attachments / 09-3743
.pdf
241 
вівалентність обміну. Ринковий механізм ціноутворення стає важливим регулятором господарської діяльності. Визначені в такий спосіб ціни стають важливим критерієм в організації виробництва: в разі невигідності реалізації товару за ринковою ціною його виробництво припиняється.
Конкурентні відносини в своєму розвитку проходять декілька етапів. Від початку ХІХ ст. і до кінця 70-х років ХІХ ст. у країнах Західної цивілізації домінувала вільна (досконала) конкуренція. Умовами її існування були:
¾досить велика кількість продавців та покупців, що забезпечує свободу входження на ринок і виходу з нього;
¾однорідність (гомогенність) товарної маси, коли покупцеві байдуже, у кого купувати товар. Відсутність тиску виробника, реклами чи інших чинників на вибір покупця, для якого єдиним критерієм є рівень ціни;
¾відсутність як дискримінації одних, так і надання привілеїв іншим учасникам ринку;
¾наявність у кожного виробника можливості швидко реагувати на збільшення платоспроможного попиту населення;
¾однакова поінформованість учасників ринку про його стан або можливі зміни на ньому, що запобігає ажіотажним чи панічним діям;
¾виробництво на ринок є єдиним джерелом доходів економічних інди-
відів, і згортання такого виробництва супроводжується відповідними втратами [1, с. 132].
Конкуренція у різних формах прояву — вільна (досконала), монополістична (недосконала), державно-монополістична тощо1 — виступає важливою, але не єдиною характеристикою суті ринкового господарства. Від самого початку виникнення конкуренції економічний центр в особі економічних органів держави впливав на її становлення та розвиток. Вже виникнення ринкової системи залежить від прийняття низки законів, що утверджують приватну власність та особисту свободу людей. Тому формування державою ринкових економічних інститутів — законів, правил, норм і т. д. — стає умовою вільної та рівноправної взаємодії суб’єктів господарювання. Залежно від того, яким чином економічні інститути створюють рівні можливості для всіх учасників господарських процесів, дозволяють узгодити індивідуальні та суспільні інтереси й охоплюють усі аспекти господарської системи, можна говорити про відмінності ринкового господарства в різних країнах та
вмежах різних історичних періодів.
Так, на початковому етапі становлення ринкової системи в більшості країн світу мали місце недостатня збалансованість дій ринкових інститутів та їх недорозвиненість, низький рівень взаємодії економічних суб’єктів, домінування стихії вільної конкурентної боротьби, що призводило до численних негативних наслідків. До них відноситься перш за все неузгодженість
1 Сутність монополістичної (недосконалої), державно-монополістичної та інших форм конкуренції розкриватиметься у наступних темах.
242 
інтересів власників капіталу і найманих робітників (власників робочої сили), що проявилась у низькому рівні оплати праці, тривалому робочому дні, залученні дітей та жінок до роботи на заводах і фабриках1. Це спричинило загострення суспільних суперечностей між основними класами суспільства і дестабілізацію господарської системи.
Ще однією характерною рисою розвитку ринкової економічної системи стали кризи надвиробництва. Вільна конкуренція не могла забезпечити необхідною мірою регулювання обсягів виробництва, що призводило до величезних нераціональних витрат ресурсів, банкрутств і дестабілізації всієї господарської системи. Лише починаючи з кінця ХІХ ст. поступове охоплення через елементи свідомого регулювання взаємодії господарських суб’єктів дозволило пом’якшити й певним чином поставити під контроль стихію вільної конкуренції та її наслідки — економічні кризи.
