додаткові матеріали / Potulnytski

Розглядаючи з позиції своєї консервативної концепції І творчість Шевченка, Томашівський характеризує його як типового східноєвропейського народника, мета якого — не Й піднесення людини з життєвих низів пасивного сірого життя на вершини повної самовідданості і всебічної активності, а навпаки: він сам опускається до ріння селянської маси, її психіки, світогляду і бажань, підхоплює їх і складає з них свою творчість. Зазначаючи, що провідні ідеї Шевчен­ка — це поєднання традиційних ідеалів українського по­спільства, польської революційної романтики і російсь­кої слов'янофільської містики, вчений зауважує: «Коли з Шевченкових поезій відокремити елементи суто національ­ні, громадянські і культурні, одержимо 3 них матеріал не дуже-то придатний для творення новочасної національної ідеї. Часто навпаки — шкідливий. Фальшивий його погляд на історію (святий Володимир, Хмельницький, Гонта), апо­феоз бунтарства, соціальна сентиментальність (кріпацтво, покритка), примітивний раціоналізм («Марія»), політичний анархізм і таке інше — це не така криниця, з якої черпаєть­ся животворна вода правдивого національного відроджен­ня, тільки навпаки — заходи паралітичного застою».

Томашівський доходить висновку, що необхідно покін­чити з культом Шевченка » існуючій формі творця політич­них ідей, бо ця форма здогматизувала чимало таких думок, які тільки шкодять справі творення і стабілізації україн­ської держави. Орієнтації в політиці слід починати з людей, що займалися політикою — Драгоманова, Липинського та інших, які ставали па службу українській ідеї з скарбом не самих лише чуттєвих мотивів, а з конкретною і добре продуманою національною програмою: політичною, соціальною і культурною.

На думку вченого, ідеї Драгоманова можуть мати ве­личезне значення для підготовки людей, особливо молоді, для практичної о політичного життя. Проаналізувавши по­літичну спадщину Драгоманова, Томашівський радить звер­нути особливу увагу на наступні застереження вченого: 1) Галичина зможе піднести українську національну, спра­ву, утворити європейський тип і повернути українців до джерел європейської культури лише тоді, коли позбавить­ся своїх внутрішніх слабостей — браку європейської і вза­галі освіти, особливо політичної, а також поверховості і верхоглядства попівсько-адвокатської школи, небажання досліджувати емпіричний матеріал і робити з нього широкі висновки, що призводить до фразерства, емоцій і непостій­ності в політиці; 2) галицьким політикам слід відмовитись від вуличності у зовнішній політиці, перш 38 все по відно­шенню до Росії та Австрії, і вести боротьбу за українську народність на внутрішньому полі внутрішніми засобами в умовах існуючого політичного ладу, а не зарубіжного; 3) по­літичну освіту молоді (на основі широкого запровадження європейських зразків) слід поєднувати з повним відсторо­ненням її під практично! політики, оскільки втягнення мо­лоді в коловорот національної та партійної боротьби неми­нуче призведе до повної поразки або до виродження націо­нально-політичної думки; 4) пайдократизм, який завжди існував у Галичині, пояснювався слабкістю освіти та бра­ком політичної волі у старших членів громадянства. Він надавав політичному рухові непостійного характеру внаслі­док заповнення революційних рядів людьми молодими, без завершеної освіти, й водночас деморалізував Провідників цього руху, призводив до домінанти емоцій, вихолощував з нього практичну думку, а натомість насаджував сєктанттво.

Висновки Томашівського, зроблені на основі аналізу творчості Драгоманова, лягли в основу його концепції, зо­крема теорії європеїзації, де йшлося про необхідність при­стосування здобутків європейської науки до реальних по­треб недержавного українського народу. На думку вченого, практична політика повинна будуватися виключно на осно­ві вже перевірених досвідом зразків політичного життя кра­їн Заходу.

