attachments / 09-3743
.pdf
311 
гаті міщани, а й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, виробництво скла тощо. З кінця ХVІІ ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до своїх рук ці та інші галузі промисловості. Але, враховуючи той факт, що на цей період старшинське землеволодіння стає домінуючим, а особиста залежність селян-виробників посилюється, стає цілком зрозумілим зростання феодальних рис в організації промислового виробництва, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.
Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII ст. відбуваються різними шляхами. Ще за часів Б. Хмельницького виникає так зване рангове землеволодіння. Це були маєтки (землі разом з селянами, які до цього часу населяли дані території і обробляли їх), які надавалися старшинам при зайнятті ними певної посади — рангу — з земельного фонду Війська Запорозького. Таке землеволодіння мало тимчасовий та умовний характер, як і помістя (умовне, неспадкове феодальне земловолодіння), дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель йменувалися державцями, можливо, тому, що раніше умовне не спадкове землеволодіння в Україні носило назву держави.
Крім рангового землеволодіння гетьмани надавали землю у «вічне» («спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи, за наказом вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Але форма надання не завжди відповідала правам на володіння. У деяких випадках маєток, наданий «у вічне володіння», відбирався, а наданий «на ранг» залишався у довічній власності. Зрозуміло, що, отримавши землі, представники старшини прагнули закріпити їх за собою, одержавши відповідні документи від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документах, які кожний новий гетьман підписував з царем, вносилися відповідні пункти, а в 1687 р. при обранні гетьманом І. Мазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше наданих та затверджених царем маєтків.
Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище посполитих, які крім повинностей на користь Війська Запорозького повинні були також нести повинності на користь панів. До державних повинностей входили зобов’язання щодо утримання державного апарату, військової артилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а також участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки, право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).
Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою користь ті повинності, котрі селяни виконували раніше на користь Війська Запорозького. Але в значній частині випадків новий власник маєтку намагався залучити до нього селян через надання їм певних пільг («слобод»). Запровадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок впровад-
312 
мована на посилення економічної та політичної могутності Росії і мала яскраво виражений 
313 
Ф. Прокопович був активним прихильником забезпечення позитивного торгівельного балансу, вважаючи, що досягнення такого балансу є можливим лише через активний розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, а також удосконалення системи державних органів управління. Він рішуче підтримував реформи Петра І, розглядаючи їх як необхідні заходи для забезпечення ефективного господарювання. Щодо зовнішньої торгівлі, то і її він вважав надзвичайно важливою і необхідною складовою господарської діяльності, але зовнішньоекономічні зв’язки мали бути вигідними насамперед власній країні. Отже, розвинута економіка, на його думку, — це є найкраща запорука «загального добробуту» та недопущення будь-якого невдоволення населення.
Ф. Прокопович також багато зробив для поширення науки та освіти, заснував першу в Росії загальноосвітню школу, брав активну участь у створенні російської Академії наук, очолював відому «вчену дружину» до складу якої входили такі визначні діячі свого часу, як А. Кантемір, В. Татіщев та ін. Соціально-економічні погляди Ф. Прокоповича, палкого прихильника петровських реформ та принципів економічної політики, його просвітницька діяльність справили помітний вплив на його сучасників і нащадків.
Разом з тим економічна політика Петра І стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію і тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торгівельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Петро І над-
звичайно багато зробив для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, проводячи політику «насадження мануфактур». Водночас він накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови насамперед для під- приємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казенні (скарбові) мануфактури. Усіляко підтримувалося створення і приватних мануфактур, але таких, якими володіли б росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строганова та ін.). Їхня продукція надходила виключно на потреби російської армії та флоту. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робо-
чої сили. 3’являється кріпосна мануфактура (як державна, так і приватна) з великою кількістю «приписних» робітників. Власниками її найчастіше стають російські підприємці.
Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська —
314 
315 
У період правління Катерини ІІ (1762—1796 рр.) більшість соціальних здобутків Визвольної війни були ліквідовані, насамперед відбувається перетворення в кріпаків більшості населення україн-
ських земель. Щоправда, варто зазначити, що протягом усіх попередніх років йде процес поступового покріпачення селянства (укази 1727, 1738, 1739 рр. обмежували та ліквідовували право переходу селян). Але не можна стверджувати, що процеси покріпачення в Україні були зумовлені виключно діями російського уряду. До цих кроків його активно закликали українська шляхта та козацька старшина. Так, у
надзвичайно цікавому документі — «Прошении малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине ІІ в 1764 году» серед ряду ви-
мог до уряду чи не найважливішою була вимога щодо посилення особистої залежності посполитих Гетьманщини, позбавлення їх права переходу та права запису у козаки.
Це обґрунтовувалося тим, що нібито селяни присвоїли ці права самостійно під час численних заворушень попередніх часів, а «от сего свободнаго мужиков с места на место перехода не токмо малороссийскому шляхетству, но и всем вообще обывателям делается несказанная обида и разорение; ибо через то помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ, земледелие оскудевает, общенародные подати умаляются». А тому, закликають автори «Прошенія», слід «таковый самовольный малороссийских мужиков переход… впредь навсегда пресечь» [9, с. 94].
Щодо заборони записуватися у козаки, то у «Прошенії» висловлювалася вимога «запретить всякого звания мужикам впредь вечно не выписываться в козаки» [9, с. 94].
