attachments / 09-3743
.pdf
101 
Господарські відносини між палацом, як адміністративно-політичним і культурно-духовним центром суспільства, і селянами, як представниками сільських общин, відповідали вже відомому принципу редистрибуції. Населення сіл поставляло у палац продукти харчування, а також виконувало трудові повинності. Господарська функція палацу полягала не тільки у споживанні матеріальних благ, а й формуванні своєрідного резервного фонду значних запасів продовольства та їх розподілі, особливо на випадок голоду, неврожаю, стихійних лих та ін.
У ХVІІ—ХVІ ст. до н. е. Крит стає цілісною державою зі столицею у Кносському палаці. На території острова була прокладена мережа широких доріг, упроваджена єдина система мір ваги і відстані. З’являються перші гроші у вигляді великих бронзових злитків, які нагадували розтягнуту волову шкуру. Саме в цей історичний період правителем критян був легендарний цар Мінос, під керівництвом якого вони збудували могутній військовий флот, знешкодили піратство, встановили панування над Егейським морем та його островами й узбережжям. Спираючись на силу свого флоту, критяни збирали данину з більш слабких у військовому відношенні племен.
Раптово на острові Крит у середині ХV ст. до н. е. відбулися потужне виверження вулкана і руйнівний землетрус, унаслідок чого унеможливлюється сільськогосподарська діяльність, палаци перетворюються на руїни, знищується флот. Критське суспільство втрачає владні, господарські та військові джерела свого життєзабезпечення і, як наслідок, його поневолюють племена з материкової Греції — греки-ахейці.
Центрами розвитку ахейського суспільства, як і на Криті, були палаци. Ахейська Греція складалася з окремих, незалежних один від одного містцарств, які нерідко вступали один з одним у конфлікти і війни. Лише іноді, для здійснення великих військових походів, вони об’єднувались у тимчасові союзи, зазвичай на чолі найсильнішого грецького царства того часу — Мікен. Формою політичної організації суспільства була монархія зі значною роллю військової аристократії.
Палацове, або царське, господарство виступало не тільки як центр сус- пільно-господарської організації суспільства, а й як чинник суспільної залежності, що є головним системотвірним зв’язком, який об’єднує усіх індивідів. Проявом такої залежності було те, що в палацових господарствах зосереджувалося виробництво металевих знарядь праці та зброї, розподіл яких здійснювався виключно через палацові господарства. Формально мешканці сіл, що розташовувалися навколо палаців (землероби, рибалки, ремісники), були вільними, але фактично залежали від палацу. Вони обкладалися різними повинностями, виконували для палацу визначені види робіт, за що отримували натуральну оплату та металеві знаряддя праці, необхідні для господарської діяльності. Для контролю над ними існувала ціла армія палацової бюрократії, яка вела облік і контролювала
102 
виконання робіт на користь палаців і відображувала їх на спеціальних глиняних табличках.
Залежність суспільства від палаців проявлялась і в розвитку земельних відносин. Розвиток останніх відбувався через становлення і зростання особистої залежності господарств індивідів, які відокремлювалися від общини, та установлення і закріплення прав держави (палацу) на землю. Палац виступає верховним землевласником землі усіх категорій населення, що засвідчується писемними джерелами одного з міст Ахейської Гре-
ції [10, с. 30].
У житті мікенського суспільства важливу роль відігравали і господарські функції владних осіб (система «влада—власність»). На чолі владної системи управління стояв цар, що мав титул «Ванакт» (повелитель, володар). Другий рівень у владній ієрархії займав головний воєноначальник (лавагет). До вищих сфер влади належали і жерці головних храмів та представники військової еліти. Провідна роль у владній вертикалі належала і численним чиновникам, які виконували різноманітні функції з управління.
Державне управління суспільством здійснювалося окремими царствами, які існували незалежно одне від одного. Територія мікенських царств була поділена на округи, очолювані намісниками. Вони забезпечували надходження податків у казну. У їхньому підпорядкуванні перебували чиновники нижчого рангу — басілеї, які управляли окремими селами і вели нагляд за роботою незалежних ремісників. Центральна адміністрація контролювала місцеву владу, використовуючи працю писарів, кур’єрів та ревізорів.
