attachments / 09-3743
.pdf
281 
зу, який перебував під французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи в цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було введено французьке цивільне право, а в 1808— 1810 рр. встановлена свобода підприємницької діяльності. Вплив реформ поширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів, зокрема на Пруссію. В 1806 р. на ключові посади в прусській адміністрації прийшла група освічених та патріотично налаштованих чиновників, переповнених рішучістю відродити країну шляхом адміністративних і соціальних реформ, які допомогли б їй протистояти завойовникам та забезпечити лідерство серед німецьких держав.
Після краху Наполеона у Відні 1815 р. відбувся конгрес, на якому було створено Німецький союз, що являв собою формальне об’єднання 38 самостійних німецьких держав. Вони не мали єдиного законодавства, армії, спільних фінансів та єдиної грошової системи. Політичною силою, яка могла б об’єднати націю в єдину державу, стала Пруссія. Головною умовою об’єднання реформатори вважали створення конституції. Але замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об’єднатися Німеччина, прусський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків покинути Німеччину. Незважаючи на це, в економіці Німеччини відбувалися поступові зміни. Так, 1818 р. був прийнятий прусський митний закон, який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усякі заборони йобмеження у внутрішній торгівлі.
В 30-х роках ХІХ ст. в Німеччині розпочинається промислова революція, яка у своєму розвиткові пройшла три етапи. Кожному етапу передувала певна політична подія. Що ж до першого з них, то 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн жителів. У союз не ввійшли лише декілька північних держав та Австрія. Створення союзу сприяло формуванню загальнонімецького внутрішньогоринку і прискоренню економічного розвитку.
Традиційно промисловий переворот, перш за все, охопив текстильну промисловість. Бавовняне виробництво розвивалося в Саксонії, а льонопрядіння — в Сілезії. 1846 р. в областях Митного союзу налічувалося понад 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.
Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільше розвивався Рейн- сько-Вестфальський промисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен та четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині ХІХ ст. зайнятість населення на промислових підприємствах зросла у 12 разів. Більш ніж удвічі підвищився видобуток вугілля, в 4 рази збільшилася кількість працюючих на шахтах.
Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х — 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли у 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.
282 
У 1830—40 роках пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано використанням у юнкерських (великих феодальних землеволодіннях, на яких використовувалася праця кріпаків) та кулацьких господарствах (господарства, які використовували працю найманих робітників) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок і жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту технічних культур. Так, у Сілезії та Саксонії вирощували цукровий буряк, у Пруссії — картоплю. Формувалися спеціалізація сільського господарства та райони «торгового землеробства». В результаті німецька сільськогосподарська продукція й вироби харчової промисловості склали значну частину німецького експорту.
В політичному житті німецьке суспільство розкололося на три групи. Ліберали, як правило промисловці, фінансисти і державні чиновники, ратували за ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники і селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їх інтересів. Консерватори — вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви прагнули зберегти все без змін.
Наступному етапу промислової революції (1850—1860-ті рр.) передувала буржуазно-демократична революція 1848 р. Її результатом стало об’єднання Німеччини навколо Пруссії. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій Німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.
Проте промисловий переворот після революції 1848 р. відбувався більш швидкими темпами, що було зумовлено низкою чинників. 1850 р. прийнятий закон (він не поширювався на селян Західної Пруссії та Померанії), за яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика. Однак панщина та інші повинності підлягали викупу і оцінювалися надто дорого. Тому вони переводилися в грошову ренту, яку селяни зобов’язані були виплатити поміщикам протягом декількох десятків років. Посередником між поміщиками і селянами став спеціально заснований Рентний банк. Але у результаті поступок поміщикам з боку уряду цим законом змогло скористатися зовсім мало селян. Кроком назад в аграрній реформі було прийняття 1854 р. «Положення про батраків», за яким у Пруссії зберігалися феодальні пережитки. Вони проявлялися у формі великого юнкерського землеволодіння, феодальних повинностей певних селянських прошарків, викупних операцій тощо. Селяни у своїй більшості одержали лише особисту свободу. Це був так званий прусський шлях розвитку сільського господарства, з екстенсивним веденням виробництва, який з часом показав свою неефективність. У тих же районах Німеччини, де діяло французьке цивільне право,
283 
в результаті аграрних перетворень більшість кріпаків перетворилися на се- лян-власників.
