ресування по країні, на передавання майна у спадщину та ін. Але ці реформи мало в чому поліпшили життя закарпатського селянства, адже збережено було повинності, та й право вільного пересування мало що давало, адже промисловості в регіоні практично не було і вона не забезпечувала можливостей для працевлаштування.
УГаличині реформи розпочинаються у 1775 р., коли відповідний указ цісаря (австрійського імператора) заборонив притягати селян до виконання повинностей, не передбачених інвентарями (документи, в яких фіксувалися розміри селянських наділів та закріплені за ними повинності), до панщини в неділю та святкові дні; заборонявся примусовий продаж панові зерна та інших продуктів. Обмежувалося також право панів карати селян.
У80-х роках приймається ряд законів, які досить істотно вплинули на становище галицьких селян. Так, указ від 5 квітня 1782 р. розширив цивільні права селян та дещо обмежив їх кріпосну залежність: селяни отримали право одружуватися без відома пана, віддавати дітей на навчання до міста, а також безземельним селянам вільно залишати село. Якщо ж село залишав селянин, який мав наділ, то він повинен був залишити «заступника». Указ від 16 червня 1786 р. обмежував панщину до трьох днів на тиждень для селян з наділом, а для халупників та комірників, тобто тих, хто не мав орної землі, вона не повинна була становити більше 12 днів на рік. Визначалася й тривалість робочого дня — 12 годин улітку та 8 годин взимку. Нарешті, указом від 1787 р. рустикальні (селянські надільні) землі були відділені від домініальних (поміщицьких). Селянин отримував право на передавання наділу у спадщину, але не мав права продати або розподілити його.
Останній указ Йосипа ІІ скасовував панщину, а єдиною повинністю встановлював чинш, розмір якого залежав від доходів селянського господарства.
Уселянина повинно було залишитися не менше 70 % доходу, 12,2 % призначалося на державні податки, а 17,8 % становив чинш. Але цей закон викликав величезне обурення у панства, і наступник Йосипа ІІ імператор Леопольд у 1790 р. скасував його.
Деякі реформи були поширені й на Буковину. Так, у 1787 р. селянські землі закріплюються за селянами, унормовуються їхні повинності, селяни отримують ряд прав, зокрема право скаржитися на поміщиків, тощо.
Однак усі ці реформи залишили незмінним велике землеволодіння. Лише 4 % усіх земель належало державі, церкві, міським громадам і вільним селянам. І все-таки, за словами І. Франка, «після австрійських законів хлоп не був уже панська власність і грунт його не був панська влас-
ність» [15, с. 498].
Рівень сільськогосподарського виробництва, особливо селянського, залишався надзвичайно низьким. Головними його напрямами були хліборобство та вирощування технічних культур. З 80-х років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю, особливо у селянських господарствах. Картопля часто починає замінювати селянам хліб.
322
Втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини призводило до зростання панщини, адже екстенсивний характер господарювання у фільварках забезпечував збільшення виробництва товарного продукту лише через зростання посівних площ та кількості робочих рук. У результаті панщина досягла наприкінці XVIII ст. у багатьох фільварках шести-семи днів на тиждень.
Отже, землі було поділено на домініальні (поміщицькі) та рустикальні (селянські). У користуванні селян були також пасовища й луки, незначна частина лісів. За все вони повинні були нести повинності, відпрацьовувати панщину, а також сплачувати частину свого доходу державі та духовенству. Врешті-решт селянинові з того прибутку залишалося всього 15,3 %. Важким тягарем для галицьких селян був обов’язок купувати певну кількість горілки у своїх феодалів (так зване право пропінації, тобто монопольне право феодалів на виробництво та реалізацію горілки, яке в Галичині було скасоване лише 1875 р.).
Узв’язку з розширенням фільварків, за рахунок збільшення панської оранки, відбувалося скорочення селянських наділів. Найбільш характерною гру-
пою селян у галицькому селі були ті, що мали від 2 до 10 моргів землі (морг приблизно дорівнював 0,56 га); вони становили 41,1 % усіх селян. Наймана праця хоч і мала місце в сільському господарстві, але широко не використовувалася.
Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі: шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, полотняна, суконна, паперова, скляна тощо. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицькі ремесло та мануфактурне виробництво занепадають, за винятком хіба що гуральництва та сірчаної промисловості.
УПівнічній Буковині 27,75 % земель належало релігійному фонду (був створений 1781 р. на основі маєтностей, у тому числі й земельних, ліквідованих австрійською владою монастирів). Під маєтками поміщиків перебувало 27,08 % загальної кількості землі, а в селян — 41,9 %. У цьому регіоні було мало землі, придатної для землеробства, тому більшого поширення набирає скотарство: розведення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза й картопля. Як і в інших регіонах України, тут зростає товарність поміщицьких господарств, збільшується панщина, посилюється розшарування селянських господарств.
Умістах продовжували існувати цехи, існувало й мануфактурне виробництво, насамперед у таких галузях, як гуральництво, поташне виробництво, залізоробна, видобування солі. Подекуди розпочинається застосування машин. Основну масу робітників становили вільнонаймані.
Закарпаття під владою Австро-Угорщини було відсталим аграрним краєм. У першій половині XIX ст. і тут розвиваються товарно-грошові відносини. Більше уваги стали звертати на переробку сільськогосподарської продук-
Криза кріпосної системи господарства
323
ції. У деяких маєтках засновуються лісопильні і підприємства гірничодобувної промисловості, упроваджуються машини й застосовується наймана праця.
Відбувалося скорочення селянських наділів, зумовлене зростанням кількості населення. Наприкінці XIX ст. на один селянський двір припадало в середньому всього 2 га орної землі і на три двори — одна голова робочої худоби.
Основна маса селянства була закріпачена: поміщикам і монастирям належало понад 94 % усіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, крім того, селяни давали поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових, виноградників, від худоби та бджіл. Також відбували повинності та сплачували різні податки державі.
У першій половині XIX ст. спостерігалося й деяке пожвавлення в промисловості. Майже вся вона була зосереджена в руках поміщиків, адже це були підприємства тих галузей, що займалися здебільшого переробкою сільськогосподарської сировини, яку давали поміщицькі маєтки. На підприємствах почали застосовувати парові машини та найману працю, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.
У Російській імперії перша половина XIX ст. характеризується подальшим розкладом феодально- кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних відносин. Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків дедалі більше втягує поміщиків у товарно-грошові відносини, що змушує їх збільшувати то-
варне виробництво сільськогосподарської продукції.
Українські землі у складі Російської імперії в той час ділилися на такі регіони: Лівобережжя (Чернігівська та Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська губернії), Степова Україна (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) і Слобожанщина (Харківська губернія). Кожна з цих частин характеризувалася певними соціально-еко- номічними умовами.
Так, у колишній Гетьманщині та на Слобожанщині в основному переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, засновані на примусовій праці кріпаків, що гальмувало розвиток товарно-грошових відносин як у сільському господарстві, так і у промисловості. На Правобережжі, де переважали великі магнатські господарства, товарно-грошові (ринкові) відносини розвивалися успішніше.
Але найбільш успішно в ринкові відносини втягувалася Степова Україна.
Адже сам процес освоєння цих земель визначив й обличчя господарств регіону. Слабка заселеність, надзвичайно низький відсоток кріпаків у господарствах не дозволяв активно використовувати примусову працю для забезпечення зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Нестача робочих рук в умовах зростання товарного виробництва змушувала власни-
324
ків маєтків широко застосовувати найману працю, використовувати більш досконалий сільськогосподарський реманент.
На Правобережжі, де панували величезні магнатські латифундії, умов для розширення товарного виробництва було також значно більше, ніж на Лівобережжі або Слобожанщині. У середині ХІХ ст. поміщицькі господарства України давали до 90 % товарного хліба, який ішов як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, переважно за рахунок Правобережжя та Степової України. Серед зернових, призначених на продаж, зростала роль пшениці.