7.1.3. Економічна думка про ринкове господарство
Утвердження в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах ринкових відносин потребувало теоретичного осмислення цих процесів з нових методологічних позицій. Рекомендації меркантилістів в умовах формування ринкової господарської системи не відповідали на актуальні питання теорії і практики, які потребували:
•обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента, конкуренція тощо;
•аналізу нових форм господарювання;
•звільнення від жорсткого регулювання економіки урядом тощо.
|
За цих умов почала формуватися система уявлень |
Класична політична |
|
економія |
проекономіку, щодістала назву «класична політична |
|
економія». Вперше цей термін ужив К. Маркс стосо- |
|
|
|
вно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей розвитку тогочасного суспільства. Він писав «…під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з В. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва» [14, с. 89].
Класична політична економія виникла в Англії в кінці ХVІІ ст., а у Франції — на початку ХVІІІ ст. До класиків К. Маркс зараховував економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії К. Маркс називав праці А. Сміта
1 Глибокий аналіз суперечностей між основними учасниками виробництва та соціальні наслідки такого протистояння проведено К. Марксом у «Капіталі» (Маркс К. Капітал. Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге вид. — К.: Держ. вид-вополіт. літ. УРСР, 1963. — Т. 23, розд. 8. — С.225—289).
243 
та Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе. Сучасні ж дослідники відносять до класичної політичної економії всю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст., зокрема Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері та інших економістів [4, с. 36].
Класична школа політичної економії базувалася на таких засадничих принципах:
—життя суспільства в цілому й економіка зокрема підкорюються дії певних «природних законів», які відображають наявність у світі загального порядку і не залежать від волі, бажань, поінформованості людей. Втручання держави в ці процеси недоцільне й небажане. Вона повинна лише підтримувати порядок і гарантувати економічну свободу. Класики обґрунтували принцип економічної свободи «laissez faire» («не заважайте робити», «дозвольте робити»);
—дія економічних законів реалізується через переслідування кожним індивідуумом своїх особистих інтересів. Зіткнення цих інтересів у процесі конкуренції веде до вироблення оптимальних рішень. Особистий егоїзм стає фундаментом загального добробуту. Така модель поведінки одержала назву
«економічної людини» (homo economicus);
—умовою ефективного функціонування ринкового механізму є забезпечення максимуму економічної свободи, гарантією якої є приватна власність і повнота інформації, якою володіють суб’єкти господарювання.
Вказані принципи характеризують класичну школу на всіх етапах її існування та є критеріями приналежності до неї тих чи інших економістів. Процеси, що відбувалися в економіці, представники класичної політичної економії показали в цілісному, найбільш узагальненому вигляді як сферу взаємозв’язаних законіві категорій, яклогічно побудовану систему відносин.
Протягом майже всього ХVІІІ ст. попередниками А. Сміта (В. Петті, П. Буагільбером, Ф. Кене та ін.) закладені основи вчення класичної школи, які відображали розуміння природи і механізму ринкової економічної системи. Однак висунуті ними ідеї були досить розрізнені, а тому не могли дати цілісної картини функціонування тодішньої економіки. Та потреба в такій систематизації ставала все нагальнішою в міру того, як ринкові відносини ставали панівною формою економічних зв’язків.
Уперше цілісну систему уявлень про ринкову економіку створив Адам Сміт (1723—1790) в книзі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.). Разом з тим слід зазначити, що у працях як А. Сміта, так і Д. Рікардо поняття «ринок» не одержало чіткого теоретико-економічного визначення, оскільки вони відносили його до зовнішніх поверхових явищ ринкової економіки. Основну увагу класики економічної теорії приділяли механізму функціонування ринку — ринковій конкуренції та еквівалентному обміну.
Відповідно до теорії А. Сміта, ринок саморегулюється завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх приватні інтереси. Так ринкова економіка
244 
найефективніше вирішуватиме всі суспільні завдання й приведе до гармонійного розвитку суспільства з максимально можливою вигодою для всіх і кожного. Основу цього процесу, на думку А. Сміта, становить принцип «невидимої руки», який регулює ринкові відносини та непомітно для суспільства виводить ринок з усіх труднощів і перепон.