На яких же засадах має формуватися майбутня україн­ська держава? Перш за все, вважає Томашівський, необ­хідна політична автономія західноукраїнських земель, вла­сні законодавство, адміністрація, освіта, армія. Автоно­мія має спиратися на історичні традиції Галицько-Волинського князівства, та його «реально існуючий стан», тобто враховувати впливи греко-католицької церкви, а також Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління, на політичну свідомість і культуру населення. Зразком для організації політичного життя автономної га­лицької держави може слугувати англійська парламентар­не монархія, Вчений вважає доцільним запровадити в ній форми і методи політичного життя Англії, побудованого за принципом самоврядування у громадах, округах і терито­ріях. Подібний принцип виключав централістичний устрій держави і вів до поступового обмеження центральної вла­ди, перенесення її атрибутів на місцеві органи, які мали стати засобами для розбудови своєї національної держав­ності знизу. Палата Представників місцевих органів кладії (парламент) зосереджувала б Законодавчу владу, держав­на рада, до складу якої входили б представники духовних (греко-католицька церква) і світських станів,— виконав­чу. Символ держави — монарх — може обиратися членами державної ради або передавати своє право на престол як наслідне.

У 1927 Томашівський разом з О. Назаруком адво­катом і редактором газети «Нова Зоря», вирішує створи ти монархічну організацію католицького напряму, яка б функціонувала на території Галичини. Нова організація ді­стала назву Українське католицьке об'єднання (УКО) — Клерикальна партія Галичини. На першому засіданні, де, крім засновників, були присутніми також відомий вчений-історик І. Крип'якевич, священики Скрутень і Галущинський, публіцист І. Гладилович та інші представники галиць­кої інтелігенції, Томашівський проголосив вироблену ним програму діяльності організації, в якій намічалися необхід­ні тактичні заходи щодо побудови української держави.

Виступаючи 30 вересня 1927 р. на засіданні членів орга­нізації, Томашівський гостро засудив гасла соборності та самостійності як такі, що не відповідають історичним тра­диціям українства. «Кличі соборності і самостійності, — зауважує вчений,— є свого роду наслідком утиску Росії і Австрії, російської революції, а не наслідком дозріння. До­кази: 1) обидва кличі не оперті на історичні традиції — ми з ними не виросли, наша історія не знає ні соборності, ні са­мостійності у тій формі, у якій ті кличі тепер маємо; 2) ні­хто не має ілюзій, що ми власними силами спроможні зре­алізувати ті кличі. Натомість є віра, що якась чужа сила в своїм інтересі зробить це для нас». Отже, тут Томашівський, як і Липинський, обґрунтовує необхідність і для Галичини, і для Наддніпрянської України йти кожній своїм шляхом розвитку з огляду па власні історичні умови і не зв'язувати один одного штучно накиненими лише власними традиціями. «Соборність.— зазначає він,— ніде не залежа­ла багато від даних націй, вона виходила з гри міжнарод­ної, коли була підготовка».

Томашівський переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти в усіх історичних катаклізмах «укра­їнський дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі па церкву й державу. Головну роль у цій триєдиній опорі він відводить уніатській греко-католицькій церкві, яка піс­ля упадку Галицько-Волинської держави була «єдиною церквою, окремою від польського латинства і московського православ'я», відкрила доступ західній культурі і «збе­регла західно-руські окраїни від винародовлення. На всіх інших землях давньої Русі право донаціональної церкви може мати тільки одна .— уніатська». Вчений далі зазнчає, що українська національна думка в Галичині форму­валася і формується під впливом європейської, передусім польської, культури: «Українці — то національна індивіду­альність цілком не давньої дати, а поляки та москвини — то нації давньої дати і належать до народів старших і багатих під культурним або політичним оглядом проти україн­ської нації». Виходячи з даних обставин, він вважає не­обхідним виховувати галичан як українців європейського гину, оскільки в будь-якій конструктивній політиці в Гали­чині слід враховувати те, що «засіб історико-політичних уявлень сучасного українця, на 9/10 взятий з історії Польщі, і продуктом її розвитку».

Томашівський відводить Галичині роль своєрідного по­середника між Сходом і Заходом, який завдяки церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності стане в майбутньому взірцем політичних свобод для вихованого на візантійських принципах населення Східної України. Візантійський вплив у Східній Європі, на думку Томашівського, посіяв там образ анархії та політичної інертності, був однією з головних причин татарської неволі, турецьких завоювань і більшовицької революції, відкинув рівень сві­домості народних мас порівняно із Заходом на триста років назад. Тільки католицька церква, за Томашівським, під­тримувала міжнародний культурний зв'язок і тим самим врятувала елементи класичної цивілізації, утворила куль­турну спільність західної Європи, де історично опинилася й Галичина. Історичні зв'язки Галицької держави і като­лицької церкви покликані стати вирішальним чинником національного відродження українців. Майбутню українсь­ку державу він уявляє як своєрідний дуумвірат монархічної держави і греко-католицької церкви: «Династія фізичними засобами творить національну державу і дбає про матері­альне добро підданих, греко-католицька церква удержує міжнародний культурний зв'язок і формує народну ду­шу».

