attachments / 09-3743
.pdf
271 
Ситуація змінилася з приходом до влади Наполеона Бонапарта (листопад 1799 р). І хоча він знищив частину попередніх демократичних завоювань, але економічна політика імператора і держави, незважаючи на лояльність стосовно дворянства, спрямовувалася на підтримку інтересів промислового підприємництва, великих торгівців та сільської буржуазії. Це виражалося у заохоченні розвитку промисловості, особливо військової; використанні територіальних загарбувань для збагачення національної буржуазії; нав’язуванні завойованим країнам вигідних для французької буржуазії торгових договорів та встановленні безмитного ввозу до них французьких товарів.
|
Однак саме революція 1789 р. була тією вирішаль- |
|
Особливості |
||
ною подією, яка визначила у Франції початок про- |
||
формування |
||
мислового перевороту і розчистила дорогу для |
||
матеріальної бази |
||
розвитку капіталістичної економіки. Промисло- |
||
ринкового |
||
господарства Франції |
вий переворот у країні розпочався у 1810—1820-х |
|
|
рр. і прискорився лише у 1850—1860-ті рр., які |
|
|
||
|
можна вважати також роками завершення промислового перевороту. А перші зміни в цьому плані припали на наполеонівську епоху. Найбільш значні винаходи торкнулися текстильної промисловості, особливо бавовняної та шовкової. І хоч майже всі фабрики цього часу використовували англійські механізми, французькі винахідники теж зробили свій внесок у першу технічну революцію. Так, Ж. Жаккард 1804 р. створив верстат для виробництва шовкових тканин з будь-яким набивним візерунком завдяки використанню перфокарт для контролю за тканням та човника. А Ф. Жирар 1810 р. винайшов льонопрядильну машину. Цим винаходам і їх реалізації сприяли прогресивні законотворчі акти, прийняті у Франції на початку ХІХ ст.
Цивільний кодекс, написаний професіональними юристами і обнародуваний 1804 р., відображав потреби та інтереси промислової буржуазії. Право власності оголошувалося ним як абсолютне та недоторканне. Кодекс описував принцип вільного укладення контрактів і надавав їм сили закону. Він визнавав вексель та підтверджував правомірність позики під відсотки. Цивільний кодекс був прийнятий повністю або брався за основу національних кодексів по всій Європі та за її межами.
Ще однією складовою наполеонівських змін у суспільному житті став Комерційний кодекс 1807 р., що регулював діяльність комерційних підприємств. Він розрізняв три основні типи комерційних підприємств: просте товариство, командитне товариство та «анонімні» товариства (акціонерні компанії).
Водночас з названими документами сформувались інститути, які повинні були слугувати ринковому господарюванню. Так, 1800 р. в Парижі заснований Французький банк. Йому надавалося монопольне право на емісію банкнот. Він виконував функції державного банкіра та кредитора держави. 1801 р. у Парижі виникає фондова біржа, яка призначалася для
272 
здійснення великих торгівельних угод між промисловцями і купцями. 1810 р. створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».
Розглянуті технічні винаходи, прогресивні кодекси та ринкові інститути відповідали інтересам фабричного підприємництва, що зароджувалося. Але його успіхи на початку ХІХ ст. були невеликими і загальний процес переростання мануфактури у фабрику просувався повільно. Франція значно відставала від Англії, а конкуренція англійської фабричної продукції створювала у французької промислової буржуазії гостру необхідність у державній підтримці. Головною метою такої підтримки з боку держави і Наполеона був жорсткий протекціоністський захист французького підприємництва, а кульмінаційним пунктом цієї політики стала «континентальна блокада».
Декрет про Континентальну блокаду, підписаний Наполеоном 1806 р., був націлений на знищення англійської економічної могутності. Всім залежним від Франції країнам заборонялося вести торгівлю з Англією. Ця політика на початку блокади сприяла промисловому піднесенню Франції, особливо галузей, які працювали на власній сировині (на вовні, льоні, металі). З’явилися великі механізовані підприємства — бавовняні і вовняні. Однак, розпочавши блокувати Великобританію, французи відгородили свою промисловість від англійських конкурентів, закрили європейський та французький ринки для англійських товарів. Індустрія Франції страждала через скорочення ввозу англійських машин. Особливо занепадали галузі, які працювали на імпортній продукції (на бавовні, цукрі та ін.). Скоротився експорт французької продукції — попит на предмети розкоші в нестабільній Європі різко знизився. Водночас ціни на предмети першої потреби всередині країни значно зросли. Відповідно багато підприємств, які виробляли товари як на експорт, так і для внутрішнього споживання, закривалися. Французька економіка була на грані катастрофи. А спроба 1812 р. завоювати Росію виявилася згубною для наполеонівської імперії.