А. Сміт стверджував, що в будь-якому цивілізованому суспільстві діють всесильні і невідворотні економічні закони, основою яких є вільна конкуренція. Механізм дії конкуренції та забезпечення індивідуальних інтересів в умовах ринку забезпечує, на думку А. Сміта, еквівалентний обмін, в основі якого лежить вартість товару. Останню тезу досліджували і його попередники, але А. Сміт розробив теорію вартості значно глибше й повніше, ніж В. Петті і П. Буагільбер1. Разом з тим його деякі погляди є суперечливими, причиною чого була двоїстість методу, який він застосовував при вивченні природи вартості товару2. Це проявилося в існуванні трьох наступних визначень даної категорії.
1.Визначення вартості затратами живої праці. З точки зору А. Сміта,
всі товари мають одну загальну властивість: вони — продукти праці. Тоді при зіставленні товарів у процесі обміну конкретна форма затрат праці не має значення, і всі товари виступають як продукти рівної праці. Звідси випливає, що величина вартості визначається лише кількістю затраченої праці та вимірюється робочим часом. Цей підхід, на думку А. Сміта, має право на існування, але тільки в умовах простого товарного виробництва, коли всі товаровиробники є власниками своїх товарів, відсутні наймана праця і поділ праці на виробництві.
2.Визначення вартості працею, яка купується. В умовах капіталістич-
ного виробництва при існуванні поділу праці, вказував А. Сміт, людина є багатою або бідною залежно від тієї праці, якою вона може розпоряджатися або яку вона може купити. Виходячи з цього, він стверджував, що «вартість всякого товару для особи, яка володіє ним і має на увазі не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, рівна кількості праці, яку вона може купити за неї або отримати в своє розпорядження» [18, с. 38]. У цьому визначенні, яке суперечить першому, А. Сміт зводить міру вартості до «вартості праці» (тобто до вартості робочої сили), або фактично
—до заробітної плати. Таким чином він пояснював вартість товарів вартістю засобів існування робітника, що не відповідало дійсності. А. Сміт правильно відчував, що в капіталістичних умовах закон вартості діє по-іншому порівняно з простим товарним виробництвом, але вирішити цю проблему він не зміг.
1Теорія вартості В. Петті і П. Буагільбера розглянута в темі 6 даного посібника.
2У процесі економічного дослідження тогочасного суспільства А. Сміт використовує два підходи: езо-
теричний (прагнення проникнути у внутрішню сутність явищ, що розглядаються) і екзотеричний (опис поверхових форм). Ці методи можуть доповнювати один одного. Та у А. Сміта вони часто підмінюють один одного і зовнішня форма виступає не як прояв глибшої сутності, а як ще одна сутність. Це породжувало суперечливість його поглядів, непослідовність і неоднозначність висновків і визначень.
245 
3. Визначення вартості доходами. А. Сміт звернув увагу на ту обставину, що при застосуванні найманої праці результат виробничої діяльності після обміну набуває форми доходу, який розподіляється між учасниками виробництва товарів і іншими особами, які не брали безпосередньої участі у виробництві. Звідси він робить висновок, що за наявності найманої праці вартість складається з трьох видів доходів: заробітної плати, прибутку і ренти.
Головним недоліком наведених визначень вартості є зведення її лише до результатів живої праці. Створена нею нова вартість дійсно розпадається на три види доходу, та разом з цим у вартість товару входить відтворена працею вартість елементів постійного капіталу. Тому вартість товарів не може бути зведена до суми доходів, а розпадається на доходи (v + m) і перенесену вартість засобів виробництва (с). Визначення вартості лише доходами одержало в економічні літературі назву «догма Сміта».
Важливо підкреслити, що визначивши вартість як суму трьох видів доходів, А. Сміт заклав основи теорії факторів виробництва, яка в ХІХ ст. стала панівною.