Слідом за Липинським він вважає одним із засобів до­сягнення автономії територіальний патріотизм. Практич­ною формою втілення останнього, на думку вченого, повин­но стати приєднання польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей шляхом визначен­ня інтереси національно-територіального характеру, а та­кож політичне виховання українського громадянства в ду­сі боротьби за невід'ємні права Галицько-Волинської дер­жави.

Таким чином, консервативні традиції Галицько-Волинської монархічної держави, греко-католицька церква та її релігійні й етичні засади, ідея територіального патріотизму, а в останні роки життя полонофільська орієнтація у політичних питаннях складають суть консервативного світогляду С. Томасівського.

Кучабський у своїй політологічній концепції української держави проводить думку, що всі держави хоча й ма­ють багато спільного між собою, водночас різняться тради­ціями, культурою, історичними долями. На відміну від Томаш-івського і Липинського, які в своїх теоріях держав­ного будівництва спиралися на ідеї «клерикальної монар­хії» та «легітимної трудової монархії», Кучабський називає свою концепцію «позитивним мілітаризмом». На думку вченого, особливу роль у заснуванні монархічної держави покликана відіграти провідна верства суспільства — люди військового духу і організації. Слідом за Томашівським Кучабський стверджує, що необхідною умовою створення реальної державної концепції України є державотворча національна ідея.

Поняття «нація» вчений визначає як «психічний стан своєрідного національного комплексу почувань, національ­ного світогляду і бажань, на яких засновується всебічно творче змагання даної суспільності». Кучабський вва­жає, що справу утворення української держави може вирі­шити не етнічне об'єднання українців у межах чужої дер­жави, а формування дійсного психічного складу нації в яко­мусь одному певному місці її скупчення. Тобто для початку потрібен своєрідний «український П'ємонт», яким може бу­ти Галичина, Київщина або навіть Кубань і який зможе, так само як колись П'ємонт в Італії, організувати решту України на визвольну боротьбуТу

Єдиним позитивним наслідком для українців у ката­строфі 1917-—1920 рр. була, на думку Кучабського, щасли­ва випадковість, яка відкинула Галичину до польської дер­жави і захистила від безпосереднього нівелюючого впливу політики Радянської Росії. Польща, виходячи з історичних традицій Речі Посполитої, буде забороняти національні ук­раїнські прояви, тим самим лише скріплюючи почуття ін­дивідуальності української нації. Інакше стоїть питання з «українізуючим» більшовизмом, який нищить саме почуття індивідуальності української нації, замінюючи його почут­тям інтернаціональної солідарності, що дає можливість будь-який національний прояв визначати як зраду інтере­сам всесвітнього братства робітників. «Більшовизм б'є вла­сне в сам недорозвиток почуття української національної індивідуальності і тому можливість його денаціоналізуючої перемоги є надзвичайно велика».

Поширення ідеї українського П'ємонту, роль якого во­лею історичних обставин мала здійснити Галичина, на думку вченого, ґрунтувалось на двох основних засадах: 1) ре­альних потребах народу; 2) існуванні провідної аристокра­тичної верстви — людей, спроможних здійснити цю ідею і повести за собою -інших. Ця провідна верства має вождівський сильний характер, військовий хист, аристократизм на­ціонального почування, «для якого не всі шляхи є добрі, а лише ті, які скріплюють суспільнотворчі, організаційні здібності населення, і які на всю національну боротьбу кла­дуть відбиток не сліпого істеричного бунту, а лише етично високого лицарського подвигу. В листі до Томашівського від 4 лютого 1925 р. Кучабський писав з цього при­воду: «Підстава моєї праці: аристократичне відношення: не маси варті, лиш варті вожді». (Майбутні провідники мають формуватися з людей, які з дитинства Готують Себе до військової праці, з огляду на втрату всіма іншими суспільними силами України здібнос­тей і можливостей стати на чолі державного творення. Ре­альними, практичними кроками на шляху до втілення у життя ідеї П'ємонту має стати, по-перше, органічна праця, спрямована на поширення ідеї національної індивідуаль­ності серед українців; по-друге, всебічна підготовка з най­більш здібних молодих людей майбутнього військового проводу нації, «що колись зі зброєю і своїм законодавст­вом буде будувати нашу державу, опираючись на найбільш державотворчі частини нашої нації і силоміць тримаючи другу, анархічну частину в послусі».

