додаткові матеріали / Potulnytski

Продовжуючи традиції львівського і київського Наукових товариств, історично-філологічний відділ Академії, який з 1924 р. очолив М. Грушевський, зосередив свою діяльність на дослідженні історії України, мовознавства та літерату­ри. Розпочалися також дослідження історії української ко­зацької держави XVII—XVIII ст. З цієї проблеми були опубліковані праці, без яких сьогодні не може обійтись жоден із дослідників козацької доби²⁷. Поруч із представ­никами старшого покоління з'явилися й молоді сили, серед яких варто назвати Н. Полонську-Василенко, Ол. Оглоблина, М. Петровського, М. Тищенка, П. Клименка. Соціаль­но-економічний відділ під проводом М. Василенка почав розробляти історію українського права, історію українських державних установ гетьманщини, історію кодифікації ук­раїнського права (Литовський статут, рецепція Магдебур­зького права) й історію соціальних відносин. Навколо Ук­раїнської Академії наук об'єдналися інші наукові устано­ви Києва і провінції.

Усі ці дослідження велися незалежно під обов'язкової пануючої доктрини — марксизму та її складової части­ни — історичного матеріалізму. Це призвело до того, що в 1930 р. Академію було розгромлено, частину академіків та наукових співробітників заслано, історично-філологіч­ний і соціально-економічний відділи закрито, а наукове книговидання припинено. До Академії було впроваджено партійних більшовицьких діячів, і наукова праця в ній фак­тично припинилася.

Великих здобутків у галузі українознавства досягла та­кож польська наука, особливо в царині етнографії. Польські дослідники провели статистично-етнографічний опис окре­мих областей Західної України, зібрали й опублікували багато фольклорних матеріалів. Особливо плідною у цьому підношенні була наукова діяльність Оскара Кольберга, спольщеного німця, автора чотиритомної праці «Покут­тя. Образ етнографічний» (Краків, 1882—1889) і цілого ряду етнографічних розвідок, що друкувалися у виданні Кра­ківської Академії наук «Збір відомостей до антропологи крайової».

Прищеплюване силоміць марксистське та псевдомарксистське діалектико-матеріалістичне розуміння історії не знайшло собі ґрунту серед українських наукових кіл між­воєнної доби. Те, що писалося під примусом, у дусі «марк­систсько-ленінської» науки, не мало і не має нічого спіль­ного з наукою. Подібні праці аж ніяк не могли посприяти розвиткові української політології. Натомість вагомий вклад в українську політологію внесли вчені, які опинилися в еміграції, як старші, так і молодші, які довершили своє навчання за кордоном, головним чином у чеських і німецьких університетах.

РОЗДІЛ 2

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТОЛОГІЯ В ЕМІГРАНТСЬКИХ НАУКОВИХ ЦЕНТРАХ МІЖВОЄННОЇ ДОБИ

Українська наукова еміграція міжвоєнного періоду бу­ла складовою частиною української політичної еміграції — військових і цивільних осіб, тією чи іншою мірою причет­них до подій 1917—1920 рр. в Україні, зокрема колишніх членів Центральної Ради, гетьманського уряду та Дирек­торії. Початок української масової цивільної та військової політичної еміграції можна датувати серединою 1919 р. Час­тіша вчених-емігрантів (наприклад, В. Липинський, С. Томашівський, С. Шелухін) були учасниками дипломатичних і спеціальних місій УНР та ЗУНР до країн Західної Євро­пи й фактично склали одну з перших груп української полі­тичної еміграції. Інша, значно більша група українських науковців залишила батьківщину в складі урядів УНР і ЗУНР (у листопаді 1920 р. рештки армії та уряд УНР на чолі з С. Петлюрою осіли в Польщі, зокрема в містах Тарнові і Ченстохові, а уряд ЗУНР на чолі з С. Петрушевичем у листопаді 1919 р. виїхав з Кам'янця-Подільського через Румунію до Відня). Цим подіям передувала також емігра­ція прихильників гетьмана Скоропадського, українських монархістів (наприкінці 1918 р.), які покинули Україну разом з німецькими військами. З 1921 р. центром української наукової еміграції стає Чсхословаччина, що обумовлюва­лось заснуванням та переміщенням сюди з Відня україн­ських наукових установ, матеріальною підтримкою укра­їнської науки з боку президента ЧСР Т. Масарика. З переїздом С. Петлюри в 1923 р. до Варшави, а наступного року до Парижа значна частина вчених з його оточення також и«Ч»гі ідіітіі до Чехословаччини.