Таким чином, відповідно до теорії А. Сміта, ринок саморегулюється через вільну конкуренцію і приватні інтереси підприємців, які реалізуються через закон вартості. А це можливо, на думку вченого, тільки тоді, коли держава не втручатиметься в економічне життя країни. Тобто А. Сміт був прихильником економічного лібералізму та вільної гри господарських сил. Разом з тим він визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Таке трактування ролі та функцій держави знайшло відображення в його твердженні: «держава — нічний сторож».
Як уже зазначалося, створена А. Смітом система уявлень про функціонування економіки базувалася на ідеї природного порядку. Тому для досягнення вищого ступеня добробуту народу, на його думку, «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість вуправлінні, всеінше зробитьприроднийхід речей»1.
Однак оптимістичні уявлення А. Сміта про можливості механізму ринкової економіки виявилися не безмежними. У результаті промислової революції, яка підвела адекватну матеріально-технічну базу під систему ринкової економіки, виникла низка не відомих раніше проблем, які вимагали від учених осмислення і пояснення: безробіття, загострення суперечностей між власниками засобів виробництва й найманими робітниками, суперечності між промисловою буржуазією і земельними власниками, кризові коливання тощо.
З методологічних позицій класичної політичної економії вищеназвані проблеми знайшли відображення в працях Давида Рікардо (1772—1823), завершувача економічної системи А. Сміта. У 1817 р. Д. Рікардо опублікував свою працю «Основи політичної економії та оподаткування», визначивши її головне завдання у вивченні законів, що керують розподілом створеного
1 Цит. за: Scoll W. R. Adam Smith as Student and Professor. Glasgow: 1937. P.53—54.
246 
продукту між класами суспільства. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку і ренти. Та історичне значення праць Д. Рікардо для економічної науки, на думку К.Маркса, полягає, перш за усе, в його теорії вартості. Д. Рікардо піддав ретельній критиці теорію вартості А. Сміта й однозначно довів, що вартість визначається працею, затраченою на виробництво, що у вартість входить також вартість спожитих засобів виробництва, що вартість визначається необхідним робочим часом і що вартість є первинною величиною, яка встановлюється працею і не складається, а розподіляється на доходи.
Заслуга Д. Рікардо полягала у тому, що він намагався покласти теорію трудової вартості в основу всієї політичної економії. На базі своєї теорії вартості він відкинув думку про те, що прибуток є продуктом самого капіталу,
івизначив капітал як нагромаджену працю на відміну від А.Сміта, який трактував капітал як запас, призначений для подальшого виробництва.
Взаконі вартості Д. Рікардо бачив обґрунтування і для теорії розподілу. Він розглядав заробітну плату та прибуток як дві частини вартості, створені працею, і дійшов висновку, що зниження заробітної плати підвищує прибуток, а її збільшення зменшує прибуток. Теорію земельної ренти Д. Рікардо також будував на основі теорії вартості, про що йдеться у другому питанні даної теми.
Разом з тим теорія вартості Д. Рікардо мала певні недоліки. В ній не було якісної, соціальної характеристики праці товаровиробника і створюваної ним вартості, не розкривалася двоїстість цієї праці. Складне питання про суперечність вартості й споживної вартості товару Д. Рікардо обійшов. Закон вартості трактувався ним як позаісторичне явище, характерне для всіх епох і форм господарювання. Д. Рікардо на відміну від А. Сміта не робив навіть спроб визначити передумови виникнення товарного господарства. Воно сприймалося ним як дане, завжди існуюче. Це пояснювалося тим, що згідно з методологією Д. Рікардо капіталістичний спосіб виробництва розглядався як вічна природна форма виробництва, а аналіз вартості обмежувався її величиною.
Вцілому, А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що джерелом багатства будьякого суспільства є не зовнішня торгівля (меркантилісти), не сільське господарство і не природа як така (фізіократи), а сфера виробництва, трудова діяльність у її різноманітних формах. Саме трудова теорія вартості стала одним з вихідних положень класичної політичної економії.
