додаткові матеріали / Potulnytski

Для того, щоб його твердження не виглядали простим надуманим припущенням, вчений, як завжди, аргументує свої висновки досить суттєвим емпіричним матеріалом, кон­кретними фактами 3 історії українського народу та його культури. Він згадує, перш за все, про традиційні зв'язки України з німецькою і кельтською культурами Подунав'я ще в доісторичні часи, масовий приплив скандинавського елемента в період формування Київської держави та в часи її розквіту в епоху Ярослава, надзвичайно широкі динас­тичні зв'язки з німецькими київськими та іншими князів­ствами й державами, що перебували в сфері німецької культури. В XII—ХІІІ ст., підкреслює вчений, «зносини з німецькими землями набули ще більшого значення».

Особливо помітно, на думку Грушевського, західні впли­ви спостерігались у Галицько-Волинській державі, яка, на відміну від Наддніпрянської України, «повністю ввійшла в коло західноєвропейського життя». Цікаві історичні розвід­ки Грушевського з цієї проблематики пізніше продовжив у своїх працях його учень, майбутній академік І. Крип'якевич. Торкаючись питання про великі західноєвропейські, зокрема німецькі, колонії на західноукраїнських землях, Грушевський зазначає, що центр Галичини Львів з кінця XIV ст. стає типово німецьким містом і залишається таким протягом XV і навіть частини XVI ст., будучи водночас культурним центром України. Аналізуючи подальші куль­турні зв'язки України із Заходом, вчений зауважує, що вона підтримувала безпосередні стосунки .із Західною Європою, у першу чергу з Німеччиною, а також Італією, пройшла епо­ху Ренесансу, італійсько-німецького Відродження, німець­кої Реформації, жила одним життям із Заходом, позичала в нього зразки для своєї культури. Це знаходило свій вияв в архітектурі, мистецтві, культурі Галичини. Водночас Гру­шевський цілком справедливо зазначає, що західні впливи в Україні «Не запозичилися рабським чином», а творчо перероблялися відповідно з особливостями українського народного духу.

Вчений взагалі вважає, що всю українську культуру XVII—XVIII ст. до кінця Гетьманщини слід пов'язати із західними впливами, головним чином німецькими, частково італійськими і французькими, то проходили безпосередньо і через посередництво Польщі. Сприяли цьому процесові зв'язка економічні (жвава торгівля України :і великими ні­мецькими центрами Бреслау і Данцігом, ярмарки, де зу­стрічалися німецькі й українські купці) і культурні (велика роль німецьких університетів у справі утворення українсь­кої інтелігенції). «Тільки з кінця 18 століття,— зазначає вчений, — ці зв'язки слабшають і приходять до занепаду під тиском примусової русифікації українського життя, і укра­їнське життя і культура вступають у період російський, ве­ликоруський». У 1918 р. Грушевський (на той час вже го­лова Центральної Ради) писав, що Україна може з новою-силою і енергією поновити свої зв'язки із західним світом, користуватися його запасами знань, культури, суспільного інстинкту й дисципліни. Водночас він застерігав, що «нам не треба підганяти наше життя під який-небудь західноєв­ропейський зразок, хоч би н німецький», оскільки вважав, що звільнення від примусової російської залежності не по­винно замінитися іншою залежністю, паніть і добровільною. Ось чому Грушевський рекомендує українцям, окрім Ні­меччини, вчитися також у США. Ці дві країни, на його думку, будуть двома добрими школами для українського наро­ду: одна більш теоретична, друга — більш практична.

