додаткові матеріали / Potulnytski

З ініціативи І. Мірчука було організоване нове німецькомовне видавництво «Причинки до українознавства», де в першому числі надрукував свою працю професор К. Майєр («Україна в польськім романтиці»), а в другому — профе­сор Г. Кох («Основні тенденції в українській та російській церкві»). Накладом УНІ-Б вийшла друком, як четвертий зшиток «Причинок до українознавства», праця К. Майєра «Слово о полку Ігоревім», у якій, зокрема, зазначалося, що поема є українським, а не російським твором. У 1932— 1939 рр. в УІІІ-Б були прочитані лекції: «Степова культура в історії України» (Р. Савицький); «Східно-галицьке питан­ня на переговорах у Брест Литовському» (І. Мірчук); «Іс­торія української церкви», «Проблема феодалізму на Ук­раїні» (В. Леонтович); «М. Грушевський — історик Украї­ни» (Б. Крупницький); «М. Грушевський і його наукова діяльність» (3. Кузеля); «М. Грушевський як історик куль­тури» (М. Антонович); «Т. Шевченко, його національно-політичні ідеї» (3. Кузеля); «Запорізькі козаки, їх історія і організація» (Б. Крупннцький); «Українська філософічна література» (І. Мірчук).

У цілому, починаючи з 1933 р. вся науково-викладацька робота УНІ-Б велася переважно німецькою мовою. С. Шемет у своєму листі (від 23 березня 1940 р.) до Д. Доро­шенка, який на той час перебував у Празі, писав з цього приводу: «Український Інститут у Берліні цілком в німець­ких руках вже давно, і з ним буде поступлено відповідно учбовим планам німецького Берлінського університету».

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ У ВАРШАВІ

Після першої світової війни значна частина української еміграції опинилася на теренах Польщі. На початку 20-х років Варшава, де перебувала частина уряду УНР на чолі з Андрієм Лівицьким, стала одним із найважливіших осе­редків еміграції з Наддніпрянської України. Окрім дипло­матичного представництва та цілого ряду політичних інсти­туцій, у Варшаві існувало чимало громадських і професійних організацій, серед яких слід назвати Український цент­ральний комітет у Польщі (УЦК), Спідку українських інженерів га техніків, Українське правниче товариство, Ук­раїнське військово-історичне Товариство (УВП), Україн­ську академію їм, Петра Могили та Івана Мазепи, Това­риство допомоги українським студентам вищих шкіл та ін.

До 1939 р. у Варшаві видавалися різноманітні україн­ські газети і журнали, зокрема щоденник «Українська три­буна» (1921—1922), тижневик «Українська нива» (1926— 1927), журнал «За державність» (видання УВІТ, 1925— 1939), місячник «Наша культура» (1935—1937), польськомовні часописи «Biutelin Polsko-Ukrainski» («Польсько-український бюлетень»), «Wiadomosci ukrainskie» («Україн­ські вісті»), «Wschod» («Схід») та ряд інших. Ґрунт для постання Українського наукового інституту у Варшаві був практично закладений ще в 1925 р., завдяки утворенню факультету православної теології Варшавського універ­ситету.

Утворення факультету було санкціоноване Міністерст­вом освіти Польської республіки і радою Варшавського університету 8 лютого 1925 р. Передбачалося, що нав­чання на факультеті триватиме три роки. Всього функціону­вало чотири кафедри: кафедра душпастирської теології; кафедра догматичної теології; кафедра церковнослов'ян­ської мови і палеографії, яку очолював професор Іван Огієнко; кафедра історії християнської церкви і патрології⁷*. Окрім чисто релігієзнавчих предметів, на факультеті ви­кладались також курси «Філософія середньовічна і відрод­ження», «Філософія новожитня». Професор І. Огієнко ви­кладав палеографію, церковнослов'янську мову і курс «Ді­яльність братів Кирила і Мефодія», професор В’ячеслав Заїкин — історію слов'янської і румунської православної церкви, доктор Роман Смаль-Стоцький — граматику укра­їнської мови. В 1925 р. на факультеті навчалося всього 39 слухачів, у 1926 – 44, в 1928 - 80, а н 1929 р. тут навча­лося вже 150 студентів.

