attachments / 09-3743

301

У цілому після громадянської війни США за півтора-два десятиріччя завершують промисловий переворот, хоч за структурою економіки вони залишались переважно аграрною країною. Індустріальна перебудова економіки буде реалізована в США в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. на базі другої технічної революції.

Таким чином, в другій половині ХVІІ — 60-х роках ХІХ ст. в Англії, Франції, Німеччині та США відбулися буржуазно-демократичні, технічні й освітні революції, які сприяли подальшому розвиткові ринкової економіки з відповідними інститутами (державою, банками, біржами, приватною власністю, кредитом тощо) і формами господарювання (фабрикою, фермерськими господарствами, акціонерними та командитними товариствами тощо). Розвиток ринкової економіки на етапі промислового перевороту був узагальнений та відображений у теоріях і концепціях представників класичної економічної школи, їхніх послідовників та опонентів. Рекомендації, прогнози й критичні погляди цих економі- стів-теоретиків стосовно тогочасного стану господарської системи зазначених країн широко використовувалися в економічній політиці країн Європи та світу.

ЛІТЕРАТУРА

1.Березин И. С. Краткая история экономического развития: Учеб. пособие. — М.: Рус. деловая лит-ра, 1998. — 288 с.

2.Бюхер К. Возникновение народного хозяйства / Под ред. И. М. Кулишера. —

М.; Петроград, 1923. — 256 с.

3.Гильдебранд Б. Политическая экономия настоящего и будущего. — СПб., 1860.

—227 с.

4.Гэлбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества. — М., 1979.

5.Дейвіс Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К.: Основи, 2001.

6.Економічна енциклопедія: У 3 т. / Відп. ред. С. В. Мочерний. — К.: Академія, 2000. — Т. 1. — 863 с.

7.Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 2001.

—564 с.

8.Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. — К.: Знан-

ня, 2004. — 1300 с.

10.Татаренко Н. Морфологія соціально-економічних систем у контексті цивілізаційного методу: Зб. наук. праць / Відп. ред. В. Є. Новицький. — К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2003. — Вип. 40. —

С. 107—158.

11.Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших дней: Пер. с англ. — М.: Рос. полит. энциклопедия, 2001. — 544 с.

12.Кэри Г. Ч. Руководство к социальной науке. — СПб., 1869. — 244 с.

Тема 8

СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ ФОРМ ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ (друга половина XVII — перша половина ХІХ ст.)

Дана тема займає вагоме місце в курсі дисципліни «Історія економіки та економічної думки». Будучи тісно пов’язаною з попередньою і наступними темами, вона відображає суттєвий історичний пласт, що стосується кризи феодальної системи в Україні і зародження ринкових форм господарства в другій половині ХVII — першій половині ХІХ ст. У темі розглядається господарська система, що склалася в українських землях напередодні Визвольної війни, визначені її основні риси. Розкриваються зміни, які відбуваються в господарській системі в процесі становлення Гетьманської держави, вплив на них економічної політики Б. Хмельницького. Досліджуються господарські форми, характерні для зазначеного періоду, зокрема вотчинна, орендна і посесійна мануфактури, розкривається зміст економічних реформ Йосипа ІІ, аналізуються форми феодальної ренти. Розкриваються економічні погляди представників української економічної думки першої половини ХІХ ст. щодо розвитку відносин власності, поділу праці, характеристики кріпацтва тощо.

ПЛАН

8.1.Передумови Визвольної війни 1648—1676 рр. та створення Української козацької держави. Особливості її господарського розвитку.

8.2.Господарство Лівобережної України за часів Гетьманщини та у складі Російської імперії.

8.3.Формування елементів ринкового господарства.

8.4.Визрівання передумов скасування кріпацтва в Україні та відображення цих процесів у суспільно-економічній думці (кінець XVIII — перша половина ХІХ ст.).

8.1. ПЕРЕДУМОВИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648—1676 рр. ТА СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ

великого феодального землеволодіння, особливо після 1590 р., коли було ви-

305

майже всіх українських міст були об’єднані в цехи за професійною ознакою. Так, на середину ХVІІ ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів; їхні вироби були широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Проте цехове ремесло, як і в Західній Європі, було обмежене жорсткою регламентацією, що посилювалася національними обмеженнями. У зв’язку з цим в українських містах існувала велика кількість позацехових майстрів — так званих партачів (у першій половині ХVІІ ст. у Львові вони становили до 40 %). Але позбавлені прав реалізовувати свою продукцію в містах вони мусили звертатися до посередників — купців-скупників. Поступово партачі опинялися в залежності від скупників, які почали не лише скуповувати їхню продукцію, а й забезпечувати партачів сировиною, необхідними матеріалами та знаряддями праці, перетворюючи їх у найманих робітників. Зі зростанням поділу праці вони перетворювалися у робітників так званих розсіяних ма-

нуфактур. Централізовані ж мануфактури часто виникали на базі цехових майстерень, де, всупереч регламентації, яка дедалі частіше порушувалася, з’являвся поділ праці, або будувалися спеціально. Тобто можна зробити ви-

сновок, що на межі XV—XVII ст. в Україні починає поширюватися мануфактурне виробництво.