Вказуючи на спорідненість українського народного ха­рактеру із західноєвропейським, Грушевський, як уже за­значалося вище, не заперечував і значного східного впливу на історію України, вважав, що українці є одним із най­більш орієнталізованих західних народів, подібно до болгар, сербів, іспанців. Звідси можна зробити висновок, що вчений розумів термін «орієнтальний» у широкому розумінні цього слова. Він наголошував на необхідності розвитку і викорис­тання того корисного п цінного, то дає орієнтаційна стихія Україні. Аналізуючи впливи орієнту в українській народній психології, Грушевський писав, що вони збагатили україн­ську етнографію, творчість, мистецтво, влили цінні й необ­хідні якості в характер та психіку ³². Взагалі, на думку Грушевського, західна, основа та східні впливи, що взаємно переплавлялися, у своїй основі складають сутність укра­їнського народу. Більш того, вій неодноразово підкреслює, що східна спадщина є Надзвичайно цінною складовою час­тиною української культури, якої НЄ можна цуратися, по­слабляти або ігнорувати в планах майбутнього України. Вчений підкреслює, що східне підґрунтя українського на­роду, яке існує поруч із західним, «полегшує нам зв'язки з нашими сусідами, котрі пройшли через аналогічні орієн­тальні впливи, створює ґрунт для спільної угоди, для спіль­ної моральної близькості». Тут Грушевський має на увазі так звану «чорноморську» орієнтацію України, прихильни­ком якої він був. Слід також зазначити, що в одній із своїх останніх праць Грушевський наполягав на приналеж­ності України «до східноєвропейського культурного світу».

Особливе місце в політичних оцінках Грушевського зай­має аналіз тих соціально-політичних особливостей, котрі відрізняють українську народність від її сусідів. Умовно поділяючи народності російської Імперії на дві категорії — аристократичну і демократичну, вчений беззаперечно від­носить до останньої українську народність, національний склад якої через історичні умови звівся виключно до демосу, до того ж селянського, землеробського. Формування саме такого складу народу спричинилося раннім припиненням державного життя у XIV ст., яке було відновлене лише частково й на короткий час у другій половині XVII ст. Існування чужої влади та управління мало своїм наслідком втрату для українського народу вищих класів, які частково при­лучилися до чужої привілейованої державної народності, частково були витіснені чужинцями. В результаті селянство стало основою поняття «українська національність», і його потреби та завдання — це потреби й завдання українства ³⁶. Так писав Грушевський ще в 1907 р. Цю ж думку він повто­рює в еміграції і після повернення на Батьківщину, стверд­жуючи, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитись на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її тра­дицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національ­но підмінним від селянства Московщини, що Україна вза­галі в країна землеробська, мужицька, з мужицькою куль­турою.

У своїх працях, написаних в еміграції, зокрема в стат­тях, надрукованих у журналі «Боріться — поборете» — дру­кованому органі партії українських соціалістів-революціонерів (виходив у Відні під редакцією Грушевського), вче­ний писав про своєрідність українського селянства, яке відзначиться твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, і якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником». Це представництво українським селянством всього народу автор пояснює не тільки вже згаданою нами втратою вищих станів, але й тим, що українське селянство розвинуло, хоча й у вузьких межах і з деякими дефектами (в тому числі і в національній свідо­мості), велике багатство національного життя. Тому-то, ви­няткове значення в історії українського народу завжди мали віковічні прагнення до землі і волі, бажання розпо­ряджатися продуктами своєї праці, що завжди були осно­вою активності українських мас, причиною їхніх повстань проти чужого панування, причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп у процесі шукання «вільної землі», в більш однорідну етнічну масу. Саме ця подвійна мета — земля і поля готувала на думку Гру­шевського, матеріал для української нації,— заповнювала життя українського народу вічною метою, формувала його право, мораль, весь світогляд; давала йому свого роду ре­лігію праці³⁹.

Водночас учений, намагаючись бути об'єктивним у сво­єму аналізі притаманних українському народові рис, не оминає й негативних сторін його характеру. Відносячи до позитивних Якостей українського народу цілісність, стихій­ну гармонію, високу красу побуту і глибоку, вроджену ло­гічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гу­манний характер і топке етично почуття, прагнення до спра­ведливості, піп характеризує її темні сторони українського народного життя, такі як брак свідомості, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, особливо у східних українців, на­ціональної енергії, національного почуття. Всі ці вади він пояснює тим, що панування чужих сил на українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти, натомість ослаблювало інстинкт організації.

Особливого значення вчений надавав тому факту, що український Народ протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної дер­жави. Внаслідок несприятливих геополітичних та історичних умов на початку XIX ст. він зазнав русифікації (Велика Україна), полонізації (Галичина) та мадяризації (Закар­патська Україна). Проте, на думку Грушевського, це дося­галось не лише примусовими засобами, але значною мірою носило також добровільний характер, що свідчило про гли­бокий занепад нації. В першому томі «Історії України-Руси» він зазначав, що несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої енергії В кинули па роздоріжжя політичного життя як ет­нічну масу би національного Обличчя, бея традицій і на­віть без імені.

