додаткові матеріали / Potulnytski

Така в загальних рисах федеративна концепція Лащенка, яку він будує, спираючись на ідею федерації з Росією та власні дослідження історичних традицій Київської Русі і Переяславського договору.

В цілому позитивно сприймав ідею федерації і С. Шелухін. На думку вченого, кожна народність як член та орга­нічна частина людства потребує солідарності і кооперації з іншими народами, оскільки повна ізоляція народності і се­паратизм «зробили б її нужденною та вбогою і привели б до нидіння і духовної смерті». Водночас він застерігав, що насильницьке державне сполучення чужих народностей призводить до асиміляції і денаціоналізації, «понижує ду­ховиті рівень людства і робить, його калікуватим». Ви­рішувати проблему федерації, підкреслює вчений, мають вільні народи і, для своєї власної безпеки, ;і народами, бли­зькими за расовими, психічними і духовними ознаками, тому «не треба змішувати асиміляції з свобідними культурними впливами».

У своїй концепції федерації Шелухін особливу увагу приділяє аналізу психології українців, росіян і поляків. Він вважає, що федерація між цими народами на сучасному етапі їхнього розвитку в передчасною, навіть шкідливою, оскільки «ріпні/ці в психології цих трьох народностей тво­рять особливості в соціальному укладі життя, у взаємовід­носинах людей, у всій культурі народів» ¹⁷⁰. Федерація між цими народами призведе лише до дальшої асиміляції та денаціоналізації, а відтак до одноманітності, штучного шаб­лону, нищення природних ресурсів і зубожіння України.

Спираючись на свою теорію кельтського походження Ру­сі, вчений обґрунтовує бажаність і необхідність створення у майбутньому чорноморської, адріатичної . федерації для України, на противагу союзам з Росією або Польщею, які можливі лише-у формі конфедерації, та й то внаслідок по­літичних, а не кровноспоріднених основ, як з народами Адріатики.

Вчений вважає, що перш ніж створювати будь-які проек­ти української федерації, необхідно, виходячи з принципів державного права, здійснити організацію трьох елементів: верховної влади, народу і території. Шелухін виділяє три види верховної влади: демократичну республіку, монархію і диктатуру. Основою майбутньої верховної влади в Україні, на його думку, повинен стати принцип народного суве­ренітету, верховенство народу у всіх його класах і станах у демократичній республіці, що здійснюватиметься відпо­відними органами, котрим народ надасть свої повнова­ження.

Саме це відрізняє демократичну республіку від монар­хії, де верховна влада належить особі фізичній (монархо­ві), і диктатури, яка більшу частину населення позбавляє будь-яких прав. Другий елемент держави — народ. На дум­ку вченого, «пануючі питання про людську особу, її стан в державі і в суспільстві, їхні взаємовідносини і ступінь їх­ньої свободи й взаємин повинні регулюватися законом про народності в державі, про права громадян, права народ­ностей». Тобто, окрім самого народного характеру вла­ди, необхідна організація правової держави. Нарешті, тре­тій елемент держави — територія. Цей елемент Шелухін пов'язує з питанням про територіальну організацію і тери­торіальну компетенцію влади, з майбутньою адміністратив­но-територіальною будовою України, де важливе місце від­водилось би визначенню статусу таких етнічних та історич­них регіонів, як Кубань, Галичина, Дон і Крим, що могли б стати окремими територіальними округами майбутньої Української держави чи паніть автономними одиницями. Однак, застерігає вчений, перш ніж готувати основні закони про територію (організацію її як елемента держави), треба визначитися: якою має бути держава — простою чи склад­ною? Якщо простою — то централізованою чи децентра­лізованою? Якщо децентралізованою, то якими будуть її частини, 3 якою автономією — політичною чи громадською? Якщо складною — то союз держав чи союзна держава і які частини? Коли конфедерація — то яка? Коли федерація — то яка?

Окрім зазначених вимог, що стосуються принципів май­бутнього державного ладу в Україні, Шелухін приділяє велику увагу питанням раціонального розподілу і організації влади: знизу вгору — шляхом виборів і зверху вниз —шляхом призначень, створення комісій, до складу яких ввій­дуть люди науки, знання і досвіду. Таким чином, Шелухін переконаний, що єдиним джерелом влади в українській державі має бути її народ.

