10.9. Профілактика та лікування алергічних захворювань. Принципи та методи десенсибілізації

Профілактика алергічних захворювань – це комплекс засобів запобігання розвитку загальної сенсибілізації і підвищеної чутливості організму щодо певних алергенів.

Загальну сенсибілізацію можна визначити як стан підвищеної готовності організму до імунної відповіді на будь-який антиген. Вона може бути генетично обумовлена або виникати під дією різних факторів: стресу, нейроендокринних розладів, переїдання, порушення функцій печінки і травлення взагалі; внаслідок незбалансованості харчового раціону, ферментопатій; після сонячного чи радіоактивного опромінювання (фотосенсибілізація), прийому одночасно багатьох лікарських препаратів тощо. Для загальної сенсибілізації характерна потенційна можливість виникнення алергії у відношенні багатьох алергенів і навіть до речовин з невираженими алергенними властивостями.

До засобів профілактики загальної сенсибілізації можна віднести: дотримання гіпоалергенної дієти, достатнього водного режиму, невживання потенційно алергенних ліків, невикористання одягу із синтетичних матеріалів, відмова від тривалого перебування на сонці, від утримання домашніх тварин, постійне вологе прибирання приміщень для нейтралізації алергенів пилу, по можливості створення гіпоалергенних кімнат для спання тощо.

Порівняно із загальною сенсибілізацією підвищена чутливість до певних алергенів є більш специфічною і пов’язана з активацією окремих клонів Т- і В-клітин. З метою профілактики специфічних алергічних реакцій використовують різноманітні методи десенсибілізації та провокаційні проби.

Найбільш показовими щодо природи алергену є провокаційні проби - шкірні, під’язичні, пероральні, інтраназальні, інгаляційні, які дозволяють виявити чинник алергії. Позитивні проби вказують на наявність сенсибілізації до алергену. Але при проведенні проб слід ураховувати, що навіть мікрограми препарату, що містяться у пробі, здатні викликати ускладнення і шокові реакції. З іншого боку, провокаційні проби не завжди є показовими, вони можуть бути негативними, а в той самий час у хворого проявляється типова клінічна картина алергії (прихована сенсибілізація).

Десенсибілізація – це метод імунопрофілактики та імунотерапії, оснований на введенні субклінічних зростаючих доз алергену, що викликає підвищення рівня Т-супресорів на фоні зниження концентрації IgE. Основне завдання при цьому – досягнення появи високого рівня циркулюючих у крові IgM та IgG, щоб нейтралізувати антиген ще до того, як він спровокує утворення цитофільних IgE та проникне у тканини. Цей метод бів запропонований А. М. Безредкою і відомий вже більше 80 років, однак до кінця механізми його ще не вивчені. Серед теорій, що пояснюють механізми десенсибілізації, найбільш відома теорія блокуючих антитіл. Згідно з нею антитіла (IgE), що утворюються при підшкірному введенні алергенів, є неповноцінними (димери з одним легким та одним важким ланцюгами). Внаслідок цього вони не здатні утворювати сіткову структуру з алергенами, але нейтралізують їх та запобігають зв’язуванню з тучними клітинами. Одним з механізмів десенсибілізації може бути формування антиідіотипових антитіл проти реагінв (IgE), які належать до IgG і здатні нейралізувати реагіни.

Для профілактики анафілактичного шоку і досі використовується десенсибілізація за методом А. М. Безредки, що заснований на дрібному введенні лікувальної сироватки, яка отримана шляхом імунізації тварин. Спочатку визначають наявність гіперчутливості шкірною пробою, а потім, починаючи з малих доз, вводять сироватку, розведену у 100 разів, з кожним разом збільшуючи дозу і часовий інтервал між введенням.

Лікування алергії може проводитися за допомогою різних методів. Це насамперед такі як елімінація алергену, десенсибілізація, медикаментозна терапія, створення стану імунологічної толерантності у відношенні певного алергену та ін..

Якщо стан гіперчутливості був викликаний алергенами екзогенного походження (вірусні, бактеріальні, грибні, протозойні, гельмінтні антигени), то елімінація (знищення) збудників інфекцій може стати основним методом лікування алергії, за виключенням тих випадків, коли вже запущені аутоімунні процеси.

