 лексико-нових томів. Мене зроблено без мого старання редактором географічного відділу, що обіймає 11 % матеріалу (до 5 то­мів) і кількасот мап. Можете собі уявити, яке це наванта­ження, коли спогадаємо, як мало в нас тут дійсних географів. Дійсно, не знаю, чи не впаду під тягарем цієї праці. Але взятись до неї мушу, бо нема нікого, хто міг би мене засту­пити. І треба таки показати світові, що й «хахли» щось пут­нього потрафлять зробити». На жаль, у 1934 р. редакцію УРЕ було розпущено, а підготовлені до друку .вченим три перших томи, які забрали понад два роки його життя, пов­ністю знищено.

На початку 30-х років, після припинення курсу на ук­раїнізацію, погляди Рудницького все більше входять у про­тиріччя із тогочасною ідеологічною системою. У 1934 р. вченого позбавляють звання академіка ВУАН за «відверту пропаганду фашизму в географії», а заснований і очолю­ваний ним у Харкові інститут ліквідовано як «буржуазно-націоналістичну установу». Того ж року С. Рудницького заарештовують і засуджують, до п'яти років позбавлення волі.

Останній лист вченого до рідних закінчується словами: «Моє здоров'я несвітле, та, сподіваюся, що, покинувши про­фесорування, поправлюсь. Головний мій гандж — це те, що не можу голосно і довго говорити. Закінчив я саме перший том моєї 14-титомової «Системи географічного знання», те­пер беруся за другий. Чи закінчу всіх 14? Ледви. Та поста­раюсь, шануючи здоров'я. Так само робіть і Ви. Цілую Вас щиро-щиро. Ваш Степан».

За свідченням М. Мушинки, який намагався з'ясувати обставини трагічної загибелі вченого і звернувся з цього приводу до реабілітаційної комісії в СРСР, С. Рудницький відбував покарання па Соловках. У жовтні 1937 р., неза­довго до закінчення строку ув'язнення, рішенням трійки НКВС Ленінградської області ного було засуджено до роз­стрілу. 11 травня 1965 р.— офіційно реабілітовано¹³³.

Концепція української державності, яку висував в своїх працях С. Рудницький, базується на основних методологіч­них принципах західноєвропейського і українського дер­жавознавства. Це, насамперед, ідеї геополітичної німецької школи Ф. Рацеля і Р. Челена. Розроблена Ф. Рацелем тео­рія взаємозв'язку і взаємообумовленості державного життя кожного народу ЙОГО власною територією є відправною у концепції С. Рудницького, Вченим падає особливого зна­чення ідеї Рацеля про те, то природна територія кожного народу завжди виступає одним із найважливіших психо­логічних чинників його державницьких прагнень та духов­ного росту, постійно оновлює себе в цій ролі на різних ета­пах політичного життя кожного конкретного народу. Оскільки народ і територія, на думку вченого, становлять у сукупності основу держави як політичного організму, він у своїй концепції також використовує тритипову класи­фікацію недержавних ницій відповідно до їхньої території та політичного становища, розроблену Р. Челеном. Остан­ній ділить недержавні нації на три типи, зазначаючи, що кожний наступний тип є гіршим від попереднього у плані постання державності кожної конкретної нації. Сутність висунутої Челеном типології зводиться до такої схеми:

«1») тип А – нація має єдність та не має свободи; вона об'єднана в одній державі, яка, однак, не є її національною державою (чехи в Австрії, латиші в Росії і т. д.); 12) ТИП Б — нація має часткову свободу та не має єдності; одна частина її має свою національну державу, друга підля­гає владі інших держав (сербо-хорватн, Італійці, румуни в Австро-Угорщині); 3) тип В — нація не мас пі єдності, ні свободи, оскільки вона розшматована між різними дер­жавами». Якщо для першого типу найбільш ефективний шлях досягнення самостійності, незалежності і державності пролягає через автономію, для другого — це прилучення до власної національної держави, то для третього шлях до національного визволення, на думку вченого, є найбільш тяжким, оскільки він пов'язаний з різними непередбачени­ми внутрішніми і зовнішніми обставинами. До цього тре­тього типу націй Рудницький відносить українську. Важ­ливими методологічними засадами державотворчої теорії С. Рудницького були також концепція суспільних зв'язків та ідея визначення національної державності в своїх етніч­них межах, які обґрунтував академік С. Дністрянський.