Отже, в першій половині 20-х років остаточно визначи­лись осііомііі центри зосередження української наукової еміграції як складової частини еміграції політичної. Саме н цей час у Відні, Празі та Берліні були засновані наукові центри, де розвивалася українська політична наука. Зго­дом до них приєдналася і Варшава.

УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ У ВІДНІ

До початку масової цивільної та військової еміграції з України найзначнішим осередком зосередження емігра­ції був Відень. Ще в 1915 р. тут була заснована Загальна Українська Культурна Рада, яка проголосила своєю го­ловною метою організацію українського культурного життя в умовах першої світової війни, згуртування української інтелігенції Галичини і Наддніпрянської України для на­уково-видавничої та громадсько-політичної діяльності. В то­му ж році у Відні створюється Загальна Українська Націо­нальна Рада ², що здійснювала функції політичного пред­ставництва та координаційного центру українських полі­тичних партій в період війни. В австрійському парламенті діяла також Українська парламентарна репрезентація³.

Таким чином, в Австрії створились досить сприятливі умови для розгортання наукової та видавничої діяль­ності української наукової еміграції. Саме у Відні напри­кінці 1919 р. був заснований М. Грушевським перший ук­раїнський науковий заклад в_] еміграції — Український со­ціологічний інститут (далі: УСІ). Інститут був основним місцем наукової діяльності вченого протягом усього періо­ду його перебування за рубежем. Тут він видив чимало сво­їх наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів активну лекційну, пропагандистську та наукову роботу.

Перший період перебування М. Грушевського за кордо­ном був пов'язаний з чималими труднощами. Фактично вче­ний опинився на чужині, без будь-яких матеріальних засо­бів для існування, маючи при собі лише 20 тис. сторінок ру­кописів наукових праць. Прибувши до Відня, він з головою поринув у практичні справи — підготував проект організації інституту, розпочав переговори з Дніпросоюзом про ви­дання наукових праць українських учених, які перебували в еміграції. Згідно з угодою, досягнутою з керівництвом Дніпросоюзу (останній на початку 1920 р. переніс свою

видавничу діяльність до Відня), Грушевський надавав коо­перативові юридичні права на видання своїх книг: «Ілюст­рована історія України» (20 тис. пр.), «Про старі часи на Україні» (30 тис. пр.), «Історія України для вищих почат­кових шкіл» (25 тис. пр.), «Всесвітня історія» (35 тис. пр), «Культурно-національний рух на Україні» (15 тис. пр.) ⁵.

Отримавши аванс від Дніпросогозу, вчений вдається до пошуку колег, які б зголосилися взяти участь у роботі май­бутнього інституту⁶. Програма його діяльності мала здій­снюватися за трьома основними напрямами: 1) аналіз соціально-політичних рухів у різних країнах світу та популя­ризація їхніх результатів шляхом видавничої і лекторської діяльності серед української еміграції, а по можливості й в радянській Україні та Галичині; 2) налагодження різно­манітних політичних та наукових зв'язків з інтернаціо­нальними організаціями, партіями, представниками науко­вих та громадських кіл (незалежно від їхньої політичної орієнтації) з метою інформування їх про соціально-полі­тичний рух в Україні та в еміграції, українську політичну н загальну історію, літературу; 3) налагодження контак­тів з радянським урядом в Україні з метою фінансування останнім діяльності інституту, а в майбутньому і переве­дення його на батьківщину⁷.