Отже, палацова адміністрація контролювала всі сфери життєдіяльності крито-мікенського суспільства. Завдяки розподілу продовольства і матеріалів, організації військової справи, системі землеволодіння, організації та обліку матеріальних запасів, що надходили в палаци, утверджувалася система адміністративного і редистрибутивного панування і залежності усіх сфер діяльності суспільства від палацово-державного сектору.
Наприкінці ХІІІ ст. до н. е. Крито-Мікенська цивілізація, досягнувши свого найвищого розвитку, зазнає руйнації внаслідок завоювань сусідніх племен, що перебували на більш низькому рівні суспільного розвитку. Мікенські палаци були зруйновані, традиції ремесла загублені, поселення покинуті їх мешканцями. Давньогрецький історик Фукідід так описував ці події: «Кожне плем’я полишало свою землю під тиском численних пришельців...
Сподіваючись, що вони зможуть прогодувати себе будь-де, люди з легкістю покидали обжиті місця. Тому в них не було великих міст і значного добро-
буту» [10, с. 38].
Причиною швидкого краху суспільного устрою було і те, що знищення завойовниками владної верхівки «палаців-держав» означало руйнування інтеграційної основи суспільства з її адміністративно-редистрибутивними функціями. Нові джерела розвитку грецького суспільства та його величних
103 
цивілізаційних досягнень формуються вже в період «осьового часу» з VІІІ
ст. до н. е.
Таким чином, суспільство Крито-Мікенської цивілізації, явища і процеси його господарської сфери у своїх досягненнях та обмеженнях заклали підвалини розвитку античного періоду Європейської цивілізації.
ЛІТЕРАТУРА
1.Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. — К.:
Знання, 2004. — 1300 с.
2.Веркуттер Ж. Древний Египет: Пер. с фр. — М.: ООО «Изд-во Астрель»:
ООО «Изд-во АСТ», 2004. — 160 с.
3.Гринин Л. Е. Государство и исторический процесс. Эпоха формирования государства: Общий контекст социальной эволюции при образовании государства. — М.: КОМ Книга, 2007.
4.Гуляев В. И. Шумер. Вавилон. Ассирия: 5000 лет истории. — М.: Алетейа, 2005. — 440 с.
5.Кленгель-Брандт Э. Древний Вавилон: Пер. с нем. — Смоленск: Русич, 2001. — 368 с.
6.Ерасов Б. С. Цивилизации: Универсалии и самобытность. — М.: Наука, 2002. — 524 с.
7.История Древнего Востока / Под ред. В. И. Кузищина. — М.: Высш. шк., 2003. — 462 с.
8.Мак-Ніл, Вільям. Піднесення Заходу. Історія людського суспільства. — К.:
Ніка-Центр, 2002. — 1111 с.
9.Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. Философский анализ. — 2-е изд. — К.: Феникс, 2004. — 760 с.
10.Суриков И. Е. Древняя Греция: история и культура. — М.: АСТ: Астрель, 2005. — 190 с.
11.Трофимова Р. Н. Культуролого-экономический словарь. — М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. — 960 с.
12.Тураев Б. История Древнего Востока. — Мн.: Харвест, 2004. — 752 с.
13.Хрестоматия по истории древнего мира. — Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1973. — 416 с.
Розділ
ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СУСПІЛЬСТВ НА ЕТАПІ ФОРМУВАННЯ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (VІІІ ст. до н. е. – перша половина XVІІ ст.)
Тема 4
ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВ СХІДНОЇ ТА ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
(VIIІ ст. до н.е. — V ст. н.е.)
У попередньому розділі надана загальна характеристика світового економічного розвитку у доосьовий час, розглянуті його особливості в умовах ранніх цивілізацій Давнього Сходу, проаналізовано пам’ятки економічної думки Месопотамії, Давнього Єгипту, Шумеру. Визначається роль цих цивілізацій у подальшому су- спільно-економічному розвиткові людства.