Водночас учений висловлює думку, що в цих тяжких іс­торичних умовах «добровільно прийнятого духовного чи мо­рального закріпачення,— собачої вірності до Московщини, холопства, служіння не за страх, а за совість державним інтересам Росії», «національними», в широкому значенні цього слова, залишалися тільки народні маси, завдяки сво­їй темноті й повній відсутності влади, бо все, що піднімало­ся над ними, звичайно пропадало для народу. Збереження нації було зв'язане з «некультурністю», такий висновок робить Грушевський, хоча й зазначає далі, що національне почуття остаточно не зникало й серед тих елементів, які піднімались над рівнем народної маси. Цю «напівзбереженість» національного почуття у вищих станів і серед народ­них мас він називає незрозумілим расовим інстинктом, що сам по собі не обіцяє нічого рятівного.

З іншого боку, Грушевський з оптимізмом оцінює май­бутнє української нації, вважаючи занепад українського життя вже пройденим етапом. Слід підкреслити, що цієї думки вчений дотримувався протягом усього періоду своєї наукової діяльності, так, у 1901 р. він писав з цього приводу таке: «Українсько-руська (українська.— В. П.) нація від національної смерті забезпечена — смерть промайнула над нею» ⁴⁴.

І навіть у 1920 р., вже перебуваючи в еміграції, він вис­ловлював упевненість, що український народ збереже своє національне та політичне Існування і, спираючись на своє селянство, на міцні основи господарем па, посяде чіль­не місце в політичному і економічному житті Європи.

Політичні ідеї Грушевського не обмежувалися питан­нями, що торкалися лише українського народу. Виходячи зі своєї загальної політичної концепції, він підкреслював, що «прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання з загальної проблеми перетворення Старої бюрократичної Централізованої Росії у вільну пра­вову держану», і навіть, забезпечення успішного націо­нального розвитку українського народу, автономію Украї­ни, вони (українці.— В. П.) узгляднюють як складову ча­стину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей... децентралізації і національно-територіальної автономії». В ряді своїх загаль­них і спеціальних праць, вчений неодноразово торкається питань, пов'язаних з іншими народностями, що населяють Україну, або є її сусідами. Правда, ці питання він розгля­дає майже виключно з історико-політичної, а не етнопси­хологічної точки зору, і до того ж у загальному контексті стосунків цих народностей з українською народністю або українською державою.

Зрозуміло, що в першу чергу вчений досліджує ті на­родності, державність котрих у процесі історичного роз­витку претендувала па Україну, а також ті, які, поруч з українцями, зазнавали національно-політичного гніту і визиску з боку своїх біліли могутніх сусідом. До першої (групи Грушевський відносить росіян і поляків; до другої –білорусів та інші народності, ув'язнені, За його словами, в мурах російської «тюрми народів».

До теми російського народу Грушевський звертається неодноразово, але майже завжди в аспекті політики та істо­рії (або Російської держави як «імперії царів», або радян­ської республіки). Слід зазначити, що майже в усіх своїх дослідженнях учений намагається досить об'єктивно харак­теризувати російський народ, або, як піп нерідко його На­зиває, «великоруську народність». Він визнав етнічну й історичну близькість українсько-руської та великоруської народностей, віддає належну шану історії цієї найбільшої зі слов'янських народностей, згадує про її першість і важ­ливу історичну роль. Однак, поряд з цим, Грушевський не забуває того факту, що український народ протягом сторіч, вільно чи невільно, віддавав свої сили, здібності, ма­теріальні засоби на службу великоруському народові. Він зазначає, що всі ті основи матеріальної і духовної культу­ри, права, суспільного та політичного укладу, котрі лягли в основу великоруського життя, сама подальша лінія тої загальноруської» культури, суспільного життя, державності були вироблені українським народом і запозичені від нього великоруським, що сушені великоруські культура, літера­тура і навіть літературна мочи були створені не без значної участі українців.