У період реставрації Бурбонів, особливо після 1825 р., завдяки Карлу Х, який був фанатичним прибічником монархії, економічна позиція дворянства укріпилася. По-перше, був виданий закон, відповідно до якого колишнім земельним власникам необхідно було виплатити з державного бюджету компенсацію у сумі 1 млрд франків за збитки, яких вони зазнали в період республіканського управління. По-друге, для них були утворені неділимі помістя
— майорати. Їх власники, як правило, особисто не організовували нового капіталістичного землеробства, а здавали землю в оренду дрібними ділянками на умовах натурального розрахунку (за половину врожаю).
Часткове відродження дворянства зі старими методами господарювання затримувало промисловий розвиток Франції. Цей процес гальмували також особливості діяльності банківської системи, зокрема процедура надання комерційного кредиту, який інтенсивно розвивався в епоху Реставрації.
Основу банківської системи заклали приватні паризькі банківські дома, які виникли у 1810—1820-х рр. і займалися кредитуванням вітчизняних та
273 
іноземних позик. Акціонерні банки вперше з’явилися лише у 1830-х рр. Їх швидке зростання відбулося у 1840—1860-х рр. Тоді склалася четвірка найбільших банків: Паризька облікова контора, Банк промислового і торгівельного кредиту, Ліонський кредит (1863 р.) та Генеральне товариство для заохочення торгівлі і промисловості (1864 р.). Ці банки разом з банківськими домами посіли центральне місце в кредитній системі Франції.
Крім того, акціонерні банки внесли нові риси в організацію банківської справи. Для збільшення своїх пасивів вони вперше широко розгорнули залучення вкладів населення під відсотки і розпочали організацію своїх відділень по всій території країни. Головною сферою діяльністю банків, і в цьому полягає особливість розвитку Франції в період промислового перевороту,
стають операції з цінними паперами держави.
Компенсація колишнім земельним власникам — дворянам, оплата військових замовлень держави, будівництво залізниць, що розгорнулося у 1830-х рр., колоніальні війни та проведення відповідної політики, утримання державної влади тощо приводили до хронічного дефіциту державного бюджету і примусили державу постійно випускати внутрішні позики у вигляді цінних паперів — облігацій. А уряд країни, що негайно потребував грошей, пускав облігації на величезні суми в обіг за низькими цінами. Цю ситуацію використовували банкіри. Вони скуповували облігації оптом і значно наживались, реалізуючи їх по всій Франції за вищими біржовими цінами. Облігації купували як багаті верстви населення — торгівельно-промислова буржуазія, дворяни, чиновники, спекулянти, так і велика кількість дрібних власників. Відповідно їх кошти витрачалися не на розвиток і розширення виробництва, а на створення прообразу сучасної фінансової піраміди. Про це свідчить постійне зростання внутрішнього державного боргу: 1830 р. він становив
4,4 млрд франків, 1848 р. — 6 млрд, 1871 р. — 12,5 млрд, 1875 р. — 20 млрд франків. Для банкірів операції з цінними паперами були більш вигідними, ніж вкладання коштів у промисловість.
Важлива роль у розвитку промисловості в першій половині ХІХ ст. належала будівництву залізниць. 1831 р. їх довжина становила лише 39 км. І тільки у 1830—1840-х рр. розпочинається перебудова цієї транспортної системи країни: оснащення її паровими двигунами, будівництво залізничних магістралей, що сполучають Париж з великими промисловими і портовими центрами — Ліоном, Марселем тощо. Цьому процесові сприяв уряд, який надавав будівельникам гарантії та привілеї, щоб привабити капітал акціонерних компаній. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис. км залізничних шляхів.
Технічна революція на транспорті викликала прискорене зростання ме-
талургійної та паливної промисловості. З 1830-х рр. у металургії освою-
ється процес пудлінгування, поширюється виплавка чавуну на кам’яному вугіллі. У ці ж роки розпочався розвиток французького машинобудування. Та воно не витримувало конкуренції з боку Англії. Тому в першій половині
274 
ХІХ ст. нарівні з транспортом другою важливою сферою економіки стає тек-
стильна промисловість.