Найбільшого поширення мануфактурне виробництво набуває у сільській місцевості, найчастіше у панських фільварках. Численні промисли, що виникали тут, досить швидко набирали рис мануфактурного виробництва із застосуванням водяного млина як рушійної сили (різного роду гуральні, рудні, гути, поташні буди тощо). На таких підприємствах поряд із кваліфікованою вільнонайманою працею широко застосовувалася примусова праця селян на панщинних умовах, здебільшого на допоміжних роботах.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали суспільний поділ праці, що, у свою чергу, стимулювало розширення внутрішнього ринку. З’являються регіони, що спеціалізуються на виробництві певної сільськогосподарської продукції. Так, районами виробництва зерна стають Галичина та Волинь, а також частина Київщини, звідки хліб надходив в інші регіони України та за кордон. Зерно використовували також для виробництва горілки та пива.

Скотарство найбільшого розвитку набуло на Поділлі й Київщині, а також у Галичині, на Волині, Південному Лівобережжі. Звідси худоба та продукти скотарства йшли як усередині, так і за межі країни. Визначилися й регіони розвитку окремих галузей промисловості залежно від наявних джерел сировини. Отже, суспільний поділ праці доповнюється територіальним, що фактично і визначило зародження внутрішнього ринку. Збільшилася кіль-

кість торгів та ярмарків, зростала міська повсякденна торгівля. Зміцнювалися й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: із Захід-

ною Європою, Московською державою, Сходом. Проте треба підкреслити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Їй перешкоджали найрізноманітніші

307

старого суспільства, частина польських магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі; частина ж шляхти розчинилася у козацькому середовищі.

У результаті цих змін головним привілейованим станом українського суспільства стає козацтво, за яким через численні гетьманські універсали було закріплено право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті і т. д. Практично всі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана підпорядковувалися інтересам козацтва.

Серед інших суспільних верств населення слід згадати шляхту, яка зберігала значні привілеї (дещо обмежене право власності на землю, право на окремий становий суд, на самоуправління), а також духовенство, міщанство, селянство. Різкі станові відмінності між окремими верствами в процесі Визвольної війни були порушені, міщани, селяни, шляхта ставали козаками, тобто відбувалося масове «покозачення». Щоправда, із затуханням бойових дій спостерігалися й зворотні процеси. Власне, все українське суспільство ділилося на дві основні групи: «товариство» (козаки) та «поспільство» (селяни, міщани). «Поспільство» також у ході війни отримали всі громадянські права, в тому числі й право власності на свою земельну ділянку.

Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б. Хмельницького виклика-

ли значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому земле-

володінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. І хоча процес знищення великого феодального землеволодіння завершеним не був, аграрні перетворення відбувалися переважно за рахунок руйнування магнатського господарства, яке ґрунтувалося на фільварковій системі, й основною формою організації господарства стало індивідуальне селянське або козацьке господарство, яке базувалося на власній і частково на вільнонайманій праці. Але, на жаль, права власності на землю не були юридично захищені, не виник правовий інститут приватної власності на землю.

Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це насамперед монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське землеволодіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян. Цілий ряд гетьманських універсалів захищав права православної церкви, в них підкреслювалися права монастирів на землі та працю селян, заборонялося записувати монастирських селян у козаки. Це певною мірою консервувало феодальні порядки і відкривало у майбутньому шлях до їх повернення.

Водночас аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дає змогу зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реаліям і мала прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної

і козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянством, він визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи супротивником шляхетського феодального землеволодіння (адже Б. Хмельницький і сам був шляхтичем), він,

309

Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «податних станів» — селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне духовенство, українська шляхта податками не обкладалися. «Податні стани» платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подимний» податок (від «диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували податки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо. Особливе мито — «показанщина» — збиралося з усіх тих, у тому числі й козаків, які виробляли спиртні напої.

Крім податків основними джерелами фінансових надходжень були:

1)земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася,

агроші йшли на поповнення скарбу;

2)промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду;

3)митні збори від зовнішньої торгівлі;

4)податок за користування судом і ратушею, штрафи.

Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апаратом, що був створений. Сам гетьман був організатором військового скарбу та управляв ним. На рівні полків та сотень їхні уряди також здійснювали керівництво фінансами. Загальна сума доходів військового скарбу перевищувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Зародження товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торго- во-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки вимагали дедалі зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це і викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.

В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо після 1654 р., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Існує версія, що ще в листопаді 1649 р. Б. Хмельницький розпорядився карбувати в Україні власну монету. Один з російських дипломатів того часу Г. Кунаков повідомляв свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мызну и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя» [12, с. 77]. В іншому документі (від 1652 р.) говориться, що Б. Хмельницький привласнив собі права польського короля, бо розпочав карбувати власну монету [3, с. 56]. На жаль, матеріального підтвердження цих свідчень, тобто жодного зразка цих монет досі не знайшли.

Застосування Б. Хмельницьким принципу активного втручання державної влади у господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водночас вивезення коштовностей, встановлення захисних мит, пільги місцевим підприємцям і купцям свідчили про наявність елементів меркантилізму в його економічній політиці. Здійснення цієї економічної політики закладало тенденції до формування нової економічної структури з вільними товарови-