attachments / 09-3743
.pdf
261 
Наслідки промислової У результаті промислового перевороту галузева революції структура економіки Англії докорінно змінилася. З 
аграрної вона перетворилася на могутню індустріа-
льну державу, що виготовляла третину світової промислової продукції, половину світового виробництва бавовняних виробів, металу та вугілля. Англія перетворилась на «майстерню світу». Її товари завжди були у виграші завдяки винятковій якості та високій ефективності англійського виробництва.
Державна економічна політика Англії, в основі якої залишалися принципи протекціонізму, вже стримувала підприємницьку діяльність. Гостра боротьба між представниками уряду нової буржуазії — прихильниками вільної торгівлі та великими землевласниками — прихильниками протекціонізму — завершилася перемогою фритредерства (вільної торгівлі).
Про вільну торгівлю в ділових колах Англії зайшла мова тільки тоді, коли вона стала світовою промис- 
ловою державою і їй потрібні були дешева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея вільної торгівлі була висунута й обґрунтована А. Смітом в останній чверті XVIII ст. Учений надавав зовнішній торгівлі великого значення, тому що вона сприяє розвитку поділу праці й спеціалізації виробництва, дозволяє експортувати надлишки товарів і перебороти вузькість внутрішнього ринку. Зовнішня торгівля сприяє також поліпшенню техніки, зростанню продуктивності праці, доходу й багатства. А. Сміт стверджував, що лише в умовах вільної торгівлі країни зможуть досягнути
зазначеного найшвидше танайефективніше.
За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни варто вибирати ті товари, випуск яких даній країні обходиться дешевше за інших. Низькі ціни, а отже, і незначні витрати виробництва забезпечуються природними чи набутими абсолютними перевагами в їхньому виготовленні. А якщо таких переваг немає, то їх необхідно створити для можливості одержувати вигоди від зовнішньої торгівлі.
Саме вища ефективність у виробництві товарів, яку одна країна може мати відносно іншої країни, тобто абсолютні переваги у виробництві того чи іншого товару однієї країни щодо іншої країни, відповідно до теорії А. Сміта є основою торгівлі між країнами.
Слід зазначити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у витратах чи виробництві споживних властивостей того чи іншого товару можуть бути лише тимчасовим явищем за рахунок більш продуктивних технологій або зовсім дешевої сировини, праці, енергії.
Послідовник А. Сміта — Д. Рікардо теж був прихильником вільної торгівлі й надававвеликогозначеннярозвиткуторговихзв’язківзіншимикраїнами. Усвоїй теорії він показав вплив зовнішньої торгівлі на споживання, виробництво та норму прибутку. Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої торгівлі в тому, що вона
262 
збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може витрачатися дохід. Інакше кажучи, зовнішняторгівлярозширюєспоживанняіробитьйогорізноманітнішим.
Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна країна зможе витрачати свою працю та капітал на такі галузі промисловості, які дадуть їй найбільші вигоди. Він показав, що можливостей вигідного товарного обміну між країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Розвиваючи його ідеї, Д. Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними перевагами, може брати участь у зовнішній торгівлі з вигодою для себе.
Навіть якщо держава не має абсолютних переваг, у неї завжди є порівняльні переваги, тобто щось, що вона виконує ефективніше й дешевше за інших. Д. Рікардо обґрунтував принцип порівняльних переваг на основі трудової теорії вартості і доводив його за допомогою числового прикладу (див. табл. 7.1). З нього видно, що Англія порівняно з Португалією не має ніяких абсолютних переваг, тому що виробництво сукна і вина потребує більшої кількості робітників (праці) в Англії, ніж у Португалії. Разом з тим в Англії виготовлення сукна вимагає праці 100 робітників протягом року, а вина — 120 робітників. Тому їй вигідніше ввозити вино й вивозити сукно.