У зерновому експорті дедалі більшу роль відіграють азовські та чорноморські порти, особливо одеський. На початку ХІХ ст. через одеський порт було вивезено від 5 до 7 млн пудів пшениці, а вже у середині століття вивіз її досягав 30 млн пудів. Вивозили через одеський порт і жито, ячмінь, овес.
Зростає у першій половині ХІХ ст. і роль технічних культур. Так, у Пол-
тавській та Чернігівській губерніях збільшуються посіви тютюну та конопель, на півдні починають вирощувати льон. З 20-х років з’являється й починає швидко поширюватися вирощування цукрових буряків, Україна стає основним цукробуряковим регіоном Російської імперії, площі під їх посівами тут перевищують три чверті від загальних площ імперії.
У поміщицьких господарствах зростає також роль товарного тваринництва. Серед напрямів його слід назвати конярство, особливо поширене у Степовій Україні, а також у деяких маєтках Лівобережжя, де поряд з незначними (10—50 голів) існували і великі конезаводи (200—300 коней). Успішно розвивається й тваринництво; здебільшого розводили велику рогату худобу української породи. Варто також згадати й тонкорунне вівчарство, розвиток якого активно заохочує уряд.
Набуває розвитку і поміщицьке промислове підприємництво. Найбільшу частину доходів давало, як і раніше, ґуральництво. Вироблену горілку відправляли на ринок, а також реалізовували через власні шинки, яких деякі поміщики мали по 10, 20 і більше. Але вже з 20-х років ХІХ ст. починають створювати у маєтках цукроварні, які давали істотно вищі доходи, ніж інші виробництва. Досить поширеною є також суконна промисловість, яка виконувала в основному державні замовлення. Мали місце в поміщицьких маєтках й інші виробництва, пов’язані із переробкою власної сировини.
Проте збереження кріпацтва та примусової праці в умовах зростання товарного виробництва змушує поміщиків для збільшення виробництва товарної продукції розширювати власну ріллю, в основному за рахунок селянських земель, збільшувати кількість днів панщини. Дедалі більшого поширення набирає місячина, коли селян зовсім позбавляли земельних наділів, а їхні потреби забезпечувалися наданням їм продовольства. Це робить селянина абсолютно незацікавленим у результатах своєї праці. Водночас збільшення днів панщини, зростання грошового оброку (чиншу) залишає у селянина все менше часу для власного господарства, а це, у свою чергу, так само негативно впливає на його стан. Усе це призводить до того, що панські має-
325
тки стають все частіше збитковими, і поміщики починають віддавати їх у заставу, іноді і не один раз. Уряд намагався допомогти поміщикам, та ці заходи не поліпшили їхнього становища. На 1856 р. було заставлено в Україні 23,9 % маєтків і 53 % селян-кріпаків.
З 30-х років XIX ст. кріпосне сільське господарство опинилося у кризово-
му стані, про що свідчить зниження його натурального характеру. Господарство дедалі більше підпорядковується ринковим вимогам. Поміщики не лише примушували селян відпрацьовувати панщину, а й платити чинш, тобто грошову ренту, і цим, по суті, виганяли і їх на ринок.
Про кризу свідчило й збезземелення селян. Якщо в другій половині ХVІІІ
ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75 % усієї землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 41,5 %. На Правобережжі у селян у користуванні було лише 37 % орних земель.
Рівень агрокультури був дуже низьким, низькою була продуктивність сільськогосподарського виробництва. Урожайність становила 30—35 пудів з десятини, удвічі менше, ніж в Англії.
Поміщики у своїх господарствах почали застосовувати машини: косарки, молотарки, віялки тощо. Намагалися вони впроваджувати і передові методи землеробства та раціоналізації сільського господарства, проте більшість цих спроб закінчувалася невдачею, адже збереження примусової праці не могло забезпечити їх ефективне застосування. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки у скасуванні кріпацтва.