Судячи з проекту, Грушевський уявляв інститут як ав­тономний, незалежний заклад, орієнтований на розвиток політичної науки і який водночас не був би ані опозиційним центром, спрямованим проти радянської України, ані апо­логетичним осередком більшовицького уряду за рубежем. Правда, можливість фінансування урядом радянської Ук­раїни діяльності інституту, а також вирішення згодом пи­тання про його переведення в Україну вчений пов'язував з відновленням багатопартійності й можливістю легаліза­ції на території УРСР діяльності партії українських соціалістів-революціонерів, членом якої пін був. Про це, зокре­ма, свідчить його лист до голови Ради Народних Комісарів України X. Раковського, а також направлення в Україну членів партії українських соціалістів-революціонерів М. Чечеля і В. Мазуренка для ведення переговорів з цього пи­тання.

Проект створення інституту Грушевський розіслав відо­мим ученим, які перебували на той час в еміграції. Той факт, що він надсилав запрошення членам різноманітних опозиційних партій української еміграції, переконливо свідчить про бажання організатора створити надпартійний науково-видавничий та педагогічний заклад. На пропозицію Грушевського відгукнулись відомі вчені, політичні діячі: історик і політолог, ідеолог українського монархізму В. Липинський; юрист і політолог, доктор філософії, член Соціал-демократичної партії В. Старосольський; історик і мисте­цтвознавець, засновник Революційної української партії Д. Антонович — син видатного українського історика В. Ан­тоновича; приват-доцент Київського політехнічного інсти­туту, член Української партії соціалістів-федералістів І. Фещенко-Чопівський; юрист і публіцист М. Лозинський, а та­кож члени партії есерів, діячі Центральної Ради М. Чечель, П. Христюк, м. Шаповал, М. Шраг.

Вчені дали згоду виступити перед українською громад­ськістю з курсами лекцій, присвячених різноманітним про­блемам політичної історії України, видавати під маркою Українського соціологічного інституту свої наукові праці.

У 1921—1922 рр. діяльність інституту зосереджувалася в основному на видавничій і лекторській роботі. За цей пе­ріод вийшли друком монографії Грушевського «Початки громадянства (генетична соціологія)», у якій він обґрунтував свої погляди на державу і націю, а. також «З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток» — наукова збірка мате­ріалів про піонерів української політичної думки Зібера, Драгоманова, Подолинського. Крім зазначених праць були видані монографії співробітників інституту, серед яких особливої уваги, з точки зору політичної науки, заслугову­ють дослідження В. Старосольського «Теорія нації» і В. Липинського «Україна на переломі». В цілому, завдяки зусиллям Грушевського, під егідою УСІ було випущено 13 книг, що стали вагомим внеском у розвиток української науки. Видання інституту надсилались до бібліотек Нау­кового товариства ім. Шевченка та Ставропігійського інсти­туту у Львові, українського клубу в Женеві, американсь­ких та канадських видавництв, звідки, в спою чергу, надхо­дили книги українознавчої тематики.

1 лютого 1921 р. у приміщенні Українського робітничо­го товариства «Єдність» у Відні відкрилися річні безплатні загальні курси з суспільно-політичних наук для українсь­ких емігрантів. Тематика лекцій була досить широкою і охоплювала різноманітні питання політології, соціології,

політекономії, політичної і загальної історії. Тему «Почат­ки громадського та державного життя, або генетична со­ціологія» вів М. Грушевський; «Соціальні засади розвитку мистецтва» — Д. Антонович; «Історія української револю­ції»— П. Христюк; «Теорія нації» — В. Старосольський; «Держава і державне право» — М. Шраг; «Криза капіта­лізму» — М. Чечель та їн.