|
|
|
Таблиця 7.1 |
|
ТЕОРІЯ ПОРІВНЯЛЬНИХ ВИТРАТ (ПРИКЛАД Д. РІКАРДО) [16, с. 117] |
||
|
|
|
|
|
|
Англія |
Португалія |
|
|
|
|
Сукно |
|
100 робітників на рік |
90 робітників на рік |
|
|
|
|
Вино |
|
120 робітників на рік |
80 робітників на рік |
|
|
|
|
Португалія має абсолютні переваги виробництва і вина і сукна, але виробництво одного річного об’єму вина в Англії вимагає в 1,5 раза більше робітників, ніж у Португалії, а сукна — лише в 1,1 раза. Отже, щодо вина Португалія виграє 50 %, тоді як стосовно сукна тільки 10 %. Цей більший виграш Португалії з вина й менший програш Англії із сукна і є порівняльними перевагами. Відповідно до них і відбуватиметься спеціалізація. Англія відмовиться від виробництва вина й випускатиме у 2 рази більше сукна, половину якого поміняє на португальськевино. При цьому її витрати — це праця 200 робітників, тоді як до спеціалізації — 220 робітників. Португалія, відмовившись від виробництва сукна та зосередившись на вині, теж виграє, оскільки витрати на виготовлення двох річних об’ємів вина — це праця 160 робітників, тоді як на один річний об’єм вина й один річний об’єм сукна — 170 робітників. Таким чином, обидві країни заощаджують працю та виграютьвідучасті вміжнародній торгівлі.
В цілому Д. Рікардо вважав, що «При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов’язано із загальним благом для всіх. Стимулюючи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дієвим чи-
263 
ном всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип призводить до найефективнішого поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів. Він підвищує загальне благополуччя та зв’язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину» [16, с. 116]. І далі він стверджував, що система вільної торгівлі об’єднає всі цивілізовані нації в одну світову общину тоді, коли вино вироблятиметься у Франції і Португалії, хліб —
вАмериці та Польщі, а різні металеві вироби й інші промислові товари —
вАнглії. Так Д. Рікардо виправдовував «природні» переваги Англії як головної промислової держави світу. Та хоча свобода торгівлі була, перш за усе, вигідною для англійської буржуазії, вона була в цілому надзвичайно прогресивною, адже сприяла утворенню світового ринку на основі міжнародного поділу праці і спеціалізації окремих країн на виготовленні певних товарів.
Разом з тим слід пам’ятати, що свобода торгівлі поряд з названими позитивними рисами може приректи країни, які розвиваються, на вічну роль сировинних придатків для промислово розвинутих країн і законсервувати їх відсталість. І лише активне втручання держави у сферу зовнішньої торгівлі, зокрема обкладення ввозу іноземних товарів митом, та сприяння розвитку національного виробництва і зростання експорту вітчизняних товарів тощо можуть допомогти цим країнам вибратися з відсталості.
Теорію порівняльних витрат Д. Рікардо доповнив і посилив англійський економіст Джон Стюарт Мілль (1806—1873). Він висунув тезу про вплив взаємного попиту держав, які торгують. Якщо є різниця у витратах, то для ефективного торгівельного обміну цього недостатньо. Потрібно, щоб розвивався попит на товари сторони, яка імпортує. Зрівнювання міжнародного попиту приводить до рівноважного положення, коли цінність експорту однієї країни дорівнює цінності імпорту іншої. Чим більший попит на товари, які ввозяться, і чим він еластичніший, тим сприятливішими є умови для зовнішньої торгівлі. Таким чином, міжнародна торгівля керується взаємним попитом.
Теорія порівняльних витрат Д. Рікардо і теза Д. Мілля, незважаючи на її деяку обмеженість, ще й сьогодні залишаються основою для побудови моделей міжнародного поділу праці.
