attachments / 09-3743
.pdf
161 
ве спорядження, зброя), перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, цвяхники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.
Високий рівень майстерності був притаманний і давньоруським ювелірам. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.
Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також виробництво цегли-плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. В період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисоглібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам’яні палати».
Дуже розвинутим було теслярство, адже значну кількість церковних будівель та боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.
Досить складним питанням щодо давньоруського міста є питання існування в ньому відповідних організаційних форм, подібних до західноєвропейських цехів. Відомий дослідник давньоруського суспільства П. Толочко стверджує, що за відсутності писемних свідчень щодо корпоративної структури давньоруського ремесла, досить важливими стають свідчення опосередковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, які свідчили про процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. Такими він вважає Гончарі і Кожум’яки у Києві, Гончарі у Вишгороді, Любечі, а також ряд інших у багатьох містах Київської Русі [24, с. 187]. Відомі також деякі згадки писемних джерел щодо існування т.зв. «дружин» (як, наприклад, вишгородські ремісники-«древоділи»), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським.
Невідомими залишилися й джерела щодо формування в Київській Русі органів міського самоврядування, подібних до західноєвропейських. Сучасна дослідниця цього періоду Н. Яковенко стверджує, що міського самоврядування у давньоруських містах не існувало, розвиткові його перешкоджало те, що міста були резиденціями князів і бояр, а міське управління зосереджувалося в руках їх управителів, що «не залишало місця для розвитку самоврядування» [28, с. 72].
Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутріш-
ньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Ки-
162 
ївська Русь вже мала певні внутрішні торгівельні зв’язки між досить віддаленими між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окремі міста мали по кілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу налічувалося вісім «торгів». Торгівля іменувалася «гостьба», а купців називали «гості», місця торгівлі — «погости». Купці досить шанувались у Київській Русі, «Руська правда» визначала штраф за вбивство купця удвічі вищий, ніж за простого смерда.
Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого «шляху із варяг у греки», купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним — у Галицьку землю та далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород.
Основними товарами, що вивозилися, були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірнівироби, панцирі, зброятощо. Імпортували насамперед предмети розкоші — шовковітканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірнівироби, прянощітощо.
Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов’янвиступала засобом обміну. Подібні терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася куна, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці грошові одиниці зазвичай були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун — гривня грошей). Засобами ж обігу в той час слугували візантійські та арабські монети. Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім — його син Ярослав, але ці гроші («златники» та «срібники») практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пишуть О. П. та П. П. Толочки, «карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря. Так чинив візантійський імператор, так мав чинити і йогоруськийродич» [23, с. 119].
Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. В землеробстві використовувався плуг з залізним ралом й дво-трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так, Н. Полонська-Василенко згадує «Рафельштетенський митний устав», який фіксує продажі ще у ІХ ст. руських коней у Баварії [20, с. 225].
Серед промислів найбільшу вагу мало мисливство, навіть данину платили хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів
163 
княгині Ольги встановлювалися «ловища» та «перевесища», тобто місця полювання, Руська правда охороняла бобровники, тобто місця полювання на бобрів, хутра яких надзвичайно цінились у Європі. Не меншу роль відігравало бджільництво (бортництво), також згадуване у «Руській правді», яке давало такі важливі експортні товари, як мед та віск. Мед також широко використовувався для виробництва міцних напоїв.
Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави Давньоруської держави, хоча боротьба за київський «стіл» між князями не припиняється.
Процес розпаду Давньоруської держави, що розпочався у ХІст., втрата значення Києва як політичного та економічного центру, зумовили появу нового центру
політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях,
— Галицько-Волинської держави, яка впродовж півтора сторіччя відігравала надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій державі, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності. Стосовно особливостей економічного розвитку цієї держави, товінмавтіжхарактеристики, щойуКиївськійРусі.
Протягом ХІІІ—ХІV ст. землі Давньоруської держави переживають дуже важкі часи, пов’язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Зникло ряд ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.