Від пошуку зовнішніх сил або звернення до владних структур А. Сміт і Д. Рікардо спрямували аналіз у сферу виявлення внутрішніх причин, які становлять основу функціонування ринкової економіки. Таким чином, А. Сміт
іД. Рікардо розглядали капіталістичну систему господарювання як таку, що відповідає природі людини і тому є єдино раціональною. Висновки, яких дійшли А. Сміт і Д. Рікардо, були ними використані й отримали подальший розвиток у працях їхніх послідовників: Дж. С. Мілля, Т. Мальтуса,
247 
Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері та інших визначних економістів — теоретиків ХVІІІ—ХІХ ст.
Що ж до опонентів А. Сміта та Д. Рікардо, то слід відмітити наступне. Вже в першій половині ХІХ ст. деякі економісти виступили з критикою класичної системи, протиставляючи їй інші системи, на їх погляд, краще орієнтовані на людину праці і вирішення соціальних конфліктів. Саме в цей час сформувався критичний напрям політичної економії та альтернативні напрями економічної думки: утопічно-соціалістичний, німецькаісторичнашколаімарксизм.
Найвідомішим представником критичного напряму політичної економії був С. Сісмонді (1773—1842), 
який виступив з критикою капіталістичної системи
господарювання і класичної політичної економії.
У С. Сісмонді було своє розуміння політичної економії. Він вважав її наукою про мораль. На його думку, політична економія повинна вивчати людину, її потреби, відчуття і як на неї діють ті чи інші установи, тобто вона має справу з людською природою, а не з об’єктивними законами. Тому він не зрозумів самого процесу становлення капіталізму та його результатів. Своє критичне ставлення до класичної політичної економії і ринкової економіки він виклав у таких працях, як «Про принципи політичної економії» (1803 р.) та «Нові начала політичної економії» (1819 р.).
Основна мета досліджень С. Сісмонді полягала в тому, щоб показати, як держава повинна керувати виробництвом і розподілом багатства в інтересах дрібного виробника. Він вважав, що матеріальне благополуччя населення залежить від держави. Тому тут не може бути місця для вільної конкуренції і вільної торгівлі. Таким чином, С. Сісмонді був проповідником принципу державного втручання в ринкову економіку.
Економічне вчення С. Сісмонді про виробництво, споживання, капітал, дохід, протиріччя капіталізму відображено в його теорії реалізації і криз, згідно з якою ринкове господарство обов’язково супроводжується кризами надвиробництва. На його думку, з розвитком капіталізму внутрішній ринок звужується через дві обставини. По-перше, скорочується дохід робітників, адже вони витісняються машинами, що не пред’являють власного попиту. Дохід робітників скорочується з іншої причини: при наймі робітників капіталісти завжди можуть найняти дешевшу робочу силу з маси безробітних. Відповідно навіть зайняті робітники приречені на споживання мінімуму засобів існування, а це означає, що вони пред’являють все менший попит на товари. По-друге, зменшується попит на споживацькі товари з боку капіталістів. Незважаючи на зростання обсягів виробництва і відповідно їх доходів, вони пропорційно не збільшують витрати на споживання, а навпаки, нагромаджують свої доходи. В результаті виробництво перевищує споживання як робітників, так і капіталістів. Частина суспільного продукту залишається нереалізованою.
248 
Вийти з цього положення, на думку С. Сісмонді, можна було б, поперше, за рахунок зовнішнього ринку, але і він звужується, тому що ті країни, які були зовнішнім ринком для капіталістичних країн, самі стають на шлях капіталістичного розвитку і включаються в боротьбу за зовнішній ринок; по-друге, за рахунок дрібних виробників, однак велике капіталістичне виробництво їх розорює й тим самим позбавляє себе ринку збуту. А відповідно до його концепції відтворення так званої теорії «третіх осіб» капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитися робітниками та капіталістами, а потребує наявності ще й дрібних виробників (вони і є третіми особами). Таким чином, С. Сісмонді вважав, що капіталізм не має майбутнього. Йому внутрішньо притаманні кризи надвиробництва..