Однією із суттєвих перешкод у розвитку економіки Англії були ухвалені британським парламентом 1815 р. так звані хлібні закони, відповідно до яких ввіз хліба з-за кордону обкладався високим митом. Це було пряме втручання держави в економічне життя країни (що суперечило законам вільного ринку і проти чого виступали представники класичної економічної теорії) в інтересах земельних власників (лендлордів). Останнім потрібне було високе мито, щоб захистити сільське господарство Англії від конкуренції та зберегти високі ціни на продукти харчування. А промисловці були заінтересовані в зниженні цін на продукти харчування і сировину. Це пояснювалося тим, що у результаті дії хлібних законів ускладнювався приплив у країну дешевого хліба, ціни на продукти зростали, а це, у свою чергу, вело до збільшення земельної ренти, з одного боку, й підвищення вартості робочої си-
264 
ли — з іншого. І те, й інше ставило під удар зростання капіталістичних прибутків та породжувало тенденцію до зниження реальної заробітної плати.
Не дивно, що питання про хлібні закони стало предметом гострих дискусій між представниками земельних власників і промислової буржуазії. Але лише 1838 р. у країні було створено «Лігу боротьби проти хлібних законів», яка відіграла вирішальну роль у скасуванні даних законів та у становленні свободи зовнішньої торгівлі. Великий внесок у це позитивне зрушення здійснив Д. Рікардо своєю теорією порівняльних переваг.
Скасування хлібних законів 1845 р. повернуло і поставило аграрний сектор в умови вільної конкуренції, що привело до прогресивних змін у землеробстві. Тут почали використовуватися паровий плуг, жниварки, штучні добрива, проводилася меліорація. Це сприяло підвищенню продуктивності праці, збільшенню врожайності зернових, різкому скороченню зайнятих у цій сфері, через що вони переходили на промислові підприємства. Фермерські господарства стали основним видом поза — сімейного господарства в аграрному секторі.
Наступними реформами, що формували політику вільної торгівлі, стали: ліквідація 1849 р. Навігаційного акта, що відкрила англійські порти суднам усіх країн; скасування на початку 50-х років мита на сировину й напівфабрикати та зниження мита на готову продукцію, що дало можливість Англії на цій основі в 60-ті роки укласти торгові угоди на відповідні зниження мита на англійські товари; обмеження монопольних прав колоніальних торгових компаній, що позбавило їх усіх торгових привілеїв.
Уперіод промислового піднесення (1850—1870-ті рр.) перехід до вільної торгівлі позитивно вплинув на економіку країни: підвищилася конкурентоспроможність англійських товарів за рахунок зниження вартості сировини, розширення можливості збуту промислової продукції. Великобританія перетворилася на центр світової торгівлі: у 1870 р. її питома вага у світовому товарообігу становила 37,3 %, тоді як Франції — 10,4, Німеччини — 9,7, а
США — 7,5 %.
Узв’язку з тим, що міжнародна торгівля — це обмін товарів між певними країнами, що опосередкований грошима, і грошима не малими, то у Великобританії розпочався процес спеціалізації, вдосконалення та зростання банківської системи. Після заснування Англійського банку (1694 р.) закон 1709 р. забороняв заснування інших акціонерних кредитних установ, і тому розвиток відповідної системи протягом більше ніж сторіччя проходив у вигляді
створення приватних банків та банківських домів. Серед останніх особливо виділялися банківські дома Н. Ротшільда та Берінг і КО. Вони дістали назву «купців-банкірів», або «торгових банків» і зосереджували у своїх руках операції з обліку іноземних векселів, кредитування закордонних торгівельних фірм, розміщення на лондонському грошовому ринку іноземних позик.
Лише з 1830 р. у зв’язку з відміною заборони на заснування акціонерних банків розпочався період їх інтенсивного розвитку. Основною функцією акціонер-
265 
них банків стало залучення вкладів (депозитів) і надання короткострокових кредитів підприємствам. Банки знижували відсотки за позику, що збільшувало розмірикредитуванняівідповідностимулювалотемпиекономічногозростання.
