attachments / 09-3743
.pdf
21 
та функціонування господарської системи. Системний аналіз не передбачає виокремлення певних сфер суспільного життя як пріоритетних.
Так, на історичному розвитку господарських систем суспільств відбивається еволюція державного устрою та притаманний йому характер влади. Суспільства пройшли шлях від держав общинного типу (як античне місто- держава-поліс, німецька марка); держав, що мали форму територіальних та централізованих імперій, влада яких засновувалася на відносинах владарю- вання-підпорядкування, — до національних держав, що спираються на солідарність особисто вільних людей та демократичну організацію влади. Відповідно до цього господарські системи змінювалися від взаємодії домогосподарств під впливом зовнішніх чинників на початковому етапі, складної системи взаємозв’язків феодальних господарств, в основі яких лежала особиста залежність людей, — до появи національного господарства, об’єднавчу місію в якому виконують переважно ринок і держава.
Подібним чином на господарську систему суспільства діють його соціальна та культурна сфери. Історично змінювалась престижність господарської діяльності та чисельність зайнятих у ній, рівень майстерності та матеріальної культури, втіленої у засобах виробництва, результативність господарської діяльності та рівень забезпечення суспільних потреб. Вплив на господарську систему з їх боку стає важливим складником історикоекономічного дослідження суспільства.
Цивілізаційна парадигма передбачає розгляд господарської системи як цілісного утворення, що має власну структуру. Дослідження цілісності немож-
ливе без аналізу етапів її становлення, кожен з яких відображає різний рівень зрілості системи. Як відомо, в наукових дослідженнях зазвичай розмежовують три рівні розвитку будь-якої системи залежно від тісноти та глибини зв’язків між її елементами: співіснування, симбіоз і синтез. Будучи розташованими послідовно, вони відображають етапи сходження кожної системи по сходинках зрілості, наростання її цілісності.
На історично першому етапі розвитку господарської системи мало місце лише співіснування домогосподарств, слабко пов’язаних спільними господарськими зв’язками. Їх об’єднувала територія перебування, землі, ліси та інші природні умови, що спільно використовувалися в господарській діяльності. Організація таких суспільств здійснювалась у формі общинних держав чи територіальних імперій і передбачала участь влади у розподілі та використанні землі, води, пасовиськ і лісів. Іншим об’єднальним моментом у господарській діяльності був обмін досвідом та удосконаленими знаряддями праці. Впливали на господарське життя також війни, запозичення у підкорених народів способів ведення господарства тощо. Виробництво і споживання благ було об’єднано в межах окремих домогосподарств, а обмін між до-
22
могосподарствами мав спорадичний характер. Тобто, на цьому етапі розвитку суспільства його господарська сфера була об’єднана переважно зовнішніми зв’язками з іншими общинами.
Господарську систему, в якій діяльність здійснюють самостійно функціонуючі домогосподарства (господарські одиниці) задля забезпечення власних потреб його членів, що не пов’язана постійними господарськими зв’язками з іншими домогосподарствами, зазвичай називають господарською системою натурального виробництва. Важливо підкреслити, що система натурального виробництва характеризує зв’язки між відокремленими господарськими одиницями й істотно відрізняється від господарської системи соціально нероздробленої первісної общини, яку безпідставно також часто називають натуральним виробництвом. Саме поняття «господарська система» дано нами для встановлення особливостей зв’язків, які виникають між відносно відокремленими господарськими одиницями, що функціонують в її межах.
Наступний етап розвитку господарської сфери суспільства — стану симбіозу — характеризується тим, що виникають взаємовигідні зв’язки між господарськими одиницями, коли кожне господарство отримує вигоду від поділу праці та обміну її результатами. Спеціалізація господарських одиниць на виробництві певних благ із подальшим їх обміном відкривала шлях до більш результативної господарської діяльності, повнішого забезпечення постійно зростаючих потреб суспільства. Господарство, в якому потреби людей забезпечуються через створення матеріальних благ і послуг у різних (як зазвичай спеціалізованих) та самостійних (відокремлених) господарських одиницях з наступним їх обміном,
дістало назву системи товарногогосподарства.
Для розуміння суті системи товарного господарства важливо розрізняти суспільний поділ праці та поділ праці у рамках господарських одиниць. Суспільний поділ праці відображає спеціалізацію самостійних господарств, а поділ праці у межах господарських одиниць — диференціацію виробничого процесу. Відповідно до цього зв’язки, що утворилися внаслідок зазначених типів поділу праці, набувають різної форми. За суспільного поділу праці вони мають форму обміну продуктами, а за поділу праці у межах господарської одиниці — обміну діяльності в процесі виробничої кооперації.