В Ельзасі створилися бавовняні фабрики, які були оснащені десятками тисяч прядильних і ткацьких парових верстатів. Широкої популярності набуває шовкова промисловість з центром у Ліоні. Швидко зростають і такі специфічні французькі галузі, як виробництво бархату, парчі, мережива, шалів, штучних квітів тощо. Свої позиції на ринках Європи Франція зміцнює також за рахунок оригінальних, дорогих виробів та предметів розкоші, у виробництві яких вона практично не мала суперників.
На 20—40-ві роки ХІХ ст. припадає творчість представників французької класичної економічної школи Ж. Б. Сея та Ф. Бастіа. Економічна теорія у
Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до цієї інколи надто абстрактної теорії, а з прагматичних позицій вирішувала проблеми розвитку буржуазного суспільства, що складалося у країні.
Жан Батист Сей (1767—1832) — родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй праці «Трактат політичної економії» (1803 р.), так і в узагальнюючій «Повний курс практичної політичної економії» (1828—1829 рр.) в шести томах він наслідує й пропагує ідеї А. Сміта. Разом з тим правомірно стверджувати, що Ж. Б. Сей не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового напряму в економічній теорії.
Відповідно до теорії Ж. Б. Сея виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму кориснісь він розглядає як послугу. Так, якщо у А. Сміта йшлося про виробництво товарів, то у Ж. Б. Сея виробництво — це надання послуг і, навпаки, будь-яке надання послуг є виробництвом. І навіть відносини між капіталістами та робітниками представлені ученим у вигляді взаємного надання послуг.
За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у А. Сміта, а корисністю речі, її споживною вартістю, в створенні якої беруть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія одержала назву — «Теорія трьох факторів». Кожний з перелічених чинників надає свою послугу і відповідно робить свій внесок у створення цінності. Розмір заробітної плати характеризує те, що створено працею, процент — створено капіталом, а земельна рента — землею.
Важливе значення у суспільстві Ж. Б. Сей надає підприємцю. Саме підприємці комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють попит на виробничі блага і пропозицію споживчих благ. Завдяки їм здійснюється розподіл багатства в суспільстві. Цим самим Ж. Б. Сей по-іншому ставить проблему розподілу багатства, на відміну від А. Сміта.
275 
Прибуток, на думку Ж. Б. Сея, розпадається на процент і підприємницький дохід. Останній він відносить до заробітної плати: це оплата висококваліфікованої праці, яка пов’язана з талантом і відповідальністю організатора й керівника виробництва.
Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея посідає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за ствердженням Ж. Б. Сея, товари й послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі. На його думку, надвиробництво певних товарів означає недостатнє виробництво інших. Тому розбіжність попиту й пропозиції може бути лише частковою і тимчасовою, поки те, що було зроблено з надлишком, не компенсується додатковим випуском того, чогобракувало.
Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують лише роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи дану думку, Ж. Б. Сей формулює чотири закони ринку:
1.Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає з підвищенням попиту.
2.Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскільки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується піднесенням сільського господарства і т. д.
3.Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.
4.Ті прошарки суспільства, які лише споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.
В епоху, яку ми розглядаємо, «закон Сея» зіграв двояку роль. З одного боку, він відображав віру Ж. Б. Сеяі йогоприбічників у природну гармонію буржуазного суспільства та господарства, що було далеке від дійсності. Разом з тим цей закон для свого часу був і прогресивним, адже він був направлений проти тези С. Сісмонді про неможливість поступального розвитку капіталізму. У «законі Сея», хоч і в неточній формі, виражена теза, що капіталізм у процесі свого розвитку сам створює собі ринок і не потребує «третіх осіб» для вирішення проблеми реалізації товарів. Використовуючи аргументи Ж. Б. Сея, буржуазія висувала прогресивні вимоги щодо скорочення бюрократичного державного апарату, свободи підприємництва й торгівлі.
Що ж до економічних поглядів Ж. Б. Сея в цілому, то його ідеї стали основою подальшого дослідження проблем попиту та пропозиції, економічної рівноваги, теорії граничної корисності, підприємництва, циклічності економічного розвитку і знайшли відображення у неокласичному напрямі економічної думки.