Акціонерні банки поділялися на столичні, приміські та провінційні. Столичні банки були розташовані в торгово-промислових центрах і обслуговували потреби великої торгівлі, фінансистів, надавали короткострокові кредити під гарантоване забезпечення. Приміські банки обслуговували потреби дрібних промисловців, крамарів, ремісників, роздрібних торгівців, підрядників. Провінційні структури такого типу були розташовані як у районах, де переважало сільське господарство, так і в найголовніших промислових округах. Тому вони зіграли вирішальну рольу створенні фабричної системи в бавовняній, вовняній, кам’яновугільній промисловості. Ці банки надавали довгострокові позички незаможним купцям і промисловцям для заснування та розширення підприємств, а в разі необхідності втручалися у справи клієнтів, надаючи допомогу кваліфікованими консультаціями й рекомендаціями. Таким чином вони сприяли розвитку підприємницької діяльності широкихверств населення.
Англійський банк виконував усі фінансові доручення держави, стояв на чолі кредитної системи, надавав уряду свої вільні резерви, випускав казначейські білети для невідкладних державних витрат, поповнював власні резерви за допомогою внесків приватних банкірських домів, був емісійним центром. На його рахунки надходили податки, мита, інші державні доходи. Він також виконував фінансові операції деяких колоніальних та залежних від Англії країн. Банківська система в цілому відповідала потребам господарства країни, яке бурхливо розвивалося, а саме: задовольняла попит на капітал.
Швидке економічне зростання, становлення індустріального господарства вимагали великих капіталовкладень, що спричинило значні зміни в англійській економіці. Однією з них стало збільшення кількості акціонерних компаній і повсюдне, майже повне витіснення ними індивідуального підприємництва. Для збільшення своїх коштів компанії випускали цінні папери — акції. У 1773 р. в Лондоні утворилася фондова біржа, яка проходила котирування, й встановлювався біржовий курс цінних паперів. Акції, що надходили потім у продаж, як правило, швидко розходилися, адже акціонерні компанії виплачували за ними надто високі дивіденди. Окрім своєї основної функції, Лондонська фондова біржа займалася ще й кредитуванням бізнесу. Після 1815 р. вона стає місцем, де можна було знайти кошти для будьякого перспективного підприємництва і не тільки англійського — півсвіту отримувало тут необхідні капітали. Великобританія стає світовим банкіром. З початку століття вона розпочинає вивіз капіталу (який стане однією з причин уповільнення розвитку країни в останній третині ХІХ ст.), більш ніж на півстоліття випереджаючи в цьому тенденції світового господарства. На 1860 р. лише американський борг Англії становив 1,5 млрд дол.
Функціонування товарного, фінансового й фондового ринків спиралося на стійку грошову систему, яка склалася в перші два десятиріччя ХІХ ст. На
266 
початку століття у зв’язку з величезними військовими витратами Англії, яка була втягнута в довгострокову боротьбу з Наполеоном, розладився грошовий обіг: ціни швидко зростали, паперові гроші знецінилися, скоротився обмін банкнот на золото.
Зовні проблема видавалась суто теоретичною. Необхідно було з’ясувати, чим визначається зростання «ціни золота», вираженої в паперових грошах: знеціненням паперових грошей чи іншими причинами (наприклад, збільшенням вивозу золота за кордон).
Насправді ж проблема розладу грошової системи стосувалася життєво важливих інтересів антагоністичних класів буржуазного суспільства. Земельним власникам було вигідно зростання цін, адже це сприяло збільшенню земельної ренти. Водночас промислова буржуазія потерпала б від нього — був підірваний процес капіталістичного нагромадження через знецінення грошей. Тому остання прагнула стійкого грошового обігу та стабілізації цін. У цьому питанні інтереси буржуазії та робітничого класу певною мірою збігалися — підвищення цін викликало зниження реальної заробітної плати. Так уперше у світовій практиці постала проблема інфляції паперових грошей і виникла необхідність пошуку методів її розв’язання.