Свою концепцію федерації вчений пов'язує з правовим станом тих держав, що вступають у федерацію. Визначаю­чи правову державу як громадський союз і вищу форму ор­ганізації вільних людей на своїй території на основі закону, він підкреслює, що народ зможе досягти свободи лише тоді, коли матиме «свою самостійну, незалежну, суверенну дер­жаву і всі свої інтереси, потреби й цілі задовольнятиме й досягатиме... незалежно ні від чиїх втручань, дозволів, згод, самостійно, на основі свого права».

Автономія і федерація, на думку Шелухіна, обмежують свободу, причому остання обмежує свободу конкретного народу на користі, інших пародій федерації. Загалом, уче­ний не заперечує подібну форму об’єднання держав і наро­дів, він лише застерігає, що «федерація вимагає високого рівня правосвідомості, поваги до права і моралі, підпоряд­кування їм життя, розуміння цінності свободи і людської гідності... Народи, які не доросли ще духовно до правового думання і вирішують питання взаємовідносин за принци­пом переваги грубої сили, не здатні до федеративного ладу».

З огляду па це, Шелухін вважає федерацію українсько­го народу з російським неможливою, бо останній «не здат­ний до цього духовно... визнає права лише за дужчим бру­тальною силою і над правом ставить вище грубу силу» ¹⁷⁶. Характерними рисами російського народу Шелухін вважає відсутність почуття власної людської гідності (і, як наслі­док цього, невизнання ціп гідності в інших народів), мо­ральної та правової мотивації, зневагу до права і чесної праці, що виробились століттями необмеженого панування аристократії, азіатську жорстокість порівняно з україн­ським народом. «Очевидно, що з таким народом ні автоно­мія, ні федерація — речі фактично нездійснимі і недосяж­ні... Тут можливий лише союз між суверенними самостійни­ми державами на основі свобідного договору з взаємними правами п зобов'язаннями». Тобто вчений пропонує кон­федерацію, ідеї якої обґрунтовує з позиції державного пра­ва і психології російського і українського народів. На під­твердження своєї позиції він звертається до історії зв'язків двох народів, зокрема ролі в них української інтелігенції, яка, хоча й вийшла з народу, проте «не цінувала свободи самостійності і сама зрікалася власних народних прав для підпорядкування України й народу в неволю до москов­ської більшості у Всеросійських і Українських Зборах і в Федерації».

І далі: «Українська інтелігенція самостійно не думає, шукає орієнтації, і покірна та податлива інтересам того, на кого орієнтується».

Аргументуючи свою думку, він наводить приклади з іс­торії України часів гетьманщини, подій 1917—1920 рр., факт існування москвофільства в Галичині, оцінюючи його як свідчення духовного безсилля й занепаду інтелігенції, яка «не вміє подати селянам висвітлення й переконливі аргу­менти проти московських баламутів за українську ідею». У листах до О. Ейхельмана Шелухін визначає основні, на його думку, причини поразки українських визвольних праг­неш» 1П17—1920 рр. Це, перш за все, відсутність міцного Державного центру, де опинились у переважній більшості випадкові, некваліфіковані люди, які «боялись людей ро­зумних, конкуренції і намагалися проводити кругом таку ж бездарність як самі», були «нездатні до сердечної і чистої критики, яка необхідна для державного діяча ¹⁸¹. По-дру­ге — відсутність у спробах українського державного будів­ництва " організованої законності, коли дозволялися роз­крадання державного манна, протекції, підкупи, погроми, провокації, що замість законної Відповідальності породжу­вало повну безкарність. По-третє, для української революції можна повною мірою застосувати слова французького істо­рика Ле Бона, який писав, що під час революції кожен, навіть наймізерніший чоловік, може вважати себе відповід­ним високій посаді і опинитися на ній. «Як все це пророче здійснилось,— зауважує вчений,— на наших студентах, що недовчились, присяжних повірених, репортерах, постах, пи­сьменниках і т. д.».

Саме тому, на думку Шелухіна, демагогічна, пануюча частина української інтелігенції проявила повною мірою вузькість поглядів, інерцію мислення, некритичність, заро­зумілість, нетерпимість до чужої думки, невміння передба­чати і робити висновки з свого власного поступування, крутійство і брак справжньої відповідальності за доручену справу. В результаті більшовикам не потрібно було особли­вих зусиль для перемоги, оскільки НЄ було сили, яка могла б їм протистояти. Лише створивши свій власний сильний дер­жавний центр, можна вирішувати проблеми федерації.