Основу національно-державницької концепції С. Руд­ницького складають чотири тісно пов'язані між собою ідеї або положення, які можна згрупувати, виходячи з аналізу його праць, у послідовну, причинно-наслідкову ланку. Це, по-перше, власне трактування вченим таких понять, як на­ція, націоналізм, універсалізм стосовно українського наро­ду; по-друге характеристика єдиної національної території України в її географічних межах як основи для утворення держави; по-третє, аналіз державницьких прагнень україн­ського народу в контексті російської і польської культур, культурних, психологічних традицій та особливостей укра­їнського, російського і польського народів; по-четверте, обґрунтування необхідності побудови української націо­нальної держави у формі Балтійсько-Чорноморської феде­рації з парламентарною формою правління.

Націю Рудницький трактує як певну частину людства, що має: визначену суму своєрідних, властивих лише для неї прикмет, які об'єднують усіх членів цієї групи в одну цілісність. Під цими прикметами він розуміє антропологічні риси, мову, історичні традиції, культуру, національну тери­торію. З поняття нації вчений виводить поняття націо­налізму. Оскільки нація, за С. Рудницьким,— це частина людства, що має свою характерну суть, то націоналізм — це намагання дану сутність зберегти і розвинути. «Націона­лізм,— пише він,— це спрямування думок, слів чи діл оди­ниці чи гурту в той напрямок, у якого іде надійний, корис­ний розвиток нації, до котрої дана одиниця чи гурт належать». Націоналізму вчений протиставляє «універсалізм», вбачаючи основну різницю між ними в тому, що пер­ший завжди намагається утвердити індивідуальність пле­мені, народу, особистості, утримати їхню окремішність, дру­гий же, навпаки, прагне так чи інакше до нівеляції відмінностей між індивідуумами, племенами, народами і досягає цієї мети завжди в боротьбі з індивідуальністю одиниці чи гурту. Рудницький виділяє чотири основні типи універсалізму: 1) державно-правовий універсалізм, запо­чаткований ще феодальними національними державами середньовіччя, класова диференціація яких у кінцевому ра­хунку привела до інтернаціоналізації вищого класу—ари­стократії, котра, слідуючи своїм родовим традиціям, завжди надавала перевагу служінню державі, аніж нації; 2) релі­гійний універсалізм, який виходить із світових релігійних систем і намагається ущасливити людство на релігійно-мо­ральному ґрунті. Хоча цей універсалізм, за Рудницьким, і набуває деколи національних форм, проте він не задо­вольняється напуванням над почуттями людини, а бажає повністю підкорити собі її інтелект, знівелювати будь-які відмінності між людьми гін основі міри та універсально-релігійного авторитету; 3) капіталістичний універсалізм надає кожному індивідуумові можливість розбагатіти і еко­номічно панувати над іншими людьми, проте насправді має на меті панування всесвітнього капіталу, так само тяжіє до загальної нівеляції, висуваючи як першооснову матері­альний бік справи, на відміну від обох попередніх, які при­діляли основну увагу духовним насадам людського життя; 4) соціалістично-комуністичний універсалізм, який визнає лише класові відмінності між людьми, а насправді повністю нівелює особливості, притаманні людській особистості, пле­мені та нації, висуваючи на перший план колективне гос­подарство і удержавлення. Справжня суть цього універса­лізму, вважає Рудницький, зводиться до того, що держава або гурт впорядкували примусово життя кожного індиві­дуума у всіх сферах його життєдіяльності. На думку вченого, відмінності між зазначеними типами універсаліз­му є досить суттєвими, що надзвичайно утруднює перехід людської самосвідомості від одного типу до іншого; проте ці типи універсалізму попри всі їхні відмінності все ж таки ближчі один до одного, ніж національний світогляд і будь-який універсалізм.

Що ж потрібно українській нації, аби подолати всі ва­ди, притаманні універсалізму, й збудувати свою національ­ну державу? На які точки опори вона може розраховувати?

