Zagalna_teoriya_derzhavi_i_prava_pidruchnik_M

Розділ 15. Система права та система законодавства

–єнайбільшвеликимзаобсягом підрозділом (частиною) системи права;

–має власний предмет регулювання;

–визначається єдністю предмета і методу правового регулюван-

ня;

–складається з інститутів права, побудованих у галузі права за предметом і методом правового регулювання;

–відносно самостійна від інших об’єднань правових норм у системі права.

Аналіз галузей права підкреслює таки її властивості.

1. Галузьправа— головнийзароллюінайбільшийзаобсягомструктурний підрозділ (центральна ланка) системи права, оскільки безпосередньовідбиваєсоціальниймеханізміоб’єктивнийхарактерїїутворення однорідними суспільними відносинами, а відтак, і «групові» особливості правового регулювання в межах галузі. Окремі галузі права відрізняютьсясвоєрідністюрежимівправовогорегулювання, які: визначаютьсявласнимигалузевимипринципами; містятьспецифічніприйоми регулювання, відрізняються механізмом виникнення та реалізації галузевих прав і обов’язків суб’єктів, специфікою санкцій тощо.

2. Галузі права є неоднорідними за складом, різними за обсягом, нерівнозначними за роллю в правовому регулюванні суспільних відносин. Одні з них є великими нормативними утвореннями, які ззовні визначені

увеликій кількості писаних джерел — нормативно-правових актів (наприклад, галузь конституційного права) чи в їх великому обсязі (наприклад, галузьцивільногоправа). Іншіявляютьсобоюпорівнянокомпактну сукупністьправовихнорм(наприклад, процесуальнігалузі). Пояснюєтьсяценесхожістю, різницеюпредметів їхправовогорегулювання.

3. Унікальність утворення галузей права полягає в тому, що вони не створені штучно законодавцем, а викликані до життя реальним існуваннямпрактичнихсоціальнихпотреб, якісуспільство усвідомлює, а законотворець визначає офіційною формою письмового документа (нормативно-правового акта). Серед умов, що визначають процес виникнення і оформлення галузей права, найважливішими є:

–ступінь своєрідності, особливості суспільних відносин;

–неможливість їх врегулювання іншими юридичними засобами (тобто за допомогою норм інших галузей права);

–необхідність застосування особливого методу регулювання та ін. 4. Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку су-

купність норм, що зосереджені у взаємопов’язаних правових інститу-

251

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

тах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов’язанихправовихінститутів, щорегулюютьвідповіднусферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних та ін.).

5.Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення — забезпечити стосовно певної галузі суспільних відносин специфічнийрежимправовогорегулювання— сукупністьхарактерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного характеру, айвідрізнятиоднугалузьправавідіншої. Юридичнийрежим характеризує правовий стан суб’єктів права, законні засоби реалізації прав і виконання обов’язків та державно-правові заходи, спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм у конкретних правових відносинах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективнадіяігалузіправавцілому, ікожногоїїкомпонента— правових інститутів, підгалузей права та окремих норм.

6.Для уособлення галузі недостатньо користуватися критерієм єдностіпредметаіметодуправовогорегулювання. Цейкритерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватися при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права — космічного, екологічного, інформаційного та ін., де врахування їх правових режимів має особливе значення.

Галузі права можна поділити на такі види:

1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільнепроцесуальне, кримінально-процесуальнеправо. Вонихарактеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісними, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванніправовихрежимівіншихгалузейправа; по-друге, вичерпно концентруютьгенеральніюридичнірежими, галузевіметодиправового регулювання;

2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковано, пристосовано до особливих сфер життя суспільства (трудове, земельне, сімейне та ін.);

252

Розділ 15. Система права та система законодавства

3) комплексні, дляякиххарактернесполученнярізноріднихінститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад, підприємницька (господарська), торговельна, морська та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового регулювання, а головне — соціального призначення всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і процесуальне право. Предметомматеріальногоправаєреальнісуспільнівідносини, які складалися між людьми, організовані ними і потребують організації відносин за допомогою права. На підставі норм матеріального права у суб’єктів суспільних відносин виникають суб’єктивні права, юридичні обов’язки та відповідальність.

Процесуальне право визначає, врегульовує порядок (процедуру) вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів, інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні відносини, тобто такі, які визначаютьзасобиреалізації нормматеріальногоправа(суб’єктивнихправ, обов’язків та відповідальності) і де учасниками, як правило, виступають органи держави, посадові особи, на яких покладено обов’язок організовувати, спрямовувати процес, юридичну діяльність на реалізацію норм матеріального права.

§ 2. Публічне і приватне право

Дихотоміяправазйогоподіломнапублічне іприватнетеоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще утічасиособливостіівідмінностівідносинміждержавоюіприватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили відмінності між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Через деякій час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та викладання римського права в європейських університетах; безпосереднє застосування римського права в юридичній практиці; реформуваннязаконодавства разом зідеєю проподіл права на приватне іпублічне після буржуазних революцій у XVII–XVIII ст. ст. І це було цілком закономірним, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об’єктивно викликали до життя

253

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ідеювиокремлення приватногоправаіповернення довчення проприватне і публічне право.

Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки впрацяхмислителівЗахідноїЄвропи(Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім’ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилася до поділу права на публічне і приватне. Такий підхідбувобумовленийідеологієюмарксизму-ленінізму, колиВ. Ленін висловив свою жорстку негативну позицію щодо приватного права: «Минічого“приватного” невизнаємо, длянасвсевгалузігосподарства є публічно-правовим, а не “приватним”. Звідси — розширити застосування державного втручання у “приватноправові” відносини; розширити право держави скасовувати “приватні” договори; застосовувати до “цивільних правовідносин” нашу революційну правосвідомість...» Така ідеологія стає основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Нині, в умовах визнання і законодавчого закріплення приватної власності, пострадянські держави будують економіку на ринкових засадах. Потому легалізація приватного права, законодавче закріплення його галузей є природними і необхідними для формування громадянськогосуспільства, стимулюванняпідприємницькоїдіяльності. Цілком закономірнимєте, щовюридичнійнауцівідродивсяіпідхіддоподілу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу системи права полягає в тому, що в кожній системі права є норми, покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, якіпотребуютьвпорядкуванняізахисту. Алеєйіншінорми, які регулюють відносини з метою впорядкування і захисту інтересів окремихосібвїхприватномужитті, першзавсе— приватнихвласників. Тому сфери суспільних відносин, пов’язані з державними або приватнимиінтересами, стаютьвідповіднопредметамирегулюванняправових галузей, що належать до публічного і приватного права.

254

Розділ 15. Система права та система законодавства

Публічнеправо— цесукупністьгалузейправа(підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання.

Цепередусімгалузіконституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу підкоряється її завданню захисту інтересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси, використовуючи при цьому відповідні приватноправові засоби.

Приватне право — це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулюванняяких євідносини усфері приватних, індивідуальнихінтересівюридичнорівнихсуб’єктівзадопомогоюдиспозітив-

ного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб’єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономноїособи, незалежностіісамостійностіприватнихосібітомуєумовоюігарантомрозвиткуринковоїекономіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державнавладаможевтручатисьуцюдіяльністьтількивпередбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщовонинепорушуютьвстановленихзакономзаборон, державнавлада зобов’язана не тільки визнавати, а й захищати.

Міжпублічниміприватнимправомнемаєнеперехіднихкордонів— вонивзаємопов’язані. Тіфункції, які вонивиконують, зрештоювідпо-

255

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

відають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскількиостаннєпокликанеохоронятиізахищатиприватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно моглоббутизнецінене. Крімтого, впроцесіісторичногорозвиткуграні міжнимивдеякихсферахсуспільногоідержавногожиттястираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (наприклад, зпитань соціального, трудового таіншого права). Разом зтим насьогодніпублічнеіприватнеправозалишаютьсяфундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Отже, до ознак публічного права можна віднести такі:

1)його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб’єктами;

2)йогонормиспрямованінарегулюваннявідносин, вякихсуб’єкти задовольняють загальний (публічний, державний) інтерес;

3)має особливості суб’єктного складу (основним учасником публічно-правовихвідносинзавждивиступаєдержава, адодатковим— суб’єкти приватного права);

4)за своїм призначенням воно випливає з приватного права, підкоряється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засобами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання);

5)йогосуб’єктиздійснюютьволевиявленняодноособово. Цеозначає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов’язки їх суб’єктів здатна встановлювати лише держава;

6)вньомузастосовуєтьсяімперативнийметодрегулювання— метод субординації, централізований, придатний для регулювання вертикальних, владних субординаційних відносин. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов’язання та забороні. Основним типом правовогорегулювання відносин виступає спеціаль- нодозвільний(суб’єктиправомочнівпублічно-правовійсферіробити тільки те, що прямо дозволено законом).

Доскладупублічногоправаналежатьгалузіконституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, фінансового, цивільного процесуального права.

До ознак приватного права можна віднести такі:

1)його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб’єктами;

2)йогонормиспрямованінарегулюваннявідносин, вякихсуб’єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;

256

Розділ 15. Система права та система законодавства

3)особливийсуб’єктнийсклад(основнимучасникомприватноправових відносин є приватні особи — юридичні та фізичні, суб’єкти приватного права можуть виступати як додаткові);

4)за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда

істворено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту, відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання);

5)суб’єктисамостійноздійснюютьволевиявлення. Цеозначає, що приватноправовівідносиниможутьрегулюватисяівідповідніправата обов’язкиїхсторінможутьвстановлюватисядекількомасуб’єктамиза їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб’єктивних прав і обов’язків;

6)використовуєтьсядиспозитивнийметод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типомправовогорегулюваннявідносинєзагальнодозвільний(суб’єкти правомочні вприватноправовій сфері робитивсе, крімтого, щопрямо заборонено законом);

7)відносиниміжсуб’єктамиприватногоправамаютьякмайновий, так і немайновий, особистий характер.