З 1921 р. розповсюдження видань усі серед українсь­кого громадянства особливо інтенсивно здійснювалося у Галичині і США. В реалізації книг у Львові Грушевському активно допомагали професор К. Студинський, бібліотекар книгаріі НТШ К. Панькевич, управитель книгарні Став­ропігійського інституту А. Хойнацький, які вивчали попит українського населення Галичини на наукову продукцію вчених усі, складали необхідні замовлення. У США та Канаді подібну роботу виконували колишні студенти Львів­ського університету — учні М. Грушевського — єпископ Української євангелістської церкви в США В. Кузів та ре­дактор вінніпезького журналу «Київський ранок» З. Бичинський.

Наприкінці 1922 р. видання книг довелося припинити за браком коштів. У цей же період фактично згортається й діяльність Українського соціологічного інституту.

В листопаді 1923 р. Грушевський дає згоду обиратися членом Української Академії наук по кафедрі української історії. Звичайно, існували й інші варіанти: наукова робо­ти в США або Чехословаччині, проте саме в Україні вчений розраховував завершити написання свого багатотомного опору «Історія України-Руси». Водночас Грушевський доб­ре розумів, що процес українізації, який розпочався в Ук­ріпні п ті часи, може досить швидко закінчитися. І все ж ній погоджується на переїзд. Втративши організатора й корінника. Український соціологічний інститут остаточно припинило своє існування.

У цілому, оцінюючи діяльність інституту, можна стверджувати, що в нелегких умовах зарубіжного існування, не маючи необхідних коштів, він зміг розгорнути велику наукову та видавничу діяльність, згромадив навколо себе багатьох відомих представників української творчої інтелігенції, видав протягом двох років 13 книжок різноманітної суспільно-політичної тематики, наукова та пізнавальна цінність яких і на сьогодні є незаперечною. Особливої уваги, з точки зору політології як науки, заслуговують непе­ріодичні збірники УСТ, що виходили в 1920—1922 рр.— «Боріться — поборете».

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (ВІДЕНСЬКИЙ ПЕРІОД)

Внаслідок революційних подій 1917—1920 рр. в Україні й спричинених ними еміграційних процесів значна кіль­кість української молоді опинилася в Польщі, Чехословаччині. Австрії, Німеччині. Багато хто з молодих українців виявляв намір продовжити тут свою освіту, або ж, принаймні, поповнювати в той чи інший спосіб свої знання. Це спонукало українських професорів-емігрантів організо­вувати для них цикли лекцій та інші заходи. Вперше думка про необхідність упорядкування наукового й освітнього життя української еміграції в Австрії була висловлена під час проведення організаційних зборів ініціативної групи Українського наукового товариства у Відні, які відбулися 13 липня 1919 р. за участю відомих українських учених Т. Горбачевського, С. Дністрянського та ін. На наступ­них зборах товариства, 11 серпня 1919 р., було вирішено заснувати Український культурний інститут у Празі або Відні і звернутися до уряду УНР з проханням асигнувати певні суми для потреб цього закладу. Згідно з ухваленим статутом, інститут мав вирішувати завдання, пов'язані не лише з освітою і наукою, але й практичними питаннями державного, економічного та культурно-просвітницького життя. Хоча незабаром організація наукової праці україн­ської еміграції в Австрії набула інших форм, що прояви­лося, зокрема, в діяльності Українського вільного універ­ситету (далі — УВУ), проте останній створювався для ви­конання тих же самих, по суті наукових, завдань.

Після нетривалих переговорів з урядом УНР щодо фі­нансування, які Викінчилися безрезультатно для науковців-емігрантів, цикл лекцій усе ж був організований. Вони читалися у Відні протягом двох місяців (листопад — гру­день 1920 р.). Це стало можливим завдяки ініціативі ака­демічної секції Союзу українських журналістів і письмен­ників, особливо його голови Володимира Кушніра (заснов­ника, редактора і співробітника українських журналів, що видавалися у Відні в міжвоєнний період і завдяки діяльності яких європейська громадськість Інформувалася про українську справу), а також його заступника, письменника Олександра Олеся. Оскільки УВУ постав саме завдячуючи Союзу, варто хоча б коротко охарактеризувати діяльність останнього.