Ситуація, яка склалася в країні, сприяла розшаруванню села, розоренню селян, виділенню класу капіталістичних фермерів (гроссбауерів), нагромадженню капіталів поміщиками, перетворенню поміщика-феодала в сільськогосподарського підприємця, у поміщика-юнкера. З’явилися посередники, що обслуговували потреби сільськогосподарського виробництва. Селяни продавали свої землі або віддавали їх за борги та йшли в місто або батрачили в селі. Викупні платежі стали найважливішим джерелом формування ринку капіталів. Поміщики, отримавши викуп і використовуючи дешеву працю батраків, стали застосовувати машини, займалися переробкою сільськогосподарської сировини. У селі зріс попит на вироби промисловості, що привело до розширення внутрішнього ринку.
Створювалися нові форми господарювання. Цьому сприяв промисловий статут, що ліквідував залишки цехових привілеїв, чим полегшив формування акціонерних товариств. А прийнятий Комерційний кодекс і створений Верховний комерційний суд регулювали роботу комерційних підприємств. Таким чином буржуазно-демократична революція та післяреволюційні реформи зумовили піднесення 50—60-х років.
У цей час німецька бавовняна промисловість піднялася на третє місце у світі (після Англії і США) за кількістю прядильних верстатів і обсягами споживання бавовни. За перші два етапи промислової революції внутрішнє споживання бавовни на одного жителя збільшилося у понад 20 разів.
Для Німеччини, як і для Франції, була характерна традиція патерналізму або етатизму. Держава володіла лісами, промисловими підприємствами тощо, регулювала розвиток певних галузей. Ця традиція в період індустріалізації змінювалася в бік надання практичних питань розбудови господарства приватній ініціативі. Матеріальною основою розвитку важкої промисловості було залізничне будівництво. Залізниці будувалися на кошти як держави, так і приватних акціонерних товариств. Довжина діючих залізниць 1870 р. становила 18 876 км порівняно з 469 км у 1840 р. Будівництво залізних доріг розширювало попит на вугілля, рейки, паровози та вагони. Суттєво вплинуло на швидку індустріалізацію Німеччини збільшення вугледобування, яке стало можливим у результаті освоєння вугільних запасів Руру.
Прискорений розвиток важкої промисловості був зумовлений також державною політикою мілітаризації Пруссії, яка намагалася силою об’єднати всю Німеччину. Артилерійські заводи Круппа (перший з них був створений 1811 р.), машинобудівні підприємства Борзига, сталеливарні заводи братів Маннесман, Стиннеса утворювали військово-промисловий комплекс. Весь комплекс галузей важкої промисловості був тісно зв’язаний з військовим виробництвом, а отже, здержавними замовленнямиі державною підтримкою.
Особливості політичного та соціально-економічного розвитку Німеччини, за географічним положенням — західної держави, а за парадигмою — при-
284 
належною до «ойкумен східного типу» [10, с. 88—89], зумовили специфіку і теоретичного осмислення економічної дійсності.
|
Ідеї класичної школи політичної економії, спрямо- |
Німецька історична |
|
школа |
вані на свободу підприємництва і фритредерство, |
|
що потужно розвивалися в Англії, Франції та ін- |
|
|
|
ших країнах у період становлення й еволюції ринкових відносин, майже зовсім не були сприйнятими у Німеччині. Навпаки, на початку ХІХ ст. в країні на підґрунті зазначених особливостей політичного й економічного розвитку, традицій наукових досліджень та зростання національної самосвідомості формуються умови для виникнення нової течії економічної думки — німецької історичної школи, яка в другій половині ХІХ ст. виступила потужною альтернативою класичній політичній економії.
Починаючи з досліджень історичної школи права, видатного мислителя і політика Ф. Ліста (1789—1846) та представників романтизму в німецькій філософії І. Канта, А. Мюллера, Й. Фіхте, формується методологія економічного аналізу, яка протистоїть індивідуалізму й космополітизму класичної школи. В центр наукового аналізу названі автори поставили дослідження народного господарства окремо взятої країни, наголошували на важливості діяльності держави в інтересах нації, на відносності економічних законів, а також значущості історичних, національних, культурних та інших чинників у вивченні явищ і процесів господарського розвитку.
