Розділ 17

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільнийвибірпосади, певногородузанятьпротягомчасу, встановленого вироком. Звідсивипливаютьйінші, можливіузв’язкуіззасудженнямдо цього покарання правообмеження: вимушений перехід на іншу роботу, переривспеціальноготрудовогостажу, зниженнязаробітку, втратакваліфікації, необхідність здобуттяіншоїпрофесії, спеціальності тощо.

Якосновнецепокарання призначається увипадках, коливонобезпосередньопередбаченовсанкціїстаттіОсобливоїчастиниКК, заякою засуджується винний, за винятком його призначення на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Як додаткове це покарання призначається як тоді, коли безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний(наприклад, статті191, 286 та368 КК), такітоді, коли в санкції статті Особливої частини КК воно хоча й не передбачене, але з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою чи у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи винного та інших обставин справи суд призначає це додаткове покарання на підставі ч. 2

ст. 55 Загальної частини КК.

Суд може позбавити засудженого права обіймати лише певні посади або займатися тільки певною діяльністю, тому в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 жовтня 2003 р. увага судів звертається на те, що рішення про позбавлення особи цих прав має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку для того, щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання покарання.

Якщоцедодатковепокаранняприєднуєтьсядоарешту, обмеженняволі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, вонопоширюєтьсянавесьстроквідбуванняосновногопокаранняі, крімтого, настрок, встановленийвирокомсудудляцьогододатковогопокарання. Якщоцепокараннядодаєтьсядоіншихвидівосновнихпокарань (наприклад, до виправних робіт) або призначається при звільненні особи від основного покарання з випробуванням (статті 75 та 77 КК), воно обчислюєтьсязмоментунабраннявирокомзаконноїсили.

Контрольні запитання

1.Як визначити систему покарань за кримінальним правом України і якими ознаками вона характеризується?

2.Які види покарань належать: а) до основних, додаткових і таких, що можуть бути призначені як основні і як додатко-

342

Поняття і мета покарання

ві; б) загальних та спеціальних; в) строкових та безстрокових. Якікритеріїпокладеновосновукласифікаціївсіхвидів покарань на зазначені групи?

3.До яких видів покарань належить штраф, які підстави та порядок його призначення судом?

4.Які особливості призначення судом покарання у виді позбавленнявійськового, спеціальногозвання, рангу, чинуабо кваліфікаційного класу?

5.Які підстави та порядок призначення судом позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у виді основного та додаткового покарань?

6.До яких видів покарань належать громадські і виправні роботи і у чому полягають особливості їх застосування судом?

7.До яких категорій засуджених можуть бути застосовані такі види покарань, як службові обмеження для військовослужбовців і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, і в якому порядку вони можуть бути призначені судом?

8.За яких умов може бути призначено судом покарання у виді конфіскації майна?

9.До яких видів покарань належать арешт, обмеження і позбавлення волі та на який строк вони можуть бути призначені судом?

10.За яких умов судом може бути призначене довічне позбавлення волі?

343

Розділ XVIII

Призначення покарання

§ 1. Принципи призначення покарання

Необхідноюпередумовоюпризначенняпокаранняєвчиненняособоюсуспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отже, призначення покарання — це завершальний етап розглядукримінальноїсправи, наякомувідповіднодоч. 1 ст. 324 КПК судвирішуєпитання: а) чипідлягаєпідсуднийпокараннюзавчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання, і які саме (п. 5); в) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, підстави, порядок та межі призначення покарання, бо, як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. «Пропрактику призначення судами кримінального покарання», саме через ці нормиреалізуютьсяпринципизаконності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання1. Таким чином, призначення покаранняґрунтуєтьсянапевнихпринципах, асаме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості, 4) індивідуалізації покарання.

1.Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання

вточній і повній відповідності із кримінальним законом. Згідно з цим принципом: а) покараннюпідлягаєлишетаособа, якавизнанавинною увчиненнізлочину; б) покаранняпризначаєтьсятількизавирокомсуду; в) усівидипокараньвичерпнопереліченівзаконі; г) кожензцихвидів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом. Принцип законності припускає також

визначеністьпокараннявсудовомувироку, оскількизгіднозч. 4 ст. 335

КПК міру покарання має бути визначено таким чином, щоб при ви-

1Вісн. Верхов. СудуУкраїни. −2003. −№6. −С. 14–20; 2004. −№1. −С. 13; 2009.

–№ 7. – С. 11–13.

344

Призначення покарання

конанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом1. Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлено правила обчислення строків покарання.

2. Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільнятиїхвідвідбуванняпокарання(п. 2 постановиПленумуВерховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтеюКК, алезасвоїмвидомчирозміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Справедливість покарання припускає його домірність тяжкості злочину, тобтойоговідповідністьсуспільнійнебезпечностівчиненого. ТомувчинномуККзакріпленодиференціаціюрізнихзатяжкістюзлочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, уч. 5 ст. 12 ККвиділяютьсяособливотяжкізлочини, заякісуд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (наприклад, статті 115, 348 та 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 та 3 ст. 12 КК), і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (наприклад, статті 125, 175 та 356 КК).

Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, судповиненбачити впідсудному людинуікеруватисятим, щокожний, хтовибивсяіззвичайноїжиттєвої коліїтавідступиввідзакону, можевиправитисяістатизаконослухняним членомсуспільства. Заборонасмертноїкари, наявністьальтернативних

1 Вісн. Верхов. Суду України. − 2006. − № 4. − С. 22–23.

345

Розділ 18

санкцій, широкезастосуванняпокарань, непов’язанихзпозбавленням волі, пільговіумовикараності задіяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, — усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цю ідею закладено і в законодавчий перелік обставин, які пом’якшують та обтяжуютьпокарання, боякщосуднеобмеженийвурахуванніобставин, які пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Проявом гуманності є і положення ст. 691 КК, згідно з якими за наявності певних обставин, що пом’якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимальногострокуаборозмірунайбільшсувороговидупокарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК.

3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана і обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлена єдністю злочину і покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лишеобвинувальнимвирокомсуду, вякомудоводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає яксвійнаступнийелементінеобхідністьмотивуванняпокарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов’язковістьмотивуванняпокараннявипливаєтакожізструктури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони євідносновизначеними, альтернативнимиабокумулятивними(вяких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково мають бути вмотивовані у вироку. Вимога мо-

346

Призначення покарання

тивуванняпокараннязакріпленайустаттях334 та335 КПК. Устатті69 ККзаконтакож зобов’язуєсудмотивуватипризначення більшм’якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом’якшують (ст. 66 КК) таобтяжують (ст. 67 КК) покарання, тежприпускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. ТомуПленумВерховногоСудуУкраїнизвертаєувагусудівнате, «…що висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідноналежнимчиноммотивуватиувироку» (п. 2 постановиПленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Індивідуалізація покаранняприпускаєійогодоцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставинсправиособі, якавчинилазлочин, можебутипризначенотаке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Слідрозрізнятизаконодавчутасудовуіндивідуалізаціюпокарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяютьіндивідуалізувати покарання. Зокрема, усамій системі покарань, закріпленій в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань залежно від ступеня їх суворості, їх розподіл на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать про те, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи у статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між його абстрактними

347