276 
Другим представником французької політичної економії розглядуваного періоду був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільш відомі дві його праці «Економічні софізми» (1847 р.) і «Економічні гармонії» (1850 р.). Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов’язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Він відстоював теорію природного порядку та заперечував існування соціальних антагонізмів. Учений вважав, що за умов економічної свободи взаємовідносини між людьми «не можуть бути нічим іншим, як взаємним обміном послуг, які знижуються в цінності і зростають у корисності» [19, c. 171]. Таким чином, Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Останні він визначив як будь-яке зусилля, що зберігає зусилля інших. З боку продавця послуга вимірюється його зусиллями, затраченими на виробництво товару, а послуга з боку покупця — зусиллями, які економляться в результаті придбання товару. Виходячи з цієї теорії, Ф. Бастіа визначав ринкову економіку як царство волі та гармонії, економічної свободи і взаємовигідного співробітництва різних класів.
Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні, в процесі якого всі члени суспільства «вимушені надавати один одному взаємні послуги і взаємну допомогу заради спільної мети». При цьому він вважав, що послуга капіталіста полягає у тому, що під час авансування або позики капіталу відбувається утримання від споживання, яке вимагає зусиль так само, як і будь-який процес праці.
Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, яка належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим більше зростає і його частка безумовна» [19, c. 172]. Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає» [19, с. 172].
Таким чином Ф. Бастіа відстоює теорію природного порядку та заперечує існування соціальних антагонізмів, що спонукає до реалізації вільної ініціативи кожної людини. Разом з тим він стверджував, що досягнення гармонії інтересів відбувається тоді, коли особистий інтерес підпорядковано суспільному. На основі цього Ф. Бастіа вивів закон про визначальну роль споживача щодо виробника. На його думку, виробник дбає про власні інтереси, намагаючись отримати якомога більший прибуток. Але все, що він намагається здійснити для досягнення даної мети, приводить до зниження цін, створення корисних речей у достатній кількості, до збільшення суспільного продукту й повного задоволення потреб споживача. На це спрямовані всі економічні закони, що діють у суспільстві — закони вартості, попиту і пропозиції, конкуренції тощо, які примушують орієнтувати виробництво на попит. Виходячи з цього, основним питанням економічної теорії, на думку Ф. Бастіа, має стати питання не про закони виробництва, про заінтересова-
277 
ність виробника, а про основні закономірності процесу споживання, оскільки саме воно зумовлює напрями розвитку виробництва.
Теорія примату споживання над виробництвом, споживача над виробником була на той час новим словом у економічній теорії. У поєднанні з теоріями вільної конкуренції, попиту та пропозиції вона давала поштовх до подальшого вивчення закономірностей розвитку ринку.
Стрімкий розвиток промислової революції у Франції відбувся після ре-
волюційних подій 1848 р., у 1850—1860-х рр., в умовах так званої другої імперії (її очолив Луї Наполеон Бонапарт). Це був час величезного збільшення державних позик і банківсько-біржового ажіотажу. Паризька біржа потроїла свої операції й перетворилася на грошовий ринок загальноєвропейського масштабу. Французький капітал не знаходив достатньо вигідного застосування всередині країни і направлявся за її межі, уникаючи вітчизняної промисловос-
ті. Франція стає міжнародним банкіром та світовим лихварем.
Разом з тим слід підкреслити два важливих чинники, які, незважаючи на вищенаведене, позитивно вплинули на розвиток французької економіки. Перший чинник: під тиском виборців — промисловців (гонитви за прибутками) та робітників (боротьби за робочі місця) уряд вимушений був стимулювати і підтримувати зростання виробництва. Це насамперед стосувалося збільшення залізничної мережі (з 3 тис. км у 1850 р. до 17, 4 тис. км у 1870 р.), перепланування та розбудови Парижа, зростання військово-морського флоту тощо. Другий чинник: особливістю тих років було посилення зв’язку між промисловістю і комерційними банками. У 1852 р. в Парижі засновано банк «Генеральне товариство рухомого кредиту» («Креді-мобіле»), який створив і профінансував велику кількість промислових підприємств. Його наслідували банки, які ми уже згадували, — «Ліонський кредит», Генеральне товариство та ін. Таким чином, саме у Франції раніше, ніж в інших країнах розпочинається процес злиття банківського капіталу з промисловим і виникнення фінансового капіталу. Економічні закони 1863 та 1867 рр. про створення акціонерних товариств стали одним з імпульсів економічного розвитку Франції. Названі чинники помітно вплинуло на розвиток французької економіки в даний період.