На початку 1930 р. на факультеті функціонували чотири звичайні і чотири надзвичайні кафедри, при яких діяло вісім семінарів, читалось 26 годин лекцій і практичних занять. У 1928 р. професор В. Заїкин змушений був залишити ін­ститут і переїхати до Львова, а на його місце прибув з Праги професор Олександр Лотоцький, який став звичай­ним професором «історії православних слов'янських церков і румунської» і очолив семінар з цієї проблематики. В 1929—1932 рр., з розширенням діяльності факультету і збільшенням кількості викладацьких місць, зусиллями І. Огієнка та О. Лотоцького були запрошені до викладаць­кої роботи па православному богословському факультеті з Праги професор Василь Біднов, а 3 Берліна професор Дмит­ро Дорошенко.

З приводу цих кадрових змін На факультеті Існує досить цікаве листування В. Заїкниа з І. Крип'якевичсм, яке част­ково проливає світло на події, що передували утворенню Українського наукового інституту в Варшаві. В. Заїкин пи­сав, зокрема: «УНРівські діячі ведуть проти мене підкоп, агітацію, інтриги, пліткують па мене в університетських колах, близьких до польського міністерства освіти, обвинувачують мене в большевизмі, в якихось таємних зв'язках з галичанами». Далі, подякувавши І. Крип'якевичу за поздоровлення у зв'язку з обранням його дійсним членом НТШ, В. Заїкин зазначав: «Головна причина, яка викли­кала проти мене інтриги і боротьбу з боку деяких УНРівських діячів, була справа українського відділу Варшавсько­го Східного Інституту⁸¹. Дехто з УНРівців мав на думці зробити з цього відділу огнище майбутнього українського наукового інституту, де, між іншим, мали бути приміщені професори УНРівці в Чехословаччини, де їм загрожує без­робіття. Будучи рекомендований інститутові головою Укра­їнського центрального еміграційного комітету М. М. Ко­вальським (теж, до речі, УНРівцем), я прийняв пропозицію викладати в Східному Інституту історію України. Тоді до мене звернувся Іван Огієнко з жаданням (в імені своїм, Андрія Лівицького і Романа Смаль-Стоцького), щоб я від­мовився від викладів в інституті, мотивуючи жадання вся­кими дурницями і не інформуючи мене про суть справи... Я відмовився. Вони проводили проти мене і Східного Ін­ституту інтриги її польських урядових кругах... в справу вмішали і канцелярію президента і міністерство освіти, і міністерство внутрішніх справ, не зупинялись перед різними гидотами».

Не коментуючи цей конфлікт, .можемо лише констату­вати, що Заїкин перебрався до Галичини, а О. Лотоцький — з Праги до Варшави.

Завдяки чималим організаторським здібностям професо­ра Олександра Лотоцького і був утворений Український науковий інститут у Варшаві. Заснування інституту було санкціоноване розпорядженням Ради Міністрів Польської республіки від 7 лютого 1930 р., опублікованим в урядовому віснику. Український науковий інститут у Варшаві (далі — УНІ-В) створювався як науково-дослідна установа . Згідно з статутом, написаним О.Лотоцьким і узгодженим з Міні­стерством освіти, основною мстою його діяльності було до­слідження історії України, економічного і культурного жит­тя українського народу, підготовка наукових працівників з проблем українознавства. Для виконання цих завдань інститут мав організовувати систематичні навчальні курси української мови, читати лекції (польською і українською мовами) з проблем українознавства у вищих навчальних закладах і наукових інститутах, видавати власний друко­ваний орган, оригінальні наукові праці і переклади.