Особливу увагу Грушевський приділяє тим відміннос­тям, котрі різко відрізняють російський народ від україн­ською. В 1918 р. він нагадує своїм читачам про велику сторичну, культурну та психологічну грань, котра завжди відділяла Україну від Московщини, український народ від російського, про глибоку антитезу цих двох близьких по фоні, але річних духом народів; вчений зауважує, що ро­сли який народ хоча й європеїзований, проте цілком перебуває під впливом східного духу і стихій, а тому й харак­тер російського народу «глибоко відмінний від європейсько­го». Аргументуючи свою думку, він звертається до ана­лізу поглядів російських слов'янофілів, які протиставляли ; західноєвропейським принципам права, договору, конституції великоруську патріархальність, проявляли байдужість і до питань практичного будівництва життя і, навпаки, підвищений інтерес «народу-богоносця» до проблем моралі. І Грушевський визнає, що в поглядах слов'янофілів є І багато раціонального і правдивого, хоча й висміює ідеалізацію «народу-богоносця». Віддаючи належне позитивним рисам російського народу, таким як вміння згуртуватися у доленосні моменти історії, дух патріотизму, постійне І відтворення в його середовищі геніїв і закономірна гордість І великим рядом світових імен у поезії, літературі, музиці (Достоевський, Тургенев, Толстой, Чайковський і «т. д.), учений разом з тим розкриває й негативні риси, притаман­ні російському народові. Це, на його думку, ті риси, що поступово визначилися у процесі державного життя російського народу і особливо яскраво проявлялися в моменти І бунтів, революцій, різноманітних колізій, а саме: 1) відсутність власної людської гідності й неповага до гідності І іншої людини; 2) відсутність смаку до зручності, добре врегульованого життя для себе та неповага до чужих інтересів і потреб у такому житті; 3) відсутність волі до організованого суспільного й політичного життя, схильність до анархізму і навіть до соціального та культурного руйну­вання, легковажне ставлення до культурних та суспільних цінностей; 4) вічне хитання між суспільним та моральним максималізмом і повним нігілізмом, котре призводить не­рідко до повної Втрати моральних критеріїв. Перед цими недоліками соціального характеру відступають, на думку вченого, на задній план позитивні ознаки індивідуального характеру російського народу. Характеризуючи національ­ні концепції свого вчителя В. Антоновича, Грушевський за­значає, що «великоруська народна стихія лякала його (Антоновича.— В. П.) своєю грубою Жорстокою силою, куль­том необмеженого авторитету і Насильства». Жовтнева революція 1917 р. в Росії являється Грушевському «хао­тичною і страшною», російський більшовизм він вважає спадкоємцем московського централізму, що руйнує історичні, економічні та інші зв'язки українського народу з народом великоруським.

Дещо інакше ставиться Грушевський до польської на­родності. Слід зазначити, що спеціально цим питанням уче­ний не займався.. Звертаючись до теми українсько-польських стосунків, він обмежувався їх дослідженням, головним чи­ном, у контексті таких питань, як проблема «історичної Польщі», становище України у складі польсько-литовської держави, польсько-шляхетське пригнічення українського народу і його залишки и Правобережній Україні в XIX ст., питання про Холмщину і, нарешті, дуже складне і гостре питання про польсько-українські відносини в Галичині. І в цьому випадку дослідника цікавлять питання швидше історико-політичного, аніж, етнопсихологічного характеру. Поза сумнівом, негативне ставлення Грушевського до поляків було результатом, з одного боку, його глибоких науково-історичних досліджень, котрі надавали йому безліч фактів для безумовного засудження старої «історичної Польщі», заперечення будь-яких претензій Польщі щодо включення України до її складу; з іншого боку, воно було зумовлене добрим розумінням ученим, який 20 років жив і працював у Галичині, польської політики щодо українського населен­ня Галичини і Холмщини. В 1906 р., підводячи підсумки своїм 12-річним спостереженням за галицьким національно-політичним життям, він зауважував, що поляки не ба­жають нічим жертвувати зі свого панівного становища і не уявляють собі іншого ставлення до українців, аніж ставлення пануючої нації.