У 1850—60-ті роки значних темпів розвитку набирала важка промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі сприяло підвищенню якості продукції і зростанню виробництва (у 8 разів). Будівництво залізних доріг надало потужний імпульс розвитку інших галузей господарства. В чорній металургії в 1850-х рр. завершився перехід до коксової плавки. У 1860-х рр. французькі металурги батько і син П’єр та Еміль Мартени розробили модель мартенівської печі, що дозволяла виготовляти високоякісну сталь з руд, які містять фосфор. Утричі збільшилися виробництво чавуну і видобуток вугілля.
Незважаючи на успіхи великої промисловості, в країні переважали середні й малі підприємства, що пояснюється специфічною галузевою струк-
278 
турою господарства країни, орієнтованою на модні товари. Французька промисловість і в ці роки орієнтувалася на аристократію, багаті верстви населення, а не на масового споживача. В ній переважало виробництво шовку, ювелірних виробів, парфумерії, косметики, меблів, фарфору тощо.
Промисловий переворот було завершено в кінці 1860-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обсяг промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у 6 разів. І якщо в 1812 р. вартість промислової продукції Франції оцінювалася в 2 млрд франків, у 40-ві роки — у 4 млрд, то наприкінці 60-х років — у 12 млрд франків. Відбувався процес концентрації виробництва, особливо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське населення. Та все ж більша частина національного доходу припадала на аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % населення. Парцелярний тип сільського господарства не дозволяв масово використовувати техніку, сучасні технології ведення землеробства.
Особливість розвитку економіки Франції полягала у тому, що вплив уряду країни на економіку держави був досить сильним. Так, парламентські дебати з питання державного чи приватного будівництва залізниць затримували настання «залізничної ери» у Франції до епохи Другої імперії. Після 1852 р. будівництво розпочалося швидкими темпами. Тобто економічний лібералізм не мав того успіху, що у Великобританії. А це у свою чергу стримувало капіталістичний розвиток та формування структури національного ринку. Виходячи зі стану економіки країни у першій половині ХІХ ст., Ф. Бастіа, як і інші представники класичної економічної теорії, рішуче заперечував будь-які форми державного регулювання економіки. Він визначав державу як величезну фікцію, за допомогою якої всі намагаються жити за рахунок усіх. «Киньте погляд на земну кулю, — писав він, — коли народи бувають найщасливішими, моральними, миролюбними? Коли закон дуже рідко втручається у приватну діяльність, коли уряд менше дає себе відчувати, коли особистість має найбільшу силу, а громадська думка найбільший вплив, коли склад управління нечисленний, коли легші і рівномірні подат-
ки…» [19, с. 200].
На противагу Ф. Бастіа, інший французький економіст — представник критичного напряму — С. Сісмонді (1773—1842) вбачав основну причину негативних явищ в економіці Франції у стрімкому розвиткові капіталізму на основі великого машинного виробництва. Поліпшення ситуації, на його думку, було можливе через реалізацію двох основних заходів:
•відродження пріоритетної ролі селянських господарств на основі патріархальної власності (замість фермерської організації сільськогосподарського виробництва);
•повернення до умов незалежної діяльності ремісників, зайнятих у великій кількості самостійних майстерень і цехів (замість великих фабричнозаводських структур, що керуються одним господарем).
279 
С. Сісмонді вважав, що істотну роль у реалізації зазначених заходів має відігравати держава. Уряд, зокрема, повинен: створити умови «міським» і «сільськогосподарським» робітникам для взаємодії на принципах коаліції та вільної кооперації; впровадити віковий ценз на найману працю дітей і скоротити тривалість робочого дня дорослих робітників; звільнити від податків «клас сільськогосподарських робітників» і збільшити ставки для землевласників та великих фермерів; зобов’язати роботодавців утримувати робітників на період їх хвороби, безробіття і старості [17, с. 165—175].
Французька революція 1789 р. проголосила принцип безкоштовної державної освіти. Саме вона створила низку нововведень у галузі освіти, які мали особливе значення в індустріальну епоху. З’явилися спеціалізовані наукові та інженерні школи, серед яких найвідомішими були Політехнічна школа та Вища нормальна школа, які не тільки забезпечували високу якість освіти, але й займалися науковими дослідженнями. Під впливом представників викладацької еліти вищих навчальних закладів Франції, які пропагували принципи економічного лібералізму та вільної торгівлі, Франція у 1860-х рр. перейшла від жорсткого до помірного протекціонізму. Це стало одним з імпульсів економічного розвитку.