Головне, вважає С. Рудницький,— це наявність своєї влас­ної національної території, яка має бути неподільною і виз­начати в своїх етнічних межах українську державу. Під­креслюючи, що .національна територія повинна вважатися «нерушимою святістю» ¹³⁹, вчений відкидає існуючі в укра­їнській історіографії твердження про докорінні відмінності між наддніпрянцями та галичанами.. Розглядаючи це пи­тання з точки зору геополітики, він зауважує, що територія Західної України не виходить за рамки етнічних меж україн­ської суцільної національної території, і хоча політичні об­ставини спричинили певні відмінності між галичанами і наддніпрянцями, наблизивши перших до Середньої Європи, а других — до Сходу, проте за своєю першоосновою ті й інші представляють антропологічний тип українця. На до­каз свого твердження він приводить Дані аптроногеографії. їхній аналіз, на думку вченого, дозволяє зробити висновок, що за своїми природничо-географічними ознаками Західна Україна є країною Східної Європи, перехідною до Серед­ньої Європи: .«Східноєвропейська великопростірність, великочертність і одноманітність краєвиду на Західній Україні значно злагідніла, хоча середньоєвропейська різноманіт­ність тільки несміло і позірно де-не-де виступає. Ця пере-ходовість зазначається не тільки у географічному положен­ні і у геоморфологічних відносинах, а й у всіх інших ділян­ках географічного обличчя Західної України: в географії, кліматі, рослинному і тваринному світі та в антропогеографічних відносинах». Тому Західну Україну дослідник вважає головним континентальним географічним посеред­ником між Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Угор­щиною, з одного боку, та Центральною і Східною Украї­ною— з другого, про що свідчать, зокрема, історичні дже­рела про прадавній «бурштиновий шлях», який пролягав через Західну Україну від Чорного до Балтійського моря, переселення різних народів, племен, воєнні походи, торго­вельні подорожі.

Географічне положення поставило Західну Україну в роль посередника між Середньою Європою «і цілим півднем східноєвропейського комплексу країв, які, в свою чергу, є переддвір'ям Передньої Азії». Однак свою важливу геогра­фічну роль Західна Україна зможе виконати лише тоді, коли вона стане невід'ємною частиною України і зможе бути вузловим пунктом природно визначених шляхових ліній для всієї України в сукупності.

Особливе місце у своїй концепції Рудницький відводить лісам, які, на його думку, головним чином визначили гео­графічне положення, що позначилось на характері держав­но-політичних норм Західної України взагалі. Крім того, вся Західна Україна, за С. Рудницьким, «належить до просторів, які треба назвати Старою Україною, що не була ніколи вилюднена кочовиками і заховала свій рослинний характер, за винятком Поділля, де домінував луг».

На думку вченого, саме лісовий характер Західної Ук­раїни захистив Галицько-Володимирську державу від Поль­щі, Угорщини та кочовиків, не Дав татарському лихоліттю розповсюдитись у Західній Україні так сильно, як це від­булося в Східній Україні. Значення лісів, вважає дослідник, істотно вплинуло й на внутрішню історію Західної України. «Ліс утруднював лучбу, він роздрібнював населен­ня на дрібні групи, що жили по природних полянах чи ви­корчуваних серед лісу погарах, чи па надрічних лугах, кожна своїм життям. Такі умови підсобляли економічному і політичному партикуляризмові. Він і виступав на Західній Україні цілком виразно».

Природні географічні умови багато В чому спричинили такі риси галичан, як індивідуалізм, партикулярнім, здатність до копіткої праці, на противагу колективізму і розміреності наддніпрянців, Незважаючи па пенні протиріччя між західними і східними групами українського населення, вчений дотримується думки, що необхідно спочатку об’єднати націю—Галичину і Наддніпрянську Україну, а вже потім виборювати свободу і незалежність України.

З огляду на те, що вся територія Галичини і Наддніпрянщини складає етнічно-національну територію України, який належить до Східної Європи, С. Рудницький обґрунтовує свою концепцію Балтійсько-Чорноморської федерації до складу якої ввійшли б Фінляндія, Естонія, Латвія, Білору­сія та Україна. Він обґрунтовує цю думку з політико географічної точки зору, оскільки, по-перше, всі ці території належать до єдиного географічного регіону — Східної Європи; по-друге, всі ці окраїни колишньої Російської імперії мають спільну мету — досягнення незалежності.

З огляду на ті ж географічно-політичні підстави Рудницький виключає з майбутньої федерації Польщу та Ро­сію. Він вважає Польщу типовим середньоєвропейським краєм, природні зв'язки якого лежать у Середній Європі. Так само культура польського народу розвивалась на се­редньоєвропейській основі. Високо оцінюючи польську куль­туру, науку, літературу і мистецтво, Рудницький, проте, відзначає, що в суспільному житті поляків виробився «дуже видатний нахил до аристократизму і своєрідного буржуйства, відраза до правдивого демократизму і погорда до се­лянства», називає польську культуру типовою культурою «імперіалістичного народу — пана», побудованою не на етнічній культурі польського простолюддя, а на шляхет­ській основі. Водночас учений вважає, що деякі риси поль­ської культури, зокрема її національно-патріотична основа,, різноманітність напрямків, емоційно-чуттєва сторона заслу­говують наслідування. В цілому ж український народ, єди­ним класом — представником якого залишилось селянство. і який є первісним, селянським по своїй суті, не може бу­дувати свою культуру на польських зразках. Зближення польської і української культур відривало б останню від її народного коріння, шкодило справі побудови української національної держави.