Економічна залежність полягала у тому, що все населення підкорених земель обкладалося даниною і мало виконувати ряд повинностей: давало поплужне (податок від плуга як одиниці оподаткування), корм (утримання ханських чиновників), сплачувало тамгу (мито), посилало людей для участі у ханських походах, забезпечувало перевезення ханських чиновників (ям). Спочатку данину збирали монгольські збирачі (баскаки), а потім золотоординські хани зобов’язали збирати податі руських князів.
164 
Політична залежність полягала у тому, що князі мали з’являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» — грамотами, що давали право на княжіння. Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від подарунків та інших умов, що відкривало шлях до різного роду жорстких та підступних методів досягнення бажаного, а це своєю чергою ще більше послаблювало позиції Русі.
Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар їх панування не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала ПівнічноСхідна Русь, найменшої — розташоване на південному заході ГалицькоВолинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду за ярликом, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими руськими землями. Досить швидко тут відроджувалися розорені Батиєм старі міста (Галич, Володимир), створювалися та розбудовувалися нові (Холм, Львів та ін.). Торгівельні центри та основні торгові шляхи поступово переміщуються до галицько-волинських міст, набирають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції та інших країн. Зростає й рівень ремісничої майстерності, в містах виникають значні іноземні колонії (німецькі, польські, вірменські та ін.).
А після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського
— українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.
5.5. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ І ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ
В ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛАХ
Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Вже в другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель нинішньої Росії та значна територія України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала частиною Польського королівства.
Руські землі економічно та культурно були вище Литви, що поставило завойовників під надзвичайно сильний вплив східнослов’янських народів. То- 
му Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не ру-
шила, а новини не вводила», що зумовило відносно мирне приєднання українських земель. В цілому українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татар.
165 
Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.
Зберігаються і форми організації господарства та власності. Так, основ-
ною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, якими володіли князі та бояри. Крім вотчин, які можна було передавати у спадок, князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови несення відповідної служби землі, що були умовною власністю і називалися «держава» (цій формі земельної власності відповідав на заході бенефіцій, а у Північно-Східній Русі — помістя). В ході усобиць, коли князь втрачав свої землі, втрачали їх і «державці», адже новий власник вотчини передавав і «держави» своїм слугам.
Зі зростанням феодального землеволодіння змінюється і становище селян. І хоча вони ще залиша-
ються у громаді, але перетворюються на феодально 
залежних, тобто вони мали виконувати різні повинності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Данина збиралася з «дворища», яке й було одиницею оподаткування. Дворище складалося з кількох «димів», тобто окремих селянських господарств, які зазвичай належали родичам і мали натуральний характер.
Данина в основному виступала у вигляді продуктової ренти, тобто збиралася різними продуктами селянського господарства, які йшли на утримання власника землі — феодала. Але існувала також і відробіткова рента — панщина, яку відбували не лише селяни, а й так звані селяни-данники, тобто сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою продукцією. Проте цей вид ренти до ХV ст. був поширений мало, адже ринкові відносини ще не мали значного розвитку, і продукція панського господарства призначалася виключно на безпосереднє споживання панів.
Із розвитком міст і зростанням торгівлі, ремесел змінюються й потреби феодалів, які починають шукати способів їх задовольнити. В цих умовах істотно змінюються й способи отримання ренти. Натуральна рента починає замінюватися грошовою, а держава також починає замінювати натуральну данину на грошові податки. Щоправда, можливостей для сплати грошима повинностей у селян було надзвичайно мало, тому феодали у пошуку джерел збільшення грошових доходів починають звертати увагу на власне господарство, що призводить до зростання відробіткової ренти, тобто панщини.
Такі зміни мають місце приблизно з XV ст., коли термін «двір», яким у багатьох місцевостях України називали власне господарство феодала, починає витісняти термін «фільварок», який означав велике, багатогалузеве господарство, частково орієнтоване на реалізацію продукції, засноване на при-
166 
мусовій праці залежних селян. Однак на початковому етапі панщина ще була незначною (приблизно 14 днів на рік), але зростання її відбувається досить швидкими темпами. Так, у Підляшші лише за півстоліття панщина зросла з 14 днів на рік до одного дня на тиждень.