Інша важлива причина, що заважає українському дер­жавному будівництву,— це відсутність єдності в самій ук­раїнській нації, тобто протиріччя між галичанами і наддніпрянцями, між якими потрібно створювати свою внут­рішню федерацію. «Єдність української нації можлива ли­ше тоді,— зауважує вчений,— коли нація має єдину душу, одну психологію, одну духовну культуру. Єдина нація не має двох душ, ;і значить і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології, то вже два наро­ди, дві нації», Чинниками єдності нації він вважає мову, право, релігію, психологію, які, однак, не повинні бути од­номанітними, а перебувати у внутрішній духовній єдності й солідарності. Єдине питання, яке, на думку Шелухіна, в цьому плані вирішене позитивно,— це єдність літературної та наукової мови, оскільки кращі галицькі письменники і вчені подолали сепаратизм у мові. Значно складніша ситуа­ція склалася з іншими чинниками.

Стосовно ж права, Зазначає вчений, то «національне життя і розвиток може будувати тільки національна право­свідомість». Оскільки український народ вже досить дав­но не мав свого національного права і був розкраєний між Росією та Австро-Угорщиною, то, відповідно, не мав націо­нально-правової творчості, а значить правосвідомості і дум­ки, пов'язаних з матеріальними умовами життя. «Без пра­ва не існує соціального життя, підкреслює Шелухін, — і коли норми для нього творить НЄ національна, а чужа дум­ка, то народ і нація в цін справі живе не своїм, а чужим розумом і керується чужою волею».

Загальноросійське право на Наддніпрянській Україні хо­ча й існувало завжди з українізованими рецепціями, було остаточно введене, за даними Шелухіна, в 1840 р., проте на рівні звичаєвого права серед 90 % населення залишилось право українське. В Галичині ж з 1435 р. замість україн­ського права був введений католицький польський «Вісліцкий статут», а в 1797 р. — австрійське право. Лише з відро­дженням і поступовим введенням українського національ­ного права в Галичині, вважає вчений, можна буде говори­ти про повну правову єдність.

Духовній єдності галичан і наддніпрянців, основою якої завжди була релігія, заважає відсутність єдиної народної національної церкви. «Організація уніатської церкви в Га­личині,— зазначає дослідник,— стоїть поперек шляху до соборності української нації, бо цілком залежить від Ватикану, де галицькі уніати мають не свою, а чужу голову, живуть чужою політикою, легалізованим втручанням в їхнє життя». Шелухін вважає, що, порвавши через уніатство з традиціями своїх предків, галичани, які шанують пам'ять Б. Хмельницького, Запорізької Січі, козацтва, Шевченка, змушені впадати в двоєдушність, бо, бувши уніатами, не можуть шанувати смертельних ворогів унії та борців проти неї.

Вихід з цього становища Шелухін вбачає в організації української автокефальної церкви — демократичної і на­родної, на відміну від російської православної та католиць­кої, які «уявляють собою не зібрання віруючих, а папо- або патріархоцезаризм, тобто зібрання духовної ієрархії». Основна ідея вченого — в церковно релігійних справах тре­ба позбутися чужонаціональних впливів і встрявання чу­жих і ворожих українському народові елементів, яким уні­атство через Ватикан надає легальність. «Церква і релі­гія,— зазначає він,— будуть справді задовольняти духовні потреби народу лише тоді, якщо вони будуть національ­ними».

Таким чином, перш ніж вирішувати питання федерації або конфедерації, держави, які бажають вступати до сою­зу, повинні, по-перше, бути незалежними, а по-друге, до­сягти внутрішньої єдності. «Тільки визнані і консолідовані держави в силі заключити різні договори,— пише вчений,— а між ними, договори про федерацію і конфедерацію».

При цьому на перше місце він ставить досягнення Укра­їною державно! незалежності, На основі якої можна посту­пово, вирішувати питання єдності народу шляхом вибору найбільш сприятливих варіантів внутрішньої державної бу­дови України. Особливе значення мають власне представ­ництво України і своя армія, без чого, на думку Шелухіна, неможливо вирішувати жодні питання федерації. «Україна не зможе стати державою до того часу,— наголошує вче­ний,— поки не буде утворено спільнодержавну федератив­ну владу в Росії і буде розділено міжнародне представництво між урядом української, республіки і федеративним урядом майбутньої федерації».