Метою цього розділу є розгляд основних рис осьового часу, його вплив на формування сучасних цивілізацій — Східної та Західної. Особливу увагу приділено процесам формування господарської системи суспільств Західної цивілізації, закладання основ правової держави з огляду на захист прав власності, відокремлення її від влади. Розглянуто основні форми господарств, їх еволюцію від домашнього (ойкісне) до появи елементів товарного, з достатньо високим рівнем поділу праці (ергастерія), з’ясовано основні риси таких господарських форм, як вілла та латифундія. Проаналізовано економічні погляди мислителів осьового часу, зокрема Платона, Аристотеля, та римських авторів аграрних трактатів (Катона Старшого, Варрона, Колумелли).
105 
ПЛАН
4.1.Осьовий час та формування світових цивілізацій.
4.2.Східна цивілізація та її характеристика в осьовий час.
4.3.Західна цивілізація та господарський розвиток античних держав.
4.1. ОСЬОВИЙ ЧАС ТА ФОРМУВАННЯ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Цивілізаційний підхід до вивчення історії економіки передбачає насамперед вивчення людини як невід’ємного складника еволюції суспільства і людства в цілому. Такий аналіз, виконаний з позицій цілісності суспільства, передбачає при цьому вивчення окремих суспільств як певних основ тієї чи іншої цивілізації. За словами А. Тойнбі, людське суспільство являє собою систему взаємозалежностей між людськими істотами, які є не тільки індивідами, а й суспільними створіннями в тому розумінні, що вони не могли б існувати, якби не перебували в залежності одне від одного. Таким чином, суспільство — це є продукт взаємозалежності між індивідами, тож увагу в розгляді основ формування суспільств сучасних цивілізацій слід зосередити передусім на періоді, коли цей індивід з’явився.
Саме тому вивчення основ формування сучасних світових цивілізацій ми починаємо з аналізу осьового часу, який, на думку К. Ясперса, припадає на 800—200-ті рр. до н. е. За його словами, саме в цей період відбувся найрізкіший поворот в історії, з’явилася людина сучасного типу [21, с. 32].
У цей час відбувається багато незвичайного: на Сході і Заході зароджуються філософські вчення, в центрі уваги яких — проблема сенсу індивідуального існування, взаємовідносин людини і світу, людини і божества, людини і соціуму, людини до людини, виникають нові релігії та їх пророки, а лю-
дина усвідомлює своє буття та саму себе, а також свої межі. «В цю епоху було розроблено основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні, закладено основи світових релігій... У всіх напрямах відбувся перехід до універсальності» [21, с. 33]. Ці світові релігії виступали спочатку як морально-філо- софські вчення (як, наприклад, вчення Конфуція), зорієнтовані на релігійну проблематику, але, перетворившися на віровчення, вони знайшли таке роз- в’язання висунутих мислителями осьового часу проблем, які виявилися зрозумілими для представників усіх соціальних верств тогочасного суспільства. Це стосується як християнства, так і інших релігій, основи яких були закладені в осьовий час (буддизму, індуїзму, нарешті згодом — ісламу).
Як зауважує Ю. Павленко, поява світових, принципово космополітичних релігій, насамперед пов’язана з формуванням імперських структур, виникненням великих і відносно стабільних держав, багатоетнічних за своїм скла-
106 
дом, які в осьовий час стають для відповідних цивілізаційних регіонів певною нормою стабільного існування (це, зокрема, імперія Маур’їв в Індії, імператорські династії Чжоу, Цинь і Хань в Китаї, нарешті, Римська імперія). За цих умов набувають значно більшої ваги питання підданства та релігійної приналежності: люди визначають своє місце у світі через політичні та релігійні реалії, через належність до відповідного соціуму, соціальної верстви. Це приводить до певного зменшення ролі етнічних спільнот, заміни їх спільнотами мегаетнічними, які базувалися на макрополітичній та релігійній єд-
ності [15, с. 217—220].
Осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу,
який пов’язують із різноманітними сферами життєдіяльності людини, що нарешті визначила себе як індивід. Людина перестає бути замкнутою у собі, вона вже не впевнена в тому, що знає саму себе, і тому є відкритою для нових безмежних можливостей. Людина може тепер внутрішньо протиставити себе усьому світові. Вона відкрила у собі витоки, які дали змогу піднестися над світом і над самою собою. Людина виходить за межі свого індивідуального існування, розуміючи своє місце в цілісності буття, вона вступає на шлях, який має пройти як певна індивідуальність.
Власне, саме в цей час людина-індивід залишає звичне для попереднього часу середовище, заснованенародоплеміннихзв’язках, і перетворюється на представникавжезовсіміншогосуспільства, вякомусамевонастає«віссю» історії.
В осьовий час відбулося також відкриття того, що пізніше почали називати розумом і особистістю: те, що досягається окремою людиною, не стає загальним надбанням, людина відкрила у собі витоки, які допомогли їй піднятися над собою та над усім світом. Дистанція між вершинами людських можливостей та масою цих можливостей була надзвичайно великою. Однак те, чим стає окремий індивід, змінює всіх людей: людство в цілому здійснює якісний стрибок у своєму розвиткові.
Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними, змінами в господарській сфері, які зазвичай пов’язують з переходом до так званого залізного віку. Такий перехід не визначався лише поширенням заліза, а й мав системний характер, означав принципову модернізацію основних знарядь праці, зокрема сільськогосподарського реманенту, ремісничого обладнання, виробничих процесів тощо, яка не завжди була пов’язана із застосуванням заліза. І як зауважує Ю. Павленко, цей «технологічний переворот» у цивілізаціях Старого світу в цілому завершується на середину І тис. до н. е., інакше кажучи, в осьовий час [15, с. 213].
У політичній системі відбуваються важливі зміни в уявленнях щодо відносин між політичною сферою та трансцендентним порядком, тобто таким, що не спирається на досвід, а спирається на духовне зростання, постійне вдосконалення. Політика як сфера, що регулює світські порядки, поступається місцем трансцендентній основі, і тому підлягає обмеженню. Значною мірою змінилося й уявлення щодо природи правителя. Обожнюваний раніше
107 
монарх, який вважався втіленням як космічного, так і земного порядку, був замінений світським правителем, який мав нести відповідальність перед певним вищим началом (Богом). Це породжувало уявлення щодо підзвітності як правителя, так і суспільства вищому авторитетові: Богові, Божественному законові та ін. За таких умов правитель міг бути покликаний до відповідальності за наслідки своєї діяльності.
Певних змін та трансформацій зазнала і соціальна структура суспільства, в якій поряд із традиційною державною владою-власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило у ви-
гляді предметів необхідного вжитку. Така власність поступово відокремлюється від влади, хоча остання й зберігає у своїх руках власність на основні засоби виробництва — землю та воду.
Поява індивідуальних форм власності безпосередньо пов’язана з індивідуальною трудовою діяльністю людини. Ремісник, на відміну від землероба-
общинника, виробляє свою продукцію не для власного споживання, а для реалізації, що сприяє розвиткові товарно-грошових відносин, а також зумовлює право господаря-ремісника на відповідну частку виробленого ним продукту, ту, що залишається після сплати податків та інших обов’язкових платежів. Система розподілу (редистрибуція), що має місце у ранніх цивілізаціях, поступово перетворюється на податковий апарат, а кошти, отримані за його допомогою, значною мірою йдуть на забезпечення високого рівня життя правлячої верхівки. Зростає соціальне й майнове розшарування, а також посилюється розходження між політичними позиціями та рівнем інформованості окремих індивідів.
На зміну існуючої раніше системи самореалізації людини (індивіда), відповідно до її місця у системі суспільного поділу праці, що зазвичай успадковува-
лася від батьків, приходить більш високий рівень індивідуальної творчої основи людини. Це стає можливим завдяки певному звуженню економічних функцій держави, розвиткові індивідуальних форм власності та ускладненню економічного, суспільно-політичного й культурного життя. В суспільній свідомості утверджуються ідеї самоцінності окремої людини, розуміння місця та ролі її в суспільстві залежно від особистих здібностей, можливостей тарішучості.