У вивченні господарської системи товарного виробництва важливу роль відіграє історичний розвиток суспільного поділу праці та форм обміну продуктами праці. Як правило, перший великий суспільний поділ праці пов’язують зі спеціалізацією домогосподарств у землеробстві та тваринництві, другий — з утвердженням як самостійної сфери господарської діяльності ремесла, а третій — торгівлі1. Цей процес постійно наростає, а поява но-
1 У літературі суспільний поділ праці часто класифікують як загальний (формування таких родів виробництва, як землеробство, промисловість), частковий, коли окремі роди діляться на види та підвиди, й одиничний, що має місце в господарській одиниці. Такий підхід відображає структуру існуючої господарської системи. В той час як виокремлення трьох великих етапів розвитку суспільного поділу праці характеризує генезис господарської системи суспільства, етапи наростання її цілісності, зміни у зв’язках.
23 
вих галузей суспільного виробництва стає важливим критерієм розширення господарських зв’язків та підвищення рівня цілісності господарської системи1. Економічна теорія цей процес визначає як усуспільнення виробництва, в якому постійно посилюється взаємна суспільна залежність відокремлених господарських одиниць.
Поділ праці в межах господарств впливає на історичні форми господарських одиниць, на особливості взаємодії індивідів у їх рамках. Цей тип поділу праці безпосередньо пов’язаний з розвитком техніки та технології, організацією виробничого процесу. Тому дослідження обох зазначених типів поділу праці стають важливими складниками історико-економічного дослідження господарських систем суспільств.
Формування системи товарного господарства розпочалося ще в надрах натурального виробництва, коли окремі господарські одиниці почали спеціалізуватися на виробництві певних благ задля наступного обміну. Забезпечення власних потреб тут досягалось обміном власноруч створених продуктів на необхідні блага, виготовлені іншими господарськими одиницями. В епоху пізнього середньовіччя та бурхливого розвитку міського господарства чисельність товарних господарських одиниць постійно зростала і почала переважати над домогосподарствами з натуральним виробництвом. Господарські одиниці, втрачаючи форму замкнутих натуральних домогосподарств, перетворювалися на ремісничі, торговельні, землеробські та інші спеціалізовані господарства. Разом із тим, господарська діяльність тут ще підпорядковувалась особистому споживанню, мало місце просте товарне виробництво.
Третій етап історичного розвитку господарської системи суспільства характеризується утвердженням нової мети виробництва — отримання прибутку. Це досягається перетворенням матеріального багатства у гроші, як загальну форму багатства, та спрямуванням їх на виробничі цілі. Відбувається капіталізація засобів виробництва, живої праці, результатів виробництва, які набувають форми капіталу. Це дало змогу перевести багатство з пасивного стану, з його підпорядкування споживанню, в активну форму, направити у господарську діяльність людини, розширення її масштабів. Із салонів та замків аристократії елементи матеріального багатства перейшли на фабрики і заводи, у банки та фінансові компанії.
Гроші стали втіленням багатства, знаряддям капіталізації усіх його складників, засобом нагромадження капіталу. Вони лежать в основі усіх господарських зв’язків та уособлюють мету функціонування господарської системи, виступають загальною формою благ, необхідних для задоволення матеріальних і духовних потреб. Господарська система, зв’язки якої опосередковані рухом різноманітних форм грошей, виступає як система товарно-
1 Наприклад, в Україні нині налічується 16 галузей виробництва, а в харчовій промисловості — більше 24 підгалузей.
24
грошового (капіталістичного) господарства1. Історично вона утвердилася з появою національних держав, завоюванням людьми особистої свободи та домінування приватної власності на засоби виробництва. Глибина та інтенсивність зв’язків між суб’єктами товарно-грошової системи досягає такого рівня, що її цілісність може бути охарактеризована як стадія синтезу її складників.
На сучасному етапі свого розвитку товарно-грошова господарська система набула нових якостей, зумовлених утвердженням грошово-кредитних відносин, що надають небаченого динамізму економічним процесам. Гро- шово-кредитний сектор товарно-грошової господарської системи вирішальним чином впливає на так званий реальний її сектор, на господарські одиниці, що створюють матеріальні блага та послуги.