Зокрема, в економічній системі Ф. Ліста нація розглядалася як проміжна ланка між окремим індивідом і людством у цілому. Економіка окремих країн розвивається, на його думку, за особливими законами, і для кожної країни характерний свій національний тип розвитку, який включає не тільки матеріальні, але й духовні чинники, насамперед «національний дух». При цьому економіка виступає як система господарських відносин, що постійно змінюється, трансформується. А оскільки різні нації перебувають на різних етапах економічної еволюції, то принцип laissez faire класичної школи, привабливий для високорозвинутих країн, перешкоджатиме піднесенню економіки відсталих держав.
У своїй праці «Національна система політичної економії» (1841 р.) на основі історичного методу Ф. Ліст виділяє п’ять стадій у еволюції національних економік: первісне варварство, скотарство, землеробство, землеробськомануфактурну та землеробсько-мануфактурно-комерційну стадії [13, с. 48]. Характеризуючи систему капіталістичних ринкових відносин як вищу стадію господарської еволюції, учений наголошував, що для досягнення рівня розвитку цієї стадії, на якій, зокрема, перебувала Англія, країнам четвертої (землеробсько-мануфактурної) стадії розвитку, до числа яких входила і Німеччина, необхідна була суттєва допомога з боку держави.
З огляду на це, важливим пунктом економічної політики держави, на думку Ф. Ліста, мало стати формування системи «виховного протекціонізму».
285 
Зазначена система характеризувалася як така, що покликана захистити національну економіку від конкуренції більш розвинутих країн та на основі активної державної економічної політики забезпечити піднесення національної промисловості. Вона спрямована на вирівнювання рівнів економічного розвитку країн, формування раціональної виробничої структури, на ефективність зовнішньоекономічних зв’язків [13, с. 146].
Керуючись історичним методом, Ф. Ліст, проте, не відкидав необхідності існування конкурентних відносин усередині країни, вважаючи, що внутрішня конкуренція індивідуальних інтересів може допускатися до тієї межі, доки вона не вступить у суперечність із суспільним, національним інтересом [13, с. 146].
Визначивши як основну проблему німецької економіки пошук найсприятливіших умов та засобів розвитку «продуктивних сил нації», Ф. Ліст виклав своє бачення їхньої сутності. Поряд з матеріальним капіталом (сільськогосподарським, мануфактурним, торгівельним), природними ресурсами країни він включив до їх складу також суспільні інститути, зокрема уряд, культур- но-релігійні, політичні та інші заклади, здібності людей, а також організа- ційно-економічні відносини, наукові здобутки нації тощо.
Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація, стверджував учений, стає спроможною розвиватися за ліберальними законами класичної школи політичної економії. Досягти такого рівня можна за умов дієвої державної політики, спрямованої на організацію, об’єднання, виховання та захист нації. На етапі становлення й розвитку ринкової економіки саме держава, на думку Ф. Ліста, повинна створити матеріальні та інституційні умови для промислового піднесення країни, формування внутрішнього ринку, збільшення багатства країни в цілому і достатку її окремих громадян.
Дослідження особливостей ринкового розвитку Німеччини в істориконаціональному аспекті, започатковане Ф. Лістом, продовжили представники історичної школи 40—50-х років ХІХ ст., яка в літературі одержала назву «старої» історичної школи. Це були Вільгельм Рошер (1817—1894) («Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу»), Бруно Гільдебранд (1812—1878) («Політична економія теперішнього і майбутнього»), КарлКніс(1821—1898) («Політичнаекономіязпоглядуісторичногометоду»).
В. Рошер, зокрема, вбачав завдання економічної науки насамперед у емпіричному аналізі конкретних форм та методів організації господарської діяльності на різних етапах розвитку нації (найдавнішому, середньовічному та новому). Стосовно останнього, який характеризує особливості ринкової економіки, В. Рошер вивчає форми організації банківської справи, грошового обігу, генезис міжнародної торгівлі та можливості економічного прогресу. Він високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах. Учений розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства [7, с. 225].