Таким чином, у соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з появою недержавних форм власності, а в суспільному — з визначенням са-
моцінності людини, її права стати в опозицію до освячених попередніми поколіннями та релігією світоглядних основ і створення теорій, які мали визначати шляхи найкращого улаштування людства. І, як стверджує К. Ясперс,
завершення осьового часу тісно пов’язане зі створенням світових імперій та світових релігій [21, с. 36].
Усі ці зміни відбуваються одночасно у трьох точках первісних цивіліза-
цій — Китаї, Індії (Схід) та у Середземномор’ї (Захід), незалежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, розчиняв їх у собі, призводив їх до загибелі, незалежно від того чи був носієм
108 
нового народ давньої культури, чи інші народи. На цьому етапі прадавні культури продовжують існувати «лише в тих елементах, що увійшли в осьовий час, були сприйняті новим началом» [21, с. 36—37].
Осьовий час — це той фермент, який зв’язує людство у межах єдиної світової історії і дає змогу бачити історичне значення окремих народів для людства в цілому. Найглибший поділ народів визначається тим, як вони ставляться до великого прориву осьового часу. З цього погляду можна виділити:
1)осьові народи, що здійснили стрибок (прорив), заклавши основу духовного існування людини (це китайці, індійці, греки);
2)народи, що не знали прориву. Деякі народи і культури, незважаючи на одночасність їх існування з тими, котрі здійснили прорив, залишилися внутрішньо чужими для нього (єгипетська та вавилонська культури). Ці народи втратили і свою внутрішню культуру, яка в кожному окремому випадкові перероджувалася (зокрема, у Месопотамії — в перську, а потім в іслам; у Єгипті — в римську та християнську, а пізніше — в іслам);
3)інші народи, основою формування яких був світ, який зародився в результаті прориву, і тих, хто залишився осторонь. Перші — історичні народи, решта — народи первісні.
Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям
—Східній та Західній, кожна з яких увібрала в себе певні риси попередньої історії суспільств вищеназваних регіонів великих стародавніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно менші ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже сформованими суспільними інститутами — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов’язана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу.
Таким чином, осьовий час— це був період трансформації всієї життєдіяльності людства, формування світових цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній та етнічній сферах. Його слідрозглядатиякнайважливішу віхувісторії, якавизначаєрозвитоклюдства.
4.2.СХІДНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ХАРАКТЕРИСТИКА
ВОСЬОВИЙ ЧАС
На Сході держава виникає значно раніше, ніж в Європі, але це держава родового типу. Адже пере-
хід до відтворювального виробництва має місце 
насамперед у регіонах, найкраще пристосованих для сільськогосподарського виробництва, розташованих зазвичай в зоні суб-
тропіків, так звані річкові цивілізації (в долинах Янцзи та Хуанхе, Інду та Гангу, Нілу тощо), а разом з ними і перші державні утворення.
109 
Політична організація життя суспільств східних цивілізацій дістала в історії назву східних деспотій, найбільш характерною ознакою яких було абсолютне переважання держави над суспільством. Держава виступала тут як сила, що стоїть над людиною. Саме вона регулювала всю багатогранність людських відносин (у родині і суспільстві), формувала суспільні ідеали.
Важливою ознакою східного деспотизму є політика примусу, і навіть терору. Основним завданням примусу було не покарання злочинця, а нагнітання страху перед владою. При цьому страх перед владою поєднувався з безмежною вірою в її носіїв. Піддані одночасно тремтять і вірують, тиран для них — захисник народу, який карає зло та сваволю представників продажної адміністрації. Поєднання страху та любові і створювали внутрішньо несуперечливу систему східного деспотизму.
Східному деспотизму притаманна суспільно-державна власність (передусім на землю та воду), адже відповідно до релігійно-моральних вчень земля, вода, повітря й інші природні ресурси були даровані всьому людству. За окремими індивідами визнавалися певні права власності, але зазвичай на житло та господарство.
За умов східного деспотизму жодна особа (індивід) не мала господарської свободи, над господарством встановлювався адміністративно-бюрократичний контроль.