Отже, на різних етапах історичного розвитку господарська система кожного суспільства характеризується різними рівнями своєї цілісності. Спочатку господарські одиниці об’єднуються за допомогою зовнішніх засобів, коли виникає господарська система натурального виробництва. Згодом, у результаті розвитку суспільного поділу праці та обміну, формується господарська система товарного виробництва, в якій об’єднання господарських одиниць забезпечує взаємний інтерес. У своєму розвиткові система товарного господарства проходить етапи простого товарного, товарно-грошового (капіталістичного) господарства та грошово-кредитного господарства.
Не менш важливу роль, ніж суспільний поділ праці, в історичному розвитку господарської системи відіграє власність на засоби виробництва. З нею
пов’язано процес соціальної диференціації суспільства, що є одним із чинників історичного розвитку. Тому часто власність визначають як загальносоціологічне поняття, простежують її вплив на усі аспекти суспільного життя. Проте найбільшого значення власність набуває в господарському житті, де її розглядають, як правило, як основу функціонування та розвитку господарської сфери суспільства.
Сутність власності на засоби виробництва по-різному розкривається в рамках формаційної та цивілізаційної парадигм пізнання господарських процесів. З позицій формаційного підходу власність трактується як «система виробничих відносин між людьми (класами, соціальними верствами, групами, окремими індивідами тощо) з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення»2. Центральним
1У літературі часто суть капіталістичного господарства пов’язують з експлуатацією найманих працівників, що переводить проблему в ідеологічну площину та сферу соціальних відносин. Не відкидаючи зазначеного аспекту, для економічних досліджень більш важливим є розкриття природи капіталу, суті процесу капіталізації, виявлення якісно нових сторін у господарській сфері, що з’явилися на новому етапі її історичного розвитку.
2Мочерний С. В., Ларіна Я. С., Устенко О. А., Юрій С. І. Економічний енциклопедичний словник: У3 т. / Відп. ред. С. В. Мочерний. — К.: Вид. центр«Академія», 2000. — Т. 1. — С. 119.
25 
моментом тут є суспільний спосіб поєднання людини і засобів виробництва (їх привласнення), який залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Відповідно до історичних суспільно-економічних формацій зазвичай виділяють такі форми власності на засоби виробництва: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і суспільна (соціалістична).
Цивілізаційна парадигма передбачає розглядати сутність власності на засоби виробництва в контексті реалізації головного системотвірного зв’язку суспільства. Як уже зазначалося, він полягає у взаємозалежності відносно самостійних індивідів та суспільства. «Спільний характер економічної діяльності означає, що методологія підходу до її вивчення не може вважатися науковою, якщо вона в своїй основі ігнорує головне — взаємодію індивіда і суспільства»1.
Пов’язуючи власність з головним (системотвірним) зв’язком економічної системи, важливо розкрити його природу. З боку самостійно господарюючого індивіда суспільна залежність полягає у залежності від ресурсів, необхідних для виробництва благ, доступ до яких опосередкований суспільством. При цьому і суспільство, його існування залежить від здійснення індивідами господарської діяльності, від створення ними матеріальних благ і послуг. Суспільна залежність людей в господарській сфері відображає сутнісність власності на засоби виробництва, а форми цієї залежності, що історично змінювались, зумовили існування різних форм власності на засоби виробництва.
К. Маркс, досліджуючи суспільну залежність індивідів у господарській сфері, зазначав такі її форми: особиста, майнова залежність й утвердження стану «вільної індивідуальності». «Відносини особистої залежності (спочатку цілком первісні) — такі ті перші форми суспільства, при яких продуктивність людей розвивається лише в незначному обсязі і в ізольованих пунктах. Особиста незалежність, що ґрунтується на речовій залежності, така друга велика форма…» Нарешті «вільна індивідуальність, що ґрунтується на універсальному розвитку індивідів і на перетворенні їх колективної, суспільної продуктивності в їх суспільне надбання, — такий третій ступінь»2. Відповідно до названих ступенів розвитку суспільної залежності індивідів власність для них виступає у формі особистої, приватної та індивідуальної.
Разом із тим економічна залежність з боку суспільства проявляється в
общинній, феодальній і капіталістичній формах власності на засоби вироб-
ництва. Така їх еволюція зумовлена змінами в організації суспільств, коли вони послідовно переходили від держав общинного типу, ранньофеодальних держав (територіальних імперій) і централізованих монархій — до національних держав. Держава як організаційний центр суспільства встановлює
1РадаєвВ. В. Умовирозвиткуекономічноїтеорії// Економічнатеорія. — 2004. — №1 — С. 34.