Відбуваються значні зміни й у промисловому виробництві. Мануфактури,
які використовують примусову працю (вотчинні, посесійні), поступово витісняються тими, що використовують працю вільнонайману. Цей процес особливо прискорився з початком промислового перевороту, який в Україні розпочався в цукровій та горілчаній промисловості в 40-х роках XIX ст. До особливостей промислового перевороту в Україні слід віднести його повільний характер і те, що розпочався він не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщи-
цької мануфактури. Повільно відбувалося нагромадження капіталу, вузьким був ринок робочої сили, оскільки майже 60 % селян були кріпаками, вузькими були також внутрішній і сировинний ринки країни. Основним гальмом у їх розвитку було панування феодально-кріпосницької системи. Назріло питання відміни кріпацтва.
Криза кріпосної системи господарства, подальше зростання ринкових відносин потребували наукового обґрунтування економічних процесів в економічній думці. Саме в цей період у соціально-економічній думці дедалі більше уваги приділяється ідеям економічного лібералізму, і навіть робляться спроби практичної їх реалізації.
На початку ХІХ ст. найпопулярнішим економістом в Україні та Росії стає Адам Сміт, ідеї якого були покладені в основу програми, розробленої близьким до царя Олександра І оточенням, у тому числі М. Сперанським, В. Кочубеєм, А. Чарторийським та ін. На цій програмі ґрунтувалася діяль-
326
ність уряду, до складу якого увійшли її автори, чиї погляди формувалися під впливом праць А. Сміта. Уряд цей сприяв поширенню ідей А. Сміта, за його сприяння було вперше в Росії видано російською мовою працю А. Сміта «Дослідження про природу та причини багатства народів», політична економія Сміта викладалася в університетах та обговорювалася на сторінках наукових журналів, поступово перетворюючись у домінуючий напрям в економічній науці.
Поширення ідей економічного лібералізму у вітчи-
Поширення ідей
зняній літературі, як зазначає Л. Горкіна, тісно
лібералізму
в українській
пов’язане з іменами відомих німецьких економіс-
економічній літературі
тів, які працювали в Росії та Україні і брали безпо-
середню участь у становленні політекономічної
освіти. Це були професори Харківського університету Й. Ланг та Л. фон Якоб, а також професор Московського університету Х. Шлєцер та академік СанктПетербурзької академії наук Г. Ф. фон Шторх, які вносили у процес формування політекономічної думки України таРосії ідеїкласичної школи [2, с. 22].
Першим університетом в Україні стає Харківський імператорський університет, заснований у 1805 р. В. Н. Каразіним (1773—1842), відомим суспільним діячем та науковцем. У царині економічної науки його найбільше турбувало селянське питання, він не лише висував певні ідеї обмеження поміщицького свавілля щодо селян, а й робив відповідні практичні кроки, спрямовані на поліпшення становища селян і підвищення продуктивності їх праці. Виступаючи за заміну панщини грошовим оброком, В. Каразін у своєму маєтку в с. Кручик намагається реалізувати власні проекти. Ним проводиться регламентація повинностей селян, установлюється оцінка робочого дня та інших повинностей, а також визначається плата за майно (землю та ін.), яке Каразін надавав своїм селянам.
Ціна десятини орної землі дорівнювала 45 крб., або 150 робочим дням; оцінювалося й інше майно, що надавалося селянам на загальну суму 400 крб, яку він розглядав як капітал, що повинен давати йому прибуток у 6 % річних. Виходячи з цих розрахунків він вважав, що грошова рента повинна дорівнювати 45 крб. на рік, або 150 дням панщини. Обґрунтовуючи ці розрахунки, В. Каразін зазначав, що «потрібно було з точністю визначити, що мені належить законно від населення за володіння ним моєю власністю, і встановити єдині повинності у маєтку або умови володіння» [14, с. 52].