Вважаючи, що федеруватися можуть тільки вільні дер­жави, Шелухін застерігає від історичної традиції «федеру­вання» з Росією і наголошує, що всі російські партії, почи­наючи від більшовиків і кінчаючи реакціонерами, що гру­пуються навколо Денікіна і Колчака, хотіли в той чи інший спосіб поневолити Україну і маскували це словом «федера­ція». «Кожна нація має право на свій вільний розвиток,— підкреслює вчений, і ніщо, крім власної держави, його не забезпечує» ^|!". Перш ніж федеруватись, Україна має про­існувати певний час як цілком незалежна держава, інакше федерація призведе до того ж поневолення, лишаючи метропольний російський або польський вплив під іншою фор­мою. Щоб протидіяти цій метрополії і перед тим як вирі­шувати питання будь-якого зв'язку з Росією або Польщею, «чехи, словаки, українці, хорвати — поневолені народи Ав­стро-Угорщини — мусять злучитися в слов'янську федера­цію як незалежні Держави для опору імперіям».

Аналізуючи питання побудови української державності, Шелухін акцептує увагу на термінах «національна» і «те­риторіальна» соборність. Слідом за М. Грушевським і Р. Лащенко він віддає перевагу територіальній соборності, ос­кільки вона, на його думку, неможлива без державності: Вважаючи, що національна і територіальна соборність не завжди співпадають (наприклад, Кубань з українським на­селенням, не зрікаючись національної соборності, територі­ально не хотіла бути в складі УНР), Шелухін підкреслює, що для справи державності «нація мусить дбати про осяг­нення коло свого центру найбільшої територіальної собор­ності».

Вважаючи український народ окремою етнічно-культур­ною одиницею, вчений переконаний, що справа побудови української державності має спиратись лише на власний історичний досвід народу, а не здійснюватись через сприй­мання загального критерію побудови держав. Складові час­тини цього досвіду — демократизм, народоправство, респуб­ліканські традиції, які завжди плекав український народ, намагаючись поширювати їх на всіх, хто хотів зв'язати з ним свою долю. «Основний елемент держави,— пише він,— народ. Без нього не може бути держави. Народ в держав­ному смислі як основний елемент її — це не пануюча чи привілейована народність, або класи чи партія, а вся державно-правна одноцільність підданих — громадян».

Визначення України в своїх територіальних кордонах — заповітна мрія вченого, оскільки, незалежно від національ­ної приналежності, всі хто в ній проживає, будуть відчува­ти себе підданими української держави і поступовий процес громадянського самоусвідомлення все більше її скріп­люватиме. «Це поняття (одноцільність підданих-громадян.— В. П.) — неділиме: в державі може бути кілька народностей, але рівноправних і однаково свобідних, бо з них не одна, а всі разом уявляють основний елемент дер­жави народ, і держава повинна мати ціллю свого існу­вання свободу всіх».

Вважаючи найвищим критерієм історичної оцінки народ­не добро і народоправство, вчені-народники досліджували історію українського народу як окремої етнічно-культур­ної одиниці, ідею його можливих федерацій з іншими на­родами, питання народоправства і демократичних традицій в Україні, історико-правних підстав українського народу на право мати свою власну державність. Народницька ідеоло­гія цих учених значно відрізняється від поглядів народни­ків XIX ст., зокрема, більшим інтересом до історії україн­ської державності, форм українського державного будів­ництва.

Досліджуючи психологічні характеристики російського, українського, польського та інших народів Європи, форми державних союзів стосовно річних етапів державного жит­тя України, вчені-народники обґрунтували теорії федералістичної традиції в Україні і можливість федеральних об'єднань з усіма країнами, з якими вона мала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білорусією (Грушевський), Ро­сією (Лащенко), чехами, словенцями, сербами, словаками, хорватами (Шелухін). На їхню думку, федерація (в тій чи іншій формі) має сприяти зміцненню української держав­ності. Основні підвалини, на яких повинна будуватися укра­їнська державність,— це опора лише на власні, історично притаманні українському народові характеристики — наро­доправство, демократизм, безкласовість — і розуміння народу як територіального об'єднання усіх громадян, що про­живають в Україні, незалежно від їх національної, партійної та класової приналежності. Народники вважали, що право народу взагалі і кожної людини зокрема є вищим від права держави.