У зв’язку з вищенаведеним С. Сісмонді звертається до урядів країн, щоб вони своєю владою відмовилися від капіталістичного розвитку. На його думку, задоволення і достаток настануть лише тоді, коли суспільство повернеться до дрібного виробництва. Програма С. Сісмонді полягала в необхідності роздрібнення великого промислового і сільськогосподарського виробництва на якнайбільшу кількість самостійних підприємств та участі робітників у ньому як співвласників.
Суцільне дрібне виробництво — ідеал С. Сісмонді. Ідеал — утопічний, але він знайшов багато послідовників у країнах Європейської цивілізації.
Що ж до утопічного соціалізму, то прихильники
цієї теорії на противагу А. Сміту, Д. Рікардо та їхнім послідовникам розцінювали капіталізм як систему, що суперечить природному порядку й не забезпечує ні справедливого розподілу багатства, ні ефективного використання матеріальних і людських ресурсів.
Оцінюючи провали ліберальної ринкової економіки, представники утопічного соціалізму підкреслювали, що наріжним каменем економічних суперечностей є недосконалість інституту приватної власності. У системі приватновласницьких відносин інтереси кожного члена суспільства конфліктують з інтересами інших членів, і тому суспільство занепадає в постійних зіткненнях приватних інтересів. Приватна власність на засоби виробництва дає власникам можливість експлуатувати тих, хто не має власності на засоби виробництва. Реальна ж свобода вимагає загального доступу до ресурсів, необхідних для забезпечення достойного людського існування та розвитку. Цей доступ може бути гарантований лише тоді, коли власність на засоби виробництва керується суспільством у цілому (суспільна власність на засоби виробництва).
Приклади раннього утопічного мислення (у межах теми, яку ми розглядаємо) можна простежити в працях В. Годвіна (1756—1836) в Англії, Т. Пейна (1737—1809) в Америці і М. Кондорсе (1743—1794) у Франції, хоча вони й виступали не стільки проти приватної власності, скільки проти її значної
249 
концентрації в руках невеликої групи населення, що, на їхню думку, обмежувало можливості і свободу більшості членів суспільства.
Система ідей про радикальну реорганізацію суспільства на соціалістичних засадах сформувалася на початку ХІХ ст. у працях таких мислителів, як Р. Оуен (1771—1858) в Англії та А. Сен-Сімон (1760—1825) і Ш. Фур’є (1772— 1837) у Франції. Ці теоретики, яких назвали «утопічними соціалістами», розробили детальні програми для невеликих співтовариств, заснованих на розподілі прав власності. Р. Оуену, який переїхав з групою послідовників у США для створення такого співтовариства в Індіані, вдалося втілити свої ідеї в життя — створену комуну вони назвали «Новою гармонією». Сотні інших подібних експериментів з комунами мали місце у ХІХ ст. в Європі і Північній Америці. Цей інтерес до альтернативних форм устрою суспільства, без сумніву, був викликаний негативними наслідками індустріалізації та модернізації виробництва на капіталістичних засадах. Втрата патріархальних традицій, зростання великих міст і умови функціонування ранніх мануфактур переконували багатьох людей у необхідності фундаментальних змін у соціальній системі для збереження достойного рівня та якості життя пересічних громадян.
Потужною «альтернативною гілкою» магістрального класичного напряму в середині ХІХ ст. стала
німецька історична школа, що виникла на під-
ґрунті прагнення до подолання економічної відсталості і більш динамічного розвитку Німеччини.