Союз українських журналістів і письменників (СУЖіП) був заснований у Відні 12 вересня 1919 р. і проіснував до липня 1923 р. З самого початку свого існування Союз мав на меті, крім усього іншого, сприяти піднесенню престижу української преси і ознайомленню європейської громадсь­кості з українським питанням.

Програма діяльності Союзу передбачала здійснення ши­рокого кола заходів, що стосувалися не лише професійних інтересів працівників пера, але й загальних питань, пов'я­заних з українською справою в еміграції. Діяльність Сою­зу була найбільш інтенсивною на початку його існування (1919—1921рр.) З другої половини 1921 р. вона звелася в основному до організації літературних вечорів, на яких читалися і обговорювалися поні твори українських пись­менників і журналістів, ВЄЛИСЯ дискусії на літературно-мистецькі теми, а також до проведення благодійних заходів і виступів громадського характеру. Основна робота велася ь секціях і комісіях Союзу: видавничій, академічних ви­кладів, популярних викладів, літературних сходин, пропа­ганди, професійних справ, науково-політичних лекцій, гос­подарській, позичок і допоміг та ін. Найінтенсивніше пра­цювали комісія допоміг та позичок, секції літературних сходин та науково-політичних викладів, а також секція академічних викладів, з ініціативи якої, як уже згадува­лось вище, постав УВУ.

Ця секція, до складу якої входили такі відомі вчені, як О. Колесса (голова), Д. Антонович, С. Дністрянський, С. Рудницький, займалася не лише організацією, але й без­посереднім проведенням лекцій. Лекції читалися в примі­щенні українського робітничого товариства «Єдність» ,у Відні з такої тематики: «Примітивні форми суспільного життя та їх сліди в українській традиції» (М. Грушевський); «Українська географія» (С. Рудницький); «Головні напрями і методи в розділах фольклору» (О. Колесса); «Самоозначення українського народу», «Теорія конститу­цій» (С. Дністрянський); «Дерев'яні церкви на Україні» (Д. Антонович); «Характеристика радянської конституції» (В. Старосольський); «Технічні джерела енергії в різних країнах і їх використання» (І. Ганицький); «Грецька І рим­ська архітектура» (М. Собат) ¹⁷. Лекції були доступні для всіх бажаючих, але відвідувала їх головним чином акаде­мічна молодь.

Організація даних наукових викладів була своєрідним підготовчим етапом у створенні УВУ. Водночас українські вчені-емігранти докладали всіх зусиль, щоб трансформу­вати їх в український науково-навчальний заклад. Україн­ський соціологічний інститут, очолюваний професором М. Грушевським, мав намір організувати виклади на теми соціальних наук. СУЖіП, у свою чергу, планував розшири­ти вже організовані наукові виклади. Вчені вирішили об'­єднати зусилля обох інституцій, причому СУЖіП виявив готовність узяти на себе матеріальне забезпечення цієї спра­ви, а організацією академічної частини зайнялася ініціатив­на група професорів, що входили до академічної секції СУЖіП, Товариства прихильників освіти та Українського соціологічного інституту. В жовтні — листопаді 1920 р. від­булося кілька нарад представників вищеназваних україн­ських організацій, на яких було обрано Управу курсів. До складу останньої увійшли М. Грушевський (голова Управи з функціями ректора), О. Колесса (заступник голови з функціями декана філософського відділу) та С. Дніст­рянський (декан відділу права і політичних наук). Учасни­ки нарад розробили програму викладів, згідно з якою пе­редбачалося прочитати курс українознавчих дисциплін (104 години): з загальної історії та географії України, ук­раїнської мови і літератури, історії українського права, історії українського мистецтва — та 98-годинний курс із со­ціальних дисциплін (соціологія, державне право, економі­ка, антропогеографія, історія світового мистецтва).