Грушевський вкрай негативно оцінював роль історич­ної Польщі в історії українського народу, підкреслював, що «історичні відносини Польщі і України зводяться до того, що українська народність була обкрадена польською: вона (Польща.— В. /7.) заволоділа багатствами України — її землями, вона тягнула в себе па протязі сторіч все, що з'являлось найбільш видатне в українському середовищі, і перетворила українську народність на масу робітників, працюючих на представників польської народності і куль­тури». Особливо руйнівні наслідки мало польське Пану­вання в Галичині, яка на той час уже протягом чотирьох століть перебувала під польським гнітом іі зверхністю. «Надзвичайно складне становище, у котрому опинилася українська народність (у Галичині.— В.П.),—пише Грушевський,— є, перш за все, результатом її економічної і культурної відсталості — цього спадку історичної Польщі, яка ретельно знімала з неї за час свого чотирьохсотлітнього панування все, що тільки могло вважатися вершками . нації, яка залишила її в стані забитості і безпорадності і потомки якої ретельно консервують її в цьому становищі».

Це домінування польської народності на західноукраїнських землях насправді виходило далеко за межі Галичини. Вчений підкреслював; що на початку XX ст. у Західній Україні (до її складу Грушевський включав Галичину, По­ділля, Волинь, Побужжя — Холмщину та Підлісся) поль­ська народність займала фактично привілейоване станови­ще, порівняно з українською, завдяки майновій перевазі, більш сприятливим культурним Та національним умовам, і що склалися в результаті історичного розпитку. Не дивно, що Грушевський негативно ставиться до тієї частини поль­ського населення, яка проживала в Правобережній Україні, зокрема представників місцевого польського землево­лодіння. Він називає їх «панами», гнобителями і експлуа­таторами місцевого селянського українського населення. Водночас учений зазначає, що величезна більшість укра­їнської Інтелігенції її Росі! ставиться до Поляків без будь-якої упередженості та ворожості, і «установлення modus vivendi в розкріпачених відносинах уявляється їй у ви­гляді дуже привабливої національної гармонії».

Цікаві думки висловлює вчений у трактуванні питань автономії України в контексті українсько-польських відно­син. Зокрема, він досить стримано коментує питання щодо автономії Польщі (н межах Царства Польського), яке зай­мало одне ;і перших місць у Програмі прогресивних кіл ро­сійської громадськості на початку XX ст. Грушевський негативно ставився до їхніх планів створення окремих сей­мів Польщі, Фінляндії та Кавказу, без забезпечення на­ціональної автономії всіх інших народностей. Він цілком справедливо вважав, що такий підхід дав би перевагу де­кільком народностям, залишивши інші під російською ге­гемонією, призвів би до поділу народностей Росії на при­вілейовані і непривілейованої, як це мало місце в Австрії, і, таким чином, створив би загрозу подвійного гніту для національних меншостей. Ще більш різко виступав Гру­шевський проти тих поляків, котрі вимагали не етнографіч­ного, а обласного принципу автономії. «Найбільш харак­терним показником польсько-українських національних відносин служило і служить до цього часу питання про кор­дони польської автономної території України,— "зазначав учений.— Прихильники автономії національно-територіаль­ної визнають законність вимог автономії Польщі в її етнографічних кордонах. З польської ж сторони принцип етнографічної території підмінюється принципом історич­ним». Зокрема, він рішуче підкидав польські претензії па Холмщину.

Грушевський добре розумів, які величезні труднощі ле­жали на шляху до врегулювання українсько-польських від­носин. Необхідною умовою такого врегулювання вчений вважав відмову поляків від ідеї «історичної Польщі» з її пануванням на українських землях, а також вирішення аг­рарного питання в Україні, якому він узагалі надавав винят­кового значення. Грушевський вважав, що для поляків втра­та України — це не тільки економічний удар певному сус­пільному -класові, але п знищення однієї з основ, на яку опирається їхня сила як нації, бо «значення і сила і при­вілейоване становище народності польської створювались за рахунок населення українського, білоруського і литов­ського»⁶². Незважаючи на таку різкість оцінок стосунків двох народів, Грушевський, вже будучи головою Централь­ної Ради, в 1917 р. н статті «Народностям України» писав, що новий уряд України не чинитиме за прикладом поляків. Навпаки, серед народностей України, які матимуть забез­печені права національних меншостей, він згадує також «поляків, що хотітимуть зберегти свою польську культу­ру» ^(!3. Водночас Грушевський добре розумів, що перешко­дою на шляху налагодження польсько-українських відно­син завжди будуть різноманітні історичні підрахунки і пре­тензії, «від яких ніяк не може звільнитися польська громадськість».