На шляху становлення історична школа пройшла три етапи, які об’єднували так звану «стару», «нову» і «новітню» школи. Їх найяскравішими представниками були: старої школи — В. Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812— 1878), К. Кніс (1821—1898); нової — Г. Шмоллер (1838—1917), К. Бюхер
(1877—1930), Л. Брентано (1844—1931); новітньої та сформованої на основі її соціального напряму — В. Зомбарт (1863—1941), М. Вебер (1864—1920), Р. Штаммлер (1856—1938), Р. Штольцман (1852—1930) та ін. Всіх їх поєднувало намагання простежити тенденції суспільного розвитку з урахуванням впливу на них позаекономічних чинників (політичних, релігійних, національних, моральних тощо) та акцентування уваги на тому, що за певних умов цивілізаційні складові можуть визначати економічний розвиток більшою мірою, ніж досліджувані класичною школою індивідуалістичні економічні інтереси. При цьому, на їхню думку, побудована на дедуктивному методі економічна теорія має лише відносну цінність, оскільки теоретичні постулати змінюються разом із суспільством. Одержані таким чином висновки завжди матимуть умовний характер, оскільки нові факти економічного життя ставитимуть під сумнів попередні концепції. Тому вивчення економіки має базуватися на нагромадженні фактичних даних, їх історичному порівнянні й вивченні закономірностейеволюціїокремо взятої національної держави.
250 
У працях німецьких учених В. Рошера «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу» (1843 р.), К. Кніса «Політична економія з погляду історичного методу» (1853 р.) був обґрунтований принцип історизму, який розглядав економічний процес у динаміці і дозволяв знайти такі його риси й особливості, які непомітні у статичному стані. Принципово новий методологічний підхід до аналізу економічних явищ полягав у відмові від методу наукової абстракції як способу пізнання та заміні його описом еволюції господарських процесіву різних країнах.
Історична школа внесла важливий елемент в економічні дослідження. Ставлення до держави як до найважливішого інституту господарського життя, який виконує значні економічні функції, є характерною рисою для обох поколінь історичної школи. Але стара школа пов’язувала з державою переважно надії на захистнаціональної промисловості від іноземної конкуренції, а молода — бачила в нійутілення національної єдності і згоди, які необхідні для економічного розвитку та соціальної гармонії. Держава мала вирішувати важливі соціальні завдання: забезпечення освіти, охорони здоров’я, надання допомоги непрацездатним, спираючисьприцьомунапрофспілки, кооперативи, касивзаємодопомогитощо.
Отже, дослідження німецької історичної школи та представників соціального напряму зосереджувалися на розробці концепції, яка врахувала б соціальні чинники розвитку ринкової економіки (домінування суспільної психології над індивідуальними інтересами, визначальну роль соціальних інститутів порівняно з економічними, свідоме регулювання суспільних відносин, важливу роль держави тощо), закладаючи таким чином основи для формування потужного напряму економічної думки ХХ ст. — інституціоналізму, про що йдеться в наступних розділах посібника.
|
У 40-х роках ХІХ ст. виник марксизм як напрям |
|
Марксизм |
||
економічної думки, що претендував на глибокий |
||
|
||
|
аналіз капіталістичної системи господарства та його суперечностей і створення нової соціальної картини світу.
Засновники марксизму Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895) були сучасниками утвердження капіталістичних відносин і ринкової економічної системи. Остання не тільки розкрила свої можливості, але й виявила притаманні їй економічні та соціальні суперечності. Так, у Англії 1825 р. став початком пори економічних криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого розвитку промисловості. Робітничий клас у першій половині ХІХ ст. стає не просто новим численним соціальним прошарком, але й соціальною силою, яка усвідомлює свої інтереси і відстоює свої права. Першими організованими виступами робітничого класу став чартистський рух в Англії (1836 р.), повстання ліонських ткачів у Франції (1833, 1834 рр.) та сілезьких ткачів у Німеччині (1844 р.). Ці виступи вперше поставили питання про необхідність ідеології, яка теоретично обґрунтувала б і сформулювала інтереси робітничого класу, його мету і завдання.