Вже в березні 1930 р. в інституті були утворені три від­діли: 1) українського господарського та громадського жит­тя; 2) української політичної історії та історії української культури (мова, література і духовні течії); 3) історії церк­ви. Загальне керівництво інститутом здійснювали дирек­тор, який представляв УНІ-В ех officio та керував одним із його відділів, та науковий секретар, який був формально також редактором праць інституту. Науковою діяльністю і адміністративними справами інституту керувала його на­укова колегія, яка до початку 1939 р. складалася з чотирьох постійних членів: директора — професора Олександра Лотоцького, що був водночас і керівником кафедри історії церк­ви, а після здійсненої в 1932 р. в УНІ-в реорганізації струк­турних підрозділів керував кафедрою історії права і духовних течій; наукового секретаря — доктора Романа Смаль-Стоцького, що керував кафедрою філології; доктора Богдана Лепкого — завідуючого кафедрою історії літератури, і професора Валентина Садовського, який очолював кафедру економічних наук. Діловодство інституту здійснював ін­женер Є. Гловінський. Практично всі ці люди й утворювали дійсний склад УНІ-В, куди входили також професори бого­словського православного факультету Варшавського універ­ситету Д. Дорошенко і В. Біднов. Інститут також практику­вав виділення спеціальних стипендій для розробки актуаль­них проблем українознавства, Залучаючи в такий спосіб до співробітництва науковців з інших країн. Подібні стипендії були надані Симону Наріжному для написання праці про українську еміграцію. Андрію Яковліву на працю «Українсь­ко-московські договори в 17—18 віках», Борису Крупницькому для написання праці «Гетьман Пилип Орлик. Огляд його політичної діяльності», іншим дослідникам. Як пові­домляв у своїх листах до С Наріжного професор Д. Дорошенко, всі кошти на стипендії, як і па інші виграти, видава­лись особисто директорові Інституту професору О. Лотоцькому польським Міністерством освіти, перед яким він зав­жди мав детально звітувати.

Члени-співробітники інституту ділилися на дві катего­рії: 1) члени звичайні — професори або доценти, які постійно проживали в Польщі, читали лекції і брали участь у видав­ничій діяльності УНІ-В; 2) члени надзвичайні, які отриму­вали від інституту дослідницькі дотації для написання нау­кових праці», що мали виходити під егідою інституту. Ок­рім дослідницьких дотацій, інститут виділяв стипендії і для молодих науковців німці, призначені для молодих учених, які вели пошукову роботу під керівництвом одного із зви­чайних або надзвичайних членів інституту,— і нижчі, які на­давалися студентам, що вивчали один з предметів, який на­лежав до сфери дослідження того чи іншого відділу інсти­туту.

Після короткого організаційного періоду УНІ-В вже на­прикінці 1930 р. розпочав науково-дослідницьку роботу. Во­на велася як окремими членами та співробітниками інститу­ту за власними індивідуальними планами, так і колективно, в різних комісіях та семінарах. Семінарів УНІ-В мав три: економічним, філологічний та шевченкознавства. Функціону­вало також п'ять комісій: історично-літературна, правнича, для перекладу Святого Письма та богослужбових книг, для дослідження історії українського руху, для розвідок, пов'я­заних з польсько-українськими питаннями.

Економічний семінар УНІ-В мав своїм завданням «дос­лідження сучасного господарського стану та господарчої політики па Україні, беручи на увагу ті обставини, які на­ступили з часу впровадження радянського устрою, а також з'ясування перспектив господарського розвитку України».⁹¹. Керівником економічного семінару був професор Валентин Садовський, а секретарем — інженер Євген Гловінський. Оскільки професор Садовський майже постійно перебував у Празі, робочою семінару практично керував професор І. Шовгепів. Учасниками економічного семінару були: інже­нер Д. Бакевич-Щуковський, В. Бовисик, П. Басинчук, П. Денисенко, інженер М. Дерев'янко, професор І. Дубиць-кий, генерал В. Змієнко, професор В. Іванис, інженер Д. Клекоцький, М. Ковальський, Д. Курилло, Г. Лазаревський, І. Липовецький, П. Лістовничий, доктор А. Лукашевич, ін­женер Г. Марченкова, магістр Б. Ольхівський, інженер Л. Панасенко, інженер П. Сікора, інженер В. Соколовський, Ю. Черкавський, інженер О. Губенко, доктор Л. Чикаленко, генерал П. Шандрук, інженер В. Шевченко, М. Штанько, інженер Ю. Яновський.