286 
Б. Гільдебранд також виступав проти класичної школи політичної економії в цілому та тези щодо «homo economicus» зокрема, наполягаючи, що людина — це соціальний індивід, який змінюється під дією історичних і цивілізаційних чинників [3, с. 213—214].
Оскільки, на думку вченого, політична економія має вивчати закони розвитку господарства націй, він запропонував стадійну періодизацію економічного розвитку, виділивши, подібно до В. Рошера, три етапи в історичній еволюції націй: натуральне самодостатнє господарство середніх віків, грошове господарство мануфактурного періоду та розвинуте кредитне господарство. За основу періодизації було взято спосіб обміну. Остання фаза пов’язувалася Б. Гільдебрандом з утіленням ідей справедливості, добродійності, високих моральних засад, досягнення яких можливе шляхом еволюційного розвитку під керівництвом держави [3, с. 79—81, 201].
Думку щодо неможливості існування універсальної економічної науки поділяв також ще один представник історичної школи — Карл Кніс. Він відкидав ідею про «природні» економічні закони, наполягаючи на їх відносності та змінному характері економіки, яка розвивається паралельним шляхом зі змінами самого народу. К. Кніс протиставляв вічні закони в природі свободі і вільному вибору людини в суспільстві, що є причиною відмінностей у напрямах, темпах, пріоритетах розвитку господарської діяльності не тільки окремими людьми, але й нацією в цілому. У працях ученого, як і у його попередників, проводилася думка про можливість свідомого регулювання економічних процесів за допомогою держави.
Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині з позиції історичного методу вивчали особливості становлення і розвитку ринкових відносин у країні, обґрунтовували важливу роль цивілізаційних чинників у дослідженні суспільних процесів. Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обстоювали активне втручання держави, яка є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Для виживання суспільства, на їхню думку, необхідно уникати соціальних конфліктів, віддавати бідним верствам населення більшу частку результатів прогресу [6, с. 711]. Проте проблема вивчення механізму функціонування ринковоїекономікизалишиласяпозаувагоювищезазначенихдослідників.
Якісно новий етап у розвитку німецького суспільства пов’язаний з 70-ми роками ХІХ ст. Це був період завершення політичного об’єднання німецьких земель в єдину державу — Німецьку імперію (1871 р.). Країна стала федерацією 25 німецьких держав, якою керував монарх і двопалатний парламент. Політичною передумовою цієї події була перемога Німеччини у франко-прусській війні (1870—1871 рр.), в результаті якої країна отримала контрибуцію в 5 млрд франків, що була направлена на модернізацію та розвиток її промисловості. Крім того, анексовані французькі провінції Ельзас та Лотарингія поповнили німецьку вугільно-металургійну базу Рейнського і Саарського басейнів. Розпочався третій етап промислової революції.
287 
В об’єднаній імперії були ліквідовані внутрішні митні бар’єри, що стало основою для формування національного ринку. Встановлюється єдине торгове законодавство, вводяться єдина грошова система, загальнонімецьке залізничне та поштове право. Видається декрет про гарантії приватної власності, свободи підприємництва і договору для громадян. Розвивається ринкова інфраструктура: банки, товарні й фондові біржі, страхові компанії тощо.
Наприкінці 70-х років зростання виробництва особливо посилилося. Німецька індустрія спиралася на новітні технології та наукові винаходи у різних галузях: хімічній, машинобудівній, електротехнічній, військовій тощо. За підтримки держави активізувалося залізничне будівництво. Країна перетворилася в індустріально-аграрну державу. Ринок праці поповнювався колишніми селянами і ремісниками. Зріс рівень народжуваності в країні.
Характерною рисою економічного розвитку Німеччини в ХІХ ст. був розвиток освіти. Наукова підготовка була організована за зразком політехнічної школи і вже в другій половині ХІХ ст. привела до поєднання науки з виробництвом, до впливу наукових відкриттів на вдосконалення технічних та технологічних процесів виробництва. Дещо повільніший розвиток початкової освіти був зумовлений недостатнім рівнем впровадження державної освіти, невеликою заробітною платою робітників, тривалим робочим днем.
Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків). В організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей банківської діяльності була їх спеціалізація за галузями економіки й окремими територіями. Так, банк Облікове товариство (1856 р.) кредитував будівництво залізниць. Німецький банк (1870 р.) здійснював банківські операції у сфері зовнішньої торгівлі. Дрезденський банк (1872 р.) кредитував хімічну і текстильну промисловість Саксонії.