Юридичне становище залежного сільського населення було не однаковим, його поділяли на три групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залежними були слуги, які проживали здебільшого на княжих землях і несли військову службу, а іноді сплачували також грошову данину — чинш. Найпоширенішою категорія слуг була у прикордонних регіонах — Київщині, Поділлі, а також при замках. Це була, найімовірніше, категорія перехідна
— між феодалами та селянами, з часом їх верхівка дістала шляхетські права, але більшість перейшла у категорію тяглих селян.
Холопами, як і за Київської Русі, називали повністю залежних селян, колишніх рабів, закупів, рядовичів та ін. Як і раніше, джерелами холопства були полон, походження від раба, боргове рабство, шлюб з рабом і, нарешті, заміна смертної кари на рабство. Але правове становище їх було також різним, і ті раби, що мали своє господарство і виконували повинності, були дуже близькими до тяглих селян, які складали основну масу селянства, об’єднаних у громади. В громадах селяни спільно користувались орними землями й угіддями, відбували панські повинності; в громадах існувала кругова порука. Проте поступово, внаслідок внутрішніх суперечностей, що виникають усередині громади, а також під тиском феодалів, які докладали багато зусиль задля її знищення, громада починає розкладатися.
Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, а також у численних привілеях, які забезпечували феодалам шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків. Усі ці документи є важливою пам’яткою економічної думки середньовіччя в Україні.
Так, Литовські статути закріплювали право власності на землю: «Хочемо і постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі і бояри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм нажиті за прародителів наших славної пам’яті їх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [володіння] держали і володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи держати і володіти, і їм самим, і потомкам, тобто їх родові...» [13, с. 89].
З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше був пов’язаний процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Польському королівстві ще у 1347 р. було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через декілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. В Литві остаточне
167 
покріпачення селян зафіксоване Литовським статутом 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.
Статут фіксував права феодала на особу селянина, зокрема в ньому зазначалось: «Якби якийсь вотчинний підданий або селянин пішов від котрогось боярина і за п’ять чи шість миль жив, не переходячи до іншого [боярина],
ітой, від кого піде, не шукав би того підданого або селянина десять років, —
інадалі йому до нього нема діла. А коли б такий вотчинний підданий або селянин, відійшовши від свого боярина, за десять чи кільканадцять миль жив,
— і тому боярину, чий він був, до двадцяти років його шукати вільно; а понад двадцяти років якби не шукав — і надалі до нього нема діла. А якби ж той боярин, від кого піде підданий або селянин, знову прийшов жити поблизу маєтку того свого колишнього боярина, хоча, проживши чи не проживши двадцять років, — і тому боярину, чий він буде, вільно йому через суд його повернути, аби тільки не замешкав часу давності, як він прийде ближче жити. А двірська челядь і полонянки та їх діти з років не виходять» [13, с. 89—90]. Дія Литовських статутів була поширена на всі українські землі, хоч з 1569 р. (Люблінська унія) вони входили вже до Польщі, а не Литви.
Головним господарським заняттям селян України залишалося землеробство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, пшеницю, горох, гречку, просо, ріпу. Частина виробленого віддавалася феодалам як натуральний оброк, або продавалася в містах. Великого значення набуває скотарство, особливо вирощування великої рогатої худоби. Українські воли були добре відомі у багатьох країнах Європи.
|
Великі географічні відкриття, «революція цін» у Євро- |
|
Становлення |
||
пі різко розширили зовнішній ринок для сільськогос- |
||
фільваркової системи |
||
|
подарської продукції, особливо на зернові. Хліб по- |
|
|
||
|
ступовостаєдуже важливою статтею експорту. Головним портом для вивозу зерна стає Гданськ, куди воно надходить з багатьох регіонів України — Холмщини, Перемишля, Луцька, Поділля, Покуття. Вивозять хліб і суходолом — через Люблін та Краків. Головним наслідком зростання експорту хліба стає розширення фільварків за рахунок не лише тих земель, що були в руках селян, а й за рахунок привласнення нових, малозалюднених у південно-східних степах. Особливо великими темпами зростає велике (магнатське) землеволодіння за рахунок так званих королівських роздач. Так виникали величезні магнатські латифундії Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких таін. Розвиток фільваркової системи тягнув за собоюпосиленняпанщиниякосновиїхіснуваннятакріпосноїзалежностіселян.