Різко негативно оцінив Грушевський підписання Вар­шавського договору 1920 р., який уклали Петлюра та Пілсудський. Цей договір він називає «варшавською авантю­рою», «фактом ворожим, навіть злочинним», «жахливою провокацією, що може знищити ідею української держав­ності, української національності». На підтвердження своїх висновків він наводить ряд історичних прикладів, починаю­чи з Б. Хмельницького, який «ішов на різні поступки Моск­ві, з якою, на його думку, можна було і так і сяк, щоб тільки не мати справу з поляками, з котрими не могло бути інакше, як вже було».

Вчений зазначав, що український народ завжди відки­дав будь-який компроміс у стосунках з поляками. В 1928 р. він знову засудив «історичну Польщу», що реанімувалась по відношенню до України, зокрема Галичини, у новій, ще більш загостреній формі пілсудщини.

Зовсім інакше з великим інтересом і співчуттям ста­виться Грушевський до білорусів. Це пояснюється не лише тим, що білоруси — найближчі родичі й сусіди українців, зв'язані з ними спільною історичною долею. Справа в тім, що вчений відводить їм особливу роль у своїй концепції майбутньої політичної будови Східної Європи. Вже в своїй критиці звичайної схеми «руської» історії Грушевський, торкаючись питання про історичну долю білоруського наро­ду, зауважує, що в цій схемі доля білоруського народу виглядає ще більш непривабливою, аніж українського, оскі­льки зовсім розчиняється в історії Київської, Володимиро-Московської держав і навіть Великого князівства Литов­ського. Між тим, на думку дослідника, роль білоруського народу є важливою хоча б з двох причин: 1) його значення у формуванні Великоруської народності; 2) його місця і ролі о історії Великого князівства Литовського, в формування і розвиток якого вій вніс значний культурний вклад. Учений взагалі переконаний, що історія Великого князівства Ли­товського більшою мірою пов'язана з історією білоруської народності, аніж української. Остання хоча й підпала під вплив Литви, сама дуже мало вплинула на неї, хіба що опосередковано, через білорусів,, які передали менш розви­нутим литовським племенам здобутки прана і культури, за­позичені в Київської держави. У всякому випадку вчений вважає доцільним побудову особливої схеми білоруського історичного процесу.

Після революції 1917 р. Грушевський знову повертаєть­ся до питання про білоруську народність, аналізує її становище, як однієї з національних меншостей на території України. В своїх статтях цього періоду вчений підкреслю­вав, що білоруси, які проживають на українській терито­рії,— найближчі брати і товариші українського народу по віковічній недолі й боротьбі за національне життя.

Слід визнати, що загальні історичні праці М. Грушевського дали надзвичайно багатий і цінний матеріал для до­слідження історії білоруського народу, справили значний вплив на розвиток національної білоруської історіографії. Подібний висновок повною мірою стосується й історії ли­товського народу,

Така в основних рисах суть народницької концепції Грушевського, громадсько-політичних поглядів ученого па роль і місце в історії українського народу його найближчих сусі­дів, розуміння ним проблем народності й національності, історичних прав українського народу на своє незалежне іс­нування.

Ідея народоправства як історичної традиції українського народу розкривається також у наукових працях ученого-правознавця Р. Лащенка. Учень професорів М. Володимирського-Буданова і В. Антоновича, Лащенко закінчив юридичний факультет Київського університету і за рекомен­дацією своїх наставників міг залишитися при університеті як професорський стипендіат, однак через сімейні обстави­ни змушений був відмовитись від мрій по наукову кар'єру. Віддавши понад десять років юридичній практиці, він повер­нувся до серйозної-наукової роботи вже в еміграції, спо­чатку вийшовши з партії соціалістів-федералістів, оскільки вважав, що наука має бути понадпартійною і незалежною від будь-яких партійно-групових впливів. Виїхавши напри­кінці 1921 р. зі Львова до Праги, Лащенко читає пробну лекцію з галузі українського права на вченій раді факуль­тету права і суспільних наук юридичного факультету УВУ, до складу якої входили професори С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ейхельман та ін.