Основною ділянкою роботи семінару були наукові засі­дання, на яких читалися й обговорювалися праці його учас­ників. Кожна така праця заздалегідь надсилалася до Праги керівникові семінару професору В. Садовському, який го­тував на неї рецензію, що також зачитувалася на одному із засідань. У 1930—1937 рр. учасники економічного семіна­ру провели 69 засідань, на яких заслухано і обговорено по­над 70 доповідей. Теми їх були пов'язані з дослідженням окремих економічних проблем і явищ, зокрема різних фінан­сових питань економіки України, а також проблем лісового і земельного господарства, транспорту, тваринництва, водного Господарства, професійної освіти, промисловості, то­варообміну, колективізації в Україні і т. ін. На засіданнях семінару були прочитані, зокрема, наукові доповіді та рефе­рати на теми: «Проблема української валюти — українські гроші випуску 1917—1920 рр.» (Є. Гловінський); «Аграрна криза» (К. Мацієвич); «Радянський демпінг» (В. Садовський); «Агрономічна організація в УРСР» (В. Шевченко); «Вугільна Промисловість па Україні» (В. Яновський); «Про­блема української валюти —- радянські гроші і Витання інфляції» (Є. Гловінський); «Стан професійної освіти на Україні» (О. Чубенко); «Технічно-робітничі кадри УРСР і їхній побутово-матеріальний стан» (В. Яновський); «Проб­лема розрахункового балансу України» (Є. Гловінський); «Зовнішній товарообмін України в 1921—1929 роках» (І. Липовецький); «Колективізація на радянській Україні» (Г. Лазаревський); «Досягнення експорту СРСР у період і першої п'ятирічки» (І. Липовецький); «Водне господарство в басейні Дніпра на Україні» (І. ІІІовгенів); «Електрифіка­ція УРСР» (В. Яновський); «Проблема тваринництва УРСР за 1928—34 рр.» (І. Липовецький); «Залізничний транспорт СРСР в 1935 році» (В. Яновський); «Імпорт СРСР у період першої п'ятирічки» (І. Липовецькнй); «Металургійна про­мисловість СРСР» (В. Японський); «1\нолкщін бюджетного права в СРСР» (Є. Гловінський). «Хімізація сільського господарства СРСР» (В. Іваніс); «Сучасний стан зовніш­нього товарообміну СРСР (І. Липовецький). Наведені вище теми доповідей, як, зрештою, і вся робота економічного семінару, свідчать, що УНІ-В основну увагу приділяв не стільки теоретичним питанням, скільки проблемам актуаль­ного, практичного характеру, з огляду на тодішні умови життя України.

Окрім дослідження конкретних тем з галузі економіки, працівники семінару починаючи з 1932 р. реферували також окремі праці західноєвропейських радянологів з метою «та­ким способом дати можливість учасникам познайомитися і критично підійти до тієї літератури, що появляється на за­хідноєвропейських ринках, і щоб поруч матеріалу радянсь­кого використати також інший матеріал західноєвропейських дослідників економічного життя на Україні». В 1937— 1938 рр. відбулося два засідання економічного семінару на теми: «Новіша польська економічна література про госпо­дарське та суспільне життя в СРСР» і «Новіша французька та німецька література про економічне і суспільне життя в СРСР».

Семінар української філології УНІ-В був утворений в 1938 р. під керівництвом доктора Романа Смаіль-Стоцького. На засіданнях цього семінару в перший рік його заснування виступали з рефератами П. Зайцев, П. Лушпинський, В. Шеприкевич. Реферату останнього («Розвиток української лі­тературної мови»), прочитаному на засіданні семінару 18 листопада 1938 р., була присвячена спеціальна дискусія.

Семінар шевченкознавства працював при історично-літе­ратурній комісії УНІ-В, якою керували доктор Р. Смаль-Стоцький і магістр П. Зайцев. Комісія займалася досліджен­ням української літератури, зокрема опрацьовувала один із томів повного видання творів Шевченка, яке інститут мав намір здійснити.

Правнича комісія УНІ-В, очолювана П. Сулятицьким та Г. Лазаревським, мала завданням провести порівняльне до­слідження законодавства України. До її складу входили Є. Галаневич, В, Завадський, С. Іванович, І. Іносарський, П. Кукловський, М. Миронович, 15. Соловій. Комісія на сво­їх засіданнях детально проаналізувала дев'ять кодексів ра­дянських законів («Адміністративний кодекс», «Судоустрій», «Цивільний кодекс», «Цивільний процесуальний кодекс», «Карний процесуальний кодекс», «Карний кодекс», кодекс законів про працю, «Трудовий кодекс» і кодекс законів про родину). Вже за перші п'ять років існування УНІ-В правнича комісія виконала поставлені перед нею завдання і тим­часово припинила свою роботу.