Орієнтуючись у справі побудови української держави в основному на Наддніпрянську Україну, вчені цього напря­му в своїх концепціях розглядали народ як територіальне об'єднання усіх громадян, які проживають в Україні, ви­значали людину, як самостійну самоцільну цінність і, звину­вачуючи у відсутності української державності в основному зовнішніх сусідів (Росію, Польщу), вважали, що україн­ський визвольний рух, його історія є неповторними, підкрес­лювали необхідність опори в майбутньому державному будівництві в Україні на свій власний політичний досвід та свою історію.

РОЗДІЛ 4 Консервативний напрям

Консерватизм як ідеологічна течія, що обґрунтовує особ­ливу цінність традиційного ладу і збереження традиційно освячених установ і форм життєдіяльності, сформувався у Західній Європі на рубежі XVIII і XIX СТ. На Україні кон­серватизм проявився у спробах ряду гетьманів надати своїй владі монархічно-спадкового характеру (Хмельницький, Самойлович, Мазепа, Розумовський). Наприкінці XVIII — початку XIX ст. він став ідеологічною платформою малоро­сійського дворянства в його боротьбі за збереження націо­нальних і станових привілеїв. Серед представників україн­ської консервативної думки того часу можна назвати Г. Галагана, В. Тарновськоіо, Г. Милорадовича (друга по­ловина XIX ст.), Ф. Уманця, В. Горленка, Андрія і Миколу Стороженків, П. Дорошенка (кінець XIX — початокXX ст.), які. протиставляли російському абсолютизмові ідеї євро­пейського ліберального консерватизму в контексті україн­ських національних шляхетсько-гетьманських традицій. Перебуваючи в опозиції до російського абсолютизму, з одного боку, і до українського народництва, з Іншого, українські консервативні діячі хоча й належали до російського дворян­ства, усвідомлювали своє етнічне походження, зберегли по­чуття українського «територіального» патріотизму.

В Галичині українським консервативним елементом на австрійському ґрунті стали представники греко-католицької церковної ієрархії. Греко-католицькі священики підтриму­вали габсбурзьку династію, вимагаючи в XIX ст. лише ок­ремого «руського» коронного краю з українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини. Ця підтримка і, відповідно, консервативна ідеологія греко-католиків була породжена бажанням протидіяти незалежницьким прагнен­ням польської шляхти, яка в першій половині XIX ст. по­стійно змагалася з австрійцями за володіння Галичиною і водночас намагалась визволитись з-під австрійського па­нування. Різнорідні течії української консервативної думки стали своєрідним підґрунтям для відродження українського консерватизму в 1917—1920 рр., який знайшов свій вияв в українській державі гетьмана П. Скоропадського.

В українській політичній науці виникнення консерватив­ного напряму було викликане необхідністю обґрунтування політико-правних підстав монархічного гетьманського ладу в Україні в 1918 р. Найбільш відомими представниками ук­раїнського консерватизму, які в своїх наукових працях на­магалися довести необхідність саме монархічного ладу для України і обґрунтувати його правомірність, були В. Липинський, С. Томашівський, та Кучабський. Дослідження цих учених, які, окрім історичних екскурсів, об ґрунтову вили політологічні концепції української державності, оформи­лись у науково завершені теорії вже в період еміграції.

МОНАРХІЧНІ ТРАДИЦІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

На відміну під М. Грушевського, Р. Лащенка та С. Шелухіна, громадсько-політичні погляди яких формувались на вітчизняному ґрунті під безпосереднім впливом старого народництва (всі троє були учнями В. Антоновича), полі­тичні ідеї представників консервативного напряму викрис­талізовувались здебільшого на основі західноєвропейської історіографії і політології. Тому доцільно, па наш погляд, докладніше розкрити ті громадські та наукові впливи, що спричинили утворення консервативної школи в українській політичній науці.

Засновник консервативної школи в українській політо­логії В. К. Липинський походив з старовинного роду мазовецької польської шляхти. Предки вченого на початку XVIII ст. переїхали до України й осіли на Поділлі, де придбали значні земельні маєтки. У XVIII—XIX ст. пред­ставники цієї сім'ї обіймали різні земські та військові посади.

Наукову діяльність Липинський розпочав у 1908 ру істо­ричною розвідкою про Данила Братковського. В 1909 р. у Кракові вийшла друком історична праця вченого «Szlachta na Ukrainie», основу якої склав реферат, прочитаний Липинським восени 1908 р. на зборах місцевих поміщиків в Умані.

Автор дослідження висуває і обґрунтовує ідею активної участі шляхетської верстви в Україні в політичному та на­ціональному відродженні української держави. Для поши­рення цієї ідеї Липинський разом із своїми однодумцями організував у Києві в 1909—1910 рр. видання тижневика «Przeglad Krajwy».