Першими з’являються великі міські цивілізації (міста-держави). Виникають вони спочатку як адміністративні, а не економічні центри та місця, де можна сховатися від зовнішньої загрози. Досить швидко всередині таких міст з’являється та посилюється верства населення, що займається управлінням, — жерці, воїни та їх начальники й інші люди, що мали певні повнова-
ження. Верхівка зосереджує у своїх руках не лише владу, а й власність на ос-
новний виробничий ресурс — землю. Слід зауважити, що державна власність на землю і воду, ці основні виробничі ресурси, що сформувалися в східному суспільстві ще до осьового часу, набули подальшого розвитку й у розглядуваний нами осьовий час.
У той же час, землеробство є головною галуззю, саме воно забезпечує існування цих міст-держав. Але воно потребувало великих зусиль, адже в основному це — іригаційне землеробство, яке вимагало високого рівня організації та дисципліни робочої сили. Така організація виробництва також створювала необхідність появи певної верстви населення, здатної забезпечити його, — меритократів (тобто окремих осіб або груп людей, які виділяються з середнього рівня локальних людських спільнот завдяки своїм особистим якостям, мужності, здатності активізувати діяльність одноплемінників або співгромадян і вести їх за собою в ім’я досягнення будь-яких суспільних цілей), які й стають з часом східними деспотами — царями, князями, фараонами, інакше кажучи верховними властителями, уособленням держави. Це вони організують господарські процеси, мобілізують необхідні для цього ресурси, розподіляють засоби виробництва та людей за сферами діяльності,
110 
завойовують нові простори для життєдіяльності людей (адже зростання кількості населення потребує цього!), захищають завойовані території. Саме ця господарська функція й зумовлює беззаперечне підпорядкування всіх людей одному лідерові — східному деспотові, пояснює неподільність влади та власності.
Східне суспільство мало складну ієрархічну соціальну структуру. Основним виробником (і найбільшою верствою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники. Щоправда, вільними їх назвати важко, адже вони перебували у цілковитій залежності від держави, сплачували податки й регулярно залучалися до громадських робіт (будівництво каналів, фортець, доріг, храмів тощо). Над виробниками здіймалася піраміда державної бюрократії — збирачі податків, наглядачі, писарі, жерці та ін. Завершувала цю піраміду постать царя-деспота. Всі члени суспільства фактично були у повному підпорядкуванні царя, який мобілізував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише розподіляв блага, а й відбирав їх, не раз і саме життя. Можна сказати, що в цьому сенсі східне суспільство було суспільст-
вом суцільного рабства.
Разом із тим, рабство як таке на Сході хоча й існувало, але не відігравало суттєвої ролі, адже головними виробниками матеріальних благ, насамперед сільськогосподарської продукції, а також основною робочою силою у будівництві були одержавлені (тобто повністю підпорядковані державі) сусідські громади (общини).
Політичною й економічною основою східного суспільства було абсолютне панування апарату державної влади, якийскладався зазвичайз трьохвідомств:
•воєнного, яке постачало рабів-іноземців;
•фінансового, яке вишукувало кошти, необхідні для утримання армії та управлінського апарату, забезпечення нагальних потреб людей, що були задіяні у будівництві, тощо;
•громадських робіт, яке займалося будівництвом та утриманням зрошувальних систем, доріг тощо.
Доходи всіх членів суспільства визначалися роздачами деспота на свій розсуд залежно від заслуг перед державою. Це не означало абсолютної відсутності індивідуальної власності, адже за певні заслуги цар міг нагородити воїна або чиновника, які відзначилися, земельною ділянкою на правах спадкової індивідуальної власності, але це було швидше винятком, ніж правилом. Усі землероби та землевласники вважалися лише користувачами землі або доходів з неї. Вищим і єдиним власником залишався верховний правитель
(цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і княжій уділ — всі ці земельні володіння належали окремим особам за таких умов:
•якщо вони були причетні до влади, тобто були членами правлячої еліти;
•отримували землю за особливі заслуги перед владою;
•беззастережно служили владі.