Водночас В. Каразін залишався прихильником збереження залежності селян, але розглядав її як певну підпорядкованість селян від землевласника, який повинен дбати про селян, виступаючи певним спадковим управителем, «посередником» між ними та «вищим урядом». Не заперечуючи кріпосне право як таке, він закликав до викорінення зловживань цим правом, серед найголовніших з яких він вважав панщину, яку і пропонував замінити грошовим чиншем. Такий підхід був досить прогресивним на той час, адже він
327
відкривав можливість для поступового перетворення феодально залежного селянина на орендаря, який виробляє товарну продукцію.
Досить прогресивним був також підхід В. Каразіна до організації власного господарства, в якому він повністю виключав примусову працю: «Після розподілу мого нерухомого майна на користь поселян залишається в мене ще трохи орної землі та сінокосу, які я обробляю власною худобою та найманими людь-
ми...», — пишевін[14, с. 58].
Погляди В. Каразіна базувалися на ідеях фізіократів. Він розробляв проекти господарського розвитку країни, пропагував необхідність інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробітку землі, сільськогосподарської техніки тощо. Відстоював він також інтереси промисловості та торгівлі, у недостатньому розвитку яких він вбачав причини економічної відсталості країни. В. Каразін усвідомлював необхідність розвитку підприємництва капіталістичним шляхом, із застосуванням найманої праці, віддавав перевагу приватним, а не державним підприємствам, стверджуючи, що приватна власність і породжуване нею приватне підприємництво більше відповідають вимогам часу.
Досить цікавим був і його підхід до причин відставання економічного розвитку Російської імперії від провідних країн світу. Ці причини насамперед він пов’язував з наявністю значних зовнішніх боргів країни, адже, на його думку, зростаючі з року в рік державні борги — головна причина знецінення російських грошей, а звідси — і занепаду промисловості та інших галузей господарства. Як один із способів погашення цих боргів В. Каразін пропонував продаж державних земель«приватним особам», у тому числі йселянам.
Економічні погляди В. Каразіна були достатньо прогресивними для свого часу і відбивали назрілі потреби господарського розвитку країни, об’єктивно сприяли формуванню умов для переходу до нової господарської системи.
Одним з перших прихильників А. Сміта серед українських мислителів слід вважати С. Десницького (1740—1789), родом з м. Ніжина, який у 60-х роках XVIII ст. навчався в університеті Глазго, де викладав А. Сміт, і який після захисту докторської дисертації (1767) стає професором Московського університету. Його ім’я найбільш відоме як ім’я автора теорії суспільного розвитку, за якою весь суспільний розвиток людства ділиться на чотири стадії. Кожна з цих стадій відрізняється від попередньої відповідним станом власності, яку він розглядав як найважливіший інститут господарського життя. Так, на першій стадії, «коли народи харчувалися здебільшого завдяки полюванню та збиральництву диких плодів» [14, с. 41], чіткого поняття про власність не існувало. На другій стадії, «коли народи поправлять свій стан прирученням диких тварин і розведенням їх у себе, то, природно, вони піднімуться і в своєму розумінні права, що належить до власності», але вони ще не мають власності на землю, бо вони кочують і не прив’язані до однієї місцевості [14, c. 44—45]. На третій стадії, «коли народи досягнуть таких успіхів у землеробстві, що зможуть отримати від нього основні засоби до життя», поняття власності вдосконалюється, і землероби отримують «досконале
328
івиняткове» право на володіння землею [14, с. 45—46]. На четвертій стадії, коли народи досягають «комерційного» стану, право власності «отримує незрівнянно більшу силу (а) від введення багатьох нових власностей в різних речах, (б) ... від збільшення в народах просвіти, (в) ... від більшого розуміння загальнокорисності, яка походить від ствердження власності» [14, с. 47]. Він залишив після себе значний науковий спадок, який дає уявлення про започаткування класичної школи у Російській імперії.
Важливе місце серед економістів класичного напряму посідає М. Балудянський (1769—1847), видатний вчений і громадський діяч, який народився у Закарпатті. Освіту здобув у Відні, після захисту докторської дисертації працює спочатку у Пешті, а 1803 р. його запросили до Петербурга, де він працював професором політичної економії у Педагогічному інституті, потім
— ректором Петербурзького університету. Його наукова спадщина досить велика, але більшість праць можна знайти лише в архівах. Конспекти лекцій
іпублікації М. Балудянського дістали назву «Економічної системи».