В цілому на час завершення промислового перевороту (кінець 1860-х рр.) Франція за сукупним вартісним обсягом промислової продукції посідала третє місце після Англії і США, а її особливості розвитку визначалися наступним:
•проблема індустріалізації остаточно не була вирішена і за структурою економіки країна залишалась аграрно-індустріальною;
•важка промисловість за темпами зростання випереджала легку, однак за абсолютними розмірами остання мала переваги;
•у підприємницько-буржуазному прошарку суспільства провідне місце посідала не промислова буржуазія, як це було в Англії, а буржуазія фінансова. Її величезні нагромадження стануть передумовою для перетворення Франції на початку ХХ ст. в одного з провідних на Заході експортерів капіталу.
7.2.3. Формування ринкового господарства в Німеччині
Після епохи Відродження та Реформації історія Німеччини в ХVІІ—ХVІІІ ст. визначалася релігійними та міжрегіональними війнами. Так, причи- 
ною Тридцятирічної війни (1618—1648 рр.) був
релігійний конфлікт, суть якого полягала у боротьбі найбідніших верств населення проти феодальної експлуатації, як світської, так і духовної, тобто за релігійну свободу та рівність у суспільстві. Проте повстанці не досягли своєї мети. Наслідком релігійної війни стало посилення феодального гноблення
280 
селян, збільшення їх особистої залежності, еміграція німців в Америку, Росію та інші країни, масовий згін селян із землі, за рахунок чого розширювалися великі панські господарства.
Позитивним результатом Тридцятирічної війни стало прийняття 1648 р. Вестфальського трактату (конституції), відповідно до якого німецька імперія являла собою федерацію князівств на чолі з рейхстагом.
Кровопролитною була міжрегіональна Семирічна війна (1756—1763 рр.) між Австрією й Прусією за гегемонію серед німецьких князівств. Перемога Пруссії у Семирічній війні, подальше збільшення території країни дозволяли їй на початку ХІХ ст. очолити процес об’єднання Німеччини.
Ідеологічне підґрунтя для об’єднання Німеччини було підготовлене представниками німецького романтизму. ВНімеччині, як і у інших феодально-роздроб- лених державах — Італії та Польщі, в 1740—1780 рр.
на противагу універсалізму та раціоналізму Просвітництва виник романтизм як вияв національної самобутності. Ідеологія романтизму, заснована на вимогах національної єдності та побудови могутньої німецької держави, проникла у суспільну думку Німеччини і знайшла відображення у творах видатних філософів І. Канта (1724—1804), Й. Фіхте (1762—1814), А. Мюллера (1779—1829). Глибока змінау світосприйнятті німцівстала однією з основних причин краху старої, роздробленої Німеччини. Населення окремих князівствупершеусвідомило свою національну єдність.
В умовах релігійного поліцентризму під впливом діяльності просвітників світська наука і культура одержали більшу можливість для свого розвитку, поширилися раціоналістичні вчення, які стали основою подальшого розвитку світської освіти та майбутніх технічних і технологічних відкриттів.
Та все ж панівною формою промисловості в цей час у Німеччині залишалося цехове ремесло. Металургійна та суконна промисловість, яка пожвавилася на початку ХVІІІ ст., гальмувалася сильною конкуренцією Голландії, Англії та Франції. Ознаками розвитку капіталістичних форм промисловості в зазначений період були розсіяні мануфактури. Великі централізовані мануфактури визначали загальний характер промисловості лише наприкінці ХVІІІ ст. Причиною тривалого переходу до централізованих мануфактур було процвітання кріпосництва, яке затримувало приток найманої робочої сили, і невелика концентрація капіталу в руках німецьких купців. Протекціоністська політика князів, суть якої полягала у забороні купівлі товарів сусідніх німецьких держав, стала однією з форм пограбування населення. Головним предметом німецького експорту було «гарматне м’ясо» — торгівля солдатами, яка приносила князям значні доходи.
Наполеонівські завоювання позитивно вплинули на розвиток німецьких земель, що увійшли до складу Французької імперії. 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про створення Рейнського сою-