Не маючи змоги, переважно через цензурні перешкоди, продовжувати свою громадську та публіцистичну діяль­ність, Липинський зосереджується на архівних досліджен­нях і наукових розвідках. Під його редакцією в Кракові був виданий збірник «Z dziejow Ukrainy», присвячений пам'яті В. Антоновича, П. Свенціцького і Т. Рильського. В цій кни­зі, крім переднього слова, вміщено ряд статей самого Липипського.

Крім згаданих праць, у «Записках ПТІІІ» вийшли дві історичні розвідки Липинського «Генерал артилерії В. Кн. Руського. З архіва Немиричів» (1909) та «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638. Причинки до історії аріанства на Україні» (1910), а також кілька рецензій у тих же «Записках» і в львівському «Літературно-науковому віснику». 15 березні 1914 р. Липинського обирають дійсним членом НТШ у Львові,

Обстоюючи ще з юнацьких ліг ідею незалежної україн­ської держави, Липинський виділявся серед інших нечис­ленних тоді «самостійників» тим, що єдиною силою, здат­ною здійснити цю ідею, вважав місцеві державницькі еле­менти України, зокрема її землевласницькі хліборобські верстви. Після російської революції 1917 р. він скептично оцінював політику Центральної Ради і натомість активно підтримував гетьманство, яке було справою власне тієї ж землевласницької хліборобської верстви і в якому при всіх його хибах Липинський вбачав здорові зародки реальної української держави.

Світоглядні основи майбутнього вченого почали форму­ватися ще під час навчання в Луцьку і Житомирі, де він проявляв великий інтерес до української історії, особливо до історії козацтва, перечитував історичні новели М. Грабовського, М. Чайковського, інших представників так зва­ної «української інколи» в польській літературі. В Київ­ській гімназії друзями Липинського стали українські сту­денти К. Квітка, І». Матюшенко, Т. Рильський. Ця дружба, безперечно, сприяла поглибленню українофільських симпа­тій Липинського.

Глибокий вплив на формування світогляду молодого вче­ного справили університетські наставники — представники польської консервативної школи в Ягеллонському універси­теті, зокрема його науковий керівник професор В. Яворський (1865—1930). Навчаючись у Вищій школі політичних наук у Женеві, яка займала провідне місце серед суспіль­но-політичних навчальних закладів світу того часу, Липинський дістав можливість ознайомитися з її здобутками світо­вої політичної і соціологічної думки: теоріями Гегеля, Марк­са, Гумпловича, Оппенгеймера, Вебера, Сореля, Моски, Парето, Міхельса, Єлінека та ін.

Визначальний вплив на формування світогляду Липинського справили п’ять теоретичних напрямків політичної і соціологічної науки того часу: 1) ранні теорії соціального конфлікту, зокрема концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера; 2) західноєвропейський раціоналізм кінця XIX ст., у тому числі теорії М. Вебера про значення ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж- Сореля, особливо його критика доктрин демократії і лібералізму; 3) політологічні теорії еліти Моски, Міхелса, теорія циркуляції еліт Парето; 4) Німецька політична історія, зокрема ідеї Л. фон Ранке та його учня Ф. Рацеля про побудову державного життя; 5) польська консервативна історична школа.

Через відсутність багатьох джерел, у першу чергу переписки вченого за період його життя до 1917 р., залишається ще й досі не з'ясованим повною мірою питання, чи Липин­ський все своє життя дотримувався як політик і вчений консервативних політичних поглядів, чи спочатку був де­мократом і лише під впливом воєнних і революційних подій став консерватором. Український зарубіжний вчений професор Л. Білас дотримується думки, що еволюція політичних поглядів В. Липинського була дуже незначною і він завжди був монархістом і консерватором. Натомість директор Східноєвропейського дослідного інституту їм. В. Ли­пинського професор Я.Пеленський вважає, що консерва­тизм Липинського — результат набутого політичного досві­ду і його песимістичних настроїв періоду української рево­люції. Більше того, він визначає навіть цілий історичний «демократичний» період у житті і творчості Липинського (1912—1917) ⁷, посилаючись, зокрема, на його «Меморіал до Українського комітету про наше становище супроти на­пруженої ситуації в Європі» (1912), в якому Липинський власноручно викреслює термін «конституційна монархія» і замінює його словом «держава».