До складу приватного права належать галузі цивільного, сімейного, корпоративного, господарського, комерційного, аграрного права.

§3. Загальна характеристика галузей та інститутів права

Галузіправаподіляютьсязалежновідпредметаіметодуправового регулювання. Крім того, їх поділяють за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні — конституційне, цивільне, адміністративне, трудове; комплексні — екологічне, господарське). Головне значення має поділ системи права на галузі залежно від предмета і методу правового регулювання.

Конституційне право — це сукупність правових норм, які регулюють статус людини і громадянина в суспільстві і державі, принципи суспільного і державного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та органів місцевого самоврядування. В предметі

257

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

цієїгалузіголовнемісцепосідаютьвідносиниміжлюдиною, суспільством

ідержавою. Самевонивизначаютьустрійдержави, їїфункціонуваннята ступінь участі громадянина в цьому процесі. Такі особливості цих відносин обумовлюють і відповідні методи регулювання. Домінує імперативнийметод, бовиникненняцієїгалузіпов’язанозіснуваннямвладних відносин. Тому норми конституційного права мають переважно зобов’язальний і заборонний характер, а ті, що пов’язані з регулюванням статусулюдиниігромадянина, — переважнодозвільнийхарактер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним утворенням. Головними джерелами конституцій- ногоправабудь-якоїдержави єїїконституція таконституційні закони.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вонивиникаютьзприводуволодіння, користування та розпорядження власністю, її набуття та відчуження, купівлі-продажу, спадкоємства тощоміж різними суб’єктами права — фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нормамицивільногоправа, єнаявністьунихвільних(автономних) ірівних суб’єктівправа(покупець— продавець, замовник— підрядчиктаін.), відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) методправовогорегулюваннясуспільнихвідносин, який є головним для цієї галузі права.

Вринкових умовах роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможливі.

Адміністративнеправо— цесукупністьправовихнорм, якірегулюютьсуспільнівідносини, щовиникаютьупроцесівиконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. Їх особливістю є те, що однією зі сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання адміністративногоправалежитьметодвладнихприписів(імперативнийметод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності задорученуділянку таін.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по формуванню

івиконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими

258

Розділ 15. Система права та система законодавства

операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, крім органівдержави, виступають всіюридичні тафізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи її правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб’єктів фінансової діяльності.

Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини між роботодавцем і працівниками. Вони охоплюють питання організації праці, її оцінки і оплати, умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини щодо соціальногозабезпечення, пенсійногообслуговування; робочийчаста час відпочинку. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, громадські такооперативні організації, профспілки. Методи регулювання трудових відносин — імперативні та диспозитивні, а також методи заохочення, стимулювання.

Сімейне право — це система правових норм, які регулюють особисті та майнові відносини, пов’язані з перебуванням у шлюбі та спорідненістю фізичних осіб. Метод регулювання — диспозитивний.

Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з володінням, користуванням та распорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення(державні, фермерські, оренднітощо). Застосовуютьсяяк імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання звикористаннямвідповідногоюридичногоінструментарію— дозволів, спеціальних дозволів, заборон.

Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільнівідносиниусферіосвоєння, використанняіохоронисуспільством, державою, господарськими суб’єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості довкілля. Ця галузь спрямована на реалізацію права громадян на безпечне довкілля.

Кримінальнеправо— цесукупністьправовихнорм, яківизначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що за-

259

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

стосовуються до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють правомочністькомпетентнихорганівдержавищодоосіб, яківчинилизлочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності, види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, якийвикористовуєтьсявгалузікримінального права, — імперативний (метод заборони).

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виник спір про право, судовихіпрокурорськихорганівзприводусудовогорозглядуцивільних справ, визначають порядок подання позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм,

які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуваннізлочинівірозглядукримінальнихсправусуді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).

Правовий інститут має таки властивості:

1)його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій (наприклад, «спадкоємець» — в інститутіспадкуванняуцивільномуправі; «автор», «винахідник» — основні поняття авторського права; «посадова особа» — в кримінальному праві; «покупець», «продавець» — у цивільному праві; «трудова дисципліна» — утрудовомуправііт. п.). Ціпоняттястворенізаконодавцем

умежах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;

2)норми інституту права набувають своєрідного офіційного способузакріпленнявзаконодавстві: а) вокремомунормативно-правовому акті (наприклад, в Законі України «Про авторське право і суміжні права») або б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта (наприклад, у главі «Купівля-продаж» у ЦК України); книзі (наприклад, «Право власності» у ЦК України).

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критеріями.

1. За предметом правового регулювання вони поділяються на ін-

ститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.

260