Російську культуру, враховуючи її вплив па розвиток світової культури, Рудницький оцінює дуже високо, під­креслюючи водночас своєрідність і непересічну цінність культури кожного народу. В цілому він вважає росіян центральним народом Східної Європи, проте відзначає, що північні і східні впливи спричинили той факт, що москов­ська держава і московська суспільність уже в XVII ст. на­стільки відрізнялися від української державності і народу, що будь-які позитивні впливи були виключені. «В Москов­щині,— пише вчений,— панувала деспотична форма влади, загальне невільництво всіх підданих без виїмку, культура була більше азіатська, як європейська, і відгороджувалася вперто від усяких європейських впливів». Це повністю суперечило по своїй суті республіканській формі правлін­ня, виборному гетьманові, культурі, яка була побудована на європейських основах і характеризувала українську дер­жаву XVII ст.

Хоча російська наука й література посідають одне з найбільш визначних місць у світовій і європейській культурі, політична культура росіян, побудована на північних і східних впливах, характеризується, за Рудницьким, «грубі­стю, брутальністю, навіть варварством і хилиться до екстремів». Політична культура російського народу, на думку вченого, є синтезом автократії і охлократії, деспотизму і рабства. Результатом такої політичної культури, яка «це­ментувала своєрідний розвиток російської імперської деспотичної держави, і була, в свою чергу, наслідком власного розвитку цієї держави, оскільки формувала її і формува­лась нею, була постійна суспільна і політична олігархія в Росії». Ця олігархія характеризувалася до революції па­нуванням жменьки аристократів і капіталістів на полі з царем, після революції 1917 р. - жменьки комуністичних олігархів.

Рудницький вважає, що будь-яка майбутня форма влади в Росії матиме таку ж саму олігархічну основу і при утво­ренні федерації справлятиме згубний вплив на простона­родну політичну культуру українського народу з її гуман­ними, товариськими формами. Цей згубний вилив буде посилюватись, оскільки для української інтелігенції харак­терні такі риси, як брак загальної освіти і поверховість, тому опорою майбутньої держави буде селянство, яке «пан­ських» культур Росії і Польщі не сприйматиме.

Загалом же вчений переконаний, що ні російський, ні польський народи за своїми політико географічними озна­ками, так само як і російська чи польська культура, які виросли не а простого народу, а з вищих його шарів, і якщо й будуть демократизуватись, то для своїх народів, а не для українського,— об'єктивно не можуть на етапі постання української національної держави стати суб'єк­тами майбутньої Чорноморсько-Балтійської федерації.

Підсумовуючи наш аналіз концепції української націо­нальної держави С. Рудницького, зазначимо, що в своїх основних положеннях вона спирається на вже обґрунтовані до нього ідеї визначення нації в етнічних кордонах (С. Дністрянський), Чорноморсько-Балтійської федерації (М. Грушевський). Проте сам підхід вченого до розкриття проблеми, творчий розвиток цих ідей з точки зору нової галузі знань — геополітики заслуговує на увагу. Безпереч­но, наукова спадщина дослідника стане помітною віхою у розвитку українського державознавства.

Таким чином, незважаючи на певні розходження в об'єк­тах дослідження та відмінності в методах концептуаль­ного аналізу, в науковій спадщині вчених, про яких йшла мова у цьому розділі, можна простежити чотири основні спільні ідеї: 1) інтерес нації і держави — найвищий кри­терій історичної оцінки при домінанті суверенності нації над суверенністю держави (за винятком О. Ейхельмана); 2) обґрунтування права українського народу на самовизна­чення в межах власної етнічної території; 3) ідеї демократії і республікансько-демократичної державності як основи життя української нації; 4) визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації, що скеровують народ на боротьбу з територіальністю іншої держави.

Водночас вчені національно-державницького напряму, вважаючи український народ окремою етнічною одиницею, приділяли велику увагу використанню в державному бу­дівництві України досвіду національно-визвольних рухів інших країн, переорієнтації національної свідомості, обґрунтуванню національної ідеї, політики дрібної праці і ролі Галичини як П'ємонту України. Вони обґрунтовували для України право народного самовизначення на основі дослідження національних демократичних традицій укра­їнського народу.