Німецькі банки стали одними з найнадійніших і найсолідніших у світі. Великі банки прагнули поставити під контроль підприємства, яким вони надавали послуги. У Німеччині приватні акціонерні банки встановлювали тісний зв’язок з промисловими підприємствами, що стало основою для їх спільної діяльності, поступового зрощення промислового і банківського капіталів та виникнення фінансового капіталу.
Реалії ринкового розвитку на новому етапі досліджувалися представниками нової історичної школи, що склалася в Німеччині в 70-ті роки ХІХ ст. Найбільш послідовними виразниками її ідей стали Густав фон Шмоллер (1838—1917) («Народне господарство, наука про народне господарство та її методи»), Карл Бюхер (1848—1930) («Виникнення народного господарства»), Людвіг Йозеф Брентано (1844—1931) («Класична політична економія»). Вони продовжили дослідження у межах національної політичної економії, суттєво доповнивши їх розробками у сфері соціальної політики. Зокрема, підґрунтям економічної еволюції вважалося соціальне середовище,
288 
у формуванні сприятливих тенденцій розвитку якого полягала головна функція держави. Практична реалізація цієї функції мала забезпечуватися шляхом реформування соціальної сфери, пом’якшення соціальних конфліктів та втілення ідей соціальної справедливості. Так, Г. Шмоллер, базуючись на інституціональних підходах до вивчення економічної дійсності, писав, що народне господарство є частиною суспільного життя, складовою соціального тіла і повинно сприйматися лише у зв’язку з іншими суспільними проявами. У його дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу, на основі якого вважав за необхідне нанизувати факти економічної дійсності, аналізувати конкретні господарські інститути, що є підґрунтям для пізнання закономірностей ринковогорозвитку вцілому.
Г. Шмоллер був одним з перших економістів, які впровадили в економічних дослідженнях «етичний принцип». На його думку, господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами: без міцної моральності немає ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Г. Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу. На його думку, економічного успіху досягають ті люди, вчинки, доброчесність і порядність яких відповідають високим моральним нормам [7, с. 230].
Етичний принцип Г. Шмоллера набув подальшого розвитку у працях Л. Брентано, який визнавав провідну роль моральних та правових чинників господарського розвитку. Він поділяв також позиції мінової концепції і на її основі обґрунтовував заінтересованість підприємців у високій заробітній платі робітників. Указуючи на відсутність суперечностей між прибутком як винагородою «творчого духу» підприємців і заробітною платою, Л. Брентано трактував останню як важливий стимул зростання продуктивності праці найманих робітників. Він був переконаний, що низька заробітна плата гальмує розвиток національних продуктивних сил та знижує конкурентоспроможність німецьких товарів [8, с. 465]. У його працях послідовно проводилися ідеї реформізму та соціального миру. Зокрема, Л. Брентано пропонував підприємцям дбати про поліпшення становища робітничого класу шляхом удосконалення фабричного законодавства, розвитку споживчої кооперації, житлового будівництва, широкого профспілкового руху.
Звиникненням монополій Л. Брентано звернувся до вивчення сутності цих нових господарських форм. У картелях, наприклад, він бачив об’єднання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виробництва до попиту, уникнення надвиробництва і його негативних наслідків: зниження цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голоду. Розробки вченого у сфері монополізації економіки були широко використані в пізніших доктринах державно-монополістичного регулювання.
Зпозицій історичної школи вивчав також генезу ринкових відносин К. Бюхер. У його теоретичних розробках помітною стає відмова від крайнього емпіризму Г. Шмоллера та повернення до вивчення історичних зако-
289 
номірностей. Зокрема, у праці «Виникнення народного господарства» за принципом тривалості господарських зв’язків він виділяє три етапи розвитку економіки: «замкнуте домашнє господарство», «міське господарство», де вже з’являються господарські зв’язки у межах місцевого ринку, і «народне господарство», в якому товари, за його висловом, «проходять цілу низку господарюючих суб’єктів до того, як дійдуть до споживача» [2, с. 54].