.У Східній Україні майбутня державність має спиратись на дві сили, які ще не втратили своєї української сутнос­ті — селянство і соціально-революційну інтелігенцію за умо­ви відродження їхніх державницьких інстинктів. Досліджу­ючи історію селянських рухів у 1917—1920 рр., вчений до­ходить висновку, що державницькі настрої селянства були помітні лише на Київщині, Полтавщині й Поділлі, сформу­вавшись на ґрунті економічної кривди та особистої популяр­ності отаманів Петлюри і Тютюнника. Селянські повстання на Катеринославщині та Херсонщині взагалі не мали нія­кого зв'язку зі справою української державності, що вираз­но проявилося в популярності тям Нестора Махна. Селян­ство ж, яке підтримувало Петлюру, «боролось за якусь сво­єрідну неозначену ідею селянської волі, уособлену в вожді, в зідеалізованому цим селянством отамані Петлюрі, а цей вождь рівночасно заступав справу державності». Це розбіжність у сприйманні селянством різних областей Над­дніпрянської України ідеї державності Кучабський пояс­нює історією розселення українців, яка дала можливість зберегти національні традиції серед селян Київщини, Пол­тавщини і Поділля, для яких віра в селянського вождя Петлюру ототожнювалась з чимось своїм, і не тільки еко­номічним, але й українським. Серед селянства Катеринославщини і Херсонщини, внаслідок хаотичного заселення цих областей, процесії! міграції та асиміляції, ґрунт для державницьких традицій зник разом з поступовим зникнен­ням української мови і культури.

Інше підґрунтя — це інтелігенція Наддніпрянської Ук­раїни. У своїй переважній більшості вона була селянською-за походженням і тому віддавала перевагу соціальному ви­зволенню перед національним, що особливо яскраво про­явилося в ідеології есерів — найбільш масової партії в Ук­раїні в 1917—1920 рр. Ця Інтелігенція, вважає Кучабський, виступатиме за відокремлення України від Росії лише тоді, коли вона з тих чи інших причин буде незадоволена дер­жавним устроєм Росії. Коли ж причини такого незадо­волення будуть усунені, а, тим більше, з'являться умови для реалізації народницьких ідей — козацтва, демократії і т. д., ця інтелігенція не матиме ніяких підстав для бороть­би за справжню незалежність української держави ¹²⁴. Вче­ний підкреслює, що українська національна ідея, не мов--, на, етнічна чи культурна, а дійсно національно-політична і державна, може бути збережена від загибелі лише тією частиною українського народу, що опинилася поза межами СРСР, зокрема в Польщі, саме через творення позитивних національно-політичних цінностей і психології державної нації. Водночас він зазначає, що на шляху творення вказа­них цінностей існують великі перешкоди, пов'язані перш за все з тим становищем, в якому опинилася західноукраїнська інтелігенція.

Аналізуючи об'єктивні труднощі, що гальмували про­цес утворення ЗУНР, Кучабський називає основні внутріш­ні слабкості цього недовговічного державного об'єднання. Вони полягали перш за все у відсутності центрального ке­рівного державного проводу, спроможного здійснювати по­літику, що відбивала б інтереси всього краю, а не окремих його частин, який міг би координувати зусилля місцевих політичних діячів, громадських організацій, армії і т. д. Кучабський вважає, що відсутність кваліфікованих держав­них політиків у середовищі західноукраїнської інтелігенції була закономірним явищем. Причини такого становища, на думку вченого, крилися в інтелектуальній обмеженості і малодушності галицької інтелігенції, відсутності у неї шля­хетності і громадської моралі. До цього додавалися ще й брак героїчних якостей, військового духу й досвіду воєнно­го будівництва та організації, безвідповідальність, неви­могливість до своїх власних державних функціонерів, призвичаєнння місцевих органів до абсолютної безкарності за помилки і некваліфікованість, безчесність і продажність багатьох представників західноукраїнської бюрократії, «що пояснювалось її матеріальною бідністю і скупою опла­тою, а також потягом значної її частини до «панського» жит­тя, яке імпонувало значній частині галицької інтелігенції і якого вона ніколи не зазнавала». Поряд з тим у її середови­щі слабкими були моральні категорії особистої гідності й честі, які традиційно плекалися в аристократичних «пансь­ких» верствах. Подібне прагнення до матеріального добро­буту за відсутності особистої і громадської моралі сприя­ло, на думку Кучабського, поширенню серед значної час­тини інтелігенції таких негативних рис, як політична і особиста продажність і навіть злодійкуватість.