Проте здійснення намічених планів опинилося під загро­зою внаслідок принципових розбіжностей між М. Грушев­ським і більшістю членів УВУ з організаційних питань. М. Грушевський, не бажаючи залишити створений ним у 1919 р. Український соціологічний інститут у Відні, зажа­дав автономії для нього В структурі УВУ. Він вимагав надати інституту право самостійно призначати професорів і лекторів свого відділу, оминаючи загальноуніверситетську вчену раду. Крім того, прагнучи зберегти самостійний ста­тус Українського соціологічного інституту, М. Грушевський вважав неприйнятною вимогу своїх опонентів, згідно з якою викладачами УВУ не могли бути особи, які не мали наукового ступеня чи звання, а при підборі слухачів вимагався б певний рівень освіти. Мотиви, якими керувався видатний учений, полягали, на нашу думку, в тому, що, будучи орга­нізатором Українського соціологічного інституту і його пов­ноправним господарем, він хотів зберегти його специфіку й автономність у структурі УВУ. Крім того, багато співро­бітників інституту — товаришів М. Грушевського по партії українських соціалістів-революціонерів (М. Чечель, М. Шаповал, М. Шраг та ін.) — не мали ані досвіду викладання у вищій школі, ані наукових ступенів та звань.

Професор О. Колесса, який розробив проект академіч­ного статуту навчальних курсів і якого підтримала біль­шість присутніх у Відні українських учених, хотів органі­зувати справді вільний (недержавний) університет, однак на зразок західноєвропейських державних університетів, тобто з обов'язковою академічною кваліфікацією для ви­кладачів і академічним цензом для студентів. М. Грушев­ський та його товариші по інституту, не діставши підтрим­ки в цьому питанні під своїх колег, відмовились від подаль­шої співпраці ще до остаточної організації УВУ ²⁰.

На початку 1921 р. при УВУ починають діяти на постій­ній основі систематичні навчальні курси. Ректором новоствореного українського науково-навчального закладу було обрано професора О. Колессу. Урочисте відкриття універ­ситету у Відні відбулося 17 січня 1921 р. в будинку інжене­рів та архітекторів. На ньому були присутні представники всіх кіл української еміграції. Звертаючись з віталь­ною промовою до численних гостей, викладачів та майбут­ніх слухачів УВУ, О. Колесса наголосив: «На аполітичному і безпартійному ґрунті зійшлися ми всі для збереження і поглиблення культурних цінностей, так занедбаних в часі воєнних доріг. Усіх нас оживляє думка, щоби нашому гро­мадянству, а особливо нашій молодіжі, якої велика части­на лягла па кривавому шляху і» боротьбі за волю рідної країни, треба тій решті, недоступній до університету на своїй землі, стати в науку в рідній мові»²¹. З привітаннями до присутніх звернулися також голова Союзу українських журналістів і письменників В. Кушнір, представники сту­дентського академічного товариства «Січ», Товариства при­хильників освіти, Українського жіночого союзу та інших ук­раїнських організацій. Професори С. Шелухін та С. Рудницький виступили з лекціями «Право, етики, релігія, справедливість» і «Україна як географічна одиниця».

Було вирішено створити два факультети — філософський та права і політичних наук. Учасники зборів обрали також Раду (Сенат) УВУ у складі професорів О. Колессо, С. Дні­стрянського, В. Старосольського, І. Ганицького. Деканом факультету права і політичних наук став професор С. Дніст­рянський, деканом філософського факультету — професор С. Рудницький.