Метод десенсибілізації, описаний вище, є одночасно і методом профілактики, і методом терапії, але завжди використовується в період ремісії – перед початком “сезону алергії”. Найбільш поширена схема десенсибілізації включає 24-54 ін’єкцій алергенів. Курс передсезонної терапії триває 2-4 місяці. Препарати алергенів для лікування алергії повинні бути депонованими (для подовження всмоктування у тканини), тому їх виготовляють у комплексі з ад’ювантами. Їх активність повинна бути значно нижчою, ніж у діагностичних препаратів алергенів для запобігання розвитку анафілактичних шокових реакцій.

В Інституті імунології РАН групою вчених (Р. Хаїтов, В. Федосєєва, М. Некрасов) ведеться робота над створенням активних алергенів – сорбованих на носіях, депонованих у маслах, оброблених глутаральдегідом, альгінатом натрію з метою підвищення імуногенних властивостей препаратів. Такі модифіковані алергени отримали особливу назву – алергоїди. На основі отриманих алергоїдів було створено цілий ряд алерговакцин (з компонентами пилку берези, тимофіївки) з використанням синтетичних поліелектролітів в якості ад’ювантів. Такі вакцини мають високу специфічність, знижену алергенність, сприяють синтезу блокуючих антитіл.

У важких випадках алергії вони використовуються для лікування хворих шляхом індукції толерантності. Так, введення алергенів, оброблених глутаровим альдегідом, змінює співвідношення Т-хелперів у бік Тх-1, що переключає імунну відповідь із синтезу IgE на продукцію IgG2.

Серед імунологів вже давно існує думка, що спочатку клас IgE виник для захисту від гельмінтів, а алергія виявилася як небажаний побічний ефект еволюції. Приблизно третина населення земної кулі заражена гельмінтами, а IgE відіграють головну роль у елімінаціїї цих паразитів. Вони сенсибілізують тучні клітини кишечника, а виділені продукти дегрануляції клітин притягують у зону запалення еозинофіли, комплемент, специфічні до гельмінтів IgG, сприяють секреції слизу. Все це приводить до пошкодження паразитів, а іноді до їх вигнання.

Медикаментозна терапія спрямована переважно на нейтралізацію медіаторів алергії – гістаміну, серотоніну та ін.. Головним з них є гістамін. Він утворюється шляхом декарбоксилювання триптофану, міститься у тучних клітинах, базофілах, еозинофілах, нейтрофілах, тромбоцитах, виявляється у слизовій кишечнику, у мозку. Вивільняються з клітин під впливом комплексу антиген-антитіло. Він розширює капіляри, збільшує їх проникність і, тим самим, сприяє транспорту клітин та біологічно активних речовин у вогнище запалення. Гістамін – це один з головних чинників шоку.

Серотонін не здатний викликати анафілактичнй шок, але він потенціює дію гістаміну. Виходячи з цього, десенсибілізація може бути досягнута і штучним шляхом. Так, антигістамінні препарати, які блокують гістамін, попереджають розвиток анафілактичного шоку або ж знижують його інтенсивність. За механізмом дії антигістамінні препарати є блокаторами Н₁-гістамінових рецепторів (Н₁-рецепторів). До них належать: димедрол, супрастин, тавегіл, діазолін, фенкарол, кларитин, семпрекс (акрівастин), оринол плюс, задитен, інтад та ін.. Більшість цих препаратів мають снодійну і седативну дію та посилюють активність снодійних препаратів, анальгетиків та інших речовин, що пригнічують центральну нервову систему.

В останні роки для лікування алергії застосовуються антилейкотриєнові засоби та препарати на основі кромоглікату натрію (кромолін-натрій, недокроміл натрію, кромогексал та інші), які подібно до теофіліну інгібують викид гістаміну з тучних клітин.

Виділення гістаміну та інших вазоактивних амінів тучними клітинами блокується β-адренергічними агоністами (епінефрин, ізопротеренол) і простагландинами. Це пов’язано з тим, що збільшення ц-АМФ у клітинах пригнічує виділення гістаміну. Простагландин Е також збільшує рівень внутрішньоклітинного ц-АМФ та стримує виділення медіаторів тучними клітинами.

Традиційним методом лікування алергії є глюкокортикоїдні гормональні препарати (стероїди), для яких характерна системна протизапальна дія та здатність “заспокоювати” лімфоцити. Показано, що для лікування сінної лихоманки досить ефективним є місцеве використання кортикостероїдів, які блокують синтез факторів росту тучних клітин (IL-3 та IL-4) Т-хелперами-2.