З огляду на внутрішні слабкості західноукраїнської ін­телігенції вчений доходить висновку про необхідність вій­ськового проводу як єдиного засобу, спроможного в майбут­ньому спрямувати Галичину до державного будівництва, оскільки «право і законність не можуть успішно опанувати такого громадянства, серед якого їхня авторитетність ос­новується виключно механічними засобами кар... Здійснен­ня правовості і законності можливе лише на такому громад­ському ґрунті, який глибоко пересякнутий неписаними за­вітами моралі і честі».

Позитивними рисами населення Галичини Кучабський вважає працьовитість і «слухняність», зокрема його вміння господарювати, економити і розподіляти результати своєї праці, цілеспрямованість, поміркованість і патріотизм, які за умови кваліфікованого керівництва могли б стати доб­рим підґрунтям для самостійного державного творення. Порівнюючи державотворчі якості Галичини, Наддніпрян­щини й Польщі, він доходить висновку, що основною вадою першої була слабкість і некомпетентність інтелігенції. Натомість у останніх двох, особливо на Наддніпрянщині,— це органічне народництво, анархічність і хаотичність са­мого населення. Інша позитивна риса Галичини, що особ­ливо проявилася у 1918—1919 рр.,— це енергія, розпоряд­ливість і професіоналізм місцевих політиків, які проявили здатність до організації та самоврядування, вміло викорис­товуючи відповідні етнічні якості західноукраїнського на­селення. Загалом учений вважає, що Західна Україна пе­рестала бути політичним центром, лишаючись водночас дуже важливим і необхідним помічником Наддніпрянської України в її державотворчій діяльності, як це було під час Хмельниччини. Цю думку він підкріплює спостереженням, . що західні впливи мали для України в політичній сфері негативне значення. На відміну від Томашівського, вчений не стоїть на католицькому ґрунті, вважаючи, що з позицій: католицької релігії і західноєвропейської орієнтації не мо­жна оцінювати «долі народу, який за виїмком одної лише Галичини і то лише напродовж останніх неповних двісті літ, належить. своєю духовною структурою до східно-хри­стиянського світу». Зазначені орієнтації Кучабського багато в чому перекликаються з відповідними ідеями Липинського.

Водночас учений вважав помилковим твердження Липинського про те, що більшовицький лад ліквідується сам по собі, не встигнувши знищити найцінніші, хоча п зруси­фіковані, державотворчі елементи Наддніпрянщини. Спри­ятливим ґрунтом для української державно-національної політики залишалася, на його думку, лише Галичина, бо-як би не трансформувався більшовицький лад, Москва ні­коли не буде зацікавлена в реальному відновленні України. Це реальне відновлення наступить лише тоді, коли станеть­ся «така переміна, яка б створила на Україні людей зовсім нового духовного і політичного типу».

Вчений вважає, що держава — це продукт не технічної організованості народу, а, перш за все, його духовності «Не з кожним народом можна державу збудувати»,— за­значає він. Чого ж бракує українському народові для опанування консервативними якостями, єдиним, що могло б сприяти його духовному оновленню і створенню держави?

