додаткові матеріали / Potulnytski

Здійснивши аналіз історичних взаємин між українцями і росіянами, Костомаров робить висновок, що в перших переважає принцип особистої волі, індивідуалізму, а в дру­гих — принцип громадський, колективний. В політичній сфері українці були здатні створити добровільні об'єднан­ня, пов'язані між собою не більші, аніж того вимагала щоденна погреба, й міцні настільки, наскільки існування їх не шкодило незмінному праву особистої свободи; вели­коруси ж намагалися організувати на вікових підвалинах міцне спільне тіло, перейняте духом єдності. Перше пряму­вання вело до федерації, але не спромоглося довести її до кінця; друге прагнуло до єдиновладдя й до міцної монархії. Великоруський елемент мав у собі щось величне, творче, мав дух суцільності, свідомість єдності, панування прак­тичного розуму над почуттям; великорус уміє перебути тяжкі обставини, вибрати час, коли треба буде діяти і ско­ристатися ним настільки, наскільки йому потрібно. Цього не виявив український народ, його вільна стихія призво­дила або до розкладу громадських зв'язків, або до виру стремлінь, котрі, немов ме колесо, кружили народним жит­тям.

У своєму прагненні створити для визначеної раз і навіки ідеї тривке, показне тіло, великоруський народ виявляв і виявляє нахил до матеріалізму і-відстав від українського-народу в духовному житті, в поезії, яка в останнього розви­нулася набагато більше, живучіше й повніше. Великорусь­кий народ практичний, переважно матеріалістичний і до поезії горнеться тільки тоді, коли виходить із сфери що­денного Життя, над котрим працює... У великоруських піс­нях є туга, задума, але немає тої мрійливості, що так пое­тично чарує в українських піснях, переносячи душу в світ уяви, зігріваючи серце неземним, нетутешнім теплом. Участь природи в великоруських піснях незначна, а українських — надзвичайно велика. Жінка в великоруських піснях рідко коли виростає до свого людського ідеалу, і рідко коли її краса відноситься над буденщиною, рідко коли почуття закоханості може шанувати в жінці щось іншого, окрім тілесної краси. Українська жінка в поезії українського на­роду змальована такою духовно прегарною, що й у самому своєму падінні виявляє поетично свою чисту натуру і соро­миться свого пониження.

І в громадському, і в сімейному житті великорусів вид­но брак того, що в українському житті становить поезію. Великорус мало любить природу; в селян дуже рідко зди­баєш на городі квітки. На Україні квітками пишається май­же кожен двір хлібороба. Фантазія у великорусів бідна, тому-то в них надзвичайно мало забобонів, хоча зате не­звичайно багато передсудів, і тримаються вони їх уперто. У релігійній сфері різниця між українцями і великорусами дуже велика, і вона має своє джерело в тій матеріалістич­ній вдачі, котрою відзначається великоруська натура. Вели­корус дорожить зовнішньою, формальною стороною церков­ного обряду, він виявляє свою побожність тим, що виливає потоки слів над тлумаченням зверхніх форм, букви; серед великорусів поставали церковні розколи і єресі на ґрунті тлумачення обрядів. Українці не мали розколів, але серед них постали раціоналістичні течії і секти під впливом про­тестантської науки.