Комісія перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову працювала під керівництвом ми­трополита Діонісія, який водночас обіймав посаду завідую­чого кафедрою на православному богословському факульте­ті Варшавського університету. Заступником голови ко­місії працював директор УНІ-В професор О. Лотоцький, а секретарями — до 1 квітня 1935 р. професор В. Біднов і з ЗО січня 1937 р. професор Д. Дорошенко. Попередня праця по підготовці книжок для перекладу і здійснення більшої час­тини перекладів відбувалися у двох філіалах комісії — луць­кому і кременецькому. Луцьке відділення, очолюване єпис­копом Полікарпом, постало при заснованому останнім у Луцьку товаристві ім. митрополита Петра Могили. Його учасники (Є. Богуславський, протоієрей О.Пащевський, В. Сочинський, М. Торовський, В. Федоренко) мали на меті всіляко сприяти відродженню традицій давньої Київської митрополії. До складу кременецького філіалу, що працю­вав під керівництвом волинського архієпископа Олексія, входили професор М. Кобрин, Н. Вишневський, І. Власовський, Л. Данилович, Л. Концевич, О. Котович, С. Кульчицький. В головній комісії у Варшаві, яка здійснювала оста­точну редакцію перекладів, працювали, окрім згаданих ви­ще членів її президії, магістр В. Якубовський, доктор О. Лапінський, І. Сойка та ін.

УНІ-В і богословська секція товариства ім. Могили в Луцьку видавали опрацьовані комісією переклади. Переваж­ну більшість перекладів виконав знавець давніх мов про­фесор М. Кобрин, а магістр В. Якубовський звіряв їх із грецькими оригіналами та здійснював соціалістичну редакцію. Зусиллями УНІ-В були видані такі переклади, опрацьовані комісією: Псалтир, Літургії святого Іоанна Златоуста, Василія Великого і Раніш Освячених Дарів святого Григорія Двоєслова. Товариство ім. Петра Могили видало Чин Таїн святого Хрещення і Миропомазання, Чин Тайми Шлюбу, Чин Панахиди, Чин Тайни Сповіді, Чин Молебнів і Акафіс­ти. Окрім того, були підготовлені до видання Чини похорону дітей, похорону мирян, похорону на Світлому Тижні, Слу­жебник, Часослов, Діяння Апостольські і Листи Апостоль­ські.

Майбутній патріарх Української автокефальної правос­лавної церкви митрополит Мстислав, який був членом уп­рави товариства ім. Петра Могили, згадував, що комісії «довели до видання українською мовою Напрестольне Єван­геліє та майже всі книги на потреби церковного року».

На засіданнях комісії (до 13 березня 1935 р. їх відбуло­ся 67) обговорювалися тексти перекладів, вносилися різні уточнення і доповнення. Значно полегшувала роботу комісії та обставина, що вона мала в своєму розпорядженні збірку грецьких оригіналів богослужбових книг, які спромоглися зібрати за допомогою митрополита Бориса, заступника бол­гарського екзарха в Царгороді.

Комісія дослідження історії українського руху вбачала своїм основним завданням дослідження національного від­родження України та історії українського руху «в різних його розгалуженнях», які голова комісії професор О. Ло­тоцький та її секретар професор В. Біднов хронологічно відносили до кінця XVIII — початку XX ст. Для вивчення історії української еміграції В XIX ст. велике значення мав систематизований УНІ-В архів Михайла Драгоманова, знай­дений у Варшаві професором Д. Дорошенком і придбаний для інституту професором О. Лотоцьким. В архіві зберіга­лися листи до Драгоманова діячів визвольного руху з різних країн, представників наукової і творчої інтелігенції з Украї­ни, зокрема від Антоновичів, Житецьких, М. Старицького, Науменків, Я. Шульгина та інших; рукописи, надіслані до редакції «Громади», яку М. Драгоманов видавав у Женеві, листи самого М. Драгоманова до його рідні, примірники тих номерів різноманітних органів преси, в яких М. Драгоманов публікував свої статті ^Ш6. У своєму листі до С. На­ріжного від 6 червня 1936 р. Д. Дорошенко, між іншим, зга­дував: «Архів М. Драгоманова в Варшаві багатющий. Тут зберігаються 62 листи до М. Драгоманова від самого лише Я. Шульгін. Листи 1-48 мають дату 9(21).X.1875 до 4.IV. 1877 року і писані в Відня. Па кожен лист зберіглась і від­повідь Драгоманова. Числа 49—62 писані вже з Росії — з Києва і Одеси. Останній лист 17.1.1879 року. Всі листи і від­повіді російською мовою».