|
З’ясуванню причин розладу грошового обігу й ре- |
|
Теорія |
||
комендаціям із забезпечення його стійкості |
||
«золотого стандарту» |
||
|
Д. Рікардо присвятив кілька робіт («Ціна золота», |
|
|
||
|
«Пропозиції на користь економного і стійкого грошового обігу» та деякі інші). Вирішення проблеми забезпечення стійкого грошового обігу він бачив у поверненні до грошової системи, заснованої на золоті. Йому було відомо, що золотий обіг надто дорогий і пов’язаний зі значними втратами дорогоцінного металу. Вихід із цієї суперечності Д. Рікардо бачив у введені в обіг паперових грошей, які обмінювалися б банками на золото за твердим курсом. При цьому якщо паперові гроші забезпечували б економічність, то їх вільний розмін на золото гарантував би стійкість системи грошового обігу. Заснована на розроблених ученим принципах система грошового обігу, що дістала назву «золотого стандарту», була введена в Англії 1819 р. і проіснувала понад століття. У цей час банкноти, які випускалися із доручення уряду Англійським банком, підкріплялися значним золотим запасом та вільно розмінювалися на золото. Система золотого монометалізму, яка була введена в
Англії раніше за всі інші країни і зберегла свою безпрецедентну сталість до Великої депресії 1930-х рр., послужила основою для економічного зростання країни в ХІХ ст.
Під впливом промислового перевороту та розвитку ринкових відносин в Англії змінювалося становище різних класів суспільства. Це питання дослідив Д. Рікардо. У третє видання своєї праці «Основи політичної економії та оподаткування» він включив спеціальний розділ «Про машини», цілком
267 
присвячений даній проблемі. У результаті дослідження Д. Рікардо дійшов висновку: використання машин веде до зменшення зайнятості робітників. Найгірші сподівання його досить швидко справдилися. Становлення нового класу — буржуазії — відбувалося за рахунок добробуту мало захищеної верстви населення — робітників. Постійне зниження заробітної плати зумовлювалося перенасиченим ринком праці через впровадження машин, використанням дешевої жіночої та дитячої праці, веденням війн, постійним підвищенням цін на зерно великими землевласниками і, як наслідок, зростанням цін на товари першої необхідності та — найголовніше — незахищеністю робітників з боку держави.
З часом утверджуються формальна рівність, свобода підприємництва та свободавступативдоговірнівідносини, іншізмінивсуспільстві. Першимкрокомдо цих змін стала виборча реформа 1832 р., у результаті якої середні верстви населення одержали доступ до виборів у парламент. 1867 р. було прийнято закон, за яким знижувався майновий ценз для виборців міст і сільської місцевості на користь городян, насамперед високооплачуваних робітників. За 1833—1839 рр. прийнята серія законів про скорочення робочого днядля дітей і підлітків. У 40-ві роки були введені закони про охорону праці. Завдяки цим законам та промисловому підйому в 50—70-х роках ХІХ ст. рівень добробуту робітників значно підвищивсяівціломувкраїнінатретинузменшилосячислобідняків.
На чисельність населення Великобританії впливали поступове поліпшення умов життя у містах, прогрес сільського господарства, імміграція та еміграція. Великобританія була віротерпимою державою, і на її території знайшла притулок велика кількість релігійних, а також політичних біженців. З країни виїхала значна частина населення в колонії в пошуках щастя за морем. Як правило, виїжджали селяни і колишні ремісники, які мріяли стати фермерами. Високих темпів досягла урбанізація. Перепис 1851 р. зафіксував, що більша частина населення країни проживає у містах. Кількість населення у 1750 р. становила 7,4 млн осіб, у 1800 р. — 10,7 млн осіб, у 1850 р. — 20,6 млн. Тобто важливим фактором впливу на збільшення населення бувпроцес індустріалізації.