Значна увага у «Прошенії» приділяється питанню надання прав російського дворянства представникам української шляхти та козацької старшини, що дозволило б їм отримати монопольні права на землю і посполитих. Вони просили відновити й підтвердити їхні старовинні станові права та привілеї, відповідно до Березневих статей Б. Хмельницького (1654), «чтоб как все генерално, так и каждый партикулярно своими правами, обыкновениями, вольностями и преимуществами пользоваться, оных во всех случьях употреблять и теми себя охранять могли» [9, с. 92].
Ще одним документальним джерелом цього періоду були «Депутатские наказы и всеподданнейшие челобитья от шляхетства Малороссийской губернии» і «Депутатские наказы и всеподданнейшие челобитья от дворян Слободской Украины» — прохання, подані малоросійським шляхетством до Комісії зі складання Нового уложенія, створеної Катериною ІІ для перегляду попереднього і вже застарілого Соборного уложенія 1649 р. Як і в «Прошенії», у цих наказах на першому місці стоїть клопотання щодо надання прав російського дворянства українській шляхті та козацькій старшині.
316 
317 
8.3. ФОРМУВАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА
Остання третина XVIII ст. позначилася значними соціально-економічними змінами в Україні. Дедалі більшого розвитку набирають товарно-грошові відносини, поширюється запровадження вільнонайманої праці в окремих регіонах і галузях, зок-
рема в Степовій Україні, де вже не існувало Запорозької Січі. Саме її існування, участь запорозьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали невдоволення пануючих класів та царського уряду. До того ж переможне завершення війни з Туреччиною та Кучук-Кайнарджийський мир (1774 р.) спричинили втрату Запоріжжям ролі захисного кордону між Російською імперією та Кримом. У 1775 р. Запорозьку Січ було ліквідовано, а більшість козаків було перетворено у залежних селян.
Землі, що раніше належали запорожцям, почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами тощо, а також значна частина земель була роздана російським та українським можновладцям. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном тощо.
Така політика дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Господарства відразу ж набирали товарних рис, їх продукція в основному йшла на експорт, особливо це стосується збіжжя. Здебільшого господарська система, що сформу-
валасяуПівденнійУкраїні, відразужформуваласяяккапіталістична.
Як уже зазначалося, мануфактурне виробництво, що виникло в українських землях у XVI—XVII ст., у XVIII ст. досягло значних успіхів. Тут створюються мануфактури, що використовують примусову працю, — вотчинні (у маєтках великих землевласників, у тому числі й української старшини), а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників. Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура (приписано 5000 селян), шовкова на Слобожанщині (приписано понад 4000 селян) та ін. З’являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використовується вільнонаймана праця і які належать купцям (купецька) або селянам (селянська). Капіталістичний характер мають мануфактури, що виникають на Півдні. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, що використовували вільнонайману працю.
Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлював розвиток економічних зв’язків між окремими регіонами, зростання кількості ба-
318 
319 
селітряні варниці, суконні мануфактури, гути тощо. Як правило, майстрами були наймані робітники, але основною робочою силою — кріпаки.
Добре були відомі великі мануфактури, які належали магнатам, зокрема суконна мануфактура графа С. Потоцького (м. Тульчин), на якій працювали вільнонаймані майстри та робітники-кріпаки. У маєтку іншого, П. Потоцького, (м. Чуднів) працювала велика гута, продукція якої повністю йшла на продаж. Досить часто мануфактури здавали в оренду представникам непривілейованих станів — купцям, міщанам, селянам. На таких підприємствах використовувалася вільнонаймана праця. Найчастіше в оренду здавали гути або гуральні.
Безперервні війни другої половини XVII ст. призвели до помітного занепаду українських міст Правобережжя. Більша їх частина залишалася у приватному володіння магнатів або монастирів; у них не існувало самоврядування, вони перебували у повній залежності від власників, і міщани мусили відбувати панщину на їх користь. Надзвичайно потужним було і національне гноблення: українці не мали права виїзду за кордон, їх не допускали в цехи, а в деяких містах (Кам’янець-Подільський) навіть забороняли жити.
Слабкий розвиток міст обмежував внутрішній ринок, а продукція магнатських господарств та мануфактур в основному експортувалася.
У Галичині та на Волині значно швидше відновилися порядки, які існували перед Визвольною війною. Магнатські та шляхетські господарства, які не були зруйновані в роки війни, і далі спрямовувалися на розвиток фільварків, характер яких дедалі більше набирав товарних рис. Зростає спеціалізація господарств, у Галицькому Поділлі вони спеціалізуються на вирощуванні хліба, у Галицькому Прикарпатті — вирощуванні худоби. Товарна продукція фільварків йшла на внутрішній ринок Польщі, а також за кордон. Розвиток фільварків обумовив зростання панської оранки за рахунок селянських земель, а також зростання панщини, яка досягала трьох-чотирьох, а іноді до шести днів на тиждень. Зростає й диференціація селянських господарств, на селі з’являються заможні господарі-селяни, але дедалі більше з’являється там незаможних елементів (халупників, городників та ін.), які зовсім не мали землі.
Усі ці зміни у господарському розвитку українських земель, безумовно, означали поступове формування тут певних елементів ринкової системи господарства. І хоча це відбувалося в умовах зростання феодальних утисків, посилення особистої залежності та експлуатації селянства, ці зміни означали, що господарська система краю ставала на новий шлях ринкових перетворень.
За цих обставин цілком зрозумілою є поява документів, в яких піддаються критиці існуючі умови. Серед них варто згадати так званий Торчинський маніфест, який, як відомо, був знайдений на ярмарку у м. Торчин 14 червня 1767 р., а також «Універсал до селян» (1768). У першому документі гостро ставиться питання щодо умов існування селянського господарства, відсут-
320 