Підкреслюючи вищість держави над суспільством, Ку­чабський переконаний, що здорова, органічна держава утворюється лише там, де серед населення відбулися глибокі внутрішні державотворчі процеси і на чолі суспільства вста­ла політично визначена провідна верства, озброєна держа­вотворчою суверенною ідеєю. Ця верства має бути позбав­лена інстинктів фізичного самозбереження та егоїстичного матеріального інтересу, бути готовою до самопожертви за­ради високих завдань і цілей. Для того, щоб компенсува­ти відсутність консервативних якостей в українському суспільстві, Кучабський складає програму «українського консерватизму», основні пункти якої сформульовані у ви­гляді таких завдань: 1) викриття історичного анархізму ук­раїнських верхів як необхідної умови для вироблення у них уміння опанувати анархізм суспільних і національних ни­зів, боротьба проти демагогії і фразерства, узаконення суспільної моралі як основи для ліквідації партійних і гру­пових протиріч, поширення консервативної ідеології для ко­ординації діяльності різних політичних таборів, підпорядку­вання їхніх зусиль загальнонаціональним державним інте­ресам; 2) зосередження зусиль на підвищенні рівня осві­ти та вихованні молодого покоління з метою розширення його світогляду і тим самим торування шляху до інте­лектуальних вершин; 3) відродження серед залишків істо­ричних провідних верств — старовинної аристократії — ду­ху патріотизму, любові до рідної землі та її народу, повер­нення до цінностей України і внесення нею в життя свого народу власного історичного героїчного духу; 4) пошуки між представниками народу людей з вродженою шляхет­ністю духу, почувань і волі, духовне споріднення кращих скнів народу, які прагнуть до освіти і культури, а життє­здатними рештками історичної шляхетської аристократії; 5) з оновленим консервативним етосом увійти в національ­не життя рідного народу, скерувати організацію його ду­ховного та матеріального буття на найвищі досягнення і тим самим відібрати у здекласованої нетворчої «масової» інтелігенції її дотеперішню монополію на владу, політику і репрезентацію народу.

У здійсненні цієї програми, пропаганді її положень, спрямованих на організацію внутрішнього політичного і соціального життя народу, Кучабський вбачає основне зав­дання консервативних кіл і своє завдання як політика та історика. Він різко критикує наявні хиби й реальні слабко­сті українського народу та його інтелігенції, вважаючи; що без знання всієї історичної правди майбутня політика по­стійно наштовхуватиметься на колишні помилки і заздалегідь буде приречена на поразку. Водночас він стверджує, що в інтересах заснування держави кожен з консерватив­них напрямів повинен співпрацювати з іншими напрямами, і тому реальна державно-конструктивна політика «не сміє бути формально одностайна, лише мусить поділятися на різні напрямки, між якими повинен бути свого роду водорозділ... не формальна (у вигляді спільних маніфестацій), лише суттєва (у вигляді зіграності) єдність свідомості». Таким чином, аналіз державотворчих консервативних концепцій в українській політичній науці в еміграції свід­чить, що вчені Консервативною напряму дотримувались різних поглядів і орієнтацій щодо майбутнього державного будівництва. Водночас усіх їх об'єднувало те, що інтереси і права людини вони ставили вище інтересів держави та на­ції. Критерієм історичної оцінки вчені консервативного на­пряму вважали самостійну самоцільну вартість людини, етичні засади гідності, честі, релігію. Основні причини втра­ти Україною своєї державності попи вбачали у внутрішній слабкості самого українського народу. Обґрунтовуючи особливу роль провідної верстви, вони наголошували, що український рух є неповторним і має спиратись на свій власний політичний досвід, традиції і історію. Можна виді­лити також три спільні ідеї, що простежуються при аналізі наукової спадщини вчених консервативного напрямі): 1) критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; 2) визначення домінуючої ролі держа­ви в суспільно-економічному житті; 3) пошуки нових мето­дів організації державного ладу і суспільних відносин (за­міна демократичних форм державності устроєм, що має спиратися на представництво і співпрацю усіх класів). Роз­глядаючи націю як територіальне згуртування всіх грома­дян, які проживають на території України, навколо ідеї української державності, «вчені-консерватори буду/шли свої політичні концепції на дослідженні історії монархічних тра­дицій української держави, аналізували причини утворення і занепаду аристократичного ладу в різні періоди україн­ської історії.

В. ЛИПИНСЬКИЙ І ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

В’ячеслав Липинський був першим й, очевидно, єдиним українським істориком і політологом, який здійснив науко­вий систематичний аналіз такої складної категорії політичної науки, як політична культура, стосовно українського ґрунту. Викладене ним у праці «Листи до братів-хліборобів» та ряді статей визначення політичної культури в органіч­ному взаємозв'язку з. розробкою проблем функціонування еліт в Україні і постання монархічної гетьманської держа­ви є значним внеском у розвиток світової політичної теорії взагалі і української політології як науки зокрема.

Оскільки концепції еліти в науковій спадщині В. Липинського вже детально розроблені в українській політоло­гії, так само, як і його теорії нації, держави, а також консервативна політична доктрина, вважаємо доцільним у цьому параграфі розглянути докладно саме питання фор­мування політичної культури, лише побіжно торкаючись інших проблем, зокрема монархії та еліт.