УНІ-В, упорядковуючи архів М. Драгоманова, доповнив його бібліотекою творів ученого та праць про нього, склав бібліографію літератури, присвяченої М. Драгоманову, заснував музей його імені. Донька Драгоманова — Л. М. Шишманова — подарувала музею деякі праці і рукописи вченого та альбом краєвидів з місця народження М. Драгоманова. Значну роботу щодо упорядкування драгоманського архі­ву здійснив Гліб Лазаревський, який опрацював «Листуван­ня Київської Громади з М. Драгомановим (1870—1895 рр.)», видане УНІ-В як перший том «Архіву М. Драгоманова», та його листування женевської доби.

До здобутків комісії у справі дослідження історії українського руху можна віднести й публікацію мемуарів її го­лови, професора О. Лотоцького, під назвою «Сторінки ми­нулого», видання збірників «З минулого», де серед інших матеріалів були вміщені спогади українських учених, що перебували на еміграції, про своє студентське життя и ко­лишніх російських університетах, зокрема спогади Д. Доро­шенка, А. Яковліна, В. Садовського, О. Бочковського, В. Лащенка та ін. УНІ-В замовляв спогади співробітникам Со­юзу Визволення України, а Р. Домбчевський написав для інституту й історію СВУ, яка, однак, так і не була видана. Розробляв УНІ-В також проблеми історії збройної боротьби за незалежність України, співпрацюючи в цьому плані з Українським воєнно-історичним товариством у Варшаві. Згадане товариство ще 28 січня 1931 у своєму офіційному листі на ім'я В. Біднова просило керівництво УНІ-В надати йому науково-методологічну допомогу, а також взяти участь З' виданні часопису товариства «За державність», де задек­ларувало «висвітлити боротьбу нашу з усіма її позитивними і негативними явищами, усвідомити причини нашої поразки і уроки На майбутнє». Спільними зусиллями комісії і воєнно-історичного товариства були здійснені публікації гене­рала В. Сальського, генерала П. Шандрука, полковника О. Доценка, зібрані і підготовлені матеріали з історії окре­мих дивізій армії УНР та української еміграції міжвоєнної доби.

Згідно з виробленою програмою роботи комісії проводи­лись дослідження життя і діяльності українських гетьманів—Івана Мазепи та Пилипа Орлика, які здійснювали доктори Б. Крупницький та І. Токаржевсвким-Карашевичем. Результатом цієї праці були монографії І.Крупницького про гетьмана П. Орлика, першим том опрацьованого докто­ром І. Токаржевським-Карашевичем Орликового «Діярія» і два томи збірника про Мазепу, видані на кошти УНІ-В. Ко­місія також сприяла виданню (накладом УНІ-В) у 1937 р. монографії польського історика професора М. Гандельсмана, присвяченої українській політиці князя Адама Чарторийського напередодні Кримської війни.

Комісія досліджень польсько-українських питань займа­лася науковим опрацюванням взаємовідносин України і Польщі XVI XVIII от., політичних, економічних і культур­них взаємовпливів обох пародій. Комісія була утворена 27 листопада 1934 і складалася з двох секцій, до яких входили як українські, так і польські учені. Історичну секцію Очолював професор С. Галецький-Халецький (заступник — професор М. Кордуба), філологічну—професор С. Слонський (заступник — доктор Р. Смаль-Стоцький). До скла­ду президії комісії ввійшли професори Варшавського універ­ситету М. Гандельсман (голова), С. Шобер та О. Лотоцький (заступник голови). На наукових засіданнях обох секцій комісії були прочитані різноманітні доповіді з польсько-ук­раїнської проблематики. Зокрема, в історичній секції з на­уковими доповідями виступали професор М. Кордуба, док­тори С. Білецький, Г. Яблонський, С. Кучинський та ін., у філологічній — П. Зайцев, П. Коструба, П. Лушпинський та ін. До складу комісії з дослідження польсько-українських питань входили такі відомі українські вчені і культурні ді­ячі, як професори В. Біднов, І. Шовгенів, І. Фещенко-Чопівський. Б. Лепкий, магістр І. Коровницький інж. Є, Маланюк, генерал II. Шандрук, а також польські — професори Л. Василевський, В. Дорошсвський, І. Голомбяк, С. Понятовський, доктори Я. Полоновський, С. Томкевич та ін. «Праці» комі­сії, до першого випуску яких увійшла монографія Л. Василевського «Українська справа як міжнародне питання» (Варшава, 1934), виходили друком українською або поль­ською мовами як окрема серія В «Працях» УНІ-В.