Свою систему М. Балудянський визначає як вчення про державне господарство і економічну політику. Він визначає державне господарство як поєднання трьох систем:
1)меркантилізму (виражає багатство народів у грошах);
2)фізіократів (виражає багатство у не перероблених продуктах землі);
3)теорії Адама Сміта, заснованої на праці та обміні.
мування. У статті «Про національне багатство. Теорія Адама Сміта» він подає ґрунтовний аналіз економічної теорії Сміта і зазначає, що саме Сміт практично проаналізував дві перші системи, довів їх недосконалість і створив свою, нову систему. Він зауважує, що «після багатьох попередніх праць вчених нарешті Адам Сміт в частині політичної економії, здається, відкрив нам істину... Шукаю- чипершопричинубудь-якогобагатства, вінзнайшовїївпраці» [14, с. 68].
Уцій статті М. Балудянський наводить загальні принципи («Всезагальні правила») економічної теорії Сміта, а потім переходить до аналізу процесів виробництва і обміну, фактично будуючи свою систему на теоретичних засадах англійського класика. Він визначає джерела походження багатства: «Праця і обмін
—суть головна причина народного багатства. Перша виробляє, останній розподіляє вироблене між верствами суспільства [14, с. 69]. Працю він поділяв на «результативну» та «нерезультативну», а результативною вважав будь-яку працю, що застосовується у матеріальному виробництві. І саме ця праця, стверджував учений, лежить в основі народного багатства. Розглядаючи окремі фактори зростаннянаціональногобагатства, вінвизначавїхяк1) працю; 2) капітал; 3) землю.
Взагалі він приділяє багато уваги питанням праці та її організації, в тому числі заробітній платні, намагаючись пояснити причини її диференціації, зазначаючи, що талант, майстерність, професіоналізм лежать в основі різниці оплати праці. Досить важливим є його висновок, що «завжди при зростанні
329
народного багатства плата за працю підвищується, а ...коли народ бідніє — вона знижується» [14, с. 72].
Важливими є також його висновки щодо характеристики сутності капіталу та його функціонування в народному господарстві. Поділяючи капітал на «прибутковий» та «безплідний», він доходить висновку, що «доходи народу, прибутковий капітал і багатство тоді примножуються, коли виробництво і надлишок виробництва додаються до прибуткового капіталу... Багатство, капітал, вдосконалення плодотворних сил праці, упорядкованість фінансів, добробут народу залежать лише від ощадливостиі, за якою повинен бути нагляд як зі сторонидержави, такі зі сторониприватних господарів» [14, с. 74].
Приділяє увагу М. Балудянський і проблемі використання капіталу, стверджуючи, що «будь-який капітал, використаний для виконання корисної роботи, повинен давати господареві прибуток... Чим більше капіталів залучається до якої-небудь галузі промисловості, тим більше буває кількості виробів, але прибуток кожного окремого капіталіста тим більше зменшується», адже зі зростанням кількості підприємців — власників капіталу зростає і суперництво між ними, яке зменшує прибутки. І робить «важливий висновок: коли народне багатство зростає, тоді прибуток з капіталу зменшується, при зменшенні ж народного господарства прибуток зростає» [14, с. 75].
Розглядаючи ще один фактор народного багатства — землю, М. Балудянський, як і фізіократи, стверджує, що «жодна галузь... не має чистого прибутку, окрім землеробства», а тому торгівля і мануфактура «лише двійним способом примножують народне багатство [через прибуток з капіталу та зарплату], тоді як землеробство примножує його трійним способом», тобто додається ще й дохід землевласника [14, с. 77].