На думку К. Бюхера, справжня ринкова економіка складається на останній фазі, коли загального поширення набуває торгівля та створюється єдиний національний ринок. Товарний обіг виступає найсуттєвішою рисою ринкової економічної системи. Характеризуючи, зокрема, фабричну систему виробництва, К. Бюхер зауважує, що на цьому етапі весь капітал (засоби виробництва, виготовлений продукт тощо) зосереджений у руках підприємця. В процесі вивчення нових форм капіталу вчений дав визначення фінансовому капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому.
Нова історична школа, як зазначалося вище, розвивалася в період становлення єдиної Німецької держави. Тому проблема ролі держави в економіці посідала у її дослідженнях важливе місце. Найбільш ґрунтовно цю проблему вивчали Г. Шмоллер і Л. Брентано. Ними була обгрунтована теорія «державного соціалізму», або «катедер-соціалізму», який розглядався як деякий проміжний шлях між концепцією економічного лібералізму та марксистським соціалізмом. Йшлося про розробку законів (трудове, фабричне законодавство тощо), розвиток профспілок, кооперації, створення системи соціального страхування, загальної початкової освіти і як результат цих заходів
— про ефективне функціонування економіки.
Таким чином, специфіка економічного розвитку Німеччини зумовила й специфічні методи дослідження економічних процесів, впроваджені німецькою історичною школою.
|
|
7.2.4. Особливості становлення |
||
|
|
|
ринкових відносин у США |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Відмінності розвитку США були зумовлені їх ко- |
|
Господарський |
|
|||
|
лоніальним походженням, географічним розташу- |
|||
розвиток США під |
|
|||
впливом метрополії |
|
ванням (країна мала велику територію, омивалася |
||
|
|
|
трьома океанами, знаходилася далеко від потужних |
|
|
|
|
||
|
|
|
||
сусідів — країн Західної Європи тощо), наявністю великої кількості природних ресурсів (особливо річок, лісів, кам’яного вугілля, плодючих земель, залізних руд тощо).
У ХVІІ ст. на території Північної Америки (Атлантичного узбережжя) виникла англійська переселенська колонія. Подальша англійська колонізація Америки відбувалася не стихійно, а спрямовувалася королівським урядом,
290 
який намагався перетворити колонії у важливе джерело доходів казни. Заселення Атлантичного узбережжя відбувалося досить інтенсивно: якщо в 1610 р. тут налічувалося лише 210 англійських колоністів, то у 1790 р. їх було вже 3,5 млн чол.
Специфіка англійської колонізації Америки полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. В Америку прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які на своїй батьківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими і мали різноманітні трудові навички. Вони були наповнені діловим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялися віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані браки, ощадливістю, сумлінням, надзвичайною працьовитістю.
Великі географічні простори Америки з різними кліматичними умовами і природними ресурсами зумовили регіональну спеціалізацію економіки колонії, чого не було в європейських країнах.
Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон були мало придатними для землеробства. Тут розвивалася лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та легка промисловості. Так, до 1775 р. близько третини тоннажу всіх кораблів, які плавали під британським прапором, були побудовані на американських верфях. Основними формами організації промисловості в цей час були майстерні та мануфактури.
Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія) були основним сільськогосподарським районом, де вирощували переважно пшеницю. Величезні природні ресурси і наявність вільних, ще не використовуваних земель приваблювали як представників буржуазії та буржуазного «нового дворянства», так і безземельних селян. Тому тут поряд з дрібним фермерським господарством зустрічалось і велике землеволодіння англійських аристократів, які здавали землю в спадкову оренду. На землях Центру використовувалася праця сервентів. Так називали людей, які, щоб сплатити за свій переїзд у колонії, повинні були відпрацювати п’ять років. Після цього сервент мав право на землю. Втім більшість з них залишалася безземельною.
П’ять колоній півдня (Мериленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально-економічну зону. Її особливість полягала в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів — негрів. У 1850 р. їх загальна чисельність становила 3,5 млн осіб. Тому Південні колонії відрізнялися також культурою, релігією, ментальністю. А їхній спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях товарну продукцію — тютюн, рис, індиго.
На прибережних районах Нової Англії процвітало виробництво спиртних напоїв, особливо рому. Необхідну для цього сировину — цукор і патоку —