В діяльності УНІ-В значне місце займали публічні ви­клади або лекції, які відбувалися в приміщеннях інституту та інших установ Варшави, а також в інших містах Польщі і призначалися головним чином для слухачів-українців. Д. Дорошенко, відзначаючи епізодичний характер цих захо­дів, писав, зокрема: «Виклади в інституті влаштовуються дуже рідко і через те носять характер великих оказій—І сходиться всяка публіка, а потім нудиться та позіхає. Перед Різдвом (1938 р.— В. П.) був тут В. К. Прокопович і прочи­тав у науковому товаристві доповідь про «Вічне підданство» — інтерпретація москалями договору 1654 р. Тут і дис­кусії на відміну від Праги не буває, лише наукова робота». З викладами в УНІ-В виступали польські професори Л. Василевський, М. Гандельсман, директор інституту Східної Єв­ропи у Вільно В. Вельгорський, українські вчені Б. Іваницький, М. Кордуба, В. Кубійович, І. Токаржевський-Карашевич, І. Шовгенів, О. Шульгин, Д. Антонович, Є. Гловіпський, М. Ковалевський, В. Іванис, Д. Дорошенко та ін. Зокрема, з ділянки історії та історіографії в 1932—1934 рр. були про­читані такі лекції: «Академік Д. Багалій як історик», «Ака­демік Микола Петров» (В. Біднов); «М. Грушевський як іс­торична постать в українському народному русі», «М. Гру­шевський як історик» (О. Лотоцький, М. Кордуба).

Вважаючи одним із своїх основних завдань розповсюд­ження інформації про Україну серед інших народів, УНІ-В організував виклади 3 цієї тематики в Науково-дослідному інституті Східної Європи у Вільно, в Інституті дослідження національних справ у Варшаві, на міжнародних читаннях у Гдині, в Східному інституті у Варшаві, в болгарсько-укра­їнському товаристві в Софії, в Гельсингфорському універ­ситеті (Фінляндія) та інших закладах. Всього УНІ-В у 1930—1938 рр. Організував понад сто публічних викладів ^И6. Крім того, члени і співробітники інституту виступали з чи­таннями і на польському радіо.

Щоправда, порівняно з тією надзвичайно інтенсивною науковою роботою, яку проводив інститут, кількість викла­дів, здійснених за ці роки, була незначною, що пояснювало­ся не лише дослідницьким характером УНІ-В, але й тією ідейно-політичною боротьбою, яка точилася в середовищі еміграції і іі українському русі взагалі. Д.Дорошенко у сво­єму листі до С. Наріжного під 7 лютого 1938 р. писати з цьо­го приводу: «На днях мав я тут виклад про український те­атр і за тиждень буду мати другий — про українське сту­дентство на переломі XIX і XX століть, а ще через два тижні . про І. Франка. Ці виклади відбуваються з ініціативи това­риства «Спокій». Ця установа бойкотується українським студентством, так знаною Українською студентською грома­дою, в якій перед ведуть галичани, а за ними, як дурні вівці, йдуть волиняки. Бойкотується ними все, що має, на їх дум­ку, якесь відношення до УНР отже, бойкотується УНІ-В, бойкотують університетських професорів-українців, у тому числі й мене. Проте на мої виклади ходить багато народу, мабуть із кругів унеерівських і нейтральних. Взагалі, нема кому після Грушевського організувати наукове життя в Галичині — самі вони до того нездатні, як вірно зауважив Драгоманов, скачуть лише по верхах і не вміють глибоко заглянути в суть речей».