2Маркс К. Економічні рукописи 1857—1859 років // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге вид. — Т. 46.
—Ч. 1. — С. 92.
26
умови доступу та використання ресурсів господарськими одиницями, визначає правила розподілу та обміну продуктів праці (податки, збори, мито, правила торгівлі тощо), створює відповідне середовище господарської діяльності. Тому особливості державного устрою суспільства і відбиваються на формах власності на засоби виробництва.
Власність виникла після розпаду кровноспорідненої общини і появи відносно відокремлених індивідів та утвердження держави як нового способу організації суспільства. Необхідно наголосити, що в первісному суспільстві власність на засоби виробництва не могла виникнути, оскільки створення необхідних благ кровноспоріднена община здійснювала як природне і нероздільне ціле. Взаємодія між членами общини здійснювалася на засадах реципрокності — кожен вносив до спільного здобутку стільки, скільки міг, а отримував необхідних благ стільки, скільки припадало на кожну особу. «Навіть самостійно впольована здобич використовувалася спільно, не ставала особистою власністю мисливця, бо принципи взаємин і реципрокносний обмін не давали їй з’явитись»1. Відсутність відносного відокремлення, колективний характер використання землі та інших ресурсів, спільне споживання були головними причинами відсутності власності на засоби виробництва у первіснообщинному суспільстві2.
Перші уявлення про власність з’являються на завершальному етапі розвитку первісного суспільства і пов’язані з феноменом влади-власності. Зосередження особливо важливих функцій для існування общини в руках вождів, визнання їх права здійснювати ці функції на засадах здобутого авторитету, поступове відокремлення надобщинних органів, що реалізують такі функції від імені общини, привело доформування влади як суспільного феномену.
В сукупності функцій влади важливу роль відігравали організація господарського життя общини — розподіл ресурсів і благ, координація спільних дій тощо. Використання ресурсів і благ було нерозривно пов’язане з владою, що надавало їх використанню характеру володіння. Тож з’явилося поняття влади-власності, про яке Л. Васильєв пише так: «Влада (володіння) породжує поняття і уявлення про власність, власність народжується як функція володіння і влади. Влада і власність неподільні, не підлягають розтину. Перед нами феномен влади-власності»3. У процесі історичного розвитку власність поступово відокремилася від влади, хоча і після цього вона зберігає генетичний зв’язок із нею, що проявляється насамперед у формуванні державою суспільних норм доступу та використання об’єктів власності.
Розпад первісного суспільства, формування територіальної общини привело до появи першої форми власності на засоби виробництва. Вона дістала
1Зибер Н. И. Избранные экономические сочинения. — М., 1959. — Т. 2. — С. 165.
2Важливо підкреслити, що йдеться про власність на засоби виробництва, які використовуються в господарській діяльності. Власність на предмети особистого вжитку існувала з давніх часів, була об’єктом престижу і не стосувалася безпосередньо господарської сфери.
3Васильев Л. История Востока: В 2 т. — М.: Высш. шк., 1993. — Т. 1. — С. 60.
27 
назву общинної власності відповідно до організації суспільства в державу общинного типу. Її ознакою є те, що вона відображала особисту залежність кожного індивіда від територіальної общини, від влади, що її організовувала та уособлювала, тому для індивіда ця форма власності була особистою. Здійснювати господарську діяльність, наприклад, отримати для цього землю, мали право лише члени общини, залежність від якої і відбивалась в общинній власності. В різних територіальних общинах — індуській, античній, німецькій (марці) така залежність мала певні особливості, що впливало на специфіку общинної власності на засоби виробництва та на ведення господарської діяльності.
Виникнення ранньофеодальних держав (територіальних імперій) спричинило суттєві зміни у власності на засоби виробництва. В умовах феодальної роздробленості суспільств, постійних міжусобних війн гостро постала проблема військового захисту господарської діяльності і самого життя людей. Виникла нова форма особистої залежності від покровителя та захисника — сеньйораль- но-васальна — відносини покровительства і служіння між представниками влади, рицарями, селянами. Сформувалася система залежності, яка в господарській сфері спиралася передусім на умовне володіння основним ресурсом тогочасного господарства — землею.