Великобританія — перша індустріальна країна — займала високі позиції щодо рівня одержання освіти населенням, але не була абсолютним лідером. Темпи розвитку державної освіти відставали від інших держав Європи. Фабричний закон 1802 р. зобов’язував власників текстильних підприємств забезпечити набуття початкової освіти учням та підмайстрам, другий закон 1833 р. — усім працюючим дітям, але виконувалися вони нерегулярно. Більшість ремісників та кваліфікованих робітників здобули освіту у вечірніх школах за власні або благодійні кошти. Рівень грамотності серед дорослого населення у 1850 р. був досить високий: в Шотландії становив 80 %, в Англії та Уельсі — 67—70 %. 1872 р. в Англії був прийнятий закон про обов’язкову початкову освіту. Таким чином, ситуація у сфері освіти відповідає ситуації з прогресом індустріалізації, з поступальним розвитком ринкових відносин у країні.
268 
У цілому із завершенням промислового перевороту в Англії було створено ринкове господарство. Спираючись на нього, країна в середині ХІХ ст. завоювала тривалу й стабільну світову економічну першість, яка виражалась у наступному. Англійська промисловість, яка була оснащена передовою технікою й технологією, виробляла товарів більше, ніж будь-яка країна Заходу та її продукція була найвищої якості і найдешевшою. З 1850—1860 рр. країну почали називати «фабрикою світу». З аграрної Англія перетворилася на могутню індустріальну державу.
Англія змінює свою політику щодо колоній. Якщо раніше останні слугували джерелом первісного нагромадження капіталу, то тепер вони стали джерелом сировини та ринком збуту для англійської промисловості, вигідним місцем вкладення капіталу. У світовій торгівлі питома вага Англії у 1870 р. досягала 25 %, тоді як Франції — 10,4, Німеччини — 9,7, а США —
7,5 %.
Англія стає найбагатшою країною світу, світовим банкіром і вже з початку століття розпочинає вивезення капіталу, більш ніж на півстоліття випереджаючи в цьому тенденції світового господарства.
7.2.2. Особливості становлення ринкового господарства у Франції
В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється направленість гуманістичної думки у європейській культурі. У Фран-
ції ХVІІ ст. цьому сприяли бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість між гугенотами-реформаторами і фанатиками католицької церкви. Усе це стало предметом дослідження і ґрунтовної критики у творчості цілої плеяди французьких просвітників.
Французьке Просвітництво відрізнялося найбільш радикальними поглядами з усіх питань соціального та політичного характеру. Так, саме французькі мислителі (Ж. Ж. Руссо, Г. Б. Маблі) у своїх творах заперечували приватну власність, відстоювали атеїстичне світосприйняття (Д. Дідро, П. А. Гольбах, К. А. Гельвецій). А творчі доробки Ш. Л. Монтеск’є, Вольтера, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо стали ідеологічним підґрунтям буржуазно-
демократичної революції у Франції.
Головною причиною революції стала криза монархії та феодальної організації суспільства. Соціально-економічна несправедливість феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в непомірному оподаткуванні залежних селян, які становили основну частину економічно активного населен-
269 
ня, регламентації в промисловості й торгівлі, що суперечило інтересам буржуазії, принципам ринкової економіки у звільненні від податків аристократії в обмін на невтручання в політику короля.
Безпосереднім поштовхом до революції 1789 р. стало фінансове банкрутство держави, спричинене політикою владного центру, що була спрямована не на вдосконалення економічної політики держави, а на збільшення податків. А оскільки дворянство і духовенство були звільнені від податків, то це стало надмірно важким тягарем для іншого населення країни (третього стану суспільства). Вирішити проблему рівномірного оподаткування всіх верств населення Франції простим королівським рішенням було неможливо. Тому Людовик ХVІ був вимушений скликати Генеральні штати (збори представників усіх трьох станів держави), які не збиралися у Франції уже протягом 175 років. Це викликало великі надії у представників третього стану, які під керівництвом нечисленної буржуазії вступили на шлях боротьби проти станової залежності. Небажання королівської влади і дворянства провести скликання Генеральних штатів у вигідному для буржуазії варіанті призвело до буржуазно-демократичної революції. Вона розпочалася 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії — символу абсолютизму й охопила всю країну. Короля Людовіка ХVІ і королеву Марію-Антуанетту публічно стратили. Таким чином у Франції було ліквідовано феодальну монархію. До влади прийшла буржуазія. 26 серпня 1789 р. в країні прийнято Декларацію прав людини та громадянина, де проголошувалося: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах». Окрім свободи особистості, свободи слова, свободи переконань, права на опір гнобленню, Декларація проголосила право приватної власності. Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р. і досі є складовою сучасної французької Конституції та утвердженням громадянства, яке обстоював Ж. Ж. Руссо.