Необхідні для функціонування УВУ кошти (понад 200 тис. австрійських крон) зібрав Союз українських жур­налістів і письменників. У протоколі, підписаному ЗО січня 1921 р. у Відні представниками Ради УВУ та адміністрації СУЖіП, зазначалося, що метою УВУ, тимчасовим осідком якого буде Відень, є «поширення вищої освіти в усіх нап­рямках людського знання шляхом наукових викладів та інших форм навчання при забезпеченні повної свободи по­глядів і напрямів діяльності». Будучи повністю автономною установою, університет мав самостійно вирішувати всі пи­тання, що стосувалися внутрішнього устрою, планів навчан­ня, призначення професорів і доцентів. СУЖШ зберігав за собою лише право відкривати при УВУ курси журналіс­тики чи інші курси, які мали підлягати керівництву універ­ситету. Окремі референти СУЖШ по цьому відділу могли кооптуватися до складу Ради УВУ. СУЖ'П, у свою чергу, зобов'язувався дбати про матеріальне забезпечення УВУ. З цією метою засновувався окремий університетський фонд. Передбачалося, що утворення нових факультетів та інших університетських структур (оскільки це вимагало нових матеріальних витрат) обов'язково погоджуватиметься з ке­рівництвом СУЖіП. Згідно з укладеним договором, у ви­падку ліквідації УВУ університетські фонди та все інше май­но переходили у власність СУЖіІІ для використання на просвітні цілі²². Слід також зазначити, що до фонду УВУ надходили значні кошти у вигляді пожертвувань від при­ватних осіб. Так, професор О. Швець, член Директорії УНР, передав на утримання університету 10 тис. австрійських крон ²³.

У січні —лютому 1921 р. Рада УDУ провела декілька засідань, на яких остаточно затвердила програми лекційних курсів і склад професорів. У першому семестрі (лютий — травень 1921 р.) на філософському факультеті УВУ були прочитані курси лекцій з такої тематики: «Історія українського мистецтва», «Методика нових часів» (проф. Д. Анто­нович); «Історія римської поезії» (проф. А. Артимович); «Розвиток промисловості на Україні» (проф. І. Ганицький); «Курс української історіографії» (проф. Д. Дорошенко); «Нариси історії середньовічного і ренесансового мистецтва» (доц. В. Залозецький); «Українська палеографія», «Історія української мистецтва», «Історія української літератури» (проф. О. Колесса); «Історія української політичної думки» (д-р М. Лозинський); «Географія України» (проф. С. Рудниць­кий); «Грецький театр і драма», «Грецька повнофігуральна різьба» (проф. М. Сабат).

На факультеті права політичних наук були прочитані лекційні курси: «Теорія права», «Конституційне право», «Міжнародне право» (проф. С. Дністрянський); «Україн­ський кооперативний рух та його економічні підстави» (проф. І. Ганицький); «Теорія карного права» (проф. Д. Коропатницький); «Монархія і республіка», «Парламентарна і радянська форми плоди». «Зложені держави» (д-р М. Лозиноький): «Критичний огляд економічних теорій» (доц. П. Лисяк); «Генеза права», «Державне право» (проф. В. Старосольський); «Право, етика, релігія і справедли­вість» «Історичний огляд українського права» (С. Шелухін).

Таким чином, протягом першого семестру на Філософ­ському факультеті УВУ викладали шість професорів і два доценти, на правничому факультеті — шість професорів і один доцент—всі відомі українські вчені того часу, яких доля закинула на еміграцію. Крім вищеназваних поофесо-рів, до УВУ були запрошені В. Липинський та І. Огієнко, які не змогли в той час приїхати до Відня.

Перший і останній віденський період діяльності УВУ тривав з початку лютого до початку травня 1921 р., деякі лекції продовжувались до кінця травня того ж року. Лек­ційні курси читалися в залах міських шкіл, які безоплатно надала в розпорядження УВУ муніципальна рада Відня за попередньою домовленістю. В УВУ навчалася україн­ська молодь, яка опинилася на еміграції після революцій­них подій в Україні 1917—1920 рр. і прагнула здобути вищу освіту, а також ті українські студенти, які раніше навчалися у Віденському університеті, але через брак, кош­тів змушені були припинити навчання (згідно з статутом УВУ навчання в ньому було безплатним), або ж ті, хто хо­тів поповнити свої знання в царині українознавства.