Безпосередньо з розвитком фільваркового господарства пов’язана земельна реформа, реалізована спочатку у маєтках Великого литовського князя, а потім поширена на більшість українських земель — так звана «Устава на волоки» (1557). За цією реформою вся земля, що була у руках селян, вимірювалась і поділялася на волоки (ділянки розміром близько 20 га). Саме за
168 
волокою закріплювалися всі повинності, що їх виконували селяни. Волоки ділилися між селянами: одна волока — одне господарство з повним тяглом (пара коней чи волів); ½ волоки, якщо у господарстві півтягла; орної землі не надавали зовсім господарствам, які не мали тягла.
«Устава на волоки» передусім зобов’язувала великокнязівську адміністрацію повсюди влаштовувати фільварки: «Фольварки хочем мети, абы везде становлены были… окром где грунты злые и непожиточные были… при каждом фольварку… ховати принаймней до двадцати коров, а если бы так много не было …купити …огороды дворные абы были везде розмерены»
[12, с. 18].
На основі цієї реформи було створено фільваркові господарства, земельна площа ріллі яких відносилася до площі, переданої селянам, як 1:7. Примусово запроваджувалося трипілля, встановлювалася норма панщини — 2 дні на тиждень; з часом норма днів панщини зростала. Одним із важливих наслідків реформи було руйнування громади, адже тепер не громада протистояла феодалові, а окреме волочне господарство. Сприяла також реформа й дифе-
ренціації селянських господарств.
У фільварках, особливо на Київщині та Брацлавщині, а також у гірських районах Галичини розвивалося тваринництво. Здебільшого вирощували велику рогату худобу (волів), займалися й табунним конярством. У Галичині, на Волині, Поділлі й Київщині набуває поширення молочарське господарство, продукція якого також надходила на продаж. Такі господарства зазвичай розташовувалися поблизу міст, в які постачали масло, сир та інші продукти.
Крім сільськогосподарського виробництва у фільварках широко розвивалися різні промисли, продукція яких також йшла на продаж, як всередині країни, так і за її межі. Серед промислів слід назвати лісовий, який постачав не лише дерево, а й попіл, смолу, дьоготь, поташ. Вирубування лісів, зауважує Н. Полонська-Василенко, «йшло такими темпами, що наприкінці XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях» [20, с. 467].
З інших галузей господарства фільварків слід назвати бджільництво — меду та воску належало важливе місце в експорті. Разом із традиційним бортництвом набирає поширення і вуликове бджільництво (пасічництво), особливо у центральній Україні та у її степових регіонах. Зберігає значення солеваріння (поблизу Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї). Широкого розвитку набуло млинарство; млини використовували не лише для мелення борошна, а й для пиляння дощок, валяння сукна тощо.
|
Як уже зазначалося, поступово відроджувалися мі- |
|
Ремесло |
||
ста (Галич, Львів, Кам’янець-Подільський, Вінниця, |
||
і торгівля |
||
|
Київ, Черкаси, Канев, Житомир та ін.), спустошені |
|
|
||
|
під час татаро-монгольської навали. Міста ставали осередками ремесел, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Розвиток ремесла та торгівлі підвищував і роль міст як економічних центрів певної місцевості, ви-
169 
значав їх зв’язки з селом, для якого тут вироблялися сільськогосподарський реманент та інші необхідні товари.
Як і на Заході, для захисту своїх економічних інтересів міські ремісники об’єднувалися у ремісничі цехи, очолювані цехмістрами. Тут теж існувала жорстка регламентація, що давало можливість уникнути конкуренції всередині цеху. Позацехових ремісників називали партачами, вони були позбавлені права працювати в місті та виставляти свою продукцію на продаж у межах міста. Спочатку цехова організація поширилась у Галичині, а наприкінці XV — початку XVI ст. і в інших регіонах України — на Волині та Київщині.
Більшість міст знаходилося на землях феодалів (80 %) і належало їм. Населення міст перебувало у залежності від власників цих земель (окремих феодалів або держави), відбувало на їхню користь повинності, іноді навіть панщину, сплачувало різні збори. На міщан накладалися різні збори за право виробляти продукцію та реалізовувати її, вивозити та привозити товари. Досить часто феодали просто грабували заможних ремісників та купців.
Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Українське міщанство — ремісники, купці та ін. — обмежувалися практично в усіх правах: у праві торгівлі, ремісницької діяльності, участі в цехах, у відправленні релігійних обрядів тощо. Перевага надавалася німцям, полякам, євреям.
Захищаючись від утисків феодалів, міщани боролися за власне самоврядування. Починаючи з ХІV ст. українські міста починають здобувати так зване магдебурзьке право, за яким міста звільнялися від управління і суду земельних власників та створювали органи місцевого самоврядування. Першим магдебурзьке право дістав ще від галицько-волинського князя Юрія II Володимир-Волинський (1324 р.), у 1356 р. — Львів, у 1432 р. — Луцьк, у 1444 р. — Житомир, у 1494 р. — Київ. Магдебурзьке право мало більшість міст України. У різний час його здобули Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб та ін. Слід зазначити, що в Україні магдебурзьке право не існувало у чистому вигляді, а перепліталося з нормами місцевого звичаєвого права, але, як і на Заході, сприяло розвиткові міст.
Поглиблення поділу праці, зростання економічних зв’язків між містами та селами, окремими регіонами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. На невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень, торгували збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремісників тощо. На ринках почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які продавали різноманітний крам та скуповували великі партії місцевих товарів для наступного продажу їх в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіллю. Але в цілому господарська система ще залишалася натуральною з окремими елементами товарної.
З ХІV ст. розвивається ярмаркова торгівля. Ярмарки проходили у великих містах один-два рази на рік протягом кількох днів і навіть тижнів. Ярма-
170 
рки збирали купців зі всієї країни, а також з-за кордону, що свідчило про формування внутрішнього ринку й оптової торгівлі.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень, особливо щодо зовнішньої торгівлі, яка поступово відроджується в цей період. Так, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. є відомою «татарська дорога», що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (Феодосії) через Київ до Москви та Новгорода. Торгівлею могли займатися купці, а також ремісники, але останні, — виключно продуктом власного виробництва.
З України вивозили в основному сільськогосподарську продукцію, а ввозили промислові товари. З заходу сюди йшли тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброя, а також скло, папір, вина. Зі сходу в Україну йшли парчеві та шовкові тканини, оксамит, килими, різні прянощі. З Криму, як і раніше, довозили сіль.
Важливою була також роль України як транзитного центру. Транзитна торгівля зосереджується переважно у таких містах, як Львів, Київ, Кам’я- нець та Луцьк. Саме через ці міста проходили найважливіші торгівельні шляхи, які сполучали захід зі сходом і півднем, північ з півднем тощо.
Проте формування внутрішнього ринку стримувалося великою кількістю митних кордонів, які ділили країну; мито збирали не лише представники верховної влади, а й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми сплачування мита були найрізноманітнішими: купці платили ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевідне, гребельне, прикордонне тощо. Крім того, надзвичайно негативно на розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі впливала дискримінаційна політика уряду щодо українських, а також деяких інших купців (московських, вірменських та ін.), яка проявлялася у заборонах вести торгівельну діяльність, встановленні значно більших митних зборів, примушенні до продажу товарів за значно нижчими цінами та ін. Уряд робить також спроби монополізувати зовнішню торгівлю.
Отже, розвиток економіки та економічної думки суспільств Європейської цивілізації періоду середньовіччя свідчить, що в цей період має місце таке суспільство, що характеризується прагненням до внутрішньої єдності та зовнішнього відособлення, корпоративною замкненістю станів та інших соціальних груп, слабким розвитком індивідуалізму. Але, незважаючи на консервативний характер ціннісно-світо- глядних настанов, середньовічне суспільство було внутрішньо динамічним суспільством. У ньому відбувалися складні етногенетичні та культуротворчі процеси. В період середньовіччя відбулося зародження та формування сучасних народів. Середньовіччя створило новий міський спосіб життя, високі зразки духовної та художньої культури, зокрема інститути наукового пізнання та освіти. Усе це, разом узяте, дало потужний поштовх для розвитку світової цивілізації.