З 1789 по 1791 р. у Франції було проведено низку реформ, які сприяли утвердженню буржуазного ладу. Вони включали:
•скасування спадкових титулів дворянства та поділу суспільства на стани;
•відділення церкви від держави;
•ліквідацію цехів;
•відміну урядової регламентації промислового виробництва;
•знищення внутрішнього мита та інших обмежень, що перешкоджали розвитку промисловості й торгівлі.
Все це створювало передумови для ринкового підприємницького господарювання.
Конституція 1791 р. проголосила Францію конституційною монархією.
Зцього часу вища виконавча влада в країні належала королю, а вища законодавча — Законодавчим зборам. У виборах могли брати участь за майновим цензом близько 20 % населення країни. Незважаючи на те, що Конституція була досить прогресивним кроком, вона не закріпила законодавчо загальну рівність, чим суперечила Декларації 1789 р. Невирішеність аграр-
270 
ного питання, антидемократична політика уряду призвели до незадоволення як буржуазії, так і широких народних мас.
З приходом до влади якобінців було прийнято нове аграрне законодавство (1793 р.), яке проголошувало:
•конфіскацію дворянського землеволодіння;
•знищення всіх дворянських привілеїв і повинностей;
•конфіскацію церковних земель, оголошення їх «національним майном» та розпродаж невеликими ділянками;
•передачу общинних земель у власність селян без будь-якого викупу. Однак далеко не зразу прийшли очікувані економічні результати — зрос-
тання заповзятливості нових сільських господарів, підвищення продуктивності праці, перетворення землеробства у ємкий ринок для промисловості. Навпаки, устрій аграрних відносин, що склалися після революції, гальмував розвиток промисловості і відбивався на результатах її розвитку. Головною особливістю цього устрою було зовсім мале за розміром селянське землекористування. Селяни отримали у власність невеликі наділи, а передаючи землю синам у спадщину, мусили її ділити. Кожний наступний поділ землі призводив до її дроблення на ще менші частини, так що середній розмір господарства в країні становив близько 0,5 га. Така господарська одиниця дістала назву «парцела», що означає частину, або дрібне, нестійке та малоприбуткове господарство. Парцеляризація села, по-перше, загострила демографічну проблему в країні. Щоб уникнути поділу землі, французький селянин старався не мати багато дітей. По-друге, вона стримувала процес руху робочої сили із села у місто, і відповідно дрібним селянським господарствам відповідали дрібні майстерні в промисловості. І по-третє, що було найбільш небезпечним для розвитку ринкового господарства Франції на той час, парцеляризація села породила широке впровадження у селянське господарство лихварського кредиту. Лихварі (а це були місцеві багатії — крамарі, купці, окремі заможні селяни) давали позику під заставу землі і, користуючись безвихідним становищем селян, нав’язували їм надто високі відсотки. Оплата в строк позики і відсотків була, як правило, непосильною для боржника. Ці зобов’язання переходили від старших членів сім’ї до молодших, і тому цілі покоління селян не могли звільнитися від лихварського гноблення.
В цілому на загальний економічний розвиток Франції кінця ХVІІІ ст. негативно впливала сукупність наступних факторів:
♦прив’язаність селян до землі;
♦низький рівень народжуваності;
♦парцеляризація села;
♦заборгованість селян лихварям та відповідно їх низька купівельна спроможність;
♦специфічна структура народного господарства Франції: вона складалася переважно з малих позасімейних господарств, що були зорієнтовані на виготовлення предметів розкоші.