Розділ 18

її приписів, а також посилання у вироку суду на ст. 69 КК є в таких випадках зайвим.

Припризначенніпокаранняспівучасникамзлочинусуд, керуючись загальними засадами (статті 65–67 КК), враховує: а) характер та б) ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконувавспівучасникузлочині: чибуввінорганізаторомзлочинуабойого виконавцем, підбурювачем або пособником. Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніж пособнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його вчинити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання має бути призначене співучаснику, який сполучав двіабобільшеролейувчиненніодногозлочину(наприклад, буводночасно організатором і виконавцем злочину або підбурювачем і пособником).

Ступіньучастіузлочиніхарактеризуєінтенсивністьдійспівучасника. Так, особа може бути активним виконавцем злочину, а може виконуватицюрольпідтискомзбокуіншихспівучасників; можебути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може і вказати місце крадіжки, назвати зручний для цього час, надати необхідні засоби, обіцяти збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівних умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині.

§6. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

ВстановленіуККвідносновизначені, альтернативнітакумулятивні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізації покарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до того, що навіть мінімальне покарання в межах санкції буде в конкретному випадку надто суворим і таким, що не відповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається із тими його цілями, які сформульовано в ст. 50 КК. З огляду на зазначені ситуації ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкціїстаттіОсобливоїчастиниКК, якавстановлюєвідповідальність завчинений злочин, іпризначити за злочин будь-якого ступеня тяжко-

362

Призначення покарання

сті більш м’яке покарання порівняно з тим, яке у цій санкції передбачено. Отже, ст. 69 ККєсвоєріднимкорективом(уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.

Підставами застосування ст. 69 КК закон визнає дві групи чинників, що характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, що певним чином характеризують особу винного.

Обставини, що пом’якшують покарання, як одна з підстав засто-

суванняст. 69 ККмаютьвідповідатипевнимвимогам. По-перше, таких обставин обов’язково повинно бути декілька — не менше двох (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Відсутність таких обставин у справі або наявність лише однієї обставини, що пом’якшує покарання, виключає можливість застосування ст. 69 КК1. При цьому суд ураховує як ті обставини, що пом’якшують покарання і перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так і ті, що визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому знижувати істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним. У судовій практиціобставинами, щосвідчатьпродоцільністьзастосуванняст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання шкідливим наслідкам злочину з боку винного, добровільне відшкодування збитків, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного та активне сприяння розкриттю злочину, другорядна роль у вчиненні злочину тощо2.

Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, що можуть бути як пов’язані, так і не пов’язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні цих даних беруться до уваги: зразкова поведінка особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагнення залагодити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що вусіхтакихвипадкахповиннібутивстановленітакіданіпроособувинного, якідаютьсудуможливістьдійтиобґрунтованогоприпущенняпро

1ПрактикасудівУкраїнизкримінальнихсправ(2006–2007). – С. 159–160, 184–186, 191–192, 197–198, 206–208.

2Вісн. Верхов. Суду України. – 2008. – № 5. – С. 32–33.

363

Розділ 18

те, щопризначеннябільшм’якогопокарання, ніжпередбаченозаконом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.

Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, можливозанаявностітількидвохрозглядуванихпідставзастосування ст. 69 КК в їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, щопом’якшуютьпокарання, аботількипозитивніданіпро особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.

Порядокпризначеннябільшм’якогопокаранняприпускаєзастосуваннясудомодногоізтакихправил(варіантів) застосування ст. 69 КК.

1.Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, якапередбачає відповідальність завчиненийзлочин. У такому ви-

падку суд призначає той самий вид (в альтернативній санкції — один із тих видів) основного покарання, який і передбачено в санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для цього виду покарання в санкції. Однак слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69

ККсуд не має права призначити покарання нижче від тієї найнижчої йогомежі, якувстановленодляньоговЗагальнійчастиниКК1. Наприклад, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачено позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років, то суд, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, може призначити це покарання на строк нижче чотирьох років, однак ненижчеодногороку, босаметакумінімальну межупозбавленняволі встановленовч. 2 ст. 63 КК. Неможливопризначитипокараннянижче від найнижчої межі й у разі, коли його мінімальний строк (розмір) в санкції не зазначено і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановленодляцьоговидупокараннявЗагальнійчастиніКК. Наприклад, призначенняпокараннянижчевіднайнижчоїмежінеможливезаст. 118 КК, оскільки в санкції цієї статті зазначено лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).

2.Перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність завчиненийзлочин. Такий перехід означає, щосуд при-

значаєпокарання, яке, по-перше, незазначеневсанкціїстаттіі, по-друге, є більш м’яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно визначеній санкціїабопорівнянозкожниміздекількох, якіфігуруютьвальтернатив-

1 Практика судів України з кримінальних справ (2006–2007). – С. 196–197.

364

Призначення покарання

нійсанкції. Прицьомусудмаєправопризначитибудь-якийбільшм’який вид основного покарання, керуючись при визначенні їх порівняльної суворості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК. Зокрема, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, дообмеження волічидовиправнихробіт, відарешту— довиправнихабогромадських робіт, авідостанніх— доштрафу.

3.За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба передусім встановити наявність тих підстав для виключного пом’якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний і, по-друге, закріплене в санкції як обов’язкове. Додаткові покарання, зазначені в санкціях статей Особливої частини КК, можуть бути передбачені в них або як факульта-

тивні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов’язкові

(ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи, а у другому — суд зобов’язаний призначитиобов’язковедодатковепокаранняімаєправовідмовитисявідйого застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.

4.Керуючись приписами частин 1 та 2 ст. 69 КК, суд також може

призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов’язкове.

5.На підставі частин 1 та 2 ст. 69 КК суд має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м’якого виду основного покарання і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене

всанкції як обов’язкове.

Отже, варіантизастосуванняст. 69 КК, наведенівостанніхдвохвипадках, приводятьдосвоєрідного«подвійного» пом’якшенняпокарання, оскільки суд, спираючись наприписи частин 1 та2 цієї статті, одночасно пом’якшує два види покарання — і основне, і додаткове.

Рішеннясудупрозастосуванняст. 69 ККмаєбутиналежнимчином умотивоване у вироку суду з обов’язковим посиланням на цю норму1.

1 Вісн. Верхов. Суду України. – 2006. – № 5. – С. 17.

365