Сукупність прав на землю залежала від місця індивідів (селян, рицарів, феодалів) в ієрархії особистої залежності, яка набувала різноманітних форм прояву. Так, наприклад, земельні ділянки — об’єкти власності — виступають у формі алоду тоді, коли всі права на цей об’єкт належать селянському домогосподарству чи феодалу; форми бенефіцію — коли встановлюється право на тимчасове володіння земельною ділянкою васалом певного феодала; лена (феода) — за наявності права на спадкове землекористування нащадками феодала тощо. Їх спільною ознакою є особиста залежність кожного, хто знаходиться на сходинках феодальної ієрархії, а тому ці форми власності на землю можуть бути об’єднані одним поняттям феодальної власності.
З утворенням централізованих монархій королівська влада поступово усувала феодалів з організації суспільного життя і перейшла до прямого здійснення владних функцій — через створення адміністративних органів управління та судочинства тощо. Феодали в цих умовах поступово набували рис аристократії, що за родовими та майновими ознаками мали пільги та привілеї. У містах, де особиста залежність проявлялася лише у підданстві королю та було самоврядування, формувалася спільна (муніципальна) власність, а окремих громадян — приватна власність1.
Поява національних держав і демократичні революції докорінно змінили характер відносин між владою (державою) та людьми. Скасування
1 Городян (жителів міст) феодальної доби називали буржуа, тому іноді приватну власність характеризують як буржуазну.
28
привілеїв аристократії та повинностей селян, проголошення вільними та рівними в правах усіх людей, зняття будь-яких форм особистої залежності сприяло докорінним змінам у власності. Демократичний устрій державної влади та заміна відносин володарювання-підпорядкування на відносини солідарності та забезпечення природних прав індивідів відкрило шлях до утвердження приватної власності на засоби виробництва. Її окремі елементи формувалися ще в попередні епохи, але реалізуватися вони змогли лише за зміни характеру взаємозв’язків між суспільством (державою) та його членами. Не випадково в суспільствах, де не відбулися демократичні зміни, до цього часу приватна власність має формальний характер і не стала основою господарського життя, побудованого на засадах особистої свободи.
Приватна власність несе з собою зміну характеру і способу реалізації суспільної залежності відносно відокремлених індивідів. Особиста незалежність від феодалів і короля, свобода та рівність індивідів зумовили перехід від особистої до майнової (економічної) залежності, яка стає однією з найбільш глибоких ознак приватної власності. Сукупність матеріальних об’єктів (багатства), необхідних для життя і господарської діяльності людей, лежить в основі нової форми суспільної залежності індивідів, яка передбачає зміну примусу з боку феодалів на власний економічний інтерес індивідів. Реалізація майнової (економічної) форми суспільної залежності здійснюється через досягнення кожним індивідом власної вигоди.
Максимізація вигоди приватними власниками приводить не лише до постійного нарощування багатства, а й до зміни прав приватної власності на об’єкти власності1. Раціонально комбінуючи ці права, зосереджуючи їх у руках окремих індивідів, можна досягти більш ефективного використання наявних ресурсів. Тому розвиток приватної власності йде шляхом взаємного передавання власниками окремих прав приватної власності і створення на цій основі різноманітних колективних форм приватної власності.
Розглянуті вище історичні форми власності на засоби виробництва дають змогу розкрити зміни, що відбуваються в самій основі господарської системи. Їх дослідження стає невід’ємною частиною пізнання процесу еволюції господарських систем.
|
В історичному розвитку господарської сфери сус- |
|
Способи організації |
||
пільств важливу роль відгравали способи її органі- |
||
господарської |
зації. Відомі централізований, децентралізований |
|
системи |
||
та комбінований способи її організації. Централі- |
||
|
||
|
зована організація господарської системи спирається на особисту залеж-
ність індивідів, на феодальну або соціалістичну форми власності на засоби
1 За класифікацією англійського юриста А. Оноре, нині у розвинутих країнах світу зазвичай виділяють більше одинадцяти прав приватної власності (право чинів).
29 
виробництва, передбачає формування економічного центру, який забезпечує її реалізацію. Таким центром виступає держава, що здійснює свої економічні функції, спираючись на адміністративний апарат. Перелік та зміст функцій економічного центру історично змінювалися, що суттєво впливало на господарську систему, тому економічні функції держави стали предметом уваги історико-економічної науки.
Централізований спосіб організації господарської системи суспільства передбачає обов’язкове підпорядкування усіх економічних суб’єктів рішенням органів державної влади. Наявність економічного центру, органів, що забезпечують здійснення його рішень, надає централізованій господарській системі ієрархічної форми. Існують кілька видів ієрархій, які зумовлюють існування різних форм централізованих господарських систем.