М. Балудянський залишив у спадок не лише теоретичні праці. Він брав активну участь у розробці багатьох програм та проектів, зокрема фінансової програми, відомої як програма М. Сперанського. Один з російських авторів стверджував, що саме М. Балудянський розробив перший варіант реформ у сфері грошового обігу, кредиту та бюджету, а Сперанський лише дещо переробив записку Балудянського, і що фінансовий проект слід було б називати «Фінансовим проектом Балудянського — Сперанського» [11, с. 81]. Його наукові здобуткимістили передові длятого часу ідеї.
Ще одним представником класичної школи в Україні був Т. Степанов (1795—1847), випускник Харківського університету; з 1832 р. — професор політичної економії, потім — завідувач кафедри політичної економії та статистики цього ж університету.
Його соціально-економічні погляди також сформувалися під впливом класичної школи, зокрема праць А. Сміта та Д. Рікардо. Він є відомим в історії вітчизняної економічної думки насамперед тим, що першим в Україні та Росії створив курс політичної економії російською мовою, який побачив світ у 1844—1848 рр. — «Записки про політичну економію» (у двох части-
нах). У цій праці, як і в ряді інших, Т. Степанов творчо використав досяг-
330
нення світової економічної науки, його твори — це не просто популяризація праць англійських класиків, а творче їх осмислення.
Т. Степанов аналізує такі категорії політичної економії, як шляхи та
джерела багатства, продуктивна та непродуктивна праця, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента тощо,
саме з позицій класичної школи. Водночас він розглядає їх також крізь призму соціальних підходів, що дозволяло, з його погляду, більш критично ставитися до проявів суспільного життя і глибше пізнавати його закономірності. Напевно, це є одним з найважливіших здобутків Т. Степанова у його теоретичних узагальненнях.
Велику увагу Т. Степанов приділяв визначенню предмета політичної економії, трактуючи її як науку, що розкриває закони фізичного (тобто при- родно-економічного) життя держав. Він наголошував на тому, що політичну економію слід відрізняти від політики, адже остання показує рівень морального життя держав, тоді як політична економія розкриває, як у суспільстві нагромаджується, споживається і розподіляється багатство. Наголошував він також і на відмінності галузевих економічних наук від політичної економії.
Зпогляду Т. Степанова, складовими багатства виступають природа, праця і капітал, проте як основний фактор виступає праця. Адже саме праця створює не лише заробітну плату робітників, а й прибуток підприємців. Але, на відміну від А. Сміта, він вважав продуктивною працю як у матеріальному, так і нематеріальному виробництві.
У своїх лекціях Т. Степанов пропагував ідеали свободи економічної діяльності, що були проголошені англійськими класиками, але разом з тим неодноразово зауважував щодо неприпустимості прямого і некритичного перенесення їхніх ідей на вітчизняний ґрунт.
Зпозицій класичної школи процеси генезису ринкового господарства вивчав І. В. Вернадський (1821—1884). Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи, реформи 1861 р. та час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х роках ХІХ ст. Як послідовник класичної школи політичної економії І. В. Вернадський намагався використати основні постулати А. Сміта і Д. Рікардо для дослідження російської дійсності та критики фео- дально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, що заважають становленню нових ринкових відносин. Учений запропонував вельми ліберальний варіант скасування кріпацтва в Росії. Зокрема, він відстоював вимогу про ліквідацію особистої залежності селян від поміщиків; повну приватну власність, у тому числі й селянську, в аграрному секторі економіки.
Пропонуючи своє бачення проблеми звільнення селянства, І. В. Вернадський як учений і редактор «Экономического указателя» розгорнув на його сторінках гостру дискусію з прихильниками общинної форми землеволодіння. Полемізуючи з російськими громадськими діячами В. Панаєвим, М. Чернишевським, І. В. Вернадський намагався довести переваги найманої
321 
322 
323 
У Російській імперії перша половина XIX ст. характеризується подальшим розкладом феодально- 
кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних відносин. Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків дедалі більше втягує поміщиків у товарно-грошові відносини, що змушує їх збільшувати то-
324 
325 
326 
327 
328 
329 
330 