Вчені цього напряму зробили спробу скласти для Ук­раїни проекти конституцій, врахувавши в них притаманні українському народові державно-національні традиції, досвід конституцій інших держав, власні політико-юридичні концепції.

ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Важливе місце у структурі національно-державницького напряму займають дослідження професорів 0. Лотоцького та А. Яковліва, які були головними ідеологами петлюрів­ського табору, в різні часи очолювали Український науко­вий інститут у Варшаві й досліджували теоретичні пробле­ми української нації і держави. Дослідження цих учених можна було б віднести навіть до окремого напряму. Та оскільки більшість їхніх концепцій збігається з ідеями С. Дністрянського, В. Старосольського, О. Бочковського (зокрема щодо основного критерію історичної оцінки — на­ції), є всі підстави вважати їх представниками національ­но-державницького напряму. Головна відмінність у пози­ціях цих учених полягала в тому, що С. Дністрянський та його послідовники оцінювали події історико-політичного життя українського народу з точки зору нації і держави при домінанті нації над державою. Яковлів і Лотоцький, навпа­ки, домінантою історичної оцінки вважали лише українську націю та її історичні традиції.

Андрій Яковлів свою концепцію української держав­ності пов'язував з історичним правом української нації, за якою визнавав домінуючу роль у заснуванні й діяльності держави. Проголошуючи історичне право українського на­роду на соборну національну державу, вчений визначав націю як історичне утворення, що складається не тільки з покоління людей, пов'язаних між собою об'єктивними на­ціональними прикметами ти волею належати до нації, але й з усіх поколінь, що жили в історичному минулому і жи­тимуть у майбутньому та консолідуватимуть націю на основі державних традицій. Ці традиції передаються з покоління в покоління внаслідок збереження історичної пам'яті і ні­коли остаточно не перериваються. Традиції, на яких має ґрунтуватися концепція української державності, повинні складати синтез історичних державних традицій Київської Русі, Галицько-Володимирської та ЛитовСько-руської дер­жав, Гетьманщини та УНР — ЗУІІР, а також прагнень ук­раїнської нації до відродження держави в періоди бездер­жавного життя.

Головною передумовою постання нації А. Яковлів вва­жав повноту її Національної Структури. Слідом за В. Старосольським він простежував елементи соціальної ін­фраструктури української нації як носіїв національної свідо­мості в контексті історичних традицій української держав­ності, намагався просистематизувати всі ті прикмети, що існували серед минулих поколінь українського народу та витворили його історію, культуру, мову.

Початок національно-державницьких традицій дослідник виводить від Київської Русі, що «мала свою культуру, мову, свою національну суверенну державу» і була добою народ­ження української нації, оскільки «національні і культурні здобутки цієї доби назавжди були засвоєні українським народом».

Ця історична традиція та історична пам'ять київської і галицько-волинської державності зберігала український народ у литовсько-польську добу, на початок якої весь народ, незалежно від станів, усвідомлював себе нацією. Основними принципами, на яких ґрунтувалася українська державність від часів Київської Русі і «Руської правди», вчений вважав демократизм, рівність класів, індивідуалізм, захист приватної власності як перші ознаки державної су­веренності в житті українського народу. В XVI ст. ук­раїнська нація втрачав частину своїх елементів, бо «в ук­раїнського родовитого панства давня звичка до влади й упривілейованого становища в державі перемогла зв'язок із своєю нацією та примусила перейти на бік чужої нації або вийти з боротьби», Слідом за В. Старосольським учений вважає, що носіями української національної сві­домості до XVI ст. була аристократія, місце якої з плином часу зайняли дрібна шляхта, духовенство, міщанство і ко­зацтво. Взагалі козацькій державі гетьмана Б. Хмельниць­кого вчений відводить особливу роль в обґрунтуванні прав України на свою державу, оскільки саме вона «зруйнувала привілеї правлячих класів, віддала землі державному конт­ролю, перейняла демократичні принципи Київської держави. Верховна влада належала українській нації і реалізовува­лися народним Віче, або Генеральною Радою». Основною ознакою і здобутком цієї держави він вважає збереження наступності демократичних національних традицій, які від «Руської правди» і віче в Київській Русі перейшли до Ли­товського статуту, що перейняв основні принципи «Руської правди», і до Генеральної Ради, що також керувалася прин­ципами рівності і демократизму.