Реалізація функцій економічного центру забезпечується певними засобами. Найбільшого поширення набуло прийняття адміністративних рішень та організація їх виконання центральними та периферійними органами державної влади. Це відбувається у формі рішень вінценосних осіб, їх двору або васалів. У сучасних умовах такі рішення реалізуються через систему органів державної адміністрації. З цієї причини таку господарську систему часто називають адміністративно-командною економічною системою.
Децентралізований спосіб організації господарських систем виникає тоді, коли в суспільстві утверджується принцип свободи, долається особиста залежність індивідів. У господарській сфері утверджується приватна власність на засоби виробництва, коли гарантія з боку суспільства і забезпечення прав приватної власності кожного індивіда стає запорукою свободи його господарської діяльності. Історично такі зміни відбулися в суспільствах під час демократичних революцій, суть яких і зводиться до встановлення свободи та рівності усіх членів суспільства.
Організаційно такі суспільні умови господарської діяльності забезпечуються заміною команд економічного центру на створення умов для взаємної зацікавленості сторін та добровільної взаємодії, на формування інституційного середовища. Економічний інтерес спрямований на отримання загальної форми благ — грошей, — які стають основним мотивом господарської діяльності. Якщо в адміністративній господарській системі функції зі збереження її цілісності забезпечувалися за допомогою державної влади, в наказовому порядку, то в децентралізованій господарській системі вони забезпечуються владою грошей, силою економічного інтересу кожного суб’єкта.
Структурна будова децентралізованих господарських систем також має певні особливості. На зміну різноманітним формам ієрархій приходять мережеві структури. Це проявляється у вільному виборі сфери господарської діяльності та формуванні господарських зв’язків, в утвердженні вільного підприємництва.
30
Як централізовані, так і децентралізовані господарські системи в різні періоди свого розвитку набували різноманітних форм. Перші відомі як господарські системи античного міста-держави-поліса, німецької марки, феодальних держав у формі територіальної та централізованої імперій, адмініст- ративно-командного типу соціалістичних держав або тоталітарних держав фашистського типу. Другі — відомі як товарні (ринкові) господарські системи різноманітних моделей, як господарські системи вільного підприємництва. Еволюція способів та форм організацій господарських систем стають важливою характеристикою їх історичного розвитку.
Разом із тим, варто пам’ятати, що в чистому вигляді централізовані або децентралізовані господарські системи не існують. Скоріше слід говорити про переважний (домінантний) спосіб організації господарського життя або про характер, який має господарська система. Адже в кожній із них знаходимо елементи, властиві іншим системам: не всі господарські зв’язки в централізованих системах формувалися за допомогою державної влади, а ринкова система не могла з’явитися й функціонувати без створення державою інституційного середовища. Тому в кожній господарській системі необхідно відшуковувати організаційні форми, що належать до різних способів об’єднання господарських одиниць, визначати провідну роль одних і сферу застосуванняінших.
Важливо в процесі еволюції господарської системи конкретного суспільства дослідити зміну у співвідношенні організаційних форм, що спираються відповідно на підпорядкування державній владі та на владу грошей і економічний інтерес. Так виникає третій тип господарських систем, який дістав назву змішаних систем і фактично має місце в кожному сучасному суспільстві. При їх характеристиці на перше місце виходять особливості комбінації організаційних форм об’єднання господарських одиниць у цілісну господарську систему, що відображаються в певній моделі змішаної економічної системи. Цивілізаційний аналіз передбачає розглядати господарську систему кожного суспільства як національну модель економічної системи, якій притаманні власні ознаки та історичний шлях розвитку.
Підсумовуючи, слід підкреслити, що історичний розвиток господарської системи суспільства може бути розкритий через:
¾розгляд особливостей впливу на неї з боку суспільства в цілому та політичної, соціальної і культурної сфер;
¾аналіз рівня розвитку суспільного поділу праці та зумовленого ним стану господарської сфери як натурального або товарного господарства;
¾дослідження форм власності на засоби виробництва та характеру взаємодії господарських одиниць;
¾виявлення способу організації господарської системи, що дає змогу визначити її як господарську систему централізованого, децентралізованого або змішаного типу;
¾аналіз форм взаємодії усіх сторін господарської системи, узгодженості їх економічних інтересів та ефективність функціонування системи.