В суспільних відносинах історія «витиснула» на укра­їнцях і великорусах свої сліди і встановила в них розумін­ня цілком протилежні. Стремління до тісного зв'язку час­тин, знівечення індивідуальних сполук під владою спільних інтересів сходяться у великоруському народові з єдністю родинного життя і підпорядкуванням особистої волі ідеї загалу. Це все відбилось у народному житті тим, що у великорусів не ділять сім'ї, власність у них спільна, невин­ний відповідав за винного, працьовитий робив за ледачого. Як це глибоко лежить у душі великоруса, видно з того, що в нові часи великоруси — одні під впливом московського слов'янофільства, інші під впливом соціалізму — заговори­ли скрізь про спільну власність. Для українця немає нічого важчого й огидливішого, як такий лад; українські сім'ї ді­ляться і дробляться одразу ж, як тільки члени їх відчують у собі свідомість потреби самостійного, окремого життя. Опіку батьків над дорослими дітьми українець уважає за нестерпний деспотизм; претензії старших братів або дядь­ків верховодити над молодшими братами або небожами викликають між ними запеклу ворожнечу. Примусова спільність сім'ї і відповідальність одиниці перед усіма («мі-ром») видаються українцеві найнестерпнішою неволею і не­справедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про «мірь», відпо­відати за іншого, не маючи до того жодної власної охоти,— до всього цього історія не привчила українців. У розумінні українця «громада» зовсім не те, що у великорусів «мірь». Громада — це добровільне товариство людей: хто хоче — належить до громади, хто не хоче — виходить з неї. Кожен громадянин є сам по собі людиною незалежною, самостій­ним господарем, і обов'язки його супроти громади не сяга­ють поза сферу тих відносин, які встановлює зв'язок її членів заради спільної безпеки її добра кожного. Велико­рус розуміє, що «мірь» є немов абстрактний вислів загаль­ної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного. Очевидно, що головна різниця виходить тут із земельної спільності. Коли член «міра» не може назвати своїм отой шматок землі, який він обробляє, то він уже не вільна лю­дина. Устрій великоруського «міра» є обмеження; коріння його лежить у глибині народного життя і виходить мораль­но з того ж самого стремління до тісної злуки, до громад­ської і державної єдності, яка є відмінною ознакою вели­коруської вдачі.

Окрім історико-політичного уявлення окремішності ве­ликоруського і українського народів на основі розвинутих у них у процесі історичного розвитку ідей відповідно «міра» і «громади», Костомаров торкнувся й відносин польсько-українських. На його думку, хоча український народ сто­їть далі від польського, ніж від великоруського щодо мови, проте вони близькі вдачею і основами народного характе­ру. Такої протилежності, яку помічаємо між українцями і великоросами, або хоча б схожої на неї, немає між укра­їнською і польською народностями ані у внутрішній, ані в зовнішній стороні життя. Проте, незважаючи на цю близь­кість, є: безодня, що розділяє ці на два народи. Поляки і укра­їнці — це ніби дві близькі гілки, котрі розвинулись цілком супротивно; одні зростили в собі й уґрунтували основи панства, другі — мужицтва; поляки — народ глибоко ари­стократичний, українці — глибоко демократичний. Але ці терміни не зовсім відповідали умовам нашої історії і на­шого побуту: бо як польська аристократія занадто демо­кратична, так, навпаки, українська демократія аристокра­тична. В поляків панство шукає зрівняння у своєму стані. До пня польської аристократії ніяким чином не прищепив­ся феодальний устрій; шляхта не допускала, щоб між нею в одних було більше прав, у других менше. Зі свого боку український народ, складаючи свою суспільність на осно­вах якнайновішої рівності, не спромігся втримати її і зміц­нити так, щоб не появлялись особи і родини, що прагнули стати родами з правом переваги і з владою над масою на­роду. Маса, в свою чергу, обурювалась на таких або німою знеохотою, або явно опираючись. І в поляків, і в українців ця боротьба валить громадську будівлю і віддає її па здо­бич народові більш спокійному, котрий розуміє потребу міцної влади.

У ще яскравішій формі висловив Костомаров свої по­гляди на історичну долю українського народу та його став­лення до великорусів і поляків у листі до редакції «Коло-кола». Стверджуючи, що український народ завжди був перейнятий вольнолюбивим демократичним духом, Косто­маров вважав за честь для української церкви, що від неї відривалося все, що мало ознаки шляхетства і привілеїв. Те, що українці не спромоглися в XVII ст. відбудувати свою державу, Костомаров пояснює тим, що «люде, які кермували народними рухами і стояли вище від народних мас своєю освітою, перейняли разом із тою освітою і ті передсуди, що були так противні українцям, тобто отруту польського аристократизму». Він рішуче засуджував пося­гання росіян і поляків на українські землі, оскільки вва­жав, що спірні землі не належать ні першим, ні другим; вони належать тому народу, що їх здавна заселяв, заселяє і обробляє. Майбутнє України Костомаров убачав у все­слов'янській федерації, в якій українці становили б окрему державну цілість.

Щоб оцінити значення історико-політичних досліджень Костомарова і їх вплив на тогочасну громадськість, треба мати на увазі, що вчений був, як уже зазначалося вище, яскравим представником так Званого народницького на­пряму. Виходячи зі свого республікансько-демократичного світогляду, Костомаров найбільше цінував в історичній минувшині України так звані «народні рухи», які мали під собою соціальну (іноді й релігійну) основу і здебільшого спрямовувались проти держави. В історії козацького періо­ду в Україні Костомаров не вбачав ніякого державницько­го стремління і всі змагання Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи пояснював або особистими мотивами честолюбства, або вузькоегоїстичною політикою козацької старшини, інтереси котрої, мовляв, заступали ті гетьмани. Підкреслюючи вроджену недержавність українського на­роду і через те неминучість його спілки з Москвою, незва­жаючи на всю деспотичність і некультурність її ладу, Кос­томаров значною мірою сприяв тому, що одна частина українського суспільства, цураючись усякої «політики», відда­лася чисто культурницькій діяльності (школа, просвіта, популярні брошури для народу), а інша, активніша, при­лучилася до російських революційних течій, які прагнули до перебудови цілої Росії на засадах республіканізму і со­ціалізму, вважаючи національні особливості і потреби укра­їнського народу за щось другорядне. Таким чином, історіо­софія Костомарова, попри всю цінність його історичних дослідів, не давала ясного розуміння українського історич­ного процесу, однобічно з'ясовуючи політичне життя укра­їнців у минулому, їхні соціальні взаємини та стосунки з су­сідніми народами.

1870-ті роки характеризувалися піднесенням україно­знавчих історико-політичних досліджень. Праці київського професора В. Антоновича та його школи дослідження укра­їнської історії, головним чином князівської і литовської доби, відзначалися застосуванням методів історичної кри­тики, порівняльного аналізу, широким використанням ар­хівних матеріалів, даних археології та історичної етногра­фії. У працях М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Рудченка, М.Номиса фольклорний матеріал не тільки був зразково виданий, але й послужив основою для ґрунтовних студій світогляду і поетичної творчості українського народу. Осередком всебічного наукового дослідження життя укра­їнського народу став «Південно-Західний відділ Імпера­торського російського географічного товариства»'! відкри­тий у Києві в 1873 р. Під цією офіційною назвою постала в дійсності українська наукова установа — зародок укра­їнської академії наук. Вона згромадила в собі цвіт того­часної української науки — активними учасниками її були історики В. Антонович і М. Драгоманов, антрополог і етно­граф Ф. Вовк, дослідники звичаєвого права О. Кістяківський і П. Чубинський, статистик А. Русов, філологи П. Житецький К. Михальчук, дослідник народної музики М. Лисенко та ін.

Активну діяльність розгорнула «Етнографічно-статистич­на експедиція до Південно-Західного краю» (тобто до Пра­вобережної України — Київщини, Волині, Поділля і Холмщини), організована на початку 1870-х років управлінням Російського географічного товариства в Петербурзі під , проводом П. Чубинського. Результати експедиції були ви­кладені у восьми великих томах її «Трудів», виданих у 1872—1878 рр. під редакцією А. Гільденбрандта і М. Кос­томарова. Це було зібрання матеріалів статистично-етно­графічного опису побуту українського народу, його мате­ріальної культури, світогляду, мови та усної творчості.

Особливий інтерес з точки зору етнопсихології та антропо­логії викликає стаття самого Чубинського «Коротка харак­теристика українців» ¹⁸, яка багато в чому перегукується зі статтею М. Костомарова «Дві руські народності».

Чубинський вперше тут характеризує расовий тип укра­їнців, спираючись на дані антропологічних досліджені., проведених серед рекрутів-українців. На підставі цих даних, а також історичного аналізу і широкого вивчення матері­ального і духовного життя українського народу Чубинський робив висновок, що в етнічному типі українців існує певна домішка «турко-татарського елементу»; ця домішка не була значною і розплилася в українському морі; тим часом у великорусів у ході асиміляції ними фінських пле­мен чужа домішка виявилася досить значною, вплинувши на формування великоруського національного типу.

Характеристика українців, подана Чубинським в його статті, стосується простої селянської маси, не торкаючись вищих верств суспільства. Чубинський підкреслює прита­манну українському етнічному типові меланхолійність, на­явність якої пояснює перенесеними стражданнями і постій­ними невдачами у спробах розбудови власної держави.

Розум українця повільно сприймає, але засвоює і потім розвиває знання глибоко. Українець здатний до логічного мислення, наділений яскравою уявою, що пояснює його схильність до символіки, образів, порівнянь. Саме тому в українських піснях та інших пам'ятках народної творчості природа є одухотвореною, виявляється у вигляді символів найрізноманітніших явищ людського життя.

Українці, зазначає Чубинський, дуже релігійні. їх лі­ризм у релігії зробив їх досить байдужими до догмату; будь-які догматичні суперечки є для них чужими, й тому і їх ніколи не міг захопити розкол. Якщо серед українців і прижилось у незначних розмірах сектантство, то лише у вигляді раціоналізму деяких протестантських сект. Розум і глибина почуттів витворили в українця силу волі. Будучи скептиком, він довго вагається, перш НІЖ зважиться на той чи інший вчинок, але щось вирішивши раз, з величезною неохотою відмовляється від свого задуму. Саме це й дало привід вважати українців упертими. Завдяки цій упертості українець у своїй наповненій стражданнями й жахами істо­рії відстояв свою релігію, народність і мову.

Українець високо цінує власну особистість, ідею котрої він розвинув широке у своєму минулому і сучасному побу­ті. Ця ідея особистості витворила любов до свободи, що знайшло свій вияв у козацтві — цьому демократичному лицарстві. Проте розвинута до крайнощів, вона відібрала в українців здатність до асоціації. Козаки хоча й вели бо­ротьбу спільно, відстоюючи свою особистість, свою сім'ю, свою власність, свою релігію, але вони ніколи не вміли міц­но організуватись, й тому ніколи не домоглися самостій­ності. Великорус стоїть вище українця у практичній твор­чості. Українець переважав великоруса в Індивідуальній творчості. Само тому V великорусів сильніше розвинуте по­чуття спільності, артільності, в українців — почуття Індиві­дуальності.

Розвиток українознавчих історіософських та історико-політичних досліджень, що так блискуче розпочався в 1870-ті роки і, попри всі перешкоди з боку російського уря­ду (досить згадати ганебний царський указ від 1876 р., який повністю забороняв друк українських книжок і пуб­лічне вживання української мови), продовжувався І в 1880-х роках.

Особливо багато зробили для розроблення української історіософії, археології, права, історії мистецтва, мови, письменства заснований в 1882 р. в Києві місячник «Киевская старина», київське Історичне товариство Нестора-Літописця і Харківське історико-філологічне товариство. Офіційна Археографічна комісія в Києві на чолі з професо­ром В Антоновичем зробила неоцінимий внесок у дослід­ження історії заселення, соціальних, політичних, церковних і економічних відносин Правобережної України, видавши десятки томів «Архипа Юго-Западноп России» та інших на­укових публікацій. До цього науково-дослідного руху з се­редини 1870 X років почала приєднуватися й Галичина, де, незважаючи на австрійське панування, для розпитку укра­їнської науки І літератури по чинилося жодних перешкод. Дослідження етнографа Я. Головацького, філолога О. Огоновського, історика І. Шараневича сприяли піднесенню за­гального рівня української політології. Одначе весь цей на­уковий рух і його надбання майже не привертали до себе уваги західноєвропейського вченого світу, а ще менше ви­користовувалися представниками цього світу. Навіть у «праві інформування Західної Європи про розвиток укра­їнознавства, зокрема української історіографії і державознавства, найбільше попрацювали самі ж таки українці, передусім професор М. Драгоманов, що від 1876 р. і до самої смерті (1895) перебував на еміграції. Статті Фран­цузьких учених, таких як Е. Дюран, Л. Легар, М. де Вогю, С. Хінс, присвячені українській історії, етнографії і пись­менству, не були оригінальними працями, заснованими на самостійному дослідженні джерельного матеріалу. Це скоріше праці інформаційного характеру, які мали на меті познайомити європейську громадськість з українством. Прекрасний том, присвячений Україні, в «Географії Уні­версальній» Елізе Реклю був у дійсності написаний М. Драгомановим. Широко відомими були також праці німецько­го славіста Карла Абеля. Вони привернули до себе увагу й українських учених. Зокрема, відомий київський профе­сор М. Дашкевич присвятив їм реферат, опублікований на сторінках «Киевской старины» (1885. Т. 11. С. 524—532).

На початку 1880-х років формуються як самостійні нау­ки українська антропологія і етнологія, передусім завдяки дослідженням В. Антоновича, та Ф. Вовк¹.

Антропологічні виміри українського населення розпочали ще в 1861 р. польський учений, вихованець Київського уні­верситету А. Коперницький і німецький учений Ф. Велькер. Починаючи з 1880—90-х років завдяки зусиллям українсь­ких учених (Лптопопич, Вовк, Гільчепко, Талько-Гриневич, Раковський, учні професора Ф. Вовка) пі дослідження на­були вже систематичного характеру. Ф. Вовк зробив таке резюме своїх попередніх досліджень антропологічного типу українця: «...Українці є досить одноманітне плем'я, темно­волосе, темнооке, вище за середній або високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рів­ним і досить вузьким носом, в порівняно короткими верхні­ми та довгими нижніми кінцівками. Сукупність цих ознак ми вважаємо можливим визнати за український антрополо­гічний тип»²². Порівнюючи антропологічні особливості ук­раїнців й інших слов'янських народів, Вовк визнавав, що «українці, безперечно, найбільшу спорідненість виявля­ють з південними та західними (за винятком поляків) слов’янами і, згідно з поглядами антрополога Е. Денікера, їх слід зарахувати до так званої адріатичної, або динарійської раси, яку ми воліли б назвати слов'янською». В питанні вза­ємозв'язків українців, білорусів і великорусів Вовк схиляв­ся до позиції російського вченого, академіка Шахматова, і, перекладаючи його припущення з лінгвістичної мови на антропологічну, вважав, що крайня, східна галузь адріачної слов'янської раси, зайнявши басейн середнього Дніп­ра, верхнього Бугу і Немана до Волхова включно і, змішу­ючись із племенами, можливо ще неолітичними, які раніше виймали ці території, та асимілюючи ці племена, поділилась па три групи. Кожна з цих груп (українці, білоруси та ве­ликоруси) й надалі зазнавала різних етнічних впливів. Українська група, зазнаючи впливів іранських і частково тюркських, але залишившись порівняно чистішою, зберегла в собі більше слов'янських рис, аніж північні, споріднені з нею групи, які мали значну фінську домішку.

Значним вкладом в українську антропологію була пра­ця німецького дослідника В. Дюбольда («Нарис антрополо­гії малорусів». Дорпат, 1886), який провів антропометричні дослідження в Уманському повіті на Київщині. В. Анто­нович відгукнувся на її появу ґрунтовною рецензією, вико­ристовував у своїх історіософських дослідженнях.

Розвиток історико-політичних досліджень у 1870—80-х роках й особливо здобутки в галузі антропології та етно­графії надихнули професора В. Антоновича, визнаного іде­олога українського національного руху тих часів й лідера українознавчих студій, написати нову характеристику ук­раїнців, великорусів і поляків, як репрезентантів трьох окремих національних типів. Характеристика була викладе­на в формі історіософської статті і являла собою стис­лий реферат з курсу, читаного В. Антоновичем приватно і конспіративно для своїх слухачів. Вперше опублікована у львівському місячнику «Правда» за 1888 р. (Кн. Ш, С. 157—159).

В основних своїх положеннях стаття збігається з цитова­ним уже нами історико-політичним дослідженням М. Кос­томарова «Дві руські народності», а також характеристи­кою української національної вдачі П. Чубинського. Вона є так само продуктом народницьких поглядів, характерних для Костомарова і Чубинського, і в ній ми зустрічаємо ту саму ідеалізацію українців як носіїв ідеалів демократиз­му і народоправства на противагу великорусам — пред­ставникам ідеалів монархізму і «общинного» укладу жит­тя — і полякам — представникам аристократизму (що особливо підкреслюється в працях Костомарова). Водночас стаття Антоновича була написана на основі більш ґрунтовного дослідження антропологічного й етнографічного матеріалу: українознавство за Чверть століття з часу появи статті Костомарова зробило значний крок вперед. Неабияке значення мало й те, що сам Антонович був не лише істори­ком, археологом та антропологом, а й медиком (крім історико-філологічного факультету, він закінчив ще й медич­ний). Крім того, виходець із польського середовища, він був добре ознайомлений з життям польського суспіль­ства.

Розглядаючи політичні ідеали трьох народів — україн­ського, великоруського й польського, Антонович зазначає, що великоруси «охочі слухати авторитету і слухати абсо­лютно, без застережень». Вони не тільки не знаходять у цьому чогось нелогічного, суперечного, а, навпаки, вважа­ють таку підлеглість за дуже потрібну, корисну і пожиточну. Українці мають інший ідеал — це правда, справедливість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається вченому у стародавньому вічі, в козацькій раді, в Запоріжжі, де всі члени мали певну волю й рівноправність, усі були од­накові і рівні. Поляки виявилися прихильниками ідеї ари­стократичної. Вироблена ними суспільна форма була ари­стократична.

У питаннях релігії Антонович приходить до таких ви­сновків. Українець у справах віри живе інтимним почут­тям. Він мало звертає уваги па обрядовість. Релігійне по­чуття його відзначається великим теплом і щирістю. До того ж він виявляє повагу до віри інших людей: «не чіпай мого, і я не буду займати твого». У поляків важко зрозу­міти, що у них є проявом народної вдачі, а що придбане як готове від католицької церкви. Протягом історії поля­ки показали себе дуже нетолерантними щодо чужих релі­гій. У великорусів головне місце займає обрядовість; вони Щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, за букву. Завдяки великій повазі до авторитету великоруси відзна­чаються у справах віри, як і поляки, нетерпимістю.

Антонович докладно зупиняється на відмінностях у ха­рактері мистецтва, архітектури, живопису, орнаментики у іісіх трьох народів, звертається до питань науки і літерату­ри, знаходячи й тут значні відмінності, що стосуються як змісту, так і форми. Великоруси, на його думку, найбільш схильні до природничих і технічних наук, поляки і україн­ці — до гуманітарних. Поляки донедавна вживали в науці метод доктринерства, мали пристрасть до абстрактної фі­лософії й особливо історії, яка складала три чверті всієї польської науки і літератури. В українців великий нахил до наук гуманітарних: права, історії культури, літератури, політичної економії. Поляки люблять афоризми. У більшості польських літераторів можна помітити ряд тверджень зовсім мало пов'язаних між собою, зате таких, що не терп­лять заперечень. Характер великоруса найбільш рельєфно відбивається в публіцистиці. У великоруських публіцистів помічаються дві манери: 1) манера авторитетності, видат­ним представником якої був Катков: вони висувають ряд тверджень і, не зробивши ще жодного висновку, наперед уже лають тих, хто з ними не згоджується; 2) намагання зруйнувати всі логічні методи мислення — російський нігі­лізм: знищивши всякі закони мислення, все плюндрують і руйнують, нічого не даючи па місце зруйнованого, і все кінчається лайкою... Українець має великий нахил до ана­лізу й скептицизму. Обережність до всяких теорій і тверд­жень а priori — національна особливість укра­їнців.

З усіх прикмет, які найбільше визначають характер етичних поглядів кожного народу, головна, на думку Ан­тоновича, та, що українець визнає етичним усе, що спра­ведливе. У великорусів виступав як визначний етичний пункт сила: великорус перш за все звертає увагу на те, чи дужий, чи не дужий. У поляків основний пункт — приєм­ність, любість. Коли який-небудь факт приємний — він по­винен бути, коли ж прикрий — не повинен.

В. Антонович, розробивши в своїх працях литовсько-польський період історії України, створив цілу школу істо­риків, своїх учнів, які провели монографічне дослідження історії окремих земель старої України і створили базу для історичного наукового синтезу. Це передусім О. Левицький, Д. Багалій, П. Голубовський, І. Линниченко, Н. Молчановський, П. Іванов, М. Грушевський.

Найвизначнішим серед учнів В. Антоновича був М. Гру­шевський — майбутній організатор Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Під його керівництвом Товари­ство перетворилось на головний осередок українознавчих студій і фактично виконувало роль першої (звичайно, офі­ційно цим іменем не названої) української академії наук²⁶. Грушевським видана капітальна «Історія України-Руси» в 10 томах (1918—1931), доведена до 1658 р. Головною за­слугою дослідника було наукове обґрунтування схеми історіі України і відмежування її від Історії Російської дер­жави і великоруського народу. Згідно з цією схемою істо­рія України охоплює, як свою органічну частину, київський період і продовжується далі, через литовсько-польський і козацький періоди, до часів, коли Україна була поділена між російською та австро-угорською монархіями. Історія великоруського народу, на думку вченого, так само як і його держави, мусить трактуватися окремо; немає якоїсь «за-загальноросійської історії», як немає і загальноросійського народу.

До поглядів М. Грушевського схилились один за одним і російські історики — Платонов, Покровський, Пресняков та інші, які починають історію російського народу та його держави вже не з київської доби, яка належить українцям, а з часів сформування великоруської народно­сті та держави.

Перша російська революція 1905—1907 рр., яка усуну­ла драконівські обмеження, що тяжіли над українською мовою, літературою й узагалі над цілим українським на­уковим та культурним життям від часів царського >казу 1876 р., дала змогу перенести центр українського науко­вого руху до його природного осередку — до Києва. Тут постило в 1907 р. Українське наукове товариство, яке розпочало українознавчу працю о тих самих білянках, що й Львівське НТШ. Та найширші, здавалося, перспективи для української науки розкрилися з відродженням україн­ської державності після другої російської революції, коли постали державні українські університети, а в Києві від­крито (1918 р.) Українську Академію наук, коли цілий ряд старших і молодших українських науковців, які працюва­ли досі на російському полі, обернули свої сили на працю для української ниви. Проте ця праця була припинена в ре­зультаті повалення гетьманщини. Більшовики в перші ро­ки свого панування не приділяли ніякої уваги Українській Академії наук, і її члени та співробітники мусили терпіти голод та злидні. З 1922 р. більшовицька нлада почала під­тримувати Академію матеріально іі це дало їй можливість розпочати досить інтенсивну